Походження релігії

Впродовж усієї історії людства існувало близько 5 тис. різних релігій (а може й більше). Існують конкретні релігії (“релігії взагалі” не існувало і не існує). Це дуже складне питання – що таке релігія? Сьогодні вчені пропонують понад 250 визначень, але усі вони не задовольняють повністю усіх дослідників. Але чи взагалі можливо дати однозначну відповідь на таке запитання? Цікаве визначення релігії подає Д.Пивоваров у “Сучасному філософському словнику” (рос.). Він зазначає, що релігія – це потяг, устремління людини до безпосереднього зв’язку з Абсолютом, що характеризується пошуком і встановленням сакральних зв’язків. Відмінність її від інших форм Духа полягає в “сакралізації базових цінностей” [Яблоков, 1998, с.224-225].

Релігію можна поділити на егоцентричну (духовний зв’язок індивіда зі своїм справжнім “Я” – типу “пізнай самого себе”), соціоцентричну (потяг до возвеличення-культу якогось об’єкту – особи, держави, партії, народу), космоцентричну (встановлення зв’язку з Богом як енергетичним центром всесвіту, всіх космічних сил; вона існує у формах теїзму, пантеїзму, атеїзму).

Релігія –це одна із областей уміверсума культури, духовної культури людства. На ранніх формах релігії окрема людина не виділяла себе від релігійної групи, виступала як індивід – представник роду чи племені, що були носіями етнорегіональних комплексів. Окрема людина змогла стати особистістю тільки на якомусь етапі історичного процесу, коли вона змогла уособити себе, виділити від єдиного цілого колективу.

Джерела археології та палеоантропології дозволяють з великою долею впевненості стверджувати, що найпростіші форми вірувань повсюдно виникають лише в часи повного заміщення неандертальців кроманьйонцями, приблизно 40-30 тис. р. тому (це не суперечить тезі про наявність спеціальних неандертальських поховань, що може свідчити про зачатки релігії у неандертальських общинах). В ході історичного розвитку народів і рас різних континентів склалися самобутні, відмінні одно від іншої системи релігійних вірувань. Однак усі вони знаходилися в рамках первісних міфологій, тому першою формою свідомості є міфологічна свідомість.

Міфологію формує якась кількість міфів (міф – від грец. – мова, слово, розповідь, сказання). Вона виникла стихійно в умовах первісно-родового ладу як результат колективної творчості. Міфологія основана на уявленні, на формі чуттєво-наглядних образів. Узагальнене тут приймає форму індивідуально-типового. У міфі відсутнє усвідомлення різниці, відмінності людини від тварини, взагалі від зовнішньої природи. Індивідуальна свідомість не вичленена від групової. Усе, що може поміститися у свідомості, сприймається як реально існуюче в світі.

На ранніх стадіях розвитку свідомості міфологія була єдино можливим універсальним способом духовного освоєння світу і синкретично поєднала раціональні знання, художні образи, релігійні вірування, соціальні норми поведінки.

Основні форми первісних релігійних уявлень: анімізм, тотемізм, фетишизм, магія. Головна особливість релігійного світосприйняття – органічна єдність реального і ірреального, людини і навколишнього природного середовища. Природа має людські якості.

Тотемізм (на мові північноамериканських індіанців слово «ототеман” означає “рід його”) – віра в існування тісного зв’язку між родом, фратрією, плем’ям чи іншого типу родичів з їх тотемом, яким могла бути тварина, рідше – рослина чи предмет. Тотем – кровний родич, а пізніше – предок. Тотему не поклонялися, але вважали його батьком чи старшим братом. Люди вважали себе спорідненими не кровно-родинними зв’язками, а за рахунок єдиного тотема.

Рід називався по імені свого тотема, наприклад, рід орла чи рід кореня оленя. Етнографи ХІХ ст. застали уже розвинене вірування, коли існувала заборона вбивати і поїдати тотемних тварин. У кожного роду існували священні центри, у яких зберігалися тотемні реліквії і з якими пов’язувалось багато міфів та легенд. Існував інколи тільки чоловічий чи жіночий тотем, або ж навіть особистий тотем.

В ході вивчення тотемізму встановлено, що його виникнення тісно пов’язане із господарською діяльністю первісної людини – збиральництвом та полюванням.

В усіх народів у стародавні часи ті рослини і тварини, що були головними продуктами життєзабезпечення, що давали можливість вижити, ставали предметом поклоніння. На перших етапах розвитку цього вірування тотемна рослина чи тварина не те, щоб заборонялася до вживання у їжу, а навпаки – освячувалась до поїдання. І тільки з часом поїдання тотема дістало форму табу. Ще пізніше в поняття тотема були внесені елементи кровноспоріднених відносин і походження від єдиного предка тотема, що спонукало до зміцнення культу предків. З часом з’явилося лише ритуальне поїдання тотема і ціла система заборон, пов’язаних із священними об’єктами.

Ці вірування зіграли важливу роль в об’єднанні людей під знаком якогось магічного об’єкта, що допомагало вижити у нелегких умовах розвитку первісного суспільства. Вони достатньо міцно і ефективно виконували регулятивну функцію, тримаючи людей в рамках численних заборон-табу, яким без роздумів підчинялися усі члени тотемного колективу [Яблоков, 1998, с. 504]

Анімізм (від лат. “аніма” – душа) – віра в надприродні істоти, що знаходяться в якомусь тілі чи предметі – душі, або ж окремі духи, що існують незалежно від людини. Повсюдно зафіксовані факти одухотворення природи (тасманійці, австралійці, вогнеземельці). Найбільше вірили в душі померлих. Часті приклади поклоніння домашньому вогнищу (наприклад, пізньопалеолітичні жіночі статуетки, що могли символізувати душі праматерів, оберегів домашнього миру і спокою).

Знаменитий етнолог ХІХ ст.. Едвард Тайлор у своїй книзі “Первісна культура”(1871) наводить сотні цікавих фактів із життя первісних народів світу із збережених в людській пам’яті переказів та легенд. Щодо первісних вірувань, то витоки їх, корені треба шукати у пережитках. Ці пережитки збереглися ще на рівні ХІХ ст., але збереглися вони і до сьогодні. Наприклад, повір’я проти шлюбів у травні –“маї”, тому що такі шлюби будуть нещасливими. Сьогодні люди кажуть, що молоді все життя будуть “маятися”. Виявляється, що ще тис. р. тому Овідій згадує про це повір’я. Це яскравий приклад збереження пережитків багато сотень років у різних частинах світу.

Азартні ігри та мистецтво гадання на різних предметах, кидання жеребу також беруть свій початок у давніх первісних народів. У давніх племен жеребкування чи гадання на зорях, наприклад, сприймалося дуже серйозно. Війни відмінялися, якщо планети не не були “налаштовані позитивно”. У племені Маорі для того, щоб відшукати злодія, брали кількох підозрюваних і кидали жереб і були абсолютно впевненими, що жереб вибере справжнього злодія [Тайлор, 1989, с. 66]. Стародавні люди свято вірили, що над жеребом літає якийсь дух, що саме він змішує фішки і вибирає жереб, ставить кості таким чи іншим чином. Такий погляд дожив до середніх віків і навіть практично до наших днів – про те, що кожне жеребкування не обходиться без надприродних сил, адже ворожба та азартні ігри дуже подібні поміж собою, оскільки основані на вірі.

Народні перекази також несуть в собі давні повір’я, наприклад, “встати не з тієї ноги” чи “встати з лівої ноги” – означає погано провести день, мати поганий, кепський настрій. Чому? Тому, що в стародавні часи поняття “правий” і “лівий” означали “добро” і “зло”. Тому й існує приказка “сходити наліво”, а не направо!

Що таке – пити на здоров’я? Для чого ми тиснемо руки при зустрічі? Цілуємося з рідними і близькими, якщо надовго прощаємося (або ж ненадовго)? Нарешті, навіщо говоримо “добрий день” чи “до побачення”? Усі ці звичаї та ритуали ховають своє коріння глибоко в давнині.

Звичай пити в честь богів, королів, імператорів має уже не менше 3 тис. років (а то і більше). По-суті, це заміна жертвоприношення, вияв своєї покори і любові до богів, живих і мертвих вождів та героїв.

Існують дикі і жорстокі звичаї, іноді кумедні і смішні. Наприклад, для чого ми говоримо “будь здоров”, якщо хтось пчихне. У давній Гвінеї, коли пчихав вождь, то усі присутні ставали на коліна, цілували землю, плескали в долоні і бажали здоров’я та щастя [Тайлор, 1989,с.83]. У зулусів, якщо пчихає дитина, їй кажуть – “рости”! Це означає також побажання здоров’я та щастя. У деяких негритянських племенах, якщо пчихала дитина, їй казали – “геть від тебе” і показували руками так, ніби щось викидали погане.

Отже, пчихнувши, люди вважають, що їм стане зле і вони захворіють, якщо не сказати “будь здоров” (своєрідний заговір). Чому? Чому уже 3 тис. років на усіх континентах люди виконують цей не зовсім зрозумілий звичай? Очевидно, він має дуже давне походження, коли ще вірили у нечистих і злих духів, які потрапляли усередину людини, зрозуміло, лише через отвори в тілі, переважно в голові. Вважалося, що коли людина пчихає, то душа її покидає тіло і тому людина може захворіти і померти. Щоб того не сталося, робилося заклинання у словах “будь здоров” чи подібного до цього змісту.

Зулуси вважали пчихання і зівання ознакою одержимості злим духом. Стародавній індус при пчиханні повинен стиснути пальці і кілька разів згадати ім.’я бога Рами. Перси приписували пчихання і зівання діям злих духів. Мусульмани при зіванні прикривали рота рукою і говорили “Аллах, вбережи мене від злого сатани”. За їх переконанням, сатана має звичку стрибати в рота тому, хто зіває.

У середньовіччі у хворих виганяли бісів-дияволів через ніздрі і рот, смеркаючись, кашляючи, і заклинаючи. Таким чином, маємо пережитки віри в духів – анімізм.

Одним із жорстоких звичаїв, пов’язаних із жертвоприношенням, є звичай замуровувати дітей чи дорослих людей у фундаменти великих громадських чи навіть культових споруд. Сьогодні це уже легенди, але Е. Тайлор подає низку фактів про такі випадки ще 100-200 років тому назад. Археологи іноді знаходять людські кістки під фундаментами великих будівель, однак у більшості – це кістки домашніх тварин, яких приносили в жертву замість людей. Вважалося, що без принесення жертви, усе, що було збудоване вдень, вночі буде розметане темними силами, злими духами тощо. Е.Тайлор зазначає, що у 1463 р. в Ногаті, коли треба було відремонтувати зруйновану греблю, селяни напоїли п’яним якогось жебрака і замурували в греблі.

В тюрінзькій легенді говориться, що при закладці замку в Лібенштейні у однієї матері за великі гроші купили дитину і змурували живою в стіні. За іншою легендою, стіни Копенгагена довгий час падали при побудові, тоді муляри взяли маленьку невинну дитину, дали їй багато смачних наїдків, іграшок, посадили за стіл в стіні і так замурували її. З тих пір стіни стоять завжди міцно.

Так само весь час падав міст через р. Арту в Італії аж поки будівельники не замурували туди жінку одного муляра. Помираючи, жінка прокляла міст, щоб він завжди трусився і коливався як стебло під вітром (так він коливається дотепер).

Слов’янські князі при спорудженні якоїсь великої будівлі посилали воїнів, щоб ті вхопили першого із зустрічних хлопчиків і вмурували його в основу фундаменту. Пізніше, уже в історичні часи зустрічаємося з фактами заміни кривавої людської жертви на символічне жертвоприношення. Замість людей в жертву приносили ягня, курку, зайця, навіть кота. Інколи археологи знаходять кістки кота в основі фундаменту навіть культових християнських будівель.

За однією з німецьких легенд, злий дух заважав будівельникам спорудити міст, тому вони пообіцяли йому принести в жертву першого, хто пройде по новозбудованому мосту. Після того, як міст уже був готовий, будівничі обдурили Духа і пустили першого через міст півня, якого потім принесли в жертву (це і був той перший, хто пройшов через міст). Ось чому, коли ми в’їжджаємо в нове мешкання, то першим в кімнату пускаємо кота чи собаку. Це символічна жертва духу житла для його здобрення. Згадаймо народні казки, в яких злому змію треба було кожен тиждень віддавати на з’їдання котрусь людину (знову сюжет жертвоприношення злому духу).

І далі черпаємо відомості з книги Едварда Тайлора “Первісна культура” (1871). Він зокрема пише про те, що за старими звичаями та законами народів примор’я не можна рятувати втопаючого, бо це принесе велике нещастя не лише тому, хто врятував, але й усьому поселенню. Подібні повір’я збереглися як у жителів далеких океанічних островів, так і в човнярів на Дунаї. Індуси не стануть рятувати людину, що тоне в священному Ганзі і так само жителі Малайського архіпелагу.

Не можна було не тільки рятувати, а навіть більше – вважалося обов’язком добити утопаючого, щоб не смів пручатися. Якщо ти виберешся самотужки з води, то все одно помреш, бо ніхто уже тебе не впустить в домівку, не заговорить з тобою, не дасть шматок хліба. Падаючи в воду, ти ставав жертвою для духу води, підводних стихій. Забирати жертвоприношення у злих духів – це викликати незадоволення їх і накликати велику біду, наприклад, якусь страшну бурю, смерч, тайфун чи розлив ріки. Отже, якщо хтось випадково падав до води, то сприймався як спеціальна (не випадкова) жертва підводним духам. В таких випадках справою честі вважалося допомогти втопаючому швидше потрапити на стіл до духів води. До сьогодні втоплеників хоронять не на християнському кладовищі, а осторонь, поряд із самогубцями. Існує дуже багато повір’їв у різних народів світу, що усе, що падає у воду – люди, тварини, речі – стають жертвами для духів водоймища (водяних). Для чого ми кидаємо монети у якісь святі водоймища, криниці, джерела? Це своєрідна плата-жертва духу води за те, що дав напитися (адже вода ні з того, ні з сього може піти від землю).

Фетишизм (від порт. “фетіко” – зачарована річ,“талісман”, “амулет)- віра в надприродні якості деяких не одухотворених предметів – печер, каменів, дерев, знарядь. Існували спеціально приготовлені фетиші – чуринги. Це віра переважно в чудодійну силу та допомогу від конкретних речей. Цим речам приписувалась здатність зцілювати, оберігати від ворогів, допомагати при полюванні та ін.

Ця віра вперше була відкрита португальськими моряками в Західній Африці в ХV ст., після чого аналогічні вірування були відзначені майже у всіх примітивних народів земної кулі. Досить часто фетишами ставали диковинні предмети, що вражали свідомість первісної людини – обвуглене блискавкою сухе дерево, незвичайної форми камінь, зуб дикої хижої тварини, цікава фігурка з дерева чи ювелірна прикраса. Частіше всього такий предмет вибирався методом спроб і помилок. Якщо ж внаслідок вибору того чи іншого предмета в житті людини починало везти, то це приписувалося магічним чарам фетиша і тоді предмет залишався при людині і оберігався (до нього можна було звертатися як до старшого друга). Якщо ж людина терпіла невдачу, то такий фетиш викидався і вибирався інший. За виявлену допомогу фетишу дякували, але якщо траплялися невдачі, то фетиша сварили і навіть били.

Суть фетиша полягала в тому, що йому приписувалися властивості, яких не було в інших речах, що траплялося внаслідок випадкових асоціацій або ж невірно зрозумілих причинно-наслідкових зв’язків. Ті чи інші елементи фетишизму можна помітити практично у всіх релігіях, але й не тільки в релігійних віруваннях. Фетишизм широко розповсюджений в повсякденному побутовому житті у вигляді забобонів. До цих пір збереглася віра в амулети, талісмани, предмети, що приносять удачу, чи такі, що відводять небезпеку, порчу. Усе це пережитки первісного фетишизму [Яблоков, 1998, с. 506].

Магія (від грец. чародійство, чаклунство) – це сукупність уяви, дій та обрядів, в основі яких знаходиться віра в здатність людини якимось чином впливати на інших людей, тварин чи явищ природи. Випадкові співпадіння – причина віри в магію.

Корені магічних вірувань найповніше були досліджені і описані видатним польським етнологом Броніславом Маліновським, який довів, що сфера магії – це діяльність в умовах підвищеного ризику. Магія приходить на допомогу людині, коли вже не має віри в досягненні успіху звичайними методами, коли людина не впевнена в своїх силах і шукає зовнішньої надійної підтримки, коли над людиною починає панувати випадковість і невизначеність. Саме ці умови та причини заставляють людину звертатися до магії як до останнього засобу впливу на ситуацію.

В глибоку сиву давнину магічні дії мали нерозчленований синкретичний характер, включаючи в себе й інші вірування та обряди (фетишизм, анімізм), але дещо пізніше вона вичленувалася в окреме дійство. Сучасні етнографи класифікують магію за методами та цілями її впливу.

За методами вона поділяється на контактну – шляхом безпосереднього торкання носія магічної сили з об’єктом, на який направлена сила магії; ініціальну – магічний акт направлений на об’єкт, який знаходитися за межами безпосереднього впливу; парціальну – опосередкований вплив через відтяті нігті чи волосся, рештки харчів об’єкта; імітаційну – вплив на об’єкта засобом створення, імітації його подібності у вигляді ляльки, зображення тощо.

За направленням, цілями впливу магія розрізняється як шкідлива, лікувальна, любовна, промислова, військова та ін. Магічні дії здійснюють переважно чарівники, шамани, знахарі, які користувалися особливою повагою у первісних людей. У пізніший історичний час вони були відтіснені на задній план жерцями та священнослужителями.

Після появи світових релігій магія була засуджена як язичество та демонізм, а самі знахарі-шамани переслідувалися. Між тим, в окремі історичні періоди спостерігається сплеск магічних дійств і з’являється підвищений попит на чародіїв-знахарів [Яблоков, 1998, с.404]

У стародавні часи магії були переплетені із ритуалами, культами, священнодійствами, різними календарними святами. Поширеною була обрядова магія. У печері Тюк д’Одубер виявлено глиняні зображення бізонів і сліди босих ніг хлопців 10-12 років. Вважається, що в цій печері проводилися ініціації – посвята молодих людей у дорослий стан, а також обрядово-театралізовані свята. У таких діях досить часто використовувалася вохра - червона мінеральна фарба, що символізувала кров та життя.

Е. Тайлор пише, що магія належить до найдавніших ступенів цивілізації, корені якої заховані ще в дикому стані людей. З часом розвинулися нові прийоми магії, але старі не зникли, а наклалися поверх нових і утворилася незрозуміла суміш, в які, між тим, люди вірять ще більше (через те, що нічого не зрозуміло на здоровий глузд).

Магія властива більше племенам нижчого рівня розвитку, з примітивнішою культурою. За Тайлором, джакун – дуже примітивне плем’я, яке малайці зневажають, прирівнюючи їх до тварин, але якого проте дуже бояться. Джакуни вважаються чарівниками і можуть зробити з іншими людьми усе, що їм заманеться. Наприклад, незалежно від відстані і часу, джакун може подумати погано про якусь людину і буде ударяти паличками одна об іншу до тих пір, аж поки та людина не захворіє і не помре. Ми також приписуємо чудодійну силу не культурним французам, а неосвіченим циганам, які можуть “навести туману на людину”

Усі ці магічні чари основуються на асоціації ідей – властивості пов’язувати не лише духовні образи і бажання, але й їх здійснення – реалізацію бажаного на практиці.

Інший спосіб магічного впливу – через особисті речі якоїсь людини, її одяг, особливо нігті та волосся. Впливаючи спеціальними діями та заклинаннями на ці речі, можна було цю людину зачарувати, “навести на неї порчу” чи інше яке зло.

Ще один спосіб магії – з’єднати дві речі або ж істоти шнурком чи мотузкою і вірити у можливий вплив одного на другого. В Австралії туземний знахар обв’язував шнурком те місце у хворого, що болить, а х другого кінця шнурка ссав хворобу і випльовував. Після такої операції хворому ставало переважно легше. В наші дні буддійські монахи зв’язують себе зі священними предметами, тримаючись за довгу нитку, якою обв’язано весь храм.

Взагалі чарів та чародійств є безкінечне число у кожного із народів. Зулус жує шматок дерева, щоб зм’якшити серце жінки, яку він хоче взяти в дружини. Ще сотню років назад німецький селянин з дивовижною вірою сприймав виття собаки: якщо вона виє, дивлячись в землю, то це віщує смерть, якщо ж вона дивиться вверх, то це – оздоровлення від хвороби.

По усій Європі існує повір’я, що в будинку помираючого треба відімкнути усі замки і засови, щоб душа померлого не затримувалася в домі. А наш звичай запинати дзеркала якимись шматами, якщо в хаті покійник? Що це – магія чи анімізм? Скоріше, це те і друге, оскільки дуже рідко траплялися прояви чистої форми первісних вірувань. Переважно, вони були комплексні, з елементами анімізму, магії, фетишизму тощо.

Усі ці забобони виникли в силу асоціації ідей, механізм дії яких ми не можемо цілком зрозуміти. Хоч для стародавніх людей усі ці ознаки давали практичні результати.. Наприклад, зустріч з якимись звірами чи птахами в давнину у різних племен сприймалася по-різному. Калмик кланяється і дякує за добре знамено, якщо білий сокіл летить справа від нього, але якщо зліва – він щулиться і чекає біди. Особливо багато забобонів при зустрічі з людьми чи тваринами зранку. Стародавні слов’яни вважали зустріч з хворим чоловіком чи старою жінкою – на біду. А чорний кіт, який перебігає нам дорогу? Давній німець вважав, що зустріч зі стадом свиней – погано; зустріч з стадом овець – на удачу. Англійський рудокоп з жахом відвернеться, якщо по дорозі в шахту зустріне стару жінку чи кролика.

Безкінечно багато трактувань сновидінь. А різні гадання та ворожба. Згадаймо лише деякі з найбільш розповсюджених. Хіромантія – гадання по лініях долоні руки. Картоманія – гадання по різних картах. Скапулімантія – гадання по кістках. Гаруспікація – гадання на нутрощах убитих тварин. Ауспікація – гадання по голосу та польоту птахів. А також знаменита астрологія – усе це в основі своїй бере початок з первісності як спосіб виявлення за особливими знаками лінію долі, волю богів чи духів, які заховані у звичайній поведінці людей, звичайних причинах та наслідках.

Дата добавления: 2015-01-03