Поетеса, психолог, закохана у життя

18.07.1990

Октябрь

Октябрь месяц, за окном туманит,

Под пылью спят еще дома,

Ложатся листья сонной гладью

На тротуары города…

Засуетилось в спешке время,

К ногам посыпались цветы,

Грозой ударило по венам,

Прогнав тепло из уголков Земли.

Дурманов сеяться печали,

Похолодало на душе.

Октябрь месяц робко накрывает,

Полотном серым яркость карусель.

Мелькают ливнями просторы,

Встревожив листья на ветвях,

Октябрь месяц, как ты беспокоишь!

Волнуя звуком многотонных фраз.

Смолянська Альбіна Євгенівна

Смолянська Альбіна Євгенівна

м. Івано-Франківськ, Україна.

Сходами осені…

Сходами осені, гостя непрошена,

Йде потихеньку зима.

Ми перед нею, морозом стривожені,

Встигнемо бігти? Хто зна.

Душі у бурях уже загартовані.

Йдемо удвох навмання.

Літні дерева, зимою схвильовані,

Поспіхом скинуть вбрання.

Мовби готуються, льодом закутими,

Спати аж ген до весни.

Ти ж мене спробуй руками закутати,

Холод в серця не впусти.

Спробуй мене не боятись не бачити,

Повністю вірити в нас.

Навіть цей жовтень на наші побачення

Бабине літо припас.

Навіть ці хмари, теплом позолочені,

Нас не накриють дощем.

Сходами осені, росами змочені,

Сонце у собі несем.

Я хочу з тобою гуляти під цим падолистом...

Я хочу з тобою гуляти під цим падолистом,

Вдихати в польоті опалу із листям жагу,

Ловити руками, губами, впиватися хистом,

Вбирати душею і тілом цю осінь живу.

Я хочу з тобою кружляти під листям кленовим,

І хай на обличчях малюється жовтий ажур.

Коли ще цей світ може бути таким загадковим,

То кожен із нас потребує таких коректур.

Я хочу з тобою віддатися їй на поталу,

Хай вітром розвіє і віником жовтим мете.

А знаєш, мені вас обох завжди мало і мало:

Дам осені серце, хай там закарбує тебе.

Я хочу без відліку часу торкатися з містом,

Лиш листя, бруківка, і наша неквапна хода.

Я хочу, щоб ми заблукали під цим падолистом,

І жодна біда нас з тобою уже не знайшла.

Сенс життя має смак цілунку

Сенс життя має смак цілунку

І гірчинку міцної кави.

А хто зна, по якім рахунку

Додаються в життя приправи?

І хто зна, чиї руки щедро

Не лінуються їх всипати?

Іще зранку - кислинка цедри,

А в обід - прохолода м'яти.

А під вечір - бокал глінтвейну.

Захмеліють тіла і душі.

Та щоб вірність святу сімейну

Не здолала жага спокуси.

Не давайте чужим парфумам

Затуманити запах дому.

Не ступайте на шлях бездумний.

Потім скули зведе оскома.

Потім серце зажме в лещата,

І забудеться присмак щастя.

І хто знає, чи залатати

Мені потім цю душу вдасться.

Я старатимусь. Теплу вірність

Додаватиму в кожну страву.

Ну а ти поцілунків ніжність

Доливай у ранкову каву.

Дівчинко з запахом осені

Дівчинко з запахом осені, спраглої й мокрої,

З теплими нотками палого, прілого листя.

Що ти питаєш у вулиці, раптом пожовклої?

Що ти шукаєш у холоді, дівчинко чиста?

В кого ти вдалася зрілою, надто дорослою,

Нащо росла не роками, а зливами й грозами?

Як крізь асфальт ти проб’єшся травою пророслою,

Як виживаєш ночами, закута морозами?

Дівчинко тепла, із косами кольору відчаю.

Скільки разів ти вже посмішку свою втрачала?

Що ж ти у осені надто важливе позичила,

Що вона в тебе і тіло і душу забрала?

Дівчинко ніжна, з очима зелено-бездонними,

Наче колодязі, мохом і травами встелені.

Як твої погляди стали такими холодними?

Ким твої вуха бездушно словами прострелені?

Дівчинко трепетна, пледом і сонцем закутана.

Хто в твої коси засипав вже сивого срібла?

Спокоєм сповнена, вітром і мріями сплутана,

Кого шукаєш ти, дівчинко, кому потрібна?

Побудь моїм осіннім епілогом…

Мій вересень. Мій відголосок літа.

Я врешті-решт кажу тобі «прощай».

Я вся цілком була в тобі прожита,

Й наповнена тобою через край.

Бездонний мій. Захмарилося небо.

Насупив брови – кучугурки хмар.

Не знаю, як писатиму без тебе

Із віршів безкінечний мемуар.

Не знаю ще. Мій неймовірно теплий.

Жовтогарячим листям на душі

Твої слова так боязко завмерли.

Тепер лежать там каменем на дні.

Навічно там. Та я їх не боюся.

Мій лагідний. Це доля в нас така,

Безжалісно холодна. Я молюся,

Щоби вона повз мене не пройшла.

Щоб лише те, що виділено Богом,

Було для мене долею дано?.

Побудь моїм осіннім епілогом.

Назавжди мій. Що б далі не було?.

Я з тобою говорю віршами

Я з тобою говорю віршами.

Мені навіть простіше римою.

Так слова наче стали більшими,

А я стала немов незримою.

Так виходить частіш відвертіше,

Не прикриті емоції, страхи.

Ти подумаєш – стала впертіша,

А я просто іду своїм шляхом.

Так слова прямо з серця ручкою

Виливаються в кілька стовпчиків.

Я із римою мов заручена,

Вона – каже, а я відмовчуюсь.

Я із нею давно погоджена,

Я із нею душею граюся.

Я поетом, мабуть, народжена,

Я віршами з людьми єднаюся.

Я тональність і силу голосу

Заплітаю рядочків нитками.

Я боюсь поетичного голоду,

Зникнуть вірші, і з ними зникну я.

А натхнення, як шторм, прибуло.

Я писатиму далі вперто…

Якби зовсім поетів не було,

Хто б тоді говорив відверто?

Дата добавления: 2014-12-24