Розділ І. Якби знайшлась неопалима книга

«...року божого такого—то, і місяця такого—то, і дня... Чурай Маруся — на підсудній лаві, і пів—Полтави свідків піддверми».

Маруся стоїть перед судом тому, що її звинувачують, немов би з ревнощів вона отруїла свого коханого, Гриця Бобренка. Один за одним постають свідки. Параска Демиха розповідає, як бачила Гриця, що повертався від Чураїв, блідий та смутний. А ось передсудом Фесько — «млинів дозорця скарбу військового». З його розповіді дізнаємося про таємні побачення Гриця та Марусі за селом над ставом, а одного разу Маруся зробила спробу полишити життя, втопившись у тому ставу, певно, що через Гриця. Напівживу витяг її з води тоді Іван Іскра. Але на це суд не зважає, бо нині звинувачують її. Мати Гриця привела аж 17 свідків:...а з тих сімнадцяти має п'ять, котрі до присяги годні будуть.

От вони й називають Марусю відьмою. Горбань вважає історію прозаїчною: дізнавшись, що Гриць збирається одружитися з Галею Вишняківною, Маруся навмисне вчиняє злочин — поїть зрадливого коханого отрутою. Отже, вона винна у скоєнні злочину. Все просто. Картину доповнює заплакана наречена Гриця, якій усі співчувають. А що ж сама Маруся?

Вона ні слова не сказала праву. Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все.

А як хочеться Бобренчисі побачити її приниження, як хочеться, щоб дівчина виправдовувалася, просилася! Але Маруся мовчить. І ось, не соромлячись людей, Грицева мати розповідає про те, що було таємницею двох закоханих — Марусі та Гриця. Цинічно розмірковує мати Гриця привселюдно про те, чому саме вона не заважала їхньому коханню:

Щоб у заміжніх погубив підметки? Чи, як чернець, скоромився мирським? Чи щоб пішов до Таці Кисломедки, котра тягалась бозна—де і з ким!

І кожне її слово болем відлунює в душі Марусиної матері. Вона не витримала, та тільки й сказала:

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа — то тихе море сліз. Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.

Відтак за нею мав слово Яким Шибилист. Він розповів громаді, як ріс Грицько, якого Чураї і годували, й до розуму наставляли, бо матері його, бачте, часу не було ним опікуватися: «...воювала — за курку, за телицю, за межу». Маруся та Гриць зростали разом та й покохалися. Дівчина щиро, а от Гриць:

Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому. Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні.

Тим часом до суду прибуває посланець із Січі з листом від кошового з проханням про допомогу Хмельницькому. Послухавши, учому справа, він зауважує:

Ця дівчина... Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що, як інший вибрати закон,—
не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну є ж про зраду там які статті?
Не всяка кара має буть безбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу — злочин, а людину — можна?!

Але об казуїстику суддівського столу ламається не тільки шабля Леська Черкеса, що протестує проти вироку суду — віддати Марусю на катування.

Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода, Так це Івана Іскру. То — козак. Таке нещастя хоч кого знеможе. Це ж можна тут рішитися ума. Любив же він Марусю, не дай боже! Тепер сидить, лиця на нім нема.

Серед різних людей, що зібралися у суді, син Якова Остряниці, Іван Іскра. Цей чесний шляхетний юнак кохає Марусю, але не тільки в тім справа. Він справжній патріот, і слова його — промова патріота і гуманіста:

Ця дівчина не просто так Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа...
Коли в похід виходила батава, —
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні...
Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах! А ви тепер шукаєте їй кару. Вона ж стоїть німа од самоти. Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти!

Але усе марно. Не розбираючись далі, судді присудили Марусю до страти на шибениці.

Підсудна очі слізьми не зросила. І милосердя в права не просила.

Дата добавления: 2014-12-07