Р-н включає Закарпатську, львівську, Івано-Франківську та Чернівецьку обл.. 1 страница

Одним з стратегічних напрямків розвитку регіону є пріоритетне освоєння його рекреаційного потенціалу. Для підтвердження обґрунтованості такого вибору можна навести наступні основні аргументи:

1. Наявність природно-ресурсної бази.

2. Вигідне географічне положення. Регіон розташований в центрі Європи, через нього проходять різноманітні зв'язки, а щільна мережа транспортних шляхів є сприятливим фактором залучення контингенту відпочиваючих з багатьох країн світу.

3. Фактор територіальної забезпеченості суспільних потреб в рекреаційних послугах.

4. Порівняно високий рівень екологічної безпеки і наявність великих запасів мінеральних вод для лікування радіаційних захворювань.

До рекреаційного комплексу Карпатського району належить санаторно-курортне і туристське господарство та сфера відпочинку, а саме система закладів санаторно-курортного лікування, турбаз, екскурсійних станцій, баз, будинків відпочинку і пансіонатів. Основним районом рекреації є територія Українських Карпат. Тут розміщені відомі здравниці Трускавця, Моршина, Любіня Великого, Немирова. Основними центрами туризму є Львів та інші старовинні міста (Галич, Чернівці, Ужгород). До рекреаційних ресурсів регіону відносяться також озокерит і лікувальні грязі. Ресурсами грязелікування в регіоні є торф'яні грязі Немирівського, Великолюбінського, Моршинського родовищ, родовище Шкло у Львівській області, родовище Черче в Івано-Франківській області. Природний потенціал рекреації органічно доповнюється багатим арсеналом пам'яток історії, культури, архітектури. Карпатський регіон належить до найбагатших на Україні територій на пам'ятки історії та культури, найстаріші з яких розташовані в районі Дністра та Закарпаття.

ВИСНОВОК: Карпатський економічний район має перспективи й ресурси (гірські, водні, природно-лісові ресурси,природно-заповідний фонд) для розвитку туристично-рекреаційного комплексу. Головною метою розвитку туризму, а особливо сільського, є популяризація відпочинку в карпатському селі, сприяння розвитку сільської інфраструктури, самозайнятості сільського населення, виявлення щирої гостинності до туристів, виховання поваги до краси карпатського краю, бережливе ставлення до природи, переймання існуючого культурного, релігійного та історичного надбання місцевого населення, сприяння збереження навколишнього середовища. Туризм як сфера діяльності і як галузь активно розвивається і у близькому майбутньому саме він буде приносити району вагому частину доходу. Цьому мають сприяти галузевий склад народного господарства регіону, природно-кліматичні умови, вигідне транспортно-географічне розташування, наявний потенціал туристично-рекреаційних ресурсів, зовнішньоекономічні і етнокультурні зв'язки. Розширювати та поглиблювати зовнішньоекономічні зв'язки регіону з метою прискореного його входження в європейський та світовий ринки туристично-рекреаційних послуг.

Білет 51:

Рекреаційні ресурси України, їхня структура, регіональні особливості розміщення та використання.

Рекреаційні ресурси забезпечують відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров’я і підтримки працездатності населення.

Структура. До рекреаційних ресурсів відносять об’єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. До їх складу входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ландшафтні, пляжні та пізнавальні ресурси. Вони розміщені практично на всій території України, однак їх територіальне розміщення є дуже нерівномірним.

Розміщення. Найвища концентрація рекреаційних ресурсів склалася в південних областях України — на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької та Донецької областей, а також у Автономній Республіці Крим. Унікальні рекреаційні ресурси зосереджені в Карпатах. Значні запаси мінеральних вод розміщені у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), Полтавській (Миргород), Вінницькій (Хмельник) областях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Франківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим.

Завдяки поєднанню певних природних факторів та ресурсів формуються потужні рекреаційні комплекси. Територіальна структура рекреаційного комплексу представлена рекреаційними пунктами (окремо розміщені санаторії, пансіонати тощо), рекреаційними районами (рекреаційні пункти і курорти з відповідною інфраструктурою), рекреаційними регіонами (група рекреаційних районів) та рекреаційними зонами (сукупність взаємопов’язаних регіонів).

Використання. Основні проблеми щодо ефективного використання рекреаційних ресурсів України полягають у:

максимально повному задоволенні потреб населення у повноцінному оздоровленні та лікуванні;

охороні і відновленні рекреаційних ресурсів;

зростанні якості послуг у цій сфері.

Перспективи розвитку рекреаційного комплексу України полягають у залученні додаткових інвестицій в оновлення інфраструктури, що працює на потреби рекреаційного комплексу; інтенсивному розвитку туризму та індустрії відпочинку і оздоровлення в цілому; збільшенні

Білет 52:

Роль органів місцевого самоврядування у здійсненні державної регіональної економічної політики

Регіональні підходи до управління економічними процесами стають все більш актуальними та все частіше піднімаються для обговорення і науковцями і представниками органів державної влади та місцевого самоврядування. Завдання створення дійових механізмів територіальних систем управління повинні вирішити проблеми збалансованості інтересів державної та регіональної економічної політики та забезпечити відповідне регулювання економічного розвитку.

Основним завданням регіональної економічної політики є вироблення та реалізація раціональної моделі регіонального розвитку.

Оптимальний процес управління повинен забезпечувати постійно зростаючий життєвий рівень населення на основі ефективного використання місцевих ресурсів.

Процес управління соціально-економічним розвитком регіону – це особливий вид діяльності, який здійснюється центральними органами влади, місцевими державними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Центральні органи державної влади відповідальні за втілення стратегій регіонального економічного розвитку та їх відповідність стратегічному розвитку держави в цілому для того щоб забезпечити максимально ефективне використання потенціалу регіону з одного боку та загальнодержавні потреби з іншого. Крім завданням центральної влади є регулювання відносин між регіонами та забезпечення виконання загальнодержавних програм, в яких задіяні декілька регіонів.

При цьому центральні органи державної виконавчої влади забезпечують:

• дотримання чинного законодавства на території як всієї країни так і окремого регіону;
• функціонування єдиної грошової, бюджетної та митної систем;
• розвиток інфраструктури загальнодержавного значення;
• управління об’єктами загальнодержавної власності;
• створення умов для соціально-економічного розвитку регіону.

Регіональні органи державної виконавчої влади здійснюють:

• формування та виконання місцевих бюджетів;
• управління об’єктами комунальної власності;
• створення умов для розвитку підприємництва;
• соціальний захист населення;
• забезпечення охорони навколишнього середовища.

Місцеві органи влади відіграють три ключові ролі в економічному розвитку регіону.

Перша полягає в забезпеченні керівної ініціативи при формуванні регіональної економічної політики, вироблення стратегії розвитку регіону. В цій ролі здійснюють аналіз існуючого стану розвитку економіки регіону, визначають ключові впливи та формують уяву про майбутні економічні перспективи регіону.

Друга - в адмініструванні розроблених конкретних програм та проектів розвитку регіону, виробленні конкретних заходів для досягнення поставлених цілей, контролі реалізації цих заходів для отримання запланованого результату.

Третя - в створенні сприятливого середовища для мобілізації всіх ресурсів економічного розвитку та найбільш ефективного їх використання.

Білет 53:

Роль регіонів у формуванні експортного потенціалу україни

Сучасні можливості експортного потенціалу України певною мірою залежать від рівня розвитку окремих економічних районів і областей.
В Україні існує диференційований підхід до розвитку зовнішньоекономічних зв'язків щодо економічних районів, адміністративних областей, великих міст. Західні райони України мають усі передумови, щоб стати лідерами економічної інтеграції з країнами Центральної і Західної Європи, східні — передусім з Російською Федерацією, південні — з країнами Причорномор'я.
На частку таких областей, як Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Харківська та м. Києва припадає більше половини українського експорту. Основа експорту — чорні метали, металопродукція, машини та обладнання. В останні роки внаслідок високої собівартості видобування значно скоротився експорт вугілля.
Західні області України характеризуються значною кількістю учасників зовнішньоекономічної діяльності і спільних підприємств. Серед південних областей України за обсягами експорту товарів виділяються Миколаївська і Одеська області за рахунок, відповідно, поставок суден і хімічної продукції.

У Причорномор'ї стратегічним завданням є встановлення преференційного режиму вільної торгівлі і спільного підприємництва на перетині основних комунікаційних напрямів Північ—Південь і Захід—Схід.
Аутсайдерами у зовнішній торгівлі є такі області, як: Волинська, Закарпатська і Чернівецька, Рівненська, Тернопільська і Кіровоградська. Незважаючи на декларований пріоритет відкритої економіки, втрачає позиції у зовнішньоекономічній сфері АР Крим. Значну активність у зовнішньоекономічній діяльності виявляють великі міста — Київ і головний порт країни — Одеса. Столиця держави стає найбільш привабливою для спільного підприємництва, іноземних інвестицій і як імпортер товарів.
Зростанню зовнішньоторговельного обороту сприятиме розширення співробітництва прикордонних областей України і Росії, єврорегіонів Буг і Карпати. Подальший розвиток повинно отримати міжрегіональне співробітництво з регіонами головного торгового партнера України — Російської Федерації. Виважена державна регіональна зовнішньоекономічна політика сприятиме прискоренню ринкових перетворень та подальшому розвитку економіки України, реалізації пріоритетних регіональних завдань, раціональному територіальному розподілу праці, розвитку міжрегіональних і зовнішньоекономічних зв'язків, вирівнюванню рівнів соціально-економічного розвитку регіонів.

Сучасні можливості експортного потенціалу Укр повною мірою залежать від рівня розвитку окремих ек районів і областей.
Спеціалізація районів У:
Придніпорв’я – металург, м.б (електротехнічне, верстати, гірничо-добурве обладнання)
Сх район – приладобудування, енергетичнебуд, тарбіни,ел-техн обл, двигуни, кабельні проводи
Південний – зерно і вироби з нього, соняшник і олія, виноград, вино, коньячні вироби, фрукти, статкування для легкої пром, морепродукти.
Центральний – науковотехнічна продкукція, оптичка та оптичні прилади, радіовимірні прилади, літаки, хім обладнання, гумотехнічні вироби, фармацефтика
Донецький р-он – важке машбудівна, гірничо добувне обладнання, продукція хім галузей, метали, труби, пластмаси, смоли,
Поліський, Карпатський, Подтільський – про-дукція лісової пром, АПК і обладнання для АПК

Білет 54:

Сільське господарство україни: його структура та особливості розміщення

Найважливішою ланкою АПК, другою важливою галуззю матеріального виробництва України є її високоінтенсивне, багатогалузеве сільське господарство. Сільськогосподарське виробництво формує 16—22% національного доходу країни.

В структурі сільського господарства виділяють дві основні галузі — рослинництво і тваринництво. Залежно від соціально-економічних умов та рівня розвитку сільського господарства співвідношення між цими галузями в обсягах його продукції змінюються.

В свою чергу, рослинництво за видом продукції, що виробляється, поділяється на ряд галузей: зернове господарство, виробництво технічних культур, картоплярство, овочівництво і баштанництво, плодівництво, польове кормовиробництво. Що стосується способу виробництва окремих культур,то до складу рослинництва входять такі галузі — рільництво, овочівництво, баштанництво, плодівництво, ягідництво та луківництво.

Основними галузями тваринництва є скотарство, свинарство, вівчарство з козівництвом, птахівництво та ін.

Сільськогосподарське виробництво розвивається на основі тих же економічних законів, які визначають розвиток і розміщення всього народного господарства. В той же час тут відзначаються і деякі специфічні умови розвитку цієї галузі, пов’язані з природними особливостями сільськогосподарського виробництва. Великий вплив на розвиток і розміщення сільського господарства має дія природних факторів, таких як кліматичні умови, грунтовий покрив, водні ресурси. Саме вони впливають на розвиток і розміщення цієї галузі народного господарства.

Однією з особливостей сільськогосподарського виробництва є те, що основним засобом виробництва виступає земля, властивість якої — родючість. В той же час в інших галузях народного господарства земля не відіграє такої ролі, а використовується переважно як територія для розміщення того чи іншого виробництва. Основний засіб виробництва в сільському господарстві — земля — при правильному використанні має властивість постійно підвищувати родючість — природну основу інтенсифікації сільськогосподарського виробництва.

Друга особливість сільського господарства полягає в тому, що і рослини, і тварини виступають одночасно і як засоби, і як предмети праці. Для них характерні природні цикли виробництва.

Розвиток сільського господарства як галузі, що забезпечує населення продуктами харчування, а промисловість сировиною, має пріоритетне значення. Проте ця проблема зараз вирішується в надзвичайно складних економічних умовах. У розв’язанні актуальних проблем аграрного сектора АПК повинні відігравати більш активну роль усі форми господарювання на землі — колективні сільськогосподарські підприємства, орендні, фермерські, сімейні господарства тощо. На початок 1998 р. в Україні налічувалось 35927 фермерських господарств з площею сільськогосподарських угідь 932,2 тис. га.

Основним завданням розвитку сільськогосподарського виробництва є його подальша інтенсифікація, суть якої полягає у збільшенні виробництва продукції в розрахунку на одиницю ресурсів. Це означає підвищення ефективності всіх структурних підрозділів АПК, переведення виробничого процесу на більш ефективні, потужні індустріальні методи виробництва.

Білет 55:

Спеціалізація країн світу на виробництві продукції лекгої промисловості

Провідною галуззю легкої промисловості є текстильна. Основні райони виробництва тканин зосереджено в Китаї, Росії, США, Індії (перше місце у світі за випуском бавовняних тканин), Японії (світовий лідер за випуском шовкових тканин), Німеччині. Підприємства легкої промисловості тяжіють до споживача, сировини і трудових ресурсів. Нині у легкій промисловості світу розрізняють виробництва, які випускають дешеву продукцію, що виробляється низькокваліфікованою робочою силою, і виробництва, які потребують застосування складних технологій, дорогої сировини, висококваліфікованих кадрів. Легка промисловість - сукупність галузей промисловості, що виробляють головним чином товари масового народного вжитку з різних видів сировини. Основні галузі - це текстильна (бавовняна, льняна, вовняна, шовкова, трикотажна тощо), швейна, шкіряна, хутряна, взуттєва, галантерейна. Підприємства легкої промисловості широко розповсюджені, але їхня спеціалізація дуже неоднорідна і залежить від наявності сировини та потреб населення.

Провідне місце посідає текстильна промисловість, яка виробляє різноманітні тканини (лат. textile - тканина, матерія). Наприкінці XX ст. текстильна промисловість зазнала істотних структурних, галузевих і територіальних зрушень. Вони були зумовлені цілою низкою чинників - сировинного, технологічного, трудового, споживчого і особливо екологічного характеру. Ще в середині XX ст. у сировині явно переважали натуральні волокна, але тепер це здебільшого хімічні волокна. Як наслідок, відбулися територіальні зрушення виробництв у бік хімічних комбінатів і машинобудівних заводів, які виробляють відповідне текстильне устаткування. До того ж деякі індустріально розвинуті країни Західної Європи відмовилися від розвитку на своїй території сировиноємних стадій текстильного виробництва ("на користь" слаборозвинутих країн).

Серед регіонів за випуском усіляких тканин лідирує Азія (понад 40 % світового випуску). А серед країн провідні позиції з випуску тканин мають Китай, Гонконг, США, Південна Корея, Тайвань, Індія тощо. Економічно розвинуті країни зазвичай мають також і потужну швейну промисловість. Прикладом є США, Італія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Японія. Проте великі швейні виробництва мають і країни, що розвиваються, - Китай, Індія, Індонезія, В'єтнам. Зважаючи на наявність тут дешевої робочої сили, чимало західних фірм перенесли свої виробництва з Америки і Європи саме сюди. Слід зазначити, що Китай посідає перше місце у світі за експортом одягу, обійшовши всі країни ЄС.

Білет 56:

Сутність закономірностей регіонального розвитку та інструменти їх реалізації

Сутність закономірності розвитку регіону

Закономірності - це суспільні, реально існуючі, повторювальні, істотні стійкі відношення (взаємозв'язки) суспільного життя чи етапів суспільного процесу, які визначають розвиток, структуру та функціонування явищ і процесів. Основними рисами таких відношень (взаємозв'язків) є об'єктивність, необхідність, обов'язковість вияву, автономність.

Закономірності розміщення продуктивних сил - найзагальніші об'єктивні причинно-наслідкові відносини між територією (територіальними факторами) та продуктивними силами; це також і відображення тяжіння окремих елементів продуктивних сил до територій з особливими характеристиками, і відображення специфіки територіальної організації діяльності населення (концентрація та дисперсність, спеціалізація й комплексність, комбінування та кооперування тощо) і розселення.

Білет 57:

Сутність та характеристика принципів регіонального розвитку

Принципи – стисло викладенні науково обгрунтовані положення чи правила господарювання, якими мають керуватися суб’єкти ек діяльності. Часто відображають еконм. закон-сті, але не замінюють їх, вони більш корткочасні, мають суб’єкт-й хар-р і можуть змін-ся в процесі розвитку сус-ва на короткому етапі. Принципи можуть змін-ся протягом коротких відрізків часу в залежності від цлей і завдань сусп. розвитку.

Принцип раціонального розміщення виробництва передбачає всебічне врахування економічних, демографічних, соціальних та екологічних передумов і факторів розміщення продуктивних сил з пріоритетністю соціальних та екологічних чинників. Його реалізація в господарській діяльності означає: наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких виробництв до джерел відповідної сировини, палива і енергії, водних ресурсів; наближення виробництв низькотранспортабельної продукції до місць її споживання; уникнення зустрічних перевезень однотипної продукції, сировини і палива з одного регіону в інший.

Принцип збалансованості і пропорційності означає таке розміщення виробництва, за якого: структура господарського комплексу є оптимальною, тобто підтримуються економічно доцільні пропорції між галузями спеціалізації, допоміжними і обслуговуючими галузями; існує певна відповідність між сировинною базою, наявністю земельних, водних, енергетичних, трудових ресурсів та існуючими виробничими потужностями; задовольняються споживчі потреби населення в товарах і послугах.

Принцип забезпечення екологічної рівноваги передбачає формування екологобезпечного типу господарювання, раціональне використання природно-ресурсного і трудового потенціалу регіону; при виборі можливих варіантів розміщення виробництва перевага надається тим з них, які не спричиняють екологічної напруженості на певній території.

Принцип вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність їх господарської діяльності (наприклад, національний доход на душу населення).

Реалізація цього принципу грунтується на всебічному розвитку регіональної інтеграції, використанні переваг територіальної концентрації виробництва, активній державній регіональній політиці.

Принцип урахування міжнародного територіального поділу праці означає, що кожна держава розвиває ті виробництва, для яких вона має найкращі природні та економічні умови, а виготовлена продукція є конкурентоспроможною на світовому ринку. При цьому враховуються і інтереси інтеграції в світовий економічний простір.

На сучасному етапі на перший план виступають соціально та екологічно спрямовані принципи розміщення і розвитку продуктивних сил. Проте не втрачають своєї актуальності й інші принципи.

Білет 58:

Сутність торговельної доступності та її види

Торгівельна доступність - це доступність торговельних послуг для всіх категорій споживачів, пріоритетне врахування їх інтересів, запобігання дискримінації покупців

Види доступності:

• Локальна дотриманість товарів і послуг

• Територіальна доступність- міра надання торговельних послуг та місць гарцювання

• Нормативна доступність- міра відповідальності обсягів товарів, що пропонується споживачам, в обсязі продовольчих і непродовольчих товарів

• Часова доступність- втрата часу на купівлю товарів залежно від частоти попиту

• Вартісна доступність- міра відповідальності варості товарів до купівельної спроможності населення

• Асортимельна доступність

Білет 59:

Сутність, значення та структура торговельного комплексу. Основні функції торгівлі

В ринковій економіці торгівля є найбільш розповсюдженою сферою підприємницької діяльності та сферою застосування праці.

Призначення торгівлі полягає в тому, що вона забезпечує доведення споживчих товарів і послуг від виробника до споживача посередництвом купівлі продажу.

Торгівля – форма економічного зв’язку між виробництвом і споживанням, що здійснюється безпосередньо ринком.

Сфера товарного виробництва → Сфера товарного обігу → Сфера споживання

Торгівля виникла на відповідному етапі розвитку суспільства, а саме тоді, коли окремі виробники почали виготовляти продукції більше, ніж їм було потрібно для своїх власних потреб. Попередником торгівлі був натуральний обмін продуктами праці, який виник ще в надрах первісно-общинного ладу.

Важливим стимулом розвитку обміну був перший великий суспільний розподіл – це відокремлення скотарства від землеробства. Відповідно обмін ставав частішим явищем. Перехід від випадкового до регулярного обміну виник унаслідок другого великого суспільного розподілу праці – відокремлення ремесла від землеробства.

Значний поштовх у розвитку обміну дало виникнення міст. Поряд із цим, важливою економічною передумовою розвитку регулярного обміну була поява приватної власності на знаряддя та засоби виробництва і предмети праці.

У різних державах, з різним рівнем розвитку суспільних фондів споживання, де продукти праці виробляються як товари, їх рух із сфери виробництва у сферу споживання здійснюється з допомогою товарного обміну. Наявне товарне виробництво і товарно-грошові відносини обумовлюють наявність товарного обігу. Товарний обіг має три форми:

- матеріально-технічне постачання народного господарства;

- закупівля сільськогосподарських продуктів і сировини;

- торгівля товарами народного споживання.

На макроекономічному рівні товарний обіг виступає як об’єктивна необхідність процесу відтворення. Якщо товари не будуть реалізовані, то виробництво не відшкодує свої витрати, не будуть вивільнені вкладені у товари грошові засоби. Торгівля сприяє реалізації виробленого суспільством сукупного суспільного продукту за певний період. Нормальне функціонування сфери товарного обігу означає, що потреби населення задовольняються.

Торгівля здійснює обіг товарів народного споживання. За своїм матеріальним змістом торгівлясамостійною галуззю народного господарства. представляє обмін одного виду праці – товарів на інший еквівалентний праці – гроші. В організаційному відношенні торгівля є

Дата добавления: 2015-01-03