Не повертайся в жовтий ліс

КИРПАТА БЕЗОДНЯ РОЗПЛЮЩУЄ ГУБИ

ГУЦУЛИ

І. Андрусяк

РОЗДІЛ 6. СУЧАСНИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС

Євген Маланюк

«Стилет чи стилос?»

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко
Вагаються трагічні терези.
Не кинувши у глиб надійний якор,
Пливу й пливу повз береги краси.

Там дивний ліс зітхає ароматом
І ввесь дзвенить од гимнів п'яних птиць
Співа трава, ніким ще не зім'ята,
І вабить сном солодких таємниць,

Там зачарують гіпнотичні кобри
Під пестощі золототілих дів...
А тут — жаха набряклий вітром обрій:
Привабить, зрадить і віддасть воді.

Та тільки тут веселий галас бою —
Розгоном бур і божевіллям хвиль
Безмежжя! Зачарований тобою,
Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!

Збірка «Депресивний синдром»

«МИ НЕ МАСКИ МИ СТИГМИ ТИХ МАСОК ЩО ВЖЕ ВІДІЙШЛИ»

ми не маски ми стигми тих масок що вже відійшли

ми не стіни ми стогін імен що об стіни розлущені

ідемо до людей у вінках недоспілих олив

у простертих долонях несемо гріхи як окрушини

ми останні пророки в країні вчорашніх богів

ми останні предтечі великого царства диявола

ми зчиняємо галас і це називається гімн

ми сякаємось в руку і це називається правила

а дівки на мітлі це наложниці втрачених вір
.....

ГЕОМЕТРИЧНЕ

Прийшли до круга. Стали зусібіч.
І голови накрили прапорами.
І хтось завів нестямно довгу річ
про конуси і паралелограми.

А ми поволі падали в траву,
підклавши сон під голови патлаті.
І так виразно, ніби наяву,
у нас в очах світилися квадрати.

Ми лишилися там, де осінній туман.

Нас ніколи нема. Нас давно вже не буде.

І Говерла-гора, і гора Піп-Іван

обернулися в будень,

у будень, у будень...

ПорозПисаний Камінь свавіллям імен,

за якими пітьма, за якими провалля.

Ми лишилися там, де простуджений день -

як розсерджений кальвін.

ЖИВЕМО ПІД ЧОРТОМ НЕНАЧЕ ПІД БОГОМ

живемо під чортом неначе під Богом
і вправно жонглюєм словами
в яких від глибин від прасуті святого
немає ні грама

заплутані ми у своїх переплутах
у путах своїх нерозривних
а хто розриває розрубує пута
той бачиться дивним

а в кого святого нема за душею
ні краплі малої

той в’яже петлю і кидає на шиї
на душі героїв

а кого ті пута затягнуть до краю
у чорну годину
на власну той шию петлю одягає
на душу невинну

кирпата безодня розплющує губи
сміється і плаче над погарлм неба
сплелися до танцю Венера і Врубель
під білих колон гомеричний молебен

під місячний мармур ввіходжу останнім
ворушаться пальці в кулак захололі
а ви залишаєтесь еллінська панно
за вічним бар’єром мітичної долі.

не повертайся в жовтий ліс
не повертайся
по розпорошених слідах
неандертальця

поміж рухомих ефемер
не загубися
чигає місяць з-за куща
блідий убивця….

ВКРАЇНСЬКІ ПОЕТИ

1.

продихаєш від снігу
маленьке чорне око
уздриш
на солоному троні
сидить брова
а під оком
ходять панове в чорному
витаються
— слава — кому
— кому — слава
моляться
на кінчик носа
на жовту бородавку бюсту
мовляв
я так люблю
мою три крапки убогу
що
навіть
під бюстом
вологу висушу
а під бюстом в печерах
живуть зелені прочани
що вражою братаються
злою усміхаються
і кров’ю блюють
вони знають що око
не дуже бачить глибоко
а дарує ворсини
шевцям на голки
живе значицця
бо за лісом
дерев не бачить
а ліс росте
вгору та вгору
протреш око
а то не ліс
то земля виросла
навколо

2.

застрягнуть в жовтому піску
сніги зелені. здоокола
струпата вилиняла гола
дорога скапує в ріку.

застигли крики оддалік
обнявшись посмерти. за ними
плебеї пальцями по шклі
виводять рими рими рими…

і ні дороги ні ріки
лиш гострий запах косовиці
та понад урвищем стрімким
висять покльовані провидці.

3.

Поводирі Великого Сліпця
на попелі Великої Руїни.
Тремтять побожно зігнуті коліна,
слізьми бандур ілюзії дзюрчать.

А Старцеві нагадується Січ,
а нам чомусь нагадуються ґрати.
Кого ж із нас, останніх, п’яний в ніч
Сліпець сьогодні буде розпинати?.

4.

доле зірви мене віткою простору
загороди мені шлях у країну
де в загумінку тернового острова
тіни живуть і паруються тіни

загороди мене ширмою зелені
шквальною зливою шлях перемий
бо на камінні там ложе постелене
спраглим кублом зачаклованих змій

доле зірви мене краплю знервовану
з вуст пітекантропа — спити не дай
стомлену віру сльозу нікельовану
маразматично уявлений рай

пізно ні вітру ні сонця багряного
лиш супокійний як мумія крук
гладить мене мов цезорика п’яного
мов оленя що привчене до рук.

Дата добавления: 2014-12-07