Отже, наприкінці XVII ст. в часи Руїни українські землі були повністю розчленовані і захоплені іноземними державами – Росією, Річчю Посполитою, Туреччиною та Кримським ханством. 7 страница

Таким чином, уже тоді виникли вогнища майбутньої війни, які остаточно сформувалися в 30-х рр. Особливо активною стає в цей час нацистська Німеччина, яка створила німецько-японський союз (1936 p.). Внаслідок цього виник так званий Антикомінтернівський пакт, до якого в 1937 р. приєдналися Італія, а пізніше – Угорщина, Іспанія, Болгарія, Данія, Фінляндія, Румунія, Словаччина, Хорватія, Маньчжоу-Го.

У 1938 р. Німеччина загарбала Австрію називаючи свої дії «возз'єднанням» німецьких земель, розчленувала Чехословаччину і приєднала Судетську область. Навесні 1939 р. Чехія була повністю окупована Німеччиною, а у Словаччині, яка стала незалежною, прийшли до влади профашистські сили.

На черзі було загарбання Польщі. Розуміючи, що зламати опір Польщі буде набагато важче, оскільки польський уряд уклав угоди про взаємодопомогу з Англією та Францією, Гітлер заручився підтримкою сталінського керівництва СРСР. Згідно з нововиявленими архівними документами, СРСР планував ударити по Польщі ще в 1938 р.

23 серпня 1939 р. внаслідок тривалого зближення сталінського та гітлерівського тоталітарних режимів у Москві було укладено Договір про ненапад. Цей документ увійшов до історії як пакт «Молотова–Ріббентропа», оскільки саме ці міністри закордонних справ Німеччини й СРСР підписали його.

У договорі йшлося про взаємну обіцянку не нападати один на одного протягом 10 років, а також про розподіл і сфер впливу в Європі. Даний документ мав секретний додатковий протокол, в якому сферою впливу Німеччини оголошувалася Польща, а СРСР діставав згоду Німеччини на загарбання ним Західної України і Західної Білорусії, які перебували під владою Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, а також Молдавії та Північної Буковини, що перебували у складі Румунії.

Таким чином, імперська Москва ліквідовувала «український П'ємонт» і для вигіднішого розвитку майбутньої агресії відсовувала свої кордони далі на захід. Договір від 23 серпня 1939 р. прискорив початок Другої світової війни.

Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р. нападом гітлерівської Німеччини на Польщу. СРСР надавав агресорові різноманітну допомогу. Так, гітлерівська авіація бомбардувала польську столицю, використовуючи й бомби радянського виробництва. У критичний момент війни, коли польські війська зупинили німецький наступ 17 вересня, під приводом захисту західноукраїнських і західнобілоруських земель СРСР вдарив у тил Польщі. Витримати боротьбу на два фронти польська армія не змогла і 5 жовтня капітулювала. 22 вересня 1939 р. на честь вирішальних перемог у Бресті було проведено спільний парад радянських і гітлерівських військ, який приймали, відповідно, комбриг Кривошеїн та генерал Гудеріан. Після перемоги над Польщею у відносинах між СРСР і Німеччиною запанував відносний спокій.

Тоді ж СРСР сподівався використати суперечності між країнами Заходу, щоб реалізувати свої експансіоністські плани під виглядом революції. Повним ходом ішла гонка озброєнь, Червона армія готувалася до удару по Німеччині.

Сталінське керівництво вжило додаткових заходів для мілітаризації економіки, всупереч своїм же попереднім гаслам запровадило обов'язкову сплату за навчання студентами інститутів та університетів. Особлива роль у підготовці до війни відводилася Україні та Білорусі як головному плацдарму майбутньої війни. Саме тут концентрувалися ударні частини, будувалася нова лінія укріплень (стару лінію знищили, не дочекавшись створення нової), саме тут економіка мала працювати в першу чергу на потреби війни...

Обидва хижаки – Радянський Союз і Німеччина – готувалися до нападу в 1941 p., причому СРСР на момент зіткнення мав навіть більший воєнно-економічний потенціал. Але Гітлер випередив Сталіна, який явно недооцінив противника, і сили вермахта завдали потужного удару по СРСР.

2. Україна в роки Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945 рр.)

22 червня 1941 р. о третій годині п'ятнадцять хвилин фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. Згідно з планом гітлерівського командування «Барбаросса», названим на честь героя хрестових походів германського імператора Фрідріха II Барбаросси, військова кампанія мала бути блискавичною («бліцкриг» – блискавична війна). Особливо важливе місце в ній відводилося діям авіації і танкових частин.

Наступ німецько-фашистських військ відбувався у трьох напрямках: на Ленінград (група армій «Північ»), на Мінськ, Смоленськ і Москву (група армій «Центр»), на Київ (група армій «Південь») з тим, щоб максимум за 5 місяців вийти на лінію Архангельськ – Астрахань.

В Україні гітлерівці мали у стислі терміни оволодіти Житомиром і Києвом, згодом – Донбасом і Кримом. Таким чином, Україна мала бути окупованою дуже швидко, а її багаті природні ресурси, економіка, хліб повинні бути одразу ж використані для продовження війни проти Росії.

Разом з Німеччиною у війну проти СРСР вступили Італія, Румунія, Словаччина, Угорщина і Фінляндія. Всі угруповання військ Німеччини нараховували 153 дивізії. Ще 37 дивізій належало її союзникам. Всього у військових діях з боку фашистської Німеччини брало участь 5,5 млн. осіб. Проти них діяло понад 6 млн. солдат і офіцерів Червоної армії, в тому числі у прифронтовій західній смузі – 2,9 млн. осіб.

На Україні діяли об'єднані війська двох фронтів: Південно-Західного та Південного, на морі – Чорноморський флот, на річках – Дунайська та Пінська річкові флотилії. Перевага в техніці була на боці СРСР. Так, якщо у гітлерівців було задіяно 3580 танків і штурмових артилерійських установок, то у Червоної армії – 9200 танків. У червні 1941 р. із 22 600 танків Червоної армії 12 тисяч дислокувались у західних прикордонних округах.

Уже в перший місяць війни німецькі війська захопили понад третину України, а після перемоги під Уманню (10-12 серпня) підступили до Києва. За наказом Гітлера частина його військ під командуванням генерала Гудеріана повернула з московського напрямку на південь і невдовзі взяла Стародуб і Чернігів, після чого в гігантському «котлі» опинилося понад півмільйона радянських вояків. Більшість із них, у тому числі й командуючий Південно-Західним фронтом М. Кирпонос, загинули під час спроб прорвати оточення. 16 вересня 1941 р. гітлерівці взяли Київ, а на початку листопада окупували майже всю територію тодішньої УРСР, за винятком східної частини Донбасу. У Криму в Червоної армії лишився тільки Севастополь, захисники якого тримали оборону до середини 1942 р. Взагалі гітлерівці на той час захопили чимало земель в європейській частині СРСР (Прибалтику, Білорусь, Україну, Молдавію, частину Росії), вели бої вже за 16 км від Москви, отже «бліцкриг» частково досяг своєї мети. Провівши низку мобілізаційних заходів, радянське керівництво сформувало близько 400 нових дивізій і, по суті, відновило кадрову армію СРСР, від якої на той час лишилося тільки 8 %. Під Москвою німецько-фашистські війська зазнали першого тяжкого контрудару (грудень 1941 – січень 1942 pp.), однак у цілому кампанія 1942 р. для СРСР була невдалою. Спроба відвоювати Україну, почавши з Харківщини та Криму, обернулася новими поразками.

Наприкінці травня 1942 р. на Барвенківському виступі німці оточили і знищили три армії (загинуло 171 тис., потрапило у полон 240 тис. червоноармійців та їхніх командирів, втрачено 1200 танків), тоді ж дуже тяжких втрат (250 тис. убитих і полонених) зазнали війська Червоної армії, які висадилися на Керченському півострові.

Тяжка поразка на Керченському півострові визначила долю Севастополя, який впав на початку липня після 250-денної героїчної оборони. На відміну від оборони Одеси, тут не вдалося своєчасно евакуювати бійців, і майже всі вони (95 тис.) загинули або були взяті в полон гітлерівцями.

Зірвавши спробу радянського контрнаступу, німецько-фашистські війська наприкінці червня 1942 р. почали операцію «Блау» (“Блакитна”): потужний удар у напрямку нижньої Волги і Закавказзя (до нафтових джерел). Було прорвано лінію фронту завдовжки 650 км. Внаслідок цього під німецькою окупацією опинилася вся територія тодішньої УРСР, а також етнічні українські землі, що входили до складу Російської Федерації. Для керування військовими операціями на Україну навіть прибув Гітлер. Він провів у своїй ставці «Вервольф» під Вінницею понад 4 місяці. Але загальний хід війни на Східному фронті вирішувався не в цій ставці, а в окопах Сталінграда.

Швидкий наступ німецьких військ і окупація ними майже всієї України призвели до зриву радянських планів евакуації. Хоча до Росії та Середньої Азії було вивезено 550 підприємств, евакуйовано 3,5 млн. людей, які ставали до праці на нових місцях, основні підприємства залишилися. Тож з наказу Кремля застосовувалася тактика «випаленої землі». Особливо нелюдськими виглядають дії НКВД, коли воїни, згідно з наказом Кремля, винищували ув'язнених, серед яких було багато жертв незаконних репресій. Тільки в Кіровоградській тюрмі було розстріляно 12 тис. засуджених, у Луцькій – 3 тис. У Києві, Харкові, деяких інших містах тюрми було спалено разом з в'язнями. Загалом тоді знищили понад 40 тис. в'язнів.

30.06.1941 р. був створений Держкомітет оборони на чолі з Й. Сталіним, що розпочав важливі мобілізаційні заходи. Це стосувалося і формування нових військових частин, і переведення економіки на воєнний лад тощо.

Німецький окупаційний режим в Україні

Чимало людей з приходом німецьких військ пов'язувало якщо не відродження Української держави, то принаймні поліпшення життя, припинення репресій, розпуск колгоспів і радгоспів тощо. На перших порах окупанти з тактичних міркувань зробили певні кроки в даному напрямі. Було дозволено відкривати церкви. Спочатку німецьке командування крізь пальці дивилося на відродження українського національного руху, «Просвіти», на використання української національної символіки (синьо-жовтих прапорів і тризуба), вихід української преси з викриттям злочинів комуністичної верхівки СРСР. Однак колгоспи окупанти не поспішали розпускати, бо з їхньою допомогою легше було експлуатувати селян на благо «третього рейху». З моменту перших розстрілів мирного населення німецькими окупантами ілюзії у людей почали швидко розвіюватись.

Оскільки Польщу було розгромлено і радянські війська утримували за собою лише незначну частину України, діячі обох течій ОУН вирішили, що настав час рішучих дій. Ще у травні 1941 р. Провід ОУН видав таємні «Політичні вказівки» з настановою в разі вибуху війни між Німеччиною та СРСР негайно взятися за відбудову Української держави, незалежно від позицій воюючих сторін. Були сформовані похідні групи ОУН, які мали піднімати українців СРСР на боротьбу за відродження власної держави.

30 червня 1941 р. на Українських національних зборах у Львові ОУН з благословення митрополита Андрія Шептицького проголосила Акт відновлення Української держави та створення Українського державного правління на чолі з Ярославом Стецьком.

Але в національному питанні гітлерівці не збиралися продовжувати політику Австро-Угорщини. У своїх секретних планах верхівка «третього рейху» мала на меті розчленувати Україну і перетворити її частини на свою колонію. 9 липня нацисти заборонили діяльність Правління, а 12 липня 1941 р. німецька поліція заарештувала його голову Ярослава Стецька та інших діячів.

Тим часом Гітлер передав Галичину у відання генерал-губернатора Ганса Франка з його цивільною німецькою адміністрацією, заявивши про передчасність спроб створення Української держави і натякаючи на те, що це питання буде вирішене після війни. Однак для далекоглядної частини українських самостійників арешт Стецька і Бандери був достатнім свідченням справжніх намірів гітлерівців. Саме тому українці, які вже сформували дві дивізії у складі вермахту («Нахтігаль» і «Роланд») і дійшли до Вінниці, у липні 1941 р. залишили лави діючої армії. Більшість із них потім влилося до УПА. Тим часом гітлерівці продовжили свою репресивну політику, зокрема заборонили «Просвіту», українську національну символіку тощо. У листопаді – грудні 1941 р. вони заарештували понад 700 людей – організаторів масового відзначення 20-річчя трагедії Базару, і ліквідували більшість із них.

Гітлерівська Німеччина проводила загарбницьку агресивну політику, скеровану на розширення життєвого простору для «вищої раси». Завойовані народи мали бути знищені цілком (євреї, цигани, поляки, росіяни) або частково (українці, білоруси та ін.), у кращому випадку переселені або ж перетворені на дешеву робочу силу. Виходячи з цього, гітлерівське керівництво могло використовувати національно-визвольний рух підкорених іншими державами народів у своїх інтересах, але тільки до певної межі.

Відповідно до цих настанов було розроблено план «Ост», який передбачав перетворення України у колонію Німеччини. Перш за все її було поділено на дві основні частини: «Рейхскомісаріат Україна» з центром у Рівному і «дистрикт (область) Галичина», причому останню було приєднано до генерал-губернаторства, основною частиною якого були польські землі з центром у Кракові. «Рейхскомісаріатом» управляв гауляйтер Еріх Кох, а «дистриктом» – генерал-губернатор Ганс Франк. Прифронтові області перебували в безпосередньому управлінні військового командування.

Крім того, частина українських земель (Закарпаття, яке угорські фашисти завоювали у 1939 р. і назвали підкарпатською територією) була передана Угорщині, а також Румунії як винагорода за лояльність до Німеччини і компенсація за втрату Трансільванії (остання 1940 р. була передана Угорщині). 19 липня 1941 р. румунська влада запанувала в Північній Буковині, Бессарабії та на українських землях до Південного Бугу включно з Одесою. За Дністром було створено генерал-губернаторство “Трансністрія” (Задністров'я), яке поділялося на 13 повітів. І румунська, й угорська влади на окупованих територіях запроваджували поліцейський терор і колоніальний визиск. Чітко простежувалося прагнення пануючих кіл зденаціоналізувати українців, перетворити їх на румунів чи угорців.

Після того як у 1941 р. майже вся Україна була завойована німецько-фашистськими військами, на її території було встановлено окупаційний режим в особливо жорстокій формі. Його здійснювали і таємна поліція (гестапо), і служба безпеки (СД), і спеціальні війська, насамперед з числа есесівців. Окупанти швидко налагодили систему пограбування України, створили систему потужної експлуатації українського народу. З лютого 1942 р. розпочалося примусове вивезення української молоді на роботи до Німеччини. Загалом було вивезено 2,5 млн. молодих громадян України, чимало з яких загинуло на чужині, втратили здоров'я, в кращому випадку залишилися на Заході.

Дуже тяжка доля випала військовополоненим Червоної армії. Тільки в 1941 р. до німецького полону потрапило понад 3,6 млн. радянських солдат і офіцерів (65 % кадрової армії), які були приречені на повільну смерть від голоду та хвороб, у кращому випадку — на каторжну працю.

3. Рух Опору на окупованій території

Гітлерівський окупаційний режим дедалі більше викликав спротив з боку населення України. Український народ став підніматися на боротьбу проти нового загарбника. На жаль, рух Опору був розколотий на власне український та радянський, причому український розгалужувався на три гілки: бандерівську, мельниківську і бульбівську.

Почалося з того, що на Схід були скеровані Похідні групи ОУН, які були сформовані ще до війни. Вони мали завданням формувати українські органи влади на місцях, а в разі зіткнення з окупаційною владою йти у підпілля і розгортати партизанський рух. Ці групи дійшли майже до лінії фронту, створили свої центри навіть у Криму та Донбасі.

У Києві ОУН(м) створило Українську національну раду (5 жовтня 1941 р.) – свій політично-громадський центр, але вже наприкінці 1941 р. гітлерівці його заборонили. Довше проіснувала Українська національна рада у «дистрикті Галичина», але в березні 1942 р. нацисти заборонили і її. У Харкові був заборонений аналогічного спрямування Громадський комітет на чолі з колишнім в'язнем Сталінських таборів В. Доленком.

Згідно з рішенням уряду УНР в екзилі відомого діяча українського руху Тараса Боровця (псевдонім Бульба) було уповноважено створити партизанський загін, який мав би встановити українську, незалежну від СРСР та Німеччини, адміністрацію. Так виникла «Поліська Січ» із центром в м. Олевську. У жовтні 1942 р. було проголошено створення УПА — Української повстанської армії, налагоджуються контакти з Білоруською національною самообороною, загонами ОУН(б), Поліським лозовим козацтвом, створеним ще в 1939 р.

У травні 1943 р. «Поліська Січ» злилася з ОУН(б) в єдину Українську повстанську армію, але невдовзі вийшла з її складу. У середині 1943 р. «Поліська Січ» була роззброєна загонами УПА ОУН(б), так само як і частини під керівництвом ОУН(м). Більша їх частина і далі діяла в лавах УПА, але решта згодом створила УНРА (Українську народно-революційну армію). УНРА діяла до кінця 1943 p., коли Т. Боровець був схоплений гітлерівцями і кинутий до концтабору Заксенхаузен. Однак окремі її загони вели боротьбу до 1945 р.

ОУН(б), зазнавши 30 червня 1941 р. поразки у спробі відродити незалежну Українську державу, стала енергійно боротися проти гітлерівських окупантів, діючи в підпіллі, готувати масове повстання. У жовтні 1942 р. член ОУН(б) Сергій Качинський (Остап) сформував частини УПА. 7 лютого 1943 р. сотня Григорія Перегійняка вчинила напад на німецькі поліцейські бараки у містечку Володимирець на Рівненщині. З цього часу починається антигітлерівська боротьба УПА. Вона обороняє українське мирне населення не тільки від німецьких карателів, а й від радянських та польських партизан. Загальне керівництво здійснював первісно Дмитро Клячківський (Савур), пізніше (у 1943-1950 pp.) УПА очолив Роман Шухевич.

У цей час особливо активізувався партизанський рух. Причина полягала не тільки в успішному наступі Радянської армії: населення України з усією повнотою відчуло на собі тягар гітлерівської окупації, ставлення до себе як до нижчої раси, як до рабів, і тому все рішучіше виявляло спротив окупантам. Важливо й те, що значно активізувався радянський партизанський рух, який до осені 1942 р. майже не давав про себе знати. Ще 30 травня 1942 р. у Москві було створено Штаб партизанського руху, пізніше аналогічний штаб створили і для України. Партизанські з'єднання підпорядковувалися відомству Берії, тобто НКВС, і прирівнювалися до полків останнього. Лише після сталінського наказу від 5.09.1942 р, найбільші партизанські з'єднання почади перебазовуватися з Брянських лісів на Україну.

У 1943 р. в лісах Північної України діяли цілі партизанські з'єднання під командуванням С. Ковпака, П. Вершигори, В. Бегми, М. Попудренка, О. Федорова, О. Сабурова та ін., які здійснювали далекі рейди. Ці партизанські загони мали завданням насамперед нищити невеликі ворожі гарнізони, загони поліції, склади, мости, залізничні колії, пускати під укіс ешелони з військами та технікою, здобувати розвідувальну інформацію. Але дії радянських партизанів цим не вичерпувалися. Згідно з інструкціями з Кремля вони мали вести боротьбу проти українського та польського партизанського рухів. Будь-які спроби встановити єдиний антигітлерівський фронт між радянськими партизанами та УПА, що було цілком логічним і виправданим в умовах німецької окупації, заборонялися Москвою.

Витіснення з України німецьких військ радянськими неминуче спряло назріванню конфлікту між УПА і радянською владою. Оскільки армійські частини були погано пристосовані до придушення українського національно-визвольного руху, не виявляли особливого запалу в боротьбі проти УПА, в Україну були кинуті добірні частини НКВС. Розпочалися також депортації українців із Західної України, яких виселяли до Сибіру цілими селами під дійсним чи вигаданим приводом симпатії до УПА. Усього за 1944-1951 pp. було депортовано понад 200 тис. осіб.

Трагічною і малодослідженою сторінкою тогочасної історії є польсько-українська війна. Її коріння лежить у старій великодержавній політиці Речі Посполитої, курсі польського еміграційного уряду та керованих ним збройних сил, насамперед підпільної Армії Крайової (АК). Ця війна почалася з різанини, яку АК влаштувала в 1942 р. на захід від річок Західний Буг та Сян (насамперед на Холмщині). У відповідь почалося винищення польського населення на Волині. Трагічний і непотрібний конфлікт коштував тисяч жертв з обох боків, послабив сили українців і поляків перед окупантами.

У березні 1945 р. у Німеччині було створено Український національний комітет під керівництвом генерала-хорунжого УНР Павла Шандрука. Цей комітет, створений за згодою президента УНР в екзилі Лівицького та деяких керівників ОУН, мав стати репрезентантом українського народу перед німецькою владою. Свою діяльність він розпочав з формування Української національної армії, ядром першої дивізії якої стала дивізія «Галичина». Кінець війни застав цю дивізію в м. Радштадт (Австрія), потім її було перекинуто до м. Ріміні (Північна Італія). Дивізійників було піддано детальній перевірці, але оскільки «Галичина» не брала участі у злочинах проти мирного населення, її члени отримали можливість жити на Заході (переважно в Канаді та Англії).

Варто додати, що верхівка «третього рейху» спробувала використати український національно-визвольний рух у своїх інтересах. З цією метою восени 1944 р. були випущені з концтаборів керівники ОУН (С. Бандера, А. Мельник, Я. Стецько, Т. Боровець та ін.), але вони відмовилися співпрацювати з гітлерівцями.

Звільнення території України. Наслідки Другої світової війни

Переломний момент у ході Другої світової війни настав внаслідок Сталінградської битви та битви на «Курській дузі» наприкінці 1942 – в середині 1943 pp. На той момент СРСР провів реорганізацію армії, яку було перейменовано з Червоної на Радянську, завдяки зусиллям тилу й допомозі союзників по антигітлерівській коаліції відновив її технічний потенціал, при цьому навіть перевершивши німецьких інженерів щодо військово-технічного оснащення. Про це свідчили нові типи літаків, танків, ракетної зброї (“катюші”). Піхота замінила гвинтівки на автомати.

Радянська армія ціною величезної крові врешті здобула необхідний досвід війни, з'явилася нова плеяда талановитих полководців, серед яких було чимало українців, командувачів фронтів та армій, зокрема А. Гречко, П. Жмаченко, А. Єременко, Р. Малиновський, К. Москаленко, П. Рибалко, І. Черняховський та ін. Були здійснені певні заходи і для посилення бази комуністичного режиму. Так, припинилися відверті гоніння на Російську православну Церкву, яка закликала народ до боротьби проти Німеччини. Велася активна пропаганда російського патріотизму: вперше за 20 років заговорили про бойові традиції царської армії, її досвід; було здійснено й кроки, які свідчили начебто про пом'якшення великодержавної політики Москви щодо республік СРСР, навіть розглядалося питання про створення національних частин у Радянській армії.

Розвиваючи контрнаступ, радянські війська влітку 1943 р. в результаті Курської битви вступили на територію Сіверської України. Стався корінний злам у ході війни. Внаслідок успішних Харківсько-Білгородської та Донбаської операцій у серпні-вересні 1943 р. радянські війська вдруге вибили німців з Харкова (23 серпня) і визволили Донецьк (8 вересня).

Розпочалася битва за Україну, яка тривала 680 діб. Того ж 1943 р. були визволена Суми (20 вересня), Чернігів (21 вересня), Полтава (23 вересня), Запоріжжя та Дніпропетровськ (25 жовтня). Радянські війська вийшли до берегів Дніпра. На початку листопада розпочалася одна з найважливіших битв Другої світової війни – битва за Київ. 6 листопада 1943 р. Київ було визволено, радянські війська пішли далі. Склалися передумови для успішних дій на Правобережній Україні.

Навесні 1944 р. розгорнувся загальний наступ радянських військ по всій території України, внаслідок якого німецько-фашистські окупанти змушені були залишите Правобережну і частину Західної України. На деяких напрямках радянські війська у березні - квітні 1944 р. перейшли кордони з Румунії та Чехословаччиною. У квітні - на початку травня 1944 р. війська 4-го Українського фронту разом з Окремою Приморською армією, яка наступала з боку Таманського півострова й оволоділа Керчю, очистили Крим від гітлерівців.

14 жовтня 1944 р. війська 4-го Українського фронту, діючи в Закарпатті, повністю визволили українську землю від німецько-фашистських окупантів. Закарпаття було приєднане до СРСР, але це було, як і у випадку із Галичиною та Волинню, замасковане «возз'єднання з УРСР». 29 червня 1945 р. згідно з договором, підписаним у Москві, Чехословаччина офіційно відмовилася від своїх претензій на Закарпатську Україну, яка стала областю у складі УРСР. Далі війна продовжувалася вже за межами України і СРСР, від гітлерівських військ були очищені Польща, Румунія, Угорщина, Чехія, Словаччина, Югославія. У всіх цих кровопролитних боях важливу роль відіграли українські вояки.

Наслідки Другої світової війни

· Внесок українців у перемогу СРСР над Німеччиною та її союзниками важко переоцінити. Під час війни в Україні загинуло 5,5 млн. осіб (разом з жертвами серед мирного населення – 8 млн.). На фронтах втрати України оцінюються в 2,5 млн. осіб, тоді як втрати значно більшої Росії – у 3–4 млн. Українці посіли друге місце після росіян по кількості воюючих в лавах Радянської армії та по кількості осіб, які в 1941–1945 pp. були удостоєні звання Героїв Радянського Союзу. Не слід забувати й про те, що чимало українців воювало в арміях держав антигітлерівської коаліції (США, Канади та ін.), брало активну участь у русі Опору у Франції, Бельгії, Югославії та ін.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок про величезну, але до кінця ще належно не оцінену роль України та українців у розгромі гітлерівської Німеччини.

· Друга світова війна тяжко позначилася на економічному становищі України. Її підприємства, фабрики й заводи нищилися під час військових дій, а також під час відступів обох воюючих сторін (Червоною армією у 1941 p., гітлерівською армією у 1943-1944 pp.). В Україні було зруйновано понад 700 міст (40 % міст СРСР, зруйнованих внаслідок війни), близько 30 тис. сіл. Сумарні матеріальні втрати сягали майже половини всіх втрат СРСР.

· Змінилася і національна структура населення України. Тут майже не стало німців, значно зменшилась кількість євреїв і циган, винищених гітлерівцями, а також поляків. Зате значно збільшилася кількість росіян, яких Москва прагнула поселити в містах України, особливо в прикордонних регіонах – Галичині (Львів), Закарпатті (Ужгород).

· 2,5 млн. українців було примусово вивезено до Німеччини, де вони мусили працювати в тяжких умовах, часто гинучи або втрачаючи здоров'я. Близько 200 тис. колишніх українських «остарбайтерів» залишилися на Заході. Після війни остарбайтери, так само як і військовополонені, стали об'єктом особливої уваги НКВС.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте зміст та наслідки укладення радянсько-німецького Договору про ненапад 1939 р.

2. Визначте причини поразок Червоної армії упродовж 1941 – 1942 рр.

3. Визначте історичне значення проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 р. у Львові.

4. Охарактеризуйте нацистський «новий порядок» та долю українського населення на окупованих територіях.

5. Проаналізуйте ідейні засади та особливості практичної діяльності учасників Руху опору в Україні.

6. Охарактеризуйте процес визволення території України від німецько-фашистських загарбників в 1943 – 1944 рр. Назвіть основні військові операції.

7. Охарактеризуйте втрати України у Другій світовій війні.

8. Проаналізуйте особливості розвитку української культури в роки Другої світової війни.

Тема 11.

УРСР В 1945 – 1991 рр.

Мета і завдання:

Ознайомити студентів та визначити причини наростання кризових явищ у суспільно-політичному та економічному житті України в повоєнний період. Охарактеризувати дисидентський рух в Україні як складову частину національно-визвольних змагань другої половини ХХ ст. З‘ясувати сутність та наслідки процесу перебудови в Україні.

План лекції:

1. УРСР в період відбудови народного господарства (1945 – початок 1950-х рр.).

2. Соціально-економічні і політичні зміни в республіці у другій половині 50-х – середині 60-х років

3. УРСР в 1965 – 1985 рр.: особливості соціально-економічного та політичного розвитку.

4. Українське суспільство в 1985 – 1991 рр.: шлях до незалежності.

Основні поняття:

Адміністративно-командна система, консерватизм, конформізм, холодна війна, стагнація, космополітизм, націоналізм, мілітаризація економіки, лібералізація, дисидентство, УГС, "перебудова", плюралізм, стагнація, референдум.

Література:

1. Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946 – 1980-ті рр.) // Україна крізь віки. Т. 13. – К., 1999.

2. Історія України: Нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А.Смолія. – К., 1996.

3. Баран В.К. Україна після Сталіна. – Л., 1992.

4. Воронов І.О., Пилявець Ю.І. Голод у 1946-1947 рр. – К., 1991.

5. Касьяненко Г.В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980 рр. – К., 1995.

6. Лук‘яненко Л.Г. Сповідь у камері смертників. - К.,1991.

7. Мірчук П. Українська повстанська армія. 1942-1952: Документи і матеріали. – Л., 1991.

8. Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Зб. док. і матеріалів. – К., 1994.

Дата добавления: 2014-12-07