Економічна система, її сутність, цілі й основні структурні елементи. Типи економічних систем

Поняття «економічна система» широко використовується в економічній науці і має широке коло визначень: як спосіб виробництва, тип господарства, сукупність виробничих відносин, сукупність видів господарської діяльності. Жодне з цих визначень не дає вичерпної характеристики сутності економічної системи.

Економічна система — це сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства. Вона інтегрує в собі сукупність усіх компонентів економіки (галузі підприємства, індивідуальні господарства, людей), виробничі відносини, природне середовище. Функціонування і розвиток економічної системи визначають економічне житя суспільства.

Економічна система суспільства формується на основі суспільного виробництва і спрямована на його розвиток та якісне удосконалення. Суспільне виробництво представляє собою процес відтворення різноманітних благ і включає в себе матеріальне та нематеріальне виробництво.

Економічна система повинна відповідати на 3 запитання:

- що виробляти і в яких обсягах?

- як виробляти? За допомогою яких технологій?

- для кого виробляти?

Структура економічної системи складається з трьох основних ланок:

- продуктивні сили;

- економічні відносини;

- механізм господарювання.

Продуктивні сили – це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей. За своїм матеріально-речовим змістом вони представляють собою єдність уречевленої та живої праці людини, єдність людей і знарядь праці, що реалізується в процесі виробництва. У структурі продуктивних сил виділяють: засоби праці і предмети праці, що в єдності утворюють засоби виробництва, та робочу силу працівників, що приводять у рух засоби виробництва. Головною продуктивною силою є людина. Тобто, продуктивні сили – це сукупність особистих і речовинних факторів виробництва їх взаємодії.

Продуктивні сили становлять матеріально-речовий зміст економічної системи і є найважливішим показником і критерієм досягнутого нею рівня науково-технічного прогресу і продуктивності суспільної праці.

Виробничі (економічні) відносини – це система об’єктивних відносин, що складаються між людьми незалежно від їх бажання та свідомості з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних і нематеріальних благ. Складовими цієї системи відносин є:

- техніко-економічних відносини;

- організаційно-економічних відносини;

- соціально-економічних відносини та господарський механізм.

Техніко-економічні відносини складаються між людьми безпосередньо у виробничому процесі з приводу виконуваних ними виробничих функцій, які зумовлюються поділом праці між робітниками, задіяними у даному виробничому процесі. Вони зумовлюються технічною структурою виробничого процесу, застосовуваними технологіями і відображають матеріально-речовий зміст суспільного виробництва.

Організаційно-економічні відносини – це відносини між людьми з приводу організації та управління суспільним виробництвом, що зумовлюються особливим характером організації та функціонування продуктивних сил. До них належать відносини спеціалізації, кооперування, комбінування праці та обміну діяльністю між людьми.

Соціально-економічні відносини – це насамперед відносини власності в економічному розумінні, які зумовлюють спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, відносини привласнення засобів і результатів виробництва, принципи і форми розподілу результатів виробництва, характер і форми обміну тощо. Саме відносини власності визначають соціально-економічну і класову структуру суспільства а отже й специфіку економічної системи в цілому.

Господарський механізм складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб'єктів на основі використання економічних законів, економічних важелів, правових норм та інституційних утворень. Він покликаний забезпечувати узгодження та реалізацію економічних інтересів і відносин власності в суспільстві.

Продуктивні сили та виробничі відносини в їх єдності та взаємодії утворюють певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у єдності з соціально-політичною надбудовою утворюють соціально-економічну формацію. Системно утворювальним ядром способу виробництва а отже й формації вважається панівна форма власності (приватна чи державна). Саме зміна соціально-економічних формацій віддзеркалює, як стверджує К.Маркс, хід історичного розвитку людства.

Типи економічної системи

Людству відомі різні економічні системи. Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками:

- за формою власності на засоби виробництва: первісна, рабовласницька, феодальна капіталістична, комуністична (соціалістична);

- за способом регулювання господарської діяльності: ринкові і неринкові.

На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем: традиційну, ринкову, змішану, командну.

Традиційна економічна система властива слаборозвинутим країнам. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфраструктурою, найпростішими формами організації праці і виробництва, бідністю населення. На соціально-економічні процеси значний вплив справляють освячені століттями традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий і соціальний поділ населення. В сучасних умовах її залишки існують в країнах третього світу.

Ринкова економічна система (економіка капіталізму вільної конкуренції) характеризується пануванням приватної власності на інвестиційні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб'єктів, однаковий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформації. Всі макро та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення, створення доходів тощо) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Втручання держави в економічні процеси виважене. Усі економічні рішення приймаються ринковими суб'єктами самостійно на свій страх і ризик.

Ринкова економіка вільної конкуренції проіснувала приблизно до першої третини XX ст.

Змішана економічна система характеризує більш високий рівень розвитку ринкової економічної системи і є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн і характеризується такими рисами:

– високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої інфраструктури суспільства;

– різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб'єктів (приватних, колективних, корпоративних, державних);

– поєднанням ринкового механізму з державними методами регулюванням економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного;

– орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні й приватні фонди соціального страхування та соціального забезпечення населення.

Ця система зараз функціонує в усіх розвинених капіталістичних країнах світу.

Командна економічна система базується на пануванні державної власності, одержавленні та монополізації народного господарства, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, не визнає реальних товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення, їй притаманні висока затратність виробництва, несприйнятливість до НТП, зрівняльний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці, хронічний дефіцит (особливо товарів народного споживання) тощо. Усе це ознаки недостатньої життєздатності командної системи, які закономірно призвели її до кризи, а потім і розпаду.

Командна економіка була панівною у колишньому Радянському Союзі та низці країн Східної Європи й Азії і залишається і зараз у Північній Кореї та на Кубі.

3. Перехідні економічні системи. Зміст та основні риси.

У процесі свого розвитку будь-яка система проходить декілька стадій:

- становлення (висхідний розвиток нової системи);

- зрілість (найповніший прояв усіх потенціальних можливостей системи та властивих їй суперечностей функціонування);

- занепад старої системи і зародження елементів нової (низхідний розвиток старої системи).

Стадія становлення означає низхідний рух старої системи та висхідний рух нової системи.

Трансформаційна економіка є особливим станом еволюційного процесу суспільного розвитку в період зміни його соціально-економічних форм.

Принципи трансформації:

- урівноваженість як необхідна передумова успішного розвитку та самооновлення;

- багатовимірність системних перетворень та складний механізм їхньої взаємодії;

- суперечливе поєднання тенденцій світового еволюційного розвитку і національних особливостей трансформаційних перетворень.

В історії розвитку практично кожного суспільства настають періоди, коли стара економічна система занепадає, а в її просторі зароджуються елементи нової системи з тенденцією до самоорганізації та висхідного розвитку.

Перехідні економіки можна класифікувати за аспектами цивілізаційного і формаційного процесів.

Розвиток цивілізаційного процесу:

- від неоліту до бронзового віку;

- від бронзового до залізного віку;

- від залізного до передіндустріального віку;

- від передіндустріального до індустріального віку;

- від індустріального до постіндустріального (інформаційного) віку.

Розвиток формаційного процесу:

- від первісного до рабовласницького ладу;

- від рабовласництва до феодалізму;

- від феодалізму до капіталізму;

- від капіталізму до соціалізму;

- від соціалізму до капіталізму (для постсоціалістичних країн тощо).

У межах кожної цивілізації та кожної суспільно-економічної формації є перехідні стани від однієї стадії розвитку до іншої.

Закономірності трансформації економічної системи:

1. Поглиблення суспільного характеру виробництва;

2. Зміни у розвитку технологічного способу виробництва.

3. Кожна наступна форма соціально-економічного розвитку попроджує нові фактори економічного зростання, не відкидаючи при цьому надбань попередніх.

4. Формування специфічної ієрархії суб’єктів господарювання: ремісник, дрібний товаровиробник, власник капіталу, об’єднання капіталістів, держава.

Зміст перехідної економіки – формування нових елементів та системо утворення їх, яке дає можливість зайняти новому ладу панівне місце в ієрархії підсистем та системи як цілого.

Риси перехідної економіки:

- нестійкість;

- невизначеність;

- висока ризиковість;

- альтернативність (багатоваріантність) розвитку;

- виникнення і функціонування перехідних економічних форм;

- особливий характер суперечностей;

- історичність перехідних економік.

Теоретичною основою реалізованої на початку ХХ ст. моделі соціалізму вважається марксистська економічна концепція.

ЇЇ головні засади такі:

- капіталізм неспроможний вирішити внутрішньо притаманні йому суперечності й мусить поступитись місцем наступній економічній формації – комуністичній, яка є антиподом капіталістичної форми суспільного устрою;

- комунізм передбачає дві фази суспільного розвитку: І – соціалізм; ІІ – комунізм.

Особливості комуністичної системи:

- економічною основою нової системи є суспільна влісність;

- все загальність праці;

- безкласовість;

- колективізм, що усуває індивідуальний егоїзм;

- нетоварні (безпосередньо суспільні) зв’язки;

- розподіл здійснюється на І фазі суспільного розвитку – за працею, на ІІ – за потребами;

- самоуправління як антипод державної форми управління;

- повне відмирання держави як апарату насильства на ІІ фазі суспільного розвитку.

В західній економічній теорії реалізована модель соціалізму дістала назву «командно-адміністративного соціалізму», якій, вважали західні вчені, притаманні такі риси:

- тотальне планування державної власності (навіть колгоспно-кооперативна власність, проголошена конституцією, втратила риси кооперативної і була ожвавлена);

- централізоване регулювання всіх зв’язків державою (директивне централізоване планування від досягнутого);

- спотворені ринкові відносини (ціни, відсоток за кредит, ренту тощо встановлювала держава);

- прямий розподіл ресурсів;

- державне тотальне управління за принципом жорсткої ієрархії; вершину ієрархічної піраміди займає партійна бюрократія;

- розподіл за волею держави, яка об’єктивно не може визначити частку індивіда у суспільному результаті економічної діяльності.

Як наслідок, у процесі революційних змін відбулося тотальне одержавлення економіки, політики, ідеології та інших форм суспільного буття.

Криза адміністративно-командної системи стала проявом загострення суперечностей, породжених та нагромаджених нею, які система виявилася не здатною вирішити. Головна суперечність – суперечність між проголошеними та реалізованими цілями.

Форми прояву головної суперечності:

– між вивільненням трудящих від поневолення (екс­плуатації) з боку капіталу і поневоленням їх державою;

– між проголошеною метою побудови суспільства всеза-гального добробуту і сформованою економікою тотального дефіциту, який є не лише наслідком, а й передумовою відтво­рення бюрократичної системи адміністративного соціалізму;

– між проголошеною метою побудови суспільства, де, всі блага "поллються повним потоком" і здійсниться вели­кий принцип: "від кожного — за здібностями, кожному за потребами" і деформованою структурою економіки, зорієнтованою на виробництво заради виробництва;

– між проголошеною метою високопродуктивного ви­робництва (трудящі працюють на себе й на суспільство в цілому) і спадною ефективністю реального виробництва через відсутність конкуренції і тотальне панування дер­жавної монополії; між проголошеною метою побудови суспільства, за­снованого на самоуправлінні (самоуправління як антипод державного управління), і реальною системою управління у формі диктатури держави, яка виявляється через диктатуру партії та ін.

Причини глибокої кризи командно-адміністративної системи не вичерпуються тільки нагромадженими нею внутрішньо притаманними їй суперечностями. Вони пояснюються існуючою структурою влади та запроваджуваною нею політикою. Значною мірою ця криза зумовлена об'єктивними законами нерівномірності та циклічності економіч­ного розвитку.

Головні завдання перехідного періоду від адмініст­ративно-командної до соціально орієнтованої ринкової системи такі:

– реформування відносин власності;

– роздержавлення (обмеження втручання держави в економічне життя суспільства аж до повного вилучення, відмова від прямого управління держави економікою, ство­рення умов для зростання кількості господарюючих су­б'єктів);

– приватизація (перехід у приватну власність знач­ної частки державної власності);

– демонополізація (створення і захист конкурентного середовища, подолання державної та недержавної моно­полії);

– лібералізація, яка набуває двох форм — внутрішньо-економічної (усунення державного контролю за цінами на переважну більшість товарів та послуг, запровадження сво­боди торгівлі юридичних та фізичних осіб і підпорядкування діяльності товаровиробника умовам ринку) і зовнішньоекономічної (розширення доступу в країну іноземних інвестицій; роздержавлення зовнішньоекономічних зв'язків і зняття протекціоністських обмежень на експорт; зняття обмежень на імпорт; конвертованість національної валюти тощо).

– макроекономічна стабілізація (мінімізація дефіциту державного бюджету, припинення надлишкової грошової емі­сії та пільгового кредитування, що спричиняють інфляцію);

– формування ринкової інфраструктури;

– соціальний захист найвразливіших верств населення.
Концепції трансформації адміністративно-командної економіки в ринкову:

– інституціонально-кейнсіанський варіант еволюцій­них змін, або градуалістської політики;

– ліберально-монетарний варіант радикальних змін, або політики "шокової терапії".

Головним завданням переходу до реальних ринкових відносин є формування ринкових форм господарювання та усунення деформацій, набутих в умовах адміністративно-командної системи. У цьому полягає суть лібералізації економіки.

Дата добавления: 2014-12-07