Лідерство та керівництво в малій групі

При характеристиці динамічних процесів у малій групі виникає питання про те, як група організується і хто бере на себе функції її організатора. Проблема лідерства й керівництва є однією з кардинальних проблем соціальної психології.

Традиційно лідер трактується як такий член малої групи, який висувається в результаті взаємодії членів групи для організації групи під час вирішення конкретної задачі. Він демонструє більш високий, ніж інші члени групи, рівень активності, участі, впливу у вирішенні даної задачі. Таким чином, лідер висувається в конкретній ситуації, приймаючи на себе визначені функції. Інші члени групи приймають лідерство, тобто будують стосовно лідера такі відносини, які припускають, що він вестиме, а вони будуть відомими. Лідерство необхідно розглядати як групове явище: лідер немислимий поодинці, він завжди даний як елемент групової структури, а лідерство є система елементів у цій структурі.

Часто на успіх лідера дивляться як на вміння мати владу, щоб керувати іншими. На жаль, поняття влади важко піддається визначенню. У цьому випадку прийнято говорити про авторитет. Можна сказати, що влада – це здатність підкоряти інших людей своїм бажанням, а авторитет – якість, яка дозволяє їм охоче приймати право іншого давати вказівки.

Авторитет – це основа лідерства.

Розрізняють такі типи авторитету:

1) харизматичний – заснований на сильних особистісних якостях лідера. Про людей, які мають харизматичний авторитет, говорять, що вони «уроджені лідери». Як приклад можна навести різних релігійних лідерів, зірок шоу-бізнесу, деяких полководців і політиків. Однак, ті, хто чинить багато шуму, не завжди користуються повагою або мають добрі ділові якості. Дійсно, харизматичні лідери не часто бувають гарними організаторами, тут більш доречна спокійна людина, яка присвятила себе справі. Харизмі не можна навчитися. Багато харизматичних лідерів мають магнетизм і домінуючий характер переважно тому, що в них є чітке уявлення про мету, до якої вони прагнуть;

2) традиційний – загальновідомим джерелом авторитету в цьому випадку є традиція, заснована на шануванні звичаїв, умовностей, визначених форм поведінки. Іноді традиційний авторитет заважає зростанню й нововведенням. Проте у деяких випадках традиції можуть бути основою для розвитку корпоративної культури й створення «особи» фірми;

3) авторитет ролі або положення – визначається положенням особи або роллю, яку вона відіграє, іноді всупереч особистим якостям власника. Це тип влади, яким люди наділені завдяки своєму титулу або положенню. Авторитет ролі не «нижче» інших типів авторитету, тому що зазвичай людей підвищують за їх достоїнства, і новий статус дозволяє їм краще розкрити їхні ділові якості;

4) юридичний авторитет – найбільш формальний тип авторитету, оскільки заснований на взаємно прийнятних рамках правил;

5) авторитет кваліфікації – будується на особливому умінні, досвіді або знаннях власника.

Одним із найважливіших питань лідерства є проблема стилю лідерства. Відразу ж потрібно обмовитися, що в традиції соціальної психології досліджується питання саме про стиль лідерства, а не керівництва. Але у зв'язку з зазначеною неоднозначністю вживання термінів дуже часто проблему позначають як стиль керівництва. Строго говорячи, це не те саме, особливо якщо взяти до уваги різний набір функцій лідера й керівника. На жаль, відсутність строгості характерно і для багатьох класичних експериментів з цієї проблеми. Так, зокрема, ідея стихійного висування лідера входить у суперечність з основним експериментом з проблеми стилю лідерства, виконаним під керівництвом Левіна, Липпита й Уайта у школі “групової динаміки”. Експеримент проводився на групі дітей – підлітків (хлопчики 11–12 років), що під керівництвом дорослих ліпили маски з пап'є-маше. Керівники трьох груп (зазначимо, що йдеться про дорослих керівників, а не про лідерів, які стихійно висунулися з самих дітей) демонстрували різний стиль керівництва, і експериментатори порівнювали потім ефективність діяльності трьох груп. Стилі керівництва, продемонстровані дорослими, одержали позначення, з цього часу міцно укорінені в соціально-психологічній літературі: “авторитарний”, “демократичний” і “попустильний” (іноді перекладається як “анархічний”, що зовсім неточно, хоча і “попустильний” досить вільний переклад терміна, запропонованого Левіном). Слід зазначити, що це свого роду метафори, і наївно було б вважати, що в суто психологічних експериментах відшукувалися риси авторитаризму або демократизму в тому їхньому значенні, які вони мають у політичному житті.

Насправді йшлося про психологічний рисунок типу ухвалення рішення, не більш того. Ніякого політичного значення жоден із виявлених стилів керівництва, природно, не мав. Однак термінологія вносить ряд труднощів у дослідження, саме в силу можливих політичних конотацій і асоціацій. Потрібно дуже точно позначати щоразу, що розуміється у соціальній психології, коли йдеться про “авторитарний”, “демократичний” або “попустильний” стилі лідерства. Слід мати на увазі, що психологічний рисунок позначених стилів зберігає відому стабільність. Тому насамперед потрібно усвідомити, що позначає кожен з виділених Левіном стилів лідерства. Можна “розписати” кожен з трьох стилів за двома характеристиками:

Формальна сторона	Змістовна сторона
Авторитарний стиль
Ділові, короткі розпорядження. Заборони без полегкості, із погрозою. Чітка мова, непривітний тон. Похвала й осудження суб'єктивні. Емоції не враховуються. Показ прийомів не система. Позиція лідера – поза групою.	Справи в групі плануються заздалегідь (у всьому їхньому обсязі). Визначаються лише безпосередні цілі, далекі – невідомі. Голос керівника – вирішальний.
Демократичний стиль
Інструкції у формі пропозицій. Не суха мова, а товариський тон. Похвала й осудження – із радами. Розпорядження і заборони – із дискусіями. Позиція лідера – усередині групи.	Заходи плануються не заздалегідь, а в групі. За реалізацію пропозицій відповідають усі. Усі розділи роботи не тільки пропонуються, але й обговорюються.
Попустильний стиль
Тон – конвенціональний. Відсутність похвали, осуджень. Ніякого співробітництва. Позиція лідера – непомітно осторонь від групи.	Справи у групі йдуть самі собою. Лідер не дає вказівок. Розділи роботи складаються з окремих інтересів або виходять від нового лідера.

Природно, ні ця схема, ні яка-небудь інша не може охопити всі сторони і всі прояви стилю лідерства. Можна йти за шляхом ще більшого ускладнення схеми, наприклад, ввести не дві, а три підстави для розподілу: наприклад, зміст діяльності лідера, стиль у вузькому змісті слова (методи), характер діяльності. Цей останній параметр вводиться на підставі тієї ідеї, що в групі існують кілька лідерів, кожен з яких має свою власну сферу діяльності.

У схемі Б.Д. Паригіна розрізняються:

За змістом діяльності:	Лідер – натхненник Лідер – виконавець
За стилем (методам):	Авторитарний лідер Демократичний лідер
За характеомі діяльності:	Універсальний лідер Ситуативний лідер

Якщо при класифікації врахувати тепер усі ці розподіли і побудувати можливі комбінації запропонованих основ, то отримаємо вісім різних типів лідерів. Ця схема дає більш детальний опис, однак усіх сторін діяльності лідера не охоплює і вона. Тому у практиці експериментальних досліджень висувається ще багато різних схем, і кожна має визначений евристичний зміст. У роботах Л.І. Уманського, наприклад, названі такі типи лідерів: лідер-організатор, лідер-ініціатор, лідер-ерудит, лідер-генератор емоційного настрою, лідер емоційного притягання, лідер-умілець. Багато з цих характеристик можуть бути з успіхом віднесені і до керівника. Однак суть проблеми полягає в тому, що, очевидно, сам феномен лідерства ще не описаний досить повно й особливо не опрацьована до кінця ідея розходжень у позиції лідера й керівника. Найбільшим спрощенням проблеми лідерства і керівництва є взагалі ідея про необхідність обов'язкового збігу за всіх обставин в одній людині і лідера й керівника. На цю ідею працює пропоноване іноді розподіл на “офіційних” і “неофіційних” лідерів, коли під “офіційним” лідером розуміється саме керівник. На жаль, така ідея має деяке поширення, і часом проводяться дослідження, які мають метою виявити, чи збігаються в даній групі лідер і керівник (або в пропонованій термінології “неофіційний” і “офіційний” лідер). При виявленні невідповідності робиться “рекомендація” – замінити керівника і призначити ним ту людину, яка “вийшла” лідером. Здійснення подібних рекомендацій найчастіше приводить до дезорганізації діяльності групи, оскільки лідер виявляється зовсім негідним для виконання функцій керівника. З погляду встановлених розходжень між цими двома позиціями це зовсім природно, але, на жаль, встановлене в теорії положення не завжди працює на рівні експериментальної практики, особливо у прикладних дослідженнях.

У реальній життєдіяльності малих груп, звичайно, поряд із керівником можуть існувати різні лідери, які висуваються з членів групи в якихось певних проявах: чи то як центри емоційного притягання, чи то ще як. Зокрема, виникає специфічний “поділ праці” між лідером і керівником у наукових колективах. Зовсім ще не вивченою є проблема діяльності керівника на різних рівнях розвитку групи, зміни його функцій в умовах вищого рівня такого розвитку. Таким чином, незважаючи на широке подання проблеми лідерства у соціальній психології, у ній зберігається багато питань, які тільки ще підлягають вирішенню. Особливо важливо це для прикладних досліджень.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Визначіть поняття малої групи.

2. Які види малих груп ви можете назвати? За якими критеріями вони виділяються?

3. Що таке структура малої групи? Як її визначити?

4. Охарактеризуйте феномен конформності. Які причини цього феномену?

5. Опишіть інші соціально-психологічні явища, пов’язані із впливом групи на особистість.

6. Дайте характеристику авторитету як основи влади. Які типи авторитету ви знаєте?

7. Порівняйте різні класифікації стилів лідерства.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Андреева Г.М. Социальная психология. – М.,2000.

2. Аникеева Н.П. Психологический климат в коллективе. – М., 1989.

3. Донцов А.И. Психология коллектива. М., – 1984.

4. Кричевский Р.Л., Дубровская Е.М. Психология малой группы. – М., 1991.

5. Коломинский Я.Л. Психология взаимоотношений в малых группах: Общие и возрастные особенности. – Минск, 1976.

6. Лутошкин А.Н. Эмоциональные потенциалы коллектива. – М., 1988.

7. Майерс Д. Социальная психология. – СПб., 2005.

8. Петровский А.В. Личность. Деятельность. Коллектив. – М., 1982.

9. Робер М.-А., Тильман Ф. Психология индивида и группы. – М., 1988.

10. Шибутани Т. Социальная психология. – Ростов н/Д., 1998.

ПСИХОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК-ДОВІДНИК

АДЛЕР Альфред (1870-1937) – австрійський психолог і лікар, представник психоаналітичного напряму в психології. Творець школи «індивідуальної психології». Адлер був учнем Фройда, але потім, розробивши власну теорію, відійшов від ортодоксального психоаналізу. Адлер не відводив сексуальності такої важливої ролі в розвитку особистості, надаючи основне значення «волі до влади». На його думку, основними рушійними силами розвитку особистості виступають універсальне прагнення до переваги, успіху, досконалості і відчуття спільності, що виражає готовність співпрацювати з іншими людьми для досягнення загальної мети.

АКЦЕНТУАЦІЯ особи (характеру) – поняття, яке було введене Карлом Леонгардом, що означає надмірну виразність окремих рис характеру, сильний ступінь прояву характеру. Акцентуації властива уразливість особи відносно не до будь-яких (як при психопатіях), а лише до певних психотравмуючих дій. Акцентуація є «слабкою ланкою» характеру людини, «місцем найменшого опору». Урахування акцентуації характеру необхідне для здійснення індивідуального підходу у вихованні дітей і підлітків, профорієнтації, реалізації психотерапії.

АНАЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ – напрям у психології, соціології і психоаналізі, що виражає ідеї теорії К.-Г. Юнга і його послідовників. Аналітична психологія не визнає ряд принципових положень психоаналізу З.Фройда (про природу і суть психічної енергії, місце і роль сексуальності, специфіку Едіпова комплексу тощо.), але приймає психоаналіз як світоглядну, методологічну і теоретичну основу. Додаючи, як і Фройд, вирішальне значення в регуляції поведінки несвідомому, Юнг виділив разом з його особистою (індивідуальною) формою колективну (колективне несвідоме), яка ніколи не може стати доступною свідомості. Зміст колективного несвідомого складають архетипи – загальнолюдські первинні образи, які проявляються у сновидіннях, в символіці творчості, у різних ритуалах і комплексах. Метою психічного розвитку людини аналітична психологія вважає індивідуацію – тривалий процес психологічного дозрівання, який дозволяє людині визнати та інтегрувати всі приховані і ігноровані ним сторони власної особи, реалізувати себе як неділиме ціле.

АППЕРЦЕПЦІЯ – залежність сприйняття від минулого досвіду, від загального змісту психічної діяльності людини та її індивідуальних особливостей. Термін „апперцепція” запропонований німецьким філософом Р. Лейбніцем, який трактував її як усвідомлене сприйняття душею певного змісту. Сучасна психологія трактує апперцепцію як результат життєвого досвіду індивіда.

АТРИБУЦІЯ – приписування соціальним об'єктам (людині, групі, соціальній спільності) характеристик, які не представлені в полі сприйняття. Намагаючись визначити риси особистості іншої людини на підставі своїх перших вражень, людина часто шукає причину її поведінки або у внутрішніх схильностях цієї людини, або, навпаки, в елементах ситуації, в якій вона опинилася.

АТРАКЦІЯ – поняття, що позначає виникнення при сприйнятті людини людиною привабливості однієї з них для іншої. Формування прихильності виникає у людини як результат її особливого емоційного ставлення, оцінка якого породжує цілу гаму відчуттів – від неприязні до симпатії і навіть любові.

АФЕКТ – сильний і відносно короткочасний емоційний стан, пов'язаний з різкою зміною важливих для людини життєвих обставин. Афект виникає у відповідь на подію, яка вже відбулася, і є нібито зміщеним до її кінця. У стані сильного афекту людина не здатна контролювати свої реакції. Профілактика афекту припускає уникнення психотравмуючих ситуацій, виконання відволікаючих дій, представлення небажаних його наслідків тошо.

БІХЕВІОРИЗМ – напрям в американській психології ХХ століття, що заперечує свідомість як предмет наукового дослідження і зводить психіку до різних форм поведінки. Поведінка при цьому розуміється як сукупність реакцій організму на стимули зовнішнього середовища. Засновниками біхевіористичного підходу вважаються Е. Торндайк і Д. Уотсон.

Всі психічні явища зводяться до реакцій організму, переважно рухових: мислення ототожнюється з руховими актами відносно речей, емоції – зі змінами всередині організму тощо. За одиницю поведінки береться зв'язок стимулу і реакції. Біхевіоризм вніс істотний внесок у розробку емпіричних та математичних методів вивчення поведінки, в постановку проблеми навчання – придбання організмом нових форм поведінки. Ідеї біхевіоризма справили великий вплив на лінгвістику, соціологію і стали одним з витоків кібернетики.

ВИГОТСЬКИЙ Лев Семенович (1896 – 1934) – радянський психолог. Ним було розроблено вчення про розвиток психічних функцій у процесі опосередкованого спілкуванням освоєння індивідом цінностей культури. Культурні знаки (перш за все знаки мови) є знаряддями, за допомогою яких людина формує свій внутрішній світ. Психічні функції, які дани природою («натуральні»), перетворюються у функції вищого рівня («культурні»). Так, механічна пам'ять стає логічною, асоціативний перебіг уявлень – цілеспрямованим мисленням або творчою уявою, імпульсна дія – довільним тощо. Всі ці внутрішні процеси – продукт інтеріоризації, тобто «врощення» у свідомість зовнішніх соціальних операцій дитини.

ВІДЧУТТЯ – процес віддзеркалення окремих властивостей предметів і явищ, що безпосередньо впливають на органи чуття. Відчуття можуть бути розділені за модальностями, відповідно до яких виділяють зорові, слухові, дотикові, смакові, нюхові відчуття. Фізіологічним апаратом відчуттів є аналізатори, які складаються з рецептора (око, вухо і т. ін.), нервових шляхів і відповідної ділянки мозку. Відчуття людини має властивість компенсації: при частковій або повній втраті органу чуття органи чуття, що збереглися, частково беруть на себе функції втрачених.

ВОЛЯ – здатність людини здійснювати свідомі дії, які вимагають подолання зовнішніх або внутрішніх перешкод, здатність саморегуляції власної діяльності і різних психічних процесів. Як основні функції волі виділяють: 1) вибір мотивів і цілей; 2) регуляцію спонукання до дії при його недостатній мотивації; 3) організацію психічних процесів, відповідно до діяльності, що виконує людина, у систему; 4) мобілізацію фізичних і психічних можливостей людини за необхідності подолання перешкод під час досягнення мети.

ВУНДТ Вільгельм (1832 – 1920) – німецький психолог, філософ і мовознавець. Створена Вундтом у 1879 р. перша в світі психологічна лабораторія стала міжнародним центром експериментальної психології; у ній вивчалися відчуття, час реакції на різні подразники, асоціації, увага, прості відчуття людини. Предметом психології Вундт вважав безпосередній досвід – доступні самоспостереженню явища або факти свідомості. Завдяки введенню в методи психологічного дослідження експерименту Вундт вважається засновником психології як науки.

ГУМАНІСТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ – напрям у західній психології ХХ століття, що визнає своїм головним предметом особистість як унікальну цілісну систему. Основні положення гуманістичної психології: 1) людина має вивчатися як цілісність; 2) кожна людина унікальна, тому аналіз окремих випадків не менше виправданий, ніж статистичні узагальнення; 3) людина відкрита світу, переживання людиною світу і себе у світі є головною психологічною реальністю; 4) людське життя має розглядатися як єдиний процес становлення і буття людини; 5) людина наділена можливостями до безперервного розвитку і самореалізації, які є частиною її природи; 6) людина володіє певною мірою свободи від зовнішнього примушення завдяки сенсам і цінностям, якими вона керується у своєму виборі; 7) людина – це активна і творча істота.

Центральними фігурами гуманістичної психології є А. Маслоу і К. Роджерс.

ДЕІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ – втрата самосвідомості і самообмеження, що виникає у групових ситуаціях при загальному збудженні та анонімності членів групи. Деіндівідуалізація є відмовою від звичайних обмежувачів перед силою групи, втрату відчуття відповідальності за свої дії у певних ситуаціях.

ДЖЕМС Уїльям (1842 – 1910) – американський психолог і філософ, якого надихнула еволюційна теорія Дарвіна. Джемс підійшов до проблеми вивчення психіки з погляду того, які функції вона виконує і яка її роль у виживанні індивіда. Згідно з його гіпотезою, роль свідомості полягає в тому, щоб дати індивідові можливість пристосовуватися до різних ситуацій, або повторюючи вже вироблені форми поведінки, або змінюючи їх залежно від обставин, або освоюючи нові дії, якщо того вимагає ситуація. Одночасно з датським анатомом К. Ланге, Джемс запропонував теорію емоцій, згідно з якою емоційні стани людини (страх, радість тощо) є результатом фізіологічних змін у м'язовій і судинній системах.

ЗАБУВАННЯ – процес, що характеризується поступовим зменшенням можливості пригадування і відтворення заученого матеріалу. Забування може бути пов'язане з різними чинниками (вік, невикористання інформації, інтерференція, придушення, органічні поразки нервової системи і головного мозку).

ІДЕНТИФІКАЦІЯ – в психології розвитку розуміється як засвоєння зразків поведінки значущих інших людей. Ідентифікація розглядається як найважливіший механізм соціалізації, що виявляється в ухваленні індивідом соціальної ролі при вході до групи, в усвідомленні ним групової приналежності, формуванні соціальних установок.

ІЄРАРХІЯ МОТИВІВ – створена американським психологом А. Маслоу теорія про багаторівневу будову людських потреб. Ієрархічний характер мотиваційної системи припускає, що, по-перше, мотиви підпорядковані один одному – нижчі вищим. По-друге, чим вище рівень мотиву, тим менш життєво необхідними є відповідні потреби, тим довше можна затримати їх реалізацію. По-третє, поки не задоволені нижчі потреби, вищі залишаються порівняно нецікавими. З моменту виконання нижчі потреби перестають бути потребами, тобто вони втрачають мотивуючу силу. Нарешті, по-четверте, з підвищенням рівня потреб підвищується готовність до більшої активності.

ІЛЮЗІЇ СПРИЙНЯТТЯ – це неадекватне віддзеркалення предмету, що сприймається, і його властивостей. Зараз найбільш вивченими є ілюзорні ефекти, спостережувані при зоровому сприйнятті двовимірних контурних зображень. Прийнято вважати, що ілюзорні ефекти є результатом роботи у незвичайних умовах тих самих механізмів сприйняття, які у нормальних умовах забезпечують його константність. Ілюзія характеризується наявністю сенсорних повідомлень, неправильно розшифрованих людиною. Навпаки, у разі галюцинації зорові, слухові або інші відчуття з'являються у людини за відсутності яких-небудь сенсорних стимулів, що сприймаються також і іншими людьми. Галюцинація – це лише частина внутрішньої реальності людини.

ІНДИВІД – людина як одинична природна істота, представник роду Homo sapiens, носій індивідуальних своєрідних рис (здібностей, темпераменту тощо). Найбільш загальні характеристики індивіда: цілісність психофізичної організації; стійкість у взаємодії з навколишнім світом; активність, що поєднує залежність від ситуації з подоланням її безпосередніх дій.

ІНСАЙТ – це раптове розуміння істотних відносин і структури завдання в цілому, що не виводиться з минулого досвіду, за допомогою чого досягається осмислене вирішення проблеми. Інсайт – це осяяння, спалах. Наукова інтерпретація інсайту пов'язана з визнанням вирішального значення для розуміння цього явища його підготовки в попередній поведінці: етапу інкубації, або обдумування.

ІНТЕЛЕКТ – комплексна характеристика, що свідчить про здатність людини адаптуватися до навколишнього середовища. Інтелект людини виявляється в її перцептивних, мнемічних, мовних, лічильних та інших здібностях. Інтелект культурно обумовлений. Це пов'язано з тим, що у різних культурах для адаптації до навколишнього середовища знадобляться різні здібності, тому некоректно оцінювати інтелект представників різних культур за допомогою одного і того самого інструментарію. Оцінка інтелекту здійснюється за допомогою тестів інтелекту і виражається в показнику IQ (коефіцієнті інтелекту).

КОГНІТИВНИЙ ДИСОНАНС – стан напруги, що виникає у людини при усвідомленні розбіжності переконань і дій. Теорія когнітивного дисонансу запропонована Л. Фестингером. Згідно з цією теорію, наші дії прагнуть знизити напругу (дискомфортний стан), що виникає при усвідомленні несумісності двох думок або знань про щось; наприклад, коли дії вступають у суперечність з установками, дисонанс, що виникає, може бути знижений шляхом зміни установок. Дослідники в області когнітивного дисонансу вважають, що поведінка формує наші переконання і установки. Чим менше примушення і чим більше відповідальності відчуває людина за неприємну дію, тим більший дисонанс виникає.

КОЕФІЦІЄНТ ІНТЕЛЕКТУ (IQ) – відношення розумового віку людини до його фізичного віку, взяте у відсотках. Розумовий вік визначається результатами тестування за допомогою однієї з вікових шкал інтелекту. У більшість тестів входять завдання, виконання яких припускає володіння логічними, логіко-просторовими та арифметичними діями, загальна обізнаність, орієнтування у практичних ситуаціях, довільна пам'ять тощо. Середній рівень інтелекту відповідає 85-115%, розумова відсталість – нижче 70%, високий рівень інтелекту – понад 125%.

КОЛЕКТИВ – група об'єднаних загальними цілями і завданнями людей, що досягла в процесі соціальної цінної спільної діяльності високого рівня розвитку. У колективі формується особливий тип міжособистісних взаємин, які характеризуються такими якостями: 1) висока згуртованість внаслідок спільності цілей і цінностей членів групи; 2) соціально цінний характер мотивації міжособистісних виборів; 3) колективістська ідентифікація; 4) висока референтність (міра значущості суб'єкта для іншої людини або групи) членів групи один відносно одного; 5) об'єктивність в ухваленні відповідальності за результати спільної діяльності.

КОЛЕКТИВНЕ НЕСВІДОМЕ – термін, введений К.-Г.Юнгом для позначення особливого класу психічних явищ, які на відміну від індивідуального несвідомого є носіями досвіду розвитку людства, що передається за спадком через мозкові структури. Колективне несвідоме має природжений характер і мільйони років передається від покоління до покоління. Зміст колективного несвідомого складають архетипи – загальнолюдські первинні образи, які виявляються у сновидіннях, в символіці творчості, у різних ритуалах і комплексах, і що примушують людину поводитися в певних ситуаціях так, як це властиво представникам усіх культур.

КОМПЛЕКС НЕПОВНОЦІННОСТІ – психопатологічний синдром, що спричиняє невротичні відхилення, який полягає в стійкій упевненості людини у власній неповноцінності як особистості. Комплекс неповноцінності був відкритий А. Адлером, що вивчав форми компенсації, які складаються у дітей з дефектами органічного розвитку.

КОНСТАНТНІСТЬ СПРИЙНЯТТЯ – це відносна незалежність характеристик об'єктів, які сприймаються, від параметрів роздратування рецепторних поверхонь органів чуття. За вже структурованими предметами людське сприйняття зберігає їх розміри, форму і колір незалежно від того, з якої відстані і під яким кутом на них дивляться.

КОНФОРМНІСТЬ – це узгодження поведінки або мислення людини з метою відповідності груповим стандартам. Розрізняють зовнішню (публічну) і внутрішню (особисту) конформність. Перша є демонстративним підпорядкуванням нав'язуваній думці з метою заслужити схвалення або уникнути осуду групи. Друга – це дійсне перетворення індивідуальних установок в результаті внутрішнього ухвалення позиції тих, які оточують. Внутрішня конформність, як правило, супроводжується зовнішньою, яка, навпаки, не завжди припускає особову згоду з мимоволі дотримуваними груповими нормами. Конформність була в центрі досліджень С. Аша, С. Московісі та інших.

ЛЕВІН Курт (1890 – 1947) – германо-американський психолог. Використовуючи фізичне поняття поля, Левін розробив концепцію динамічної системи поведінки, яка знаходиться під напругою, коли порушується рівновага між індивідом і середовищем. Левін створив експериментальні методики вивчення мотивації, зокрема рівня домагань, запам'ятовування закінчених або незавершених дій тощо. Йому належить також особлива геометрична модель векторів руху суб'єкта в психологічному полі. Разом зі своїми послідовниками Левін вивчав групову динаміку, трактуючи групу як динамічне ціле, об'єднуване силами, що взаємодіють усередині неї.

ЛЕОНТЬЄВ Олексій Миколайович (1903 – 1979) – радянський психолог, творець теорії діяльності у психології. Зміст цієї концепції тісно пов'язаний з проведеним Леонтьєвим аналізом розвитку психіки, що розкриває механізми походження свідомості і його ролі в регуляції діяльності людини. На основі запропонованої Леонтьєвим схеми діяльності (діяльність – дія – операція – психофізіологічні структури) вивчалося широке коло психічних явищ, серед яких особлива увага приділялася аналізу свідомості й особистості. Метою теорії діяльності було створення цілісної системи психології як науки про породження, функціонування і будову психічного апарату віддзеркалення реальності у процесах діяльності.

ЛІБІДО – одне з ключових понять психоаналізу. Спочатку це поняття позначало психічну енергію, яка знаходиться в основі всіх сексуальних проявів індивіда, і використовувалося як синонім сексуального потягу. У Фройда лібідо розглядається як домінуючий мотив людської поведінки, що виявляється в соціально прийнятній формі завдяки процесам психологічного захисту. Згідно з послідовниками Фройда, певна частина лібідо в результаті вибору об'єкта (тобто партнера з любові і дружби) спрямовується на цей об'єкт або об'єкти («об'єкт-лібідо»), інша ж частина – на власне «Я» («Я-лібідо»).

МАСЛОУ Абрахам (1908 – 1970) – американський психолог, представник гуманістичної психології. Ним була висунута концепція цілісного підходу до людини і аналізу її вищих сутнісних проявів – любові, творчості, духовних цінностей тощо. Згідно з Маслоу, ці особливості, будучи природженими, актуалізуються під впливом соціальних умов. Маслоу створив модель ієрархії мотивів, яка свідчить, що вищі потреби можуть скеровувати поведінку людини лише тією мірою, якою задоволені її нижчі потреби.

МНЕМОТЕХНІКА – це система різних прийомів, що полегшують запам'ятовування і збільшують об'єм пам'яті шляхом утворення додаткових асоціацій. Використання таких прийомів не призводить до суто автоматичного запам'ятовування і вимагає концентрації уваги на матеріалі, що запам'ятовується. Мнемотехнічні прийоми є надійним способом запам'ятовування елементів інформації, що мають між собою небагато спільного.

МОТИВ – спонукання до діяльності, пов'язані із задоволенням потреб суб'єкта, сукупність умов, що викликають активність людини і визначають її спрямованість. У різних областях психології вивчалися багато аспектів мотивів і мотивації: детермінація поведінки людини неусвідомлюваними мотивами (психоаналіз), ієрархія мотивів (гуманістична психологія), прагнення до рівноваги і напруги як механізми динаміки мотивів тощо.

МИСЛЕННЯ – процес узагальненого і опосередкованого віддзеркалення навколишнього світу в психіці людини. Розрізняють такі види мислення: словесно-логічне (понятійне), наочно-образне і наочно-дієве (допонятійне) – залежно від стадії розвитку мислення; логічне та інтуїтивне – залежно від способів досягнення знання; реалістичне та аутистичне (пов'язане з відходом від дійсності у внутрішні переживання); довільне і мимовільне – залежно від участі волі в процесі мислення тощо. До процесу мислення залучені й інші психічні явища, зокрема, емоційні.

НЕСВІДОМЕ – система людської психіки, що включає різні (у тому числі і протилежні) неусвідомлювані потяги, інстинкти, бажання, імпульси, думки тощо. Теорія несвідомого була розроблена у психоаналізі З.Фройда. Фройд стверджував, що психічні процеси самі по собі переважно несвідомі, свідомі лише окремі акти і сторони психічного життя індивіда.

ОПИСОВІ ТЕОРІЇ ОСОБИСТОСТІ – теорії, що намагаються виявити профілі особистості, засновані на сукупності рис, які обумовлені біологічно або нервово-психічною активністю індивіда. Існують два види описових теорій: 1) типології – спроби пов'язати окремі аспекти особи з фізичними особливостями людини; 2) теорії особових рис – спроби виявити ті риси особи, які примушують людей поводитися схожим чином у різних ситуаціях і таким чином відрізняють їх від інших людей.

Перевагами описових теорій особи є легкість у практичному застосуванні, високий діагностичний потенціал. Проте подібні схеми не здатні охопити усе різноманіття та складність людської поведінки. Окрім цього, реакції людей у реальному житті далеко не постійні, тому не можна передбачати їх на підставі результатів окремих спостережень.

ОРГАНІЗАЦІЯ СПРИЙНЯТТЯ – властивість сприйняття, яка полягає в тому, що людські образи організовані у зв'язкові єдності – гештальти (що з німецького означає «форма» або «ціле»). При сприйнятті ціле може відрізнятися від суми своїх елементів.

ПАВЛОВ Іван Петрович (1849 – 1936) – російський фізіолог, творець вчення про вищу нервову діяльність. Роботи Павлова послужили основою для розвитку наукової психології. Як основний акт поведінки Павлов запропонував умовний рефлекс, завдяки якому організм пристосовується до мінливих умов існування, набуваючи нових форм поведінки, відмінні від природжених безумовних рефлексів. Визначаючи якісну відмінність між вищою діяльністю людини і тварин, Павлов висунув вчення про дві сигнальні системи. Перші (сенсорні) сигнали взаємодіють з другими (мовними). Завдяки слову як «сигналу сигналів» мозок відображає реальність в узагальненій формі. Павлов розробив також вчення про типи вищої нервової діяльності, типи темпераменту, про динамічний стереотип тощо.

ПАМ'ЯТЬ – це процеси відображення, зберігання і відтворення слідів минулого досвіду. Пам'ять пов'язує минуле суб'єкта з його сьогоденням і майбутнім і є найважливішою пізнавальною функцією. Пам'ять людини можна розвивати, проте полягає цей розвиток в умінні правильно організовувати матеріал, що запам'ятовується. Методи поліпшення пам'яті за допомогою правильної організації матеріалу носять назву мнемотехніки.

ПОВЕДІНКА – властива живим істотам взаємодія з навколишнім середовищем, опосередкована їх зовнішньою (руховою) і внутрішньою (психічною) активністю. Біхевіоризм протиставив поведінку свідомості, вважаючи, що предметом психології є тільки поведінка, яка була зведена до сукупності рухових реакцій на зовнішні стимули. У вітчизняній традиції поведінка розуміється як соціально обумовлена, опосередкована мовою діяльність. Своєрідність поведінки індивіда залежить від характеру його взаємин з групами, членом яких він є, від групових норм, ролевих розпоряджень. Поведінка вивчається не тільки психологією, але і іншими науками, біологічними і соціальними.

ПОРОГИ ЧУТЛИВОСТІ – величина подразника, що викликає або змінює відчуття.

ПОТРЕБА – стан індивіда, що створюється нестатком, який він відчуває, в об'єктах, необхідних йому для існування. Потреба у людини пов'язана з наявністю відчуття незадоволеності, викликаного дефіцитом того, що необхідне організму. Потреби є у всіх живих істот. Потреба активізує організм, стимулює його поведінку, спрямовану на пошук того, що потрібно. Основні характеристики людських потреб – сила, періодичність виникнення і спосіб задоволення. Додатковою, але вельми істотною характеристикою є наочний зміст потреби, тобто сукупність тих об'єктів матеріальної і духовної культури, за допомогою яких ця потреба може бути задоволена. Потреби, разом з мотивами і цілями, є основними складовими мотиваційної сфери людини.

ПСИХІКА – внутрішній світ людини, який виникає в процесі її взаємодії з навколишнім світом. У психіці представлені і впорядковані події минулого, теперішнього і можливого майбутнього. Події минулого виступають в даних досвіду, представлених у пам'яті; сьогодення – в сукупності образів, переживань і розумових актів; можливого майбутнього – у спонуках, намірах, цілях, а також у фантазіях, мареннях, сновидіннях тощо. У людини психіка носить як усвідомлений, так і неусвідомлений характер. На відміну від тварин, психіка людини набуває якісно нової структури – свідомості. На рівні свідомості людина може усвідомлено регулювати протікання психічних процесів і явищ. Усвідомлене і неусвідомлене в психіці людини безперервно пов'язані, що свідчить про єдність і цілісність психіки.

ПСИХОАНАЛІЗ – поняття, що вживається в трьох сенсах: 1. Теоретичний напрям у психології, що спрямовується до ідей З. Фройда. 2. Особлива методологія дослідження психіки. 3. Психотерапевтичний метод З. Фройда. Найбільш істотними сферами психоаналізу є теорія особистості, загальне вчення про людину, концепції масової психології, історії, культури. Ядро психоаналізу утворює уявлення про конфліктні взаємини між несвідомим, що є резервуаром ірраціональних егоїстичних потягів індивіда, і соціальним середовищем з його нормами і заборонами. Цей конфлікт може бути перетворений за допомогою різних механізмів (зокрема, сублімації – перенесенні нереалізованої сексуальної енергії на несексуальний об'єкт, внаслідок чого вона втрачає свій первинний зміст) в активну творчу дію. У патологічних випадках цей конфлікт може привести до невротичних захворювань. Психоаналіз як психотерапевтичний метод покликаний виявити травмуючі переживання минулого і допомогти емоційно їх пережити, зробити моментом (хай і негативним) особистої історії людини.

ПСИХОЛОГІЯ – наука про закономірності розвитку і функціонування психіки. Саме слово «психологія» походить від грецьких «psyche» – душа, і «logos» – учення, наука. Протягом сторіч явища, що вивчаються психологією, позначалися загальним терміном «душа» і вважалися предметом одного з розділів філософії. Успіхи нейрофізіології, біології та інших наук привели до того, що поступово психологія почала формувати свій категоріальний апарат і відособлюватися від філософії. Введення в методологічну базу психології експериментального методу вважається моментом виникнення психології як науки. Зараз предметом психологічної науки повсюдно називають психіку, оскільки поняття душі обтяжене більшою мірою релігійно-містичними значеннями. Проте єдиного трактування психіки як предмету психології не існує. Різні психологічні школи по-різному описують зміст цього поняття, і внаслідок цього, відрізняються у визначенні цілей, завдань, методіві засобів психологічної науки. Не зважаючи на розбіжності в теоретичних питаннях, розвиток у прикладних психологічних галузях дозволяє говорити про прогрес у психології.

ПСИХОСЕКСУАЛЬНИЙ РОЗВИТОК – процес розвитку статевої і статево-рольової сфери людини. У людини статевий розвиток тісно пов'язаний із психічним, тому в психології використовується термін «психосексуальність». У теорії З. Фройда психосексуальний розвиток особи ототожнюється із загальним розвитком. Критерієм виділення стадій вважається спосіб задоволення енергії лібідо.

ПСИХОПАТІЯ – патологія характеру, при якій у суб'єкта спостерігається практично необоротна виразність властивостей, що перешкоджають його соціальній адаптації. Психопатії можуть виникати внаслідок захворювання (психотравми, інтоксикації, інфекції тощо) або внаслідок природженої неповноцінності. Психопатії потрібно розрізняти від приграничних проявів характеру (наприклад, акцентуації), а також від інших патологічних станів. Критеріями психопатії (за П.Б. Ганушкіним) є: 1) тотальність проявів; 2) їх стабільність у часі; 3) наявність соціальної дезадаптації. Психопатія діагностується тільки за наявності всіх трьох показників.

РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ – процес формування особи в результаті соціалізації і виховання. В процесі соціалізації дитина вступає у взаємодію з навколишнім світом, опановуючи культурне надбання людства. Значну роль тут відіграє процес виховання. У загальному вигляді розвиток особи може бути представлено як процес входження людини в соціальне середовище і інтеграцію в ньому. Виділяються три фази цього процесу: 1) адаптація – засвоєння цінностей, що діють, і норм, уподібнення до деякої міри іншим членам групи; 2) індивідуалізація – усвідомлення конфлікту між необхідністю «бути таким, як всі» і прагненням до максимальної персоналізації; 3) інтеграція – суперечність між прагненням індивіда бути представленим «таким, як він є» у групі і потребою групи прийняти тільки ті якості індивіда, які сприяють її розвитку. Ці три стадії можуть бути пройдені позитивно і негативно (тобто як дезадаптація, дезіндивідуалізація і дезінтеграція). Крім того, на розвиток особи безпосередньо впливає і тип групи, до якої ця особа включена.

РОДЖЕРС Карл Ренсом (1902-1987) – американський психолог, один із засновників гуманістичної психології. На підставі свого клінічного досвіду Роджерс прийшов до висновку, що основний мотив поведінки людини – це прагнення до актуалізації, тобто властиве організму прагнення реалізувати свої здібності для того, щоб зберегти життя і зробити людину сильнішою, а її життя більш різнобічним і таким, що задовольняє її. Значну роль у теорії Роджерса займає поняття «Я-концепції» – уявлення людини про себе як суб'єкта і як об'єкта, знання власних відносин до інших людей і сторін життя, власних оцінок цих відносин. На підставі цієї теорії Роджерсом був розроблений психотерапевтичний метод, який отримав назву клієнтцентрованої, не директивної психотерапії.

СПРИЙНЯТТЯ – це відображення предметів і явищ в цілому при їх безпосередній дії на органи чуття. Сприйняття тісно пов'язане з відчуттям. Можна сказати, що сприйняття – це процес відбору, організації і інтерпретації відчуттів. Сприйняття відповідальне за те, що людина отримує з навколишнього середовища не набори безглуздої сенсорної інформації, а цілісні осмислені образи дійсності. Разом з процесами відчуття сприйняття забезпечує безпосереднє чуттєве орієнтування в навколишньому світі. Дані про властивості, функцію і розвиток сприйняття використовуються для створення систем відображення інформації, в технічній естетиці, педагогіці, спорті тощо.

УВАГА – обмеження поля сприйняття з метою найбільш ефективної роботи свідомості. Увага не вважається особливим психічним процесом, вона завжди виявляється в інших психічних процесах: у сприйнятті, мисленні, пам'яті. Складна динаміка психічного життя людини виражається в основних властивостях уваги. Стійкість уваги – це тривалість залучення уваги до одного і того самого об'єкта або завдання. Розподіл – це здатність утримувати в центрі уваги певну кількість різнорідних об'єктів одночасно. Переключення – це швидкість переходу від одного вигляду діяльності до іншого. Об'єм – це кількість об'єктів, яку людина може сприйняти при одномоментному пред'явленні.

Навчальне видання

Дата добавления: 2014-12-25