Судові рішення (судовий прецедент)

Додатковими джерелами права були літописи і повчання.

14.Договори з Візантією як джерела права. Важливими джерелами права були русько-візантійські договори 860, 907, 911, 944 pp. Хоча тексти договорів 860 та 907 pp. не збереглися, вони згадуються у пізніших договорах. Дослідники вважають, що в них відбиті норми давньоруського права "Руський закон". Так, договір 944 р. згадує не лише про звичай, а й про "статут", тобто писаний закон руський. Закон руський описується як ґрунтовне, самобутнє законодавство, що охороняє особистість, власність. На цій підставі можна припустити, що законодавство давньоруської держави існувало задовго до Руської Правди. Слід зазначити, що існує також договір 971 p., але в ньому представлено лише візантійське право.

Зміст договорів свідчить про те, що вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії. У них можна знайти норми цивільного, кримінального, міжнародного, процесуального права. Наприклад, договір 911 р. містить статті, які регулюють порядок успадкування майна русів, що були на службі у Візантії, саме руськими нащадками. Статті даного договору містять норми кримінального права, що трактують відповідальність за вбивство: "...якщо хто уб'є, християнина русин чи християнин русина, — нехай умре там, де вчинить убивство". Договір 944 р. дозволяє й інший варіант дій — убивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого. Договори містять також чимало інших норм, які встановлюють відповідальність за крадіжку, тілесні пошкодження, розбій, пограбування тощо. Деякі з них пізніше відтворено в Руській Правді.

В окремих випадках норми русько-візантійських договорів випереджають тогочасне міжнародне право. Скажімо, договір 911 р. установлював взаємні обов'язки русів та візантійців, пов'язані зі збереженням майна розбитого об берег чужоземного корабля, поки не з'явиться законний володар. У Західній Європі в такому випадку майно належало володарю берега. До норм міжнародного права належить також обов'язок сторін щодо видачі злочинців.

15. Право власності, спадкове та зобов’язальне право за «Руською Правдою» Зміст права власності в Київський Русі залежав від того, хто був суб’єктом і що розглядалось як об’єкт права власності. З огляду на низький техніко-юридичний рівень ще не було створено спеціального терміна для позначення права власності. Але, виходячи з того, що Руська Правда визначала порядок повернення речі справжньому власнику з неправомірного володіння можна стверджувати про застосування в давньоруському праві інститутів права власності й права володіння. Охорона права власності феодалів-вотчинників — одне з головних призначень правової системи Київської Русі. Уже Статті найдавнішої Короткої редакції Руської Правди були спрямовані переважно на захист феодальної власності, рухомого й нерухомого майна. Втім, аби уникнути повстань, давньоруське право певною мірою захищало від феодального свавілля й окремі інтереси залежного населення. Так, у період особливого загострення соціальних відносин на початку XII ст. для умиротворення країни Володимир Мономах пішов на деякі поступки закупам і смердам, обмеживши лихварські проценти (рези). Існування права приватної власності сприяло розвитку спадкового права. Договір Русі з Візантією 911 p., а пізніше й Руська Правда вирізняють успадкування за законом і за заповітом. Спадкове право відповідало становій диференціації суспільства. Згідно із законом боярську вотчину успадковували не лише сини, а за їх відсутності й дочки. Пізніше ця норма поширилася на біле духовенство й ремісників. Майно ж померлого смерда, у якого не було синів, вважалося вимороченим і переходило до князя. У спадковому праві діяв принцип мінорату, за яким батьківський двір переходив до молодшого сина. Решта спадщини розподілялася між синами старшими. Дочки отримували лише придане, а на спадкоємців покладався обов’язок видати їх заміж. Доки спадкоємець не досяг повноліття, майном розпоряджалася мати-вдова. Коли ж удруге вона виходила заміж, — опікун із числа найближчих родичів. Позашлюбні діти спадкових прав не мали, однак якщо їх мати була рабинею, то вони разом із нею одержували волю. Зобов'язальне право Було досить розвинутим, що свідчило про панування приватної власності. Існували два види зобов'язань. o Зобов'язання із спричинення шкоди. Закуп, який допустив крадіжку коня свого господаря, мав повернути його вартість (ст. 58 Просторової редакції). o Зобов'язання із договорів. Невиконання стороною деяких зобов'язань тягло за собою не лише майнове відшкодування, а й, за певних обставин, давало потерпілій стороні право на продаж винного у рабство

16.Шлюбно-сімейне право Русі. За дохристиянських часів вони базувалися на нормах звичаєвого права, яке продовжувало діяти і після хрещення Русі. Мало місце викрадення наречених, багатоженство (до хрещення Володимир Великий мав п'ятьох дружин і кілька сотень наложниць).Із прийняттям християнства запанувала моногамія, не схвалювалися розлучення, мали місце безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні зв'язки. Із візантійського права запозичено норму, що передбачала досить низький шлюбний вік: 12-13 років для дівчат і 14-15 років для хлопців.Для чинності шлюбу потрібна була згода молодих і батьків, а також відсутність близьких кровноспоріднених зв'язків. Не допускався третій шлюб.Питаннями розлучення опікувалася церква, яка в дуже рідкісних випадках допускала розірвання шлюбу.

17. Поняття і види злочинів в нормах “Руської Правди”. Злочини в Київській Русі називали “образою”, проте право не розрізняло кримінальне та цивільно-правове правопорушення. Підхід до злочинів був класовим. Уже виділяли об’єктивний і суб’єктивний боки злочинів. Об’єктами злочину були влада, особа, майно, звичаї. Суб’єктами злочину могли бути всі, крім челяді і а холопів. Особливо небезпечним злочином вважалося посяі ііішч на князівську владу, що проявлялося у повстаннях. Небезпечними вважалися злочини проти особи – вбивство, побої, тілесні ушкодження. До майнових злочинів належали розбій, грабіж, крадіжка (татьба), незаконне користування чужим майном, псування межових знаків. Світське право того часу не мало норм, які б охороняли сім’ю під злочинних посягань. Ці норми набули втілення в церковних уставах. До злочинів проти сім’ї та моральності належали: розпуста (самовільне розлучення з дружиною), зґвалтування (іюшибання), укладення шлюбу між близькими родичами, багато­женство, співжиття з черницею та кума з кумою, народження позашлюбної дитини, сексуальні збочення та ін.

18.Зміни в державно-правових інститутах Русі в період феодальної роздробленості.

У 30-ті роки XII ст. ранньофеодальний період історії Давньоруської держави змінився періодом феодальної роздробленості або, як вважають деякі дослідники, — початковим етапом розвиненого феодалізму. Перехід до феодальної роздробленості є процесом складним і супе­речливим, а водночас — історично неминучим і в певному розумінні прогресивним.

Феодальна роздробленість була викликана причинами насам­перед соціально-економічного характеру: зростанням продуктив­них сил у сільському господарстві та ремісництві, подальшим роз­ширенням, ускладненням та зміцненням феодальної власності на землю, поступальним розвитком феодального способу виробництва. Вирішальне значення при цьому мав розвиток великого вотчинного землеволодіння. Бурхливо зростали міста, зароджувалися внутрішні торго­вельні зв'язки між містом та селом, відбувався повсюдний розквіт культури. загострилася соціальна боротьба. Під її впливом по­силилося прагнення місцевих феодалів збільшити власну участь в управлінні «своєю» землею, взяти безпосередньо у свої руки та всебічно зміцнити державний механізм, удосконалити правові засо­би придушення опору закабалених народних мас. Феодальна роздробленість як нова стадія розвитку феода­лізму спершу сприяла прогресивному розвитку Русі. Проте вона мала також негативні наслідки в умовах, коли над Руссю нависла загроза зовнішньої небезпеки. На початку XIII ст. посилився про­цес дроблення Русі, в чому не останню роль відігравав внутрішньо­політичний чинник. Зі складу великих князівств виділилися нові уділи, з'явилося близько п'ятдесяти окремих князівств та земель. Зовнішньою формою цього процесу виступає заздалегідь розробле­ний порядок розподілу феодалами володінь між усіма спадкоємця-ми-синами. Настає справжня роздробленість. Нові, в тому числі й митні, кордони ослаблювали економічні зв'язки між князівствами та землями Русі.

Неодмінним супутником роздробленості стали нескінченні кро­вопролитні феодальні війни («усобиці») за землю, робочі руки, по­літичний вплив. Руйнувалися продуктивні сили, відбувалося масо­ве розорення господарств трудівників. Військові сили дедалі більше розпорошувалися. Усобиці в конкретно-історичних умовах справді стали, за влучним висловом сучасника, «погибелью земли Рус­ской». Вторгнення орд Батия поставило під сумнів не тільки єдність Русі, а й саме її існування.

Після ординського завоювання основними суспільними вер­ствами на Русі залишилися клас феодалів-землевласників, по­в'язаних між собою поземельними економічними відноси­нами суверенітету — васалітету, і клас феодальне залежного селянства, яке ще більше закабалилося.

В умовах золотоординського іга частина феодалів в особі деяких місцевих князів та великих бояр, керуючись таким інтересом, як можливість збереження феодальних повиннос-тей на основі експлуатації залежного населення і свого при­вілейованого політичного і правового становища, дуже швид­ко знайшла спільну мову з ординськими феодалами і стала здійснювати проординську політику, співробітничаючи з хана­ми Золотої Орди.

Великим феодалом в цей період залишалась церква. Час­тина ієрархічної верхівки православного духовенства перейш­ла на службу до золотоординців, закликаючи народні маси до покірності.

Чисельність заможних верств в південноруських землях поповнювала верхівка міського населення — лихварі, великі та середні купці, власники майстерень. Становище трудящих мас в Південне-Західній Русі погіршувалось внаслідок зростання кількості колоністів - вихідців з інших країн, які інтенсивно заселяли її міста. Отримуючи великі привілеї у порівнянні з місцевими мешканцями, колоністи захоплювали головні галузі торгівлі та ремісництва, ставали орендарями, наглядачами над землями феодалів, виноторгівцями.

Із збільшенням феодального землеволодіння світських та духовних феодалів було тісно пов'язане селянське обезземе­лення, зростання їхньої заборгованості феодалам. З'явилися нові категорії залежного селянства: кріпаки (закабалені селя­ни), неповноправні члени общини, наймити, підсусідки, змушені через відсутність засобів виробництва виконувати різні повин­ності на користь багатих сусідів, халупники, які не мали навіть своїх господарських споруд і тулилися на дворищах тих же багатих сусідів, дольники, яким залишалася тільки частина виробленого ними продукту. Повноправні члени общини, які прийшли з інших місць, звалися "сябрами", "товаришами", "по­плічниками", "потужниками" та ін.

Знаходячись у стані тієї чи іншої феодальної залежності, селяни зазнавали подвійного гніту: місцевих феодалів та фео­далів Золотої Орди. Головним видом податків було збирання грошової ренти ("подимщини"). Збиралася і дань натурою (ме­дом, воском, хутрами, зерном, сіном, худобою, птицею тощо). Тру­дове населення виконувало 14 видів ординських "даней" та повинностей. Головними з них були: "вихід", або "царева дань"; податок безпосередньо для ординського хана; торгові збори ("мит", "танка"); візничі повинності ("ям", "підводи"); утри-

мання ханських послів ("корм"); різні "дари" та "почесті" хану, його родичам і наближеним. Кожного року з руських земель виходила у вигляді данини велика кількість срібла. Періодич­но збиралися великі "запити" на військові та інші потреби. Причому збирання данини з населення Русі ординські хани нерідко віддавали на відкуп так званим бесерлянам, що оберта­лось для мешканців Русі додатковими поборами, кабалою.

До експлуатованих верств населення входили і низи міста: підмайстри, учні ремісничих майстерень, слуги, нерідко чис­ленні позацехові ремісники та усякий інший "чорний" і "дрібний" люд. Це була найбільш численна частина міського населення, становище якої постійно погіршувалося. У цілому державний устрій князівств і земель Русі XII — першої половини XIII ст. характеризувався подальшим зміцненням політичного панування феодалів, а також розгалуженою системою васально-ієрархічних зв'язків між ними. Це відбилося на складі, структурі, формах і методах діяльності органів центрального і міс­цевого управління. Князі і бояри використовували адміністративні органи, а також військові дружини для придушення опору експлу­атованих мас, охорони своєї власності, передусім земельної, а та­кож інших своїх привілеїв та інтересів. Активну допомогу у цьому їм надавали церква і духовенство.

19. Галицько-Волинське князівство Органами влади в Галицько-Волинському князівстві були князь, боярська рада і віче.Князю, який стояв на чолі держави, належала верховна влада. Мав право приймати законодавчі акти, право вищого суду, здійснював центральне управління державою. Князь видавав грамоти про передачу спадку, про наділення своїх васалів землею, хрестоцілувальні грамоти, грамоти про пожалування посадами тощо. Ця законодавча влада не була всеохоплюючою, бо часто не визноволася боярами. Князь мав верховну судову владу, але не завжди міг її здійснити. Якщо князь домовлявся з боярами, влада переходила до нього повністью; якщо ні – фактично. Влада зосереджувалася у бояр.Васали князя разом із посадами отримували право судити в межах свого володіння. У боярських вотчинах вся судова влада перебувала у руках бояр. І хоча князь засновував князівські судові органи, направляючи туди своїх тіунів. Вони не могли протистояти фактично існуючому порядку.Князь очолював військову організацію, черезу повноважених ним осіб збиралися податки, чеканились монети, здійснювалось керівництво зовнішньо політичними відносинами. Князь призначвав посадових осіб (тисяцьких, воєвод, посадників) у містах і волостях свого домену. Наділяючи їх, земельними володіннями на умови служби. Крім того, він намагався підпорядкувати фінансово-адміністративну систему, оскільки в цей час ще не було розмежування між загальнодержавними і князівськими доходами.Основною формою правління в Г-В землі була ранньо-феодальна монархія, однак тут мала місце й така форма правління, як дуумвірат. Так, із 1245р. і до смерті Данила Галицький правив разом із братом Васильком. Який володів більшою частиною Волині.Проте влада ніколи не зосереджувалась лише у княжих руках. Цьому перешкоджало боярство, особливо заможнє. ВелКнязь вимушений був допускати бояр до влади і, хоча велКнязь був необмеженим правителем, фактично він залежав від боярської аристократії. З цього можна зробити винсовок, що у Г-В землі існувала така форма правління, як монархія, обмежана боярською аристократією.Боярська рада діяла в ГВ князівстві вже в першій половині 14 ст. До її складу входили заможні бояри-землевласники, головним чинос, представники боярської аристократії. Галицький єпископ, суддя князівського двору, декі воєводи та намісники. Раду, що збиралася з ініціативи самого боярства, очолювали найбільш впливові бояри. Які намагалися регулювати діяльність князя. В період Юрія-Болеслава вплив боярської ради настільки посилився, що князь не міг підписівати документи буз згоди з нею. З 14 ст. Рада стає офіційним органом влади. Фактично, в руках бояр зосереджувалась війскова, адміністративна й судова влада.Як і в інших руських землях, у ГВК діяло віче, але воно не отримало тут великого впливу на політичне життя, не мало чітко визначеної компетенції та регламенту роботи.Центральне та місцеве управління представляло собою двірцево-вотчину систему управляння. Центральною фігурою серед чинів був двірський. Перш за все, він вів господарство князівського домену і був «суддею князівського двору». Серед інших чинів згадується канцлер (печатник). Він відповидав за князівську печатку, скаладв текти грамот, засвідчував князівські документи. Також були такі чини, як стольник (відповідав за надходження доходів з князівських володінь), оружник (відповідав за князівське військо), отроки (супроводжували князя у військових походах).Містами управляли тисяцькі і посадники, яких призначував князь. Теріторія князівства ділилась на воєводства, а ті – на волості. В селах управління здійснювали виборні старости, які повністю підкорялися місцевій князівській адміністрації.

20. Суспільний лад Галицько-Волинське князівство значною мірою зберігало риси суспільного й державного устрою, притаманних Давньоруській державі. Водночас суспільна та державна організація князівства, внаслідок впливу сусідніх держав середньовічної Європи, мала свої особливості.Могутньою економічною й політичною основою феодального класу на Галичині була численна група боярської аристократи (“мужі галицькі”), яка володіла великими земельними латифундіями, значною кількістю сіл і міст. Бояри помітно впливали на внутрішню й зовнішню політику держави. “Мужі галицькі” підтримували князівську владу настільки, наскільки вона відповідала інтересам феодальної верхівки. Вони активно протидіяли спробам обмежити їхні повноваження на користь великого князя чи міст, що розвивалися.До панівного класу належали також служиві феодали, що економічно і політично залежали від великого князя чи впливо­вих бояр. Землевласниками вони ставали завдяки князівським пожалуванням за військову службу, хоча не гребували й можливістю самочинно захопити общинні землі. Галицьке боярство також роздавало їм власні землі, аби завоювати прихильність дрібних феодалів і використати їх як опору у протистоянні кня­зеві.До класу феодалів примикала верхівка духовенства. Церква, як і за часів Київської Русі, була могутнім землевласником і мала неабиякий вплив на соціально-політичне життя суспільства.Селяни становили основну масу населення. Переважна біль­шість (смерди) була особисто вільною, мала власне господар­ство. Холопство в Галицько-Волинському князівстві не дуже по­ширилось. Вигідніше було садовити невільників на землю; відтак поступово холопи злилися із селянством, яке сплачувало по­датки й несло військову повинність на користь великого князя. Зростання боярського землеволодіння посилювало залежність селян від феодалів. За користування землею вони мали сплачувати ренту землевласнику і виконувати різноманітні повинності.Серед важливих особливостей соціально-політичного розвит­ку Галицько-Волинської землі слід назвати наявність тісних еко­номічних і торгівельних зв’язків із європейськими державами, що сприяло бурхливому розвиткові міст. Міста, де налічувалося понад вісімдесят, були адміністративними, торговельно-ремісничими і культурно-релігійними центрами. їм належала важлива роль у політичному житті держави. Соціальний склад міського населення був неоднорідним. Ремісницька й купецька верхівка міст (“мужі градські”) була опорою влади князя, сприяла її зміцненню, оскільки остання надавала всілякі пільги й привілеї заможним городянам. Верхівці міст належали торговельні (“греч-ники”, “чудинці”та ін.) і ремісничі (“ряди”, “братчини” та ін.) об’єднання. Мешканці міст: робітні люди, підмайстри, обслуга й інші “люди менші”, хоча й були особисто вільними, підкорялися міському патриціату

21. Джерелами права в Галицько-Волинському князівстві були звичаї, Руська правда, князівське законодавство, магдебурзьке право та церковне право. Ще в умовах первіснообщинного ладу поведінка східних слов'ян регулювалася звичаями. Дані про звичаї східних слов'ян до утворення Київської Русі містяться в літописах і повідомленнях зарубіжних авторів. Так, розповідаючи про східнослов'янські племена, літописець у "Повісті временних літ" зазначав, що ці племена "имяху обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав". У міру становления класового суспільства окремі звичаї родового ладу, котрі можна було використовувати в інтересах пануючого класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Останнє було пов'язане з державою, що створювалася. Воно являло собою систему правових норм, які складалися з санкціонованих, тобто визнаних державою звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання, захищала від порушень. До давніх норм звичаєвого права східних слов'ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій, таких, наприклад, як присяга, ордалії, порядок оцінки показань свідків та ін. Все це було відомо слов'янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального. Довгий час у Галицько-Волинському князівстві існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права і літописах і тому не дійшла до нас. Пізніше норми звичаєвого права знайшли відображення в статтях Руської правди, застосування норм якої фактично не видрізнялося від застосування їх в Київській Русі.

22. Кри́мське ханство — держава кримськотатарської династії Ґераїв. Займала територію Криму, степів Північного Причорномор'я в межиріччі Дністра і Дону, а також земель північної Кубані. Заснована Хаджі І Ґераєм внаслідок політичного розпаду Золотої Орди. 1478 року, за правління його сина Менґлі І, прийняла протекторат Османської імперії. Тримала у васальній залежності кочовиків Ногайської, Буджацької, Єдисанської, Перекопської орд. Протягом15 — 18 століття вела перманентні війни з північними сусідами — запорозькими козаками, Литвою, Польщею,Московією і донськими козаками. Неодноразово здійснювало великі полювання на рабів в Україні. Зазнала сильних руйнувань під час російсько-османської війни 1735–1739 років. 1774 року отримала незалежність в результаті черговоїпоразки Османської імперії від Росії. 1783 року анексована Російською імперією. 1. Правове становище Кримського улусу в складі Золотої Орди істотно відрізнялося від інших її адміністративно-територіальних складових частин: його політико-територіальна організація була близькою до державного утворення — про це свідчить розгалужений державний апарат, котрий відав збором податків, обороною, міжнародними справами; це підтверджує факт карбування власних монет з перших десятиліть формування улусу.

2. Перебування Кримського півострова на правах улусу в складі Золотої Орди наклало відбиток на внутрішню і зовнішню політику Кримського ханства, визначило форму його державного устрою, систему оподаткування; позначилося на дії чингізидського торе в праві (кримським ханом міг стати тільки чингізид з династії Гіреїв); обопільно подіяло на правосвідомість і менталітет як монголів (монголи, складаючи меншість населення, піддалися тюркізації), так і тюркського населення.

3. Кримське ханство, що утворилося в результаті розпаду Золотої Орди, мало всі ознаки державності (територія, населення, влада). У володіння Кримського хана входили землі, як самого півострова, так і Північного Причорномор'я, Приазов'я і Прикубання. Кримські хани прагнули відновити золотоординську державу під егідою династії Гіреїв: цим пояснюється їх територіальна політика і претензії на українські, російські, польські землі, а також прагнення посадити на казанський і астраханський престоли ханів з роду Гіреїв.

4. Населення Кримського ханства було представлено різними народностями і віросповіданнями; більшість складали кримські татари; основною визнавалася кримськотатарська мова. Нетатарське населення мало свої церкви, синагоги, єпархії; здійснювало релігійно-звичаєві обряди; розмовляло рідною мовою. В Кримському ханстві не було й кріпосного права, як у сусідніх державах. Завдяки лояльним методам управління щодо нетатарського населення міжнаціональні конфлікти були рідкими.

5. Характерними ознаками державності Кримського ханства були податкова і грошова (фінансова) системи, які, хоч і відображали золотоординські аналогічні системи, але не були їх повним відбиттям, бо диференціювалися за релігійним принципом (для мусульман і не мусульман). В Кримському ханстві шанувалося і оберігалося право карбувати свої грошові знаки: кожен новий хан, тільки-но зійшовши на престол, випускав монети зі своїм ім'ям, тамгою (гербом). Жодного разу за всю історію ханства не було випущено монет з ім'ям турецького султана.

6. Наявність власної армії й апарата примусу визначили характер функціонування самої держави. Кримський хан володів однією з найбільших, сильних, витривалих армій у Східній Європі, що мала могутню кінноту, яка здійснювала спустошливі набіжи на сусідні країни.

7. За формою державного правління Кримське ханство було станово-представницькою обмеженою монархією. Хан, який стояв на чолі держави, володів широкими повноваженнями, був головою виконавчої і судової влади. Влада хана обмежувалася вищим колегіальним органом – Діваном та муфтієм (головою мусульманського духовенства), який виконував роль своєрідного контрольно-наглядового органу, спостерігав за діями та рішеннями хана щодо їх відповідності нормам ісламу. Суттєвого обмеження влада хана зазнавала з боку беїв.

8. За формою державного устрою Кримське ханство було децентралізованою унітарною державою, територія якого була поділена на бейліки, на чолі яких стояли могутні беї. В кожному бейліку створювалися власні органи влади та військові сили; деякі з них вступали у міжнародні стосунки з сусідніми державами, вели переписування з зарубіжними урядами.

9. Система заміщення престолу в Кримському ханстві – салічеська: влада успадковувалася старшим сином або братом хана. Ханом міг бути лише чингізид з династії Гіреїв. Тільки з першої половини XVI ст. Османська імперія почала втручатися у призначення ханів на посаду та зняття з неї. Таке втручання підкреслювало релігійну зверхність турецького султану над усім мусульманським миром, зокрема, Кримським ханством, і не поширювалося на політико-організаційну діяльність хана: його самостійність у проведенні внутрішньої і зовнішньої політики на міжнародній арені від цього істотно не зменшувалися.

10. В Кримському ханстві існувала власна судова система, що була трьохланцюговою: кадії (місцеві судді), які були духовними особами і вершили суд відповідно до норм Корану та інших джерел мусульманського права; Діван Бейліса (апеляційний суд), Діван Кримського ханства (вища судова інстанція), куди кожна людина, чиї права порушені, мала право оскаржити судове рішення (уджет).

11. Основними джерелами права, що діяло в Кримському ханстві, були Коран, сунна, тефсир, іджма, кіяс, урф, амал. На їх основі формувалися фетви муфтія, ярлики хана, рішення Дівану. Канун-наме (зводи законів султанів), що мали юридичну силу в Туреччині, не застосовувався в ханстві. Діяли міжнародні договори: найвагоміші для ханства затверджувалися Діваном.

12. Кадіаскерські книги свідчать, що в Кримському ханстві сформувалася система мусульманського права ханіфітського толку, але успадковане чингізідське торе (звичаєве право), відрізняло її від мусульманських держав, де в праві переважала ханіфітська орієнтація.

23.Крим і Північне Причорномор»я у складі Золотої Орди. У 20 — 40-х рр. XIII ст. Крим і Північне Причорномор'я за­знали економічного й культурного занепаду, пов'язаного з монгольськими завоюваннями і перетворенням Тавриди на один з улусів (наділів) Монгольської орди.

Зазначимо, що назва «Золота орда» набула поширення вже після розпаду монгольської держави. Вперше вона з'явилася в «Козацькому літописі» в другій половині XVI ст.

У всіх монгольських державах, які виникали у XIII ст., правлячими були династії, що брали свій родовід від Чин-гісхана, й кожна з них вважала надану їй чи завойовану територію своїм родовим володінням. Кипчацькі степи, які почасти входили до Північного Причорномор'я, дісталися старшому синові Чингісхана Джучі. Він і став засновником правлячої тут династії Джучідів. Улуси, своєю чергою, роз­межовувалися на дрібніші наділи. Деякі з них (наприклад, Тавріку) хан надавав улусним емірам (темникам) за їхню вірну службу в тимчасове феодальне володіння.

Улусному емірові підлягали тисячники, сотники й де­сятники з відповідними володіннями і визначеною кількістю населення. Звичайні кочовики виконували господарські по­винності й сплачували податки до ханської скарбниці, а в разі війни мусили за наказом з'явитися для військової служби у повному бойовому спорядженні.

У Криму й Таврійських степах з давніх-давен жили пред­ставники різних національностей — греки, алани, руси-українці, болгари, караїми, ейхи, кипчаки (половці), італійці, вірмени, ногаї, турки (османи), монголи. Найчисельнішим народом були кипчаки, які до монгольської навали мали тут свою державу. З усіх цих етносів поступово сформувалася кримська (північно-кримська) народність — кримські татари, що поглинула монголів як одну з національних меншин.

Після нищівних ударів, завданих Золотій орді у 1389, 1391, 1394 — 1395 рр. середньоазіатським правителем Тімуром (Тамерланом), вона розпалася на окремі самостійні ханства — Хорезм, Сибірське ханство, Ногайську орду, Казанське ханст­во, Кримське ханство та інші.

Кримське ханство було засноване 1443 р. намісником Кримського улусу Хаджі-Гіреєм. Воно займало внутрішню частину Кримського півострова та землі Північного При­чорномор'я, Приазов'я і Прикубання. До кінця XV ст. сто­лицею ханства було м. Крим, потім — Кир-Ер, а в XVI ст. нею стала нова резиденція Гіреїв — Бахчисарай.

На чолі держави стояв хан з династії Гіреїв. Серед інших його повноважень назвемо такі: публічна молитва (хутба), законодавчі функції, командування військом, карбування грошей, вартість яких визначав він сам, контроль за госпо­дарською діяльністю в державі, накладення податків, встанов­лення мита тощо.

Феодальну верхівку становили кілька найвпливовіших родів, які зосереджували в своїх руках політичну й економічну владу. Без їхньої згоди хан не міг розпочати війну, вирішити те чи інше важливе державне питання. Закони, що регулювали життя народу, набували чинності лише після їх ухвалення беями та мурзами.

Хан правив державою за допомогою уряду, так званого дівану, створеного на турецький взірець. Він складався з го­ловних міністрів, якими були: 1) калга-султан (очолював хан­ське військо й відповідав за безпеку держави. Належав до роду Гіреїв); 2) каймакан або намісник хана (у разі відсутності ха­на виконував його функції); 3) муфтій Криму або кадієлескер (провідник духівництва і головний суддя держави, який тлу­мачив закони); 4) нурреддін (головував у малих і місцевих судах, а під час війни командував військовими загонами).

За ординськими, а потім і кримськими звичаями, кожен татарин був солдатом, тобто військовозобов'язаним.

З-поміж загалу (скотарів і землеробів) помітно вирізнялися мурзи (феодали), так звані кирим-беї, або князі, що правили своїми племенами. Їх обрання затверджував хан. Як і він, ці правителі мали свої уряди, чільними особами в яких були калга-султан, каймакан, муфтій, нурреддін та інші.

Кирим-беї обмежували владу хана й фактично виступали співправителями в державі.

Економічною основою панування феодалів була земельна власність. Мурзи також справляли оброк зі своїх підданих.

Отже, Кримське ханство було державою, що складалася з володінь окремих беїв — бейликів.

Самостійно проіснувавши кілька десятиліть, Кримське ханство після захоплення військом турецького султана Мех-меда II узбережжя Криму (1475 р.) визнало свою васальну залежність від Османської імперії.

25. Державний устрій Вел.князівства Литовського. Приєднання українських та білоруських земель до Литви суттєво вплинули на структуру її державної влади, яка в багатьох відношеннях копіювала систему державних органів Київської Русі.На чолі Великого князівства Литовського стояв Великий князь (з другої половини 15 ст. – господар). Він був монархом, але владу передавав на змішаних підставах спадкування: обирали одного з синів Великого князя. В його руках була вища законодавча, виконавча та судова влада, він очолював збройні сили, проголошував війну та мир, призначав і звільняв державних урядовців, підтримував дипломатичні зносини з іншими країнами.Важливим органом була рада при князі, яка отримала назву «пани-рада».Прототипом феодальних з’їздів Київської Русі був Великий вальний сейм, який репрезентував панів та шляхту всієї держави.

Центральна адміністрація складалася з урядовців Великого князя. Першою особою був маршалок земський, який у відсутності князя головував на зборах пани-ради. Його заступником був маршалок двірський. Державною канцелярією відав канцлер, а його заступником був під канцлер. Фінансами завідував земський підскарбій та його заступник – двірський підскарбій. Військом командували гетьман земський та гетьман двірський.Місцева адміністрація з’явилася після ліквідації удільних князівств, яких замінили у великих волостях намісники – старости. У великих містах, наприклад у Києві, були не старости, а воєводи. В менші міста були призначені державці.

26. Кревська і Городельська унії Литви і Польщі Для литовсько-руської держави зростання московського князівства було великою загрозою. Збільшується тиск Польші на Литву. Перш за все польшу приваблюють українські землі. Правлячі кола польші починають переговори з великим князем Ягайло, пропонуючи йому руку королеви Ядвіги і сподіваючись таким чином отримати вплив на Велике князівство литовське.1385 – Кревська унія. Згідно з якою Ягайло мусив перевести Литву на латинську абетку, вжити заходів. Щоб повернути втрачені Литвою і польшею землі, повернути Польші землі, що були коли-небудь втрачені, звільнити полонених, прилучити землі литовські і руські до Польської корони. В наслідок цього у 1387 році до Польші приєднуються Галичина і Поділля. Останнє після протистояння польши і Литви тевтонському ордену, перейшло знову до литви (1410р.).Негативне значення мала й Городельська унія 1413 року, яка закріпила ідею литовської автономії, але внесла ув польсько-литовське суспільство розлом на релігійному грунті; унія забезпечувала права тільки католиків, ставлячи їх вище православних, що призвело до загострення відносин між ними. Образи православних штовхають іх до відносин з Московю, яка в той час рахувалась з силою Литовської держави.

Дата добавления: 2015-01-03