Розуміння історичного процесу П.Н. Мілюковим

Розуміння історичного процесу К.Д.Кавеліним

На думку Кавеліна, початком російської («великоросійської») історії слід вважати не період Київської Русі, а XI або XII ст., коли «переселенці рушили різними шляхами із Західної Росії на схід, у фінські землі». Костянтин Кавелін переконливо спростовує досить поширену думку про те, що саме монголо-татарське ярмо стало головною причиною відставання Русі від Європи. Він відзначає, що на землях майбутньої України (Малоросії) і північно-західної Росії (де жили не тільки кривичі, тобто білоруси, але й новгородці й псковитяни), культурне життя не зазнало такого потужного удару. Зокрема, на землях України віче й дружина як інститути влади продовжували розвиватися, як і раніше, утворилася потужна родова аристократія, із якою боролися князі. Таким чином, говорити про падіння рівня освіти можна тільки щодо земель майбутньої Московії (Великоросії). Але це падіння було викликано не безпосередньо ярмом. Справа в тому, що досить високий рівень культури на всій Русі, за Кавеліним, підтримувався інтенсивним природним обміном, переміщенням князів і дружинників між західними й східними землями. Коли ж зв'язки між двома частинами російського світу поступово слабшали й фактично зникли, це позначилося на всіх елементах життя Московії: «літописи стають сухі й прозорі, перетворюються в календар подій; особистість діячів стирається за голими фактами, точно начебто сповільнився пульс громадського життя».

Отже, разом із втратою зв'язків було втрачено щось надзвичайно важливе, тому що «той самий матеріал – руське плем'я, – поставлене тільки в різні умови, дає на заході й сході Росії зовсім різні результати, виливається в різні форми, під якими з трудом можна побачити спільну для всіх основу». Кавелін дуже влучно відзначив цю «дійсну основу життя великоросів», що сформувалися зі слов'ян-переселенців, які різними шляхами пішли в ХI – ХII ст. із західної Русі на схід, у землі, населені угро-фінськими племенами, але не принесли із собою культури «ні розумової, ні цивільної».

«Переселенець став на новому ґрунті колонізатором і поширився поступово по величезній території. У вікових трудах розселення утворилася та рухливість, те вміння зорієнтуватися у важких обставинах, той практичний такт у відносинах з інородцями, яким так відрізняється великоросіянин від своїх одноплемінників»(П. Матвієнко, к. філос. н., Харків).

Протягом усього життя Мілюков міркував над національним питанням. Аналізуючи національне питання в Росії, у якій, за його підрахунками, налічувалося до й після 1917 р. більше ста національностей, і порівнюючи її з Австро-Угорщиною й Туреччиною, П.Мілюков говорив про те, що, на противагу поширеній думці, Росія до 1917р. не була "в'язницею народів". Несправедливо, говорив він, ототожнювати Росію з її політичним режимом, тому що сам російський народ "ніколи не був заражений агресивним націоналізмом правлячої "раси", який можна, наприклад, помітити в мадярів". А "русифікація" окраїн та інородців, коли вона дійсно почалася, була справою урядової політики й чиновників, але ж ніяк не народу. Войовничий націоналізм у Росії був завжди знаряддям політичної реакції. Відповідно до поглядів Мілюкова, у Росії існувало два типи національностей: ті, які уникли асиміляції, розвиваючи власну національну свідомість, і ті, що, виявившись тільки в політичному підпорядкуванні в Росії, зберегли як етнічну чистоту, так і національна самосвідомість – Фінляндія, Польща, Прибалтійські держави (естонці, литовці й латиші), народи Кавказу (грузини, вірмени) і народи Середньої Азії.

Цікаво відзначити, що й у 1927 р. Мілюков говорить про загальноросійську національну самосвідомість, розглядаючи "російське плем'я", яке складається з трьох народів – великоросів, українців і білорусів. І не без відтінку іронії він пише про проблему української мови, що стала пізно складатися, так само, як і білоруська, яка ще довго не мала статусу літературної мови. З іншого боку, він визнавав: "Звичайно, саме російське населення не становить єдиного цілого; антагонізм українців і білорусів із великоросами надзвичайно посилився саме останнім часом".

…Керуючись ідеєю єдності держави й рівноправного громадянства, Мілюков захищав право кожної національності використовувати свою рідну мову в суді. Це було, на його думку, кращим засобом підтримки зв'язку центру з національними окраїнами, тому що судити незрозумілою мовою означає відмовити в правосудді тому, хто його просить. І він повторює слова депутата Крупенського, вимовлені в часи другої Думи: "Не можна судити мовою незрозумілою, не можна судити по-російськи, якщо люди, які підлягають суду, не розуміють її. Я стою за національність мови суду й ставлю знання її за обов'язки суду".

Мілюков викриває гасло ультраправих: "Росія для росіян", яке сприяло лише збільшенню прірви між різними національностями Росії та росіянами, тобто було чинником розвалу єдності Росії. Крім цього, праві не говорили про те, що вони мають на увазі під словом "росіянин", але ж історія Росії знала "могутній, стихійний процес злиття національностей. Ми всі знаємо, що всі ми в минулому або фіни, або татари, або ще хтось".

…Відповідаючи депутатові Бобринському, який із презирством відкинув пропозицію одного з депутатів про відкриття шкіл українською мовою для 25 мільйонів українців, Мілюков нагадує, що вимога ввести в деяких провінціях викладання рідною мовою вже звучала у свій час у проханнях земств. І він відкидає аргумент, що білоруська й українська мови ніколи не стануть мовами культури, вважаючи це питанням часу: "Ми вважаємо, що немає такої мови, що не могла б стати мовою культури, якщо нею буде говорити, мислити й відчувати інтелігенція"(С.Брейяр (університет Пуатьє). Партія кадетів і українське питання (1905-1917)).

Дата добавления: 2014-12-07