Види цін акцій

Види акцій

1. ПРОСТА (ЗВИЧАЙНА) – одна така акція надає право одного голосу на зборах акціонерів. Розмір дивідендів залежить від результатів роботи АТ за рік і більше нічим не гарантований. Купуючи пакет акцій, акціонер отримує відповідну кількість голосів на загальних зборах. Логічно, що маючи більше 50 % акцій, він набуває повного контролю над АТ. Тому пакет акцій такого розміру називають контрольним. Але на практиці через велику кількість дрібних власників акцій (так звану “ розпорошеність “ – рос. “ распыленность “ акцій) розмір контрольного пакету часто значно менший за 50 %. Чим крупніше АТ,тим більше дрібних власників, і тому - тим меншим є контрольний пакет. Для середніх АТ – це приблизно 20 %)

2. ПРИВІЛЕЙОВАНА – у власника немає права голосу на загальних зборах (а за законодавством деяких країн – є, і навіть, вирішальний голос). Таких акції не повинно бути більше 10 % статутного фонду. Привілеї: а) власник отримує дивіденди незалежно від результатів роботи АТ за рік (з резервного фонду); б) при ліквідації АТ власнику у першу чергу виплачують ринкові вартість його акцій.

3. ІМЕННА – дані про власника записують на самій акції та реєструють у “ книзі власників “ АТ. Ці акції можуть і простими, і привілейованими. Вони видаються на крупну суму, тому вільному продажу не підлягають (при продажу слід двічі змінити ім’я власника – де?).

4. АКЦІЯ НА ПРЕД”ЯВНИКА – на відміну від іменної, ніде не реєструють ім’я власника.

5. “ ЗОЛОТА “ – на підприємствах військово-промислового комплексу та підприємствах-монополістах власником такої акції є держава. Це дає їй змогу накласти вето на рішення таких підприємств про перепрофілювання.

6. КУМУЛЯТИВНА – дивіденди по таких акціях не видаються кожен рік, як звичайно, а накопичуються, “ акумулюються “ на період, зазначений в угоді між АТ та акціонером. Вигода АТ - ці кошти спрямовують на його подальший розвиток, а вигода акціонерів – загальна сума виплат по дивідендах за кілька років значно більша, ніж за кожний рік (за рахунок % за користування дивідендними коштами).

1. НОМІНАЛЬНА ЦІНА – вказується на самій акції. В умовах ринку ця ціна майже не має значення, бо необов’язково при випуску (тобто, “ емісії “) буде продаватися за номінальною ціною. При розміщенні на первісному ринку емісійна ціна є вищою або нижчою за номінальну, це залежить від інформації про АТ або позиції АТ на ринку.

2. РИНКОВА ЦІНА (КУРС АКЦІЇ) – за цією ціною акція котується (тобто, оцінюється) на вторинному ринку цінних паперів, іншими словами - при кожній наступній купівлі-продажу.

3. БАЛАНСОВА (КНИЖКОВА) ЦІНА – визначається на основі фінансової звітності АТ.

Дивіденд від лат. “ частина від ділення “, тобто частина від отриманого за рік прибутку. Розмір дивідендів впливає на ринкову ціну акції. Нарахування дивідендів може бути щоквартальним, раз на півроку, щорічним. Вигіднішим для АТ є щорічне нарахування. Тенденція до росту дивідендів свідчить про стабільну позицію АТ на ринку.

Сукупний дохід акціонера складається з суми двох частин:

· різниці між ринковою та номінальною (емісійною) ціною акції;

· нарахованих дивідендів.

Тема 2 ПЕРСОНАЛ ПІДПРИЄМСТВА. ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ

1. Поняття і види класифікацій персоналу підприємства.

2. Оцінка діяльності персоналу. Поняття продуктивності праці.

Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом розвитку економіки є люди, тобто їхня майстерність, освіта, підготовка, мотивація діяльності. Існує безпосередня залежність конкурентоспроможності економіки, рівня добробуту населення від якості трудового потенціалу персоналу підприємств та організацій даної країни.

!!!!A Трудові ресурси — це частина працездатного на селення, що за своїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає певній сфері діяльності. Слід розрізняти трудові ресурси реальні (ті люди, які працюють) та потенційні (ті, що колись можуть бути залучені до конкретної праці).

Для характеристики всієї сукупності працівників підприємства застосовуються терміни — персонал, кадри, трудовий колектив.

!!!!AПерсонал підприємства — це сукупність постійних праців­ників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) ма­ють досвід практичної діяльності.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати участь інші працездатні особи на підставі тимчасового тру­дового договору (контракту).

Класифікація персоналу:

1. Усіх працівників підрозділяють на дві групи: а) промислово-виробничий персонал — працівники основних, допоміжних та об­слуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабо­раторій, заводоуправління, складів, охорони — тобто всі зайня­ті у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні; б) непромисловий персонал - працівники структур, які хоч і перебувають на балансі підприємства, але не зв'язані безпо­середньо з процесами промислового виробництва: житлово-кому­нальне господарство, дитячі садки та ясла, амбулаторії, навчальні заклади тощо.

2. Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал поділяється на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники.

Керівники — це працівники, що займають посади керівників підприємств та їхніх структурних підрозділів. До них належать директори (генеральні директори), начальники, завідувачі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах; головні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, головний механік тощо), а також заступники перелічених керівників.

Спеціалістами вважаються працівники, що виконують спе­ціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи: інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрискон­сульти, соціологи тощо.

До службовців належать працівники, що здійснюють підготов­ку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокре­ма — діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі-друкарки, стенографісти тощо.

Робітники — це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, переміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матеріальних послуг та ін. Окрім того, до складу робітників включають двірників, прибиральниць, охоронців, кур'єрів, гардеробників.

В аналітичних цілях усіх робітників можна поділити на основних — тих, що безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних — тих, які виконують функції обслуговування основного виробництва. Поступово, з розвитком виробництва, його механізації та автоматизації чіткі межі між основними та допоміжними робітниками зникають, а роль останніх (зокрема наладчиків, механіків) зростає.

Найбільшу частку (більше ніж 80%) в складі промислово-виробничого персоналу підприємств України займають робітники, інші категорії — керівники, спеціалісти і службовці займають менше ніж 20 %.

3. Розподіл за професіями та спеціальностями.

Професія — це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.

Спеціальність — це більш-менш вузький різновид трудової діяльності в межах професії.

Відповідно до цих визначень, наприклад, професія токаря охоплює спеціальності токаря-карусельника, токаря-револьверника, токаря-розточувальника тощо.

Кожна галузь має властиві лише їй професії та спеціальності. Водночас існують загальні (наскрізні) професії робітників та службовців (економіст, бухгалтер).

4. Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем. Кваліфікація — це сукупність спеціальних знань та практич­них навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій відповідної складності.

Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців - вирізняють спеціалістів най­вищої кваліфікації (працівники, що мають наукові ступені та звання), спеціалістів вищої кваліфікації (працівники з вищою спеціальною освітою та значним практичним досвідом), спеціалістів середньої кваліфікації (працівники із середньою спеціальною освітою та певним практичним досвідом), спеціалістів-практиків (працівники, що займають відповідні посади, наприклад, інженерні та економічні, але не мають спеціальної освіти).

За рівнем кваліфікації робітників підприємств поділяють на чотири групи:

1. Висококваліфіковані — робітники, які виконують висококваліфіковані (особливо складні та відповідальні) роботи, і які пройшли тривалу (понад 2—3 роки) спеціальну підготовку, володіють глибокими знаннями зі спеціальності, мають великий практичний досвід, періодично проходять стажування (наприклад, робітники з обслуговування, з налагодження та ремонту електронного та іншого особливо складного устаткування, виготовлення інструменту тощо).

2. Кваліфіковані — робітники, які виконують кваліфіковані (складні) роботи, і які отримали необхідну підготовку (не менше ніж 1—2 роки) і мають значний досвід роботи (наприклад, слюсарі, токарі, столяри, електрики, оператори електронно-обчислювальних машин та ін.).

3. Малокваліфіковані — це робітники, для підготовки яких достатньо кількох тижнів і які виконують нескладні роботи (копіювальники, контролери, ліфтери та ін.).

4. Некваліфіковані — робітники, які виконують прості некваліфіковані або допоміжні роботи, виконання яких не потребує спеціальної підготовки (наприклад, завантаження та розвантаження матеріалів, продукції; прибирання виробничих, службових приміщень, територій тощо).

Ці класифікаційні ознаки персоналу підприємства поряд з інши­ми (5. стать, 6. вік, 7. стаж, 8. освіта) служать основою для розрахунків різних видів структур. Для ефективного управлі­ння важлива не проста констатація чисельності (або її динаміки) окремих категорій працівників, а вивчення співвідношення між ними. Це дає змогу виявити вплив фактора персоналу на кін­цеві результати діяльності підприємства.

Детально аналізуються такі дані: стать, вік, виробничий досвід, досвід роботи на даному підприємстві, кваліфікація, розряд. Зріст кваліфікації залежить від стажу роботи на даному підприємстві. Плинність робочих кадрів наносить великих збитків підприємству, тому що деякий час, перед звільненням, робітники працюють з низькою продуктивністю, а робітники, які приходять на їх місце, потребують додаткового виробничого навчання. Все це супроводжується значними додатковими витратами грошових коштів. Слід вивчити конкретні причини звільнення за власним бажанням (низькі заробітки, тяжкі умови праці, відсутність перспектив професійного зросту, незадовільний психологічний клімат тощо). Треба розробити дійові заходи, спрямовані на закріплення кадрів.

З іншого боку, треба звернути увагу і на зворотне явище – недостатній оборот робочої сили. Про це досить красномовно свідчить показник зростання питомої ваги працюючих пенсійного віку на підприємстві. Тоді слід приймати такі заходи, як прийняття на роботу тільки молодих робітників, примусове звільнення пенсіонерів (якщо дозволяє законодавство) тощо.

Крім цих напрямків аналізу важливим є вивчення питомої ваги основних і допоміжних робочих у чисельності персоналу. Взагалі, підприємства повинні бути зацікавлені у скороченні адміністративного та обслуговуючого персоналу та поліпшенні структури чисельності, бо підвищення частки робочих у чисельності ПВП підприємства означає зростання продуктивності праці.

Структура персоналу підприємства не постійна. В умовах техніко-технологічного оновлення виробництва в різних галузях промисловості змінюється характер праці. Це стосується, зокрема, впровадження у виробництво багатоопераційних верстатів з числовим програмним управлінням, робототехнічних і роторно-конвеєрних комплексів, гнучких автоматизованих систем, персональних комп'ютерів тощо. Праця стає складнішою, підвищується її змістовність, у ній зростають творчі елементи.

Найсуттєвішими факторами удосконалення структури персоналу підприємств є: - інноваційний характер виробництва, - впровадження принципово нової техніки і технології, - пріоритетність якості продукції, що збільшує попит на кваліфіковану робочу силу, потребує збільшення частки розумової праці, фахівців з вищою освітою.

2. Персонал фірми є найважливішим чинником виробництва. Саме від нього залежить, наскільки ефективно використовуються на підприємстві засоби і предмети праці, наскільки успішно працює підприємство в цілому.

Дата добавления: 2014-12-07