Поетична спадщина

Особливості стилю.

Леся Українка у своїй творчості поєднала, зблизила два модерністські стилі – неоромантизм і неокласицизм. Окремі її твори виразно неокласицистичні (наприклад, діалог «Три хвилини»), більшість – неоромантичні (лірична поезія, «Бояриня», «Лісова пісня» та ін.). А в деяких текстах переплітаються риси обох стилів (уже згадуваний етюд «В дому роботи...»).

Основні риси неоромантизму в доробку Лесі Українки:

• увага до неповторного внутрішнього світу людини, що виявилась у докладному аналізі душевних станів, у настроєності як загальному тоні твору;

• культ героїзму, активності, боротьби, сильної, вольової особистості;

• ліризм, який панує не тільки в поезії, а й у драматичних творах;

• звернення до фольклору, міфології, біблійної, давньої історії, екзотичних тем;

• емоційно-інтуїтивний пошук істини, основ буття;

• улюблений образотворчий прийом контрасту.

Неокласицистичне у творчості письменниці:

• намагання відшукати душевну рівновагу у відстороненому аналітичному погляді на світ;

• прагнення відродити шляхетні вартості життя греко-римської давнини;

• відродження традицій класичних літератур;

• підкреслена увага до класичних художніх форм.

Як уже мовилося, Леся Українка видала три поетичні збірки – «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902). Кожна її збірка – чітко продуманий різноплановий настроєвий малюнок, художнє вираження емоційно, духовно багатої, витонченої людської душі. З такою настановою пов'язане, зокрема, тяжіння авторки до групування поезій у цикли за тематично-смисловим принципом. Скажімо, серед кількох циклів першої збірки особливо привертає увагу цикл «Сім струн». Він своєрідний тим, що кожен його вірш – це інша нота й окремий музичний жанр: «До» (гімн), «Ре» (пісня), «Мі» (колискова), «Фа» (сонет), «Соль» (рондо), «Ля» (ноктюрн), «Сі» (септима). Поезії циклу підкреслено музикальні, ритмічні. Як і годиться, жанр «гімн» сповнений світлого патріотичного звучання, ним починається перший вірш циклу (це нота До):

До тебе, Україно, наша бездольная мати.

Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І -пісня від серця поллється.

Своє творче кредо Леся Українка яскраво втілила у вірші «Contra spem spero!» (1890), ш,о вміщений уже в першій збірці. Поштовхом до написання твору стало нестерпне загострення хвороби Лесі навесні 1890 р. Леся Українка (з листа до брата за 18 травня 1890 р.): «От і знов берусь здіймати "сізіфовий камінь" догори!.. Як ти думаєш, чи підійметься? Гей, навряд, – не такий то камінь! Бо то, бачиш ти, я так думаю, що не минути мені ножа: "Кому, кому доведеться, а куцому не минеться!" Жаль якось і вимовить, але мушу сказати, що моє оце двохмісячне лежання в липких кайданах було зовсім надаремнісінько! А прибиток хіба тільки той, що тепер знов ходжу на двох милицях, бо болять ноги в ступнях і через те я ходжу по-котячому, та ще й спина болить гірше, ніж перше, – більше трьох хвилин не можу рівно сидіти, ні на що не спершись. От така-то твоя сестра ледача, Михайлику». Наскрізний мотив вірша – «крик душі», прагнення молодої, активної людини жити повноцінним життям своїх літ, тоді як умови (особисті й суспільні) унеможливлюють ці прагнення. Твір починається з різкого заперечення породжених мертвущими обставинами настроїв суму, безнадії (дві перші строфи). Передовсім тут ідеться про переживання авторки, її волю до життя, до подолання хвороби. Проте вгадується й суспільна проблематика. Отже, Леся поєднала вираження своїх особистих настроїв із постановкою болючих питань, якими переймалася свідома молодь того часу: як жити в задушливій імперській атмосфері? Чи впадати в безнадію, чи таки сподіватися, діяти? Дї запитання були надзвичайно актуальними в ту добу поразки народницького руху, урядової реакції, зневіри, розгубленості багатьох інтелігентів. Леся Українка обирає шлях віри, надії, життєвої активності. Уже перші строфи вірша сприймаються як вибух протесту проти потьмарення молодих літ сумом, тужінням, проти покори обставинам. Центральний образ цих двох строф – «весна золота». Героїчний бунт проти логіки обставин виражають оксиморони: «крізь сльози сміятись», «серед лиха співати пісні», «без надії сподіватись». Енергійність життєствердження підкреслюється і й інтонаційним малюнком вірша. Уже заголовок – окличне, а не розповідне речення. Вельми енергійно, з посиленою експресією звучить перший рядок: «Гетьте, думи, ви, хмари осіннії» Це не просто окличне речення, підвищену інтонацію в ньому творять вигук (та ще й у формі наказового способу дієслова), звертання до дум. Емоційну наснаженість, схвильованість твору підкреслює віршовий розмір – тристоповий анапест, ритм якого чітко викарбуваний (на відміну від уповільнених пірихіями ямба чи хорея). Рух емоцій ліричної героїні йде від болючих запитань (як бути в умовах гострих суперечностей світу?) через заперечення перешкод прагненню повноцінно жити й до утвердження активної дії, незламності в досягненні свого ідеалу. Відчуття непримиренного протиборства двох сил увиразнює антитеза: тяжкі думи, осінні хмари – весна золота, убогий переліг – барвисті квітки, мороз – висівання квітів, льодова кора – гарячі сльози. Інтонацію утвердження авторської настанови посилює анафора «буду». Особливо привертає увагу мотив сили гарячих сліз, які розтоплять льодову кору, дадуть життя квітам, що знаменують прихід весни, перемогу віри над безнадією й сумом. Це вже суто модерністський, неоромантичний мотив. На противагу реалістам з їхнім культом розуму неоромантики вважали, що саме чисте, щире, сильне почуття може пізнавати світ і змінювати його на краще (цей же мотив звучить у циклі «Сльози-перли», у віршах «Горить моє серце...», «Чом я не можу злинуть угору...»). У п'ятій строфі по-новому розкривається мотив виснажливої боротьби (через антитезу: сізіфова праця – весела пісня). В античному міфі Сізіф був уособленням нескінченної марної праці й приреченості, Леся Українка ж переносить акцент на героїзм борця. Шоста строфа змальовує ситуацію, у якій лірична героїня намагається подолати гніт обставин. Символічний образ темної ночі, посилений епітетами «довга», «невидна», – традиційний і асоціюється із суспільними умовами епохи (див. для порівняння вірш «Досвітні огні»). Прикметно, що героїня не скоряється ночі, а шукає ясну зірку, тобто силу, що протистоїть темряві. Це символ того ідеалу, у перемогу якого вірить Леся Українка. Сьома строфа завершує твір як цілісну структуру, побудовану на принципі антитетичпості. Це резюме, емоційний підсумок попередніх строф. Авторка повертається до тих же афористичних виразів, із яких складається друга строфа, але подає їх у новій, стверджувальній інтонації. Отже, у вірші «Contra spem spero!» багатогранно виявились особливості художнього світосприймання Лесі Українки, її життєва концепція як митця, наділеного тонкою душею, і водночас особистості героїчного складу.

У поезії Лесі Українки поєднуються, щільно переплітаються громадянсько-патріотичні, інтимні й пейзажні мотиви.

Громадянська лірика. У вітчизняну поезію Леся Українка ввійшла передусім як пристрасний патріот Батьківщини, співець мужності й боротьби. Найбільш трепетно звучить голос поетеси, звернений до поневоленої України, у поезії «І все-таки до тебе думка лине...» ( 1895). Уболівання за долю рідного краю – провідний мотив вірша. У ліричної героїні «у грудях серце з туги, з жалю гине» від картин знущання, лиха й кривд, що терпить її народ. Проте вона соромиться сліз, «що ллються від безсилля». Натомість прагне дій, замість марних ридань: «Доволі вже їм литись, – що сльози там, де навіть крови мало!» Сльози і кров – ключові антитетичні образи вірша, що символізують дві можливі настанови патріота – пасивне співчуття чи активна, саможертовна боротьба за свободу й щастя рідної землі. Авторка, безсумнівно, прихильниця саме цього дієвого шляху. У творі прочитується також мотив розлуки з рідним краєм: відомо, що Леся Українка часто покидала Україну, проте ніколи про неї не забувала (згадайте її реакцію на політичний стан в Україні після повернення з Болгарії).

Патріотичним, антиімперським пафосом вражає вірш «І ти колись боролась, мов Ізраїль...» (1904). Звертаючись до біблійних мотивів і образів, Леся Українка, як і Т. Шевченко та І. Франко, прагнула у світовому, вічному контексті осмислити історію Батьківщини, висловити безмежну любов до неї, окреслити шляхи звільнення.

У вірші порівнюються трагічні долі Ізраїлю, окупованого й знищеного загарбниками, і України. Як і Г. Сковорода (у вірші «Про свободу»), поетеса підносить образ Б. Хмельницького; бачить у ньому героя, який урятував націю від загибелі:

Та знялась високо

Богданова правиця, і народи

розбіглися, немов шакали ниці,

брати братів пізнали і з'єднались.

Як і Шевченко у «Великому льоху», Леся не заперечує проти дружніх відносин із російським народом, які прагнув налагодити великий гетьман. Одначе обіцяні братерські обійми виявилися ведмежими:

Але раптом дух зрадив.

Знову тьма, і жах, і розбрат.

І знов настав єгипетський полон,

та не в чужій землі, а в нашій власній.

Пригадайте суголосний Шевченків оксиморон: «На нашій славній Україні, На нашій – не своїй землі».

У фіналі вірша авторська ідея стверджується через риторичні запитання:

Коли скінчиться той полон великий,

що нас зайняв в землі обітованій?

І доки рідний край Єгиптом буде?

Коли загине новий Вавилон?

Твір написаний білим віршем, що увиразнює біблійно-філософську, аналітичну настанову авторки.

У радянську добу цей вірш – як і деякі-твори Шевченка й Франка – вилучали з книжок письменниці (немає його навіть у 12-томному виданні творів).

Пейзажна й інтимна лірика. Відчуте Франком «м'яке жіноче серце» Лесі Українки особливо разюче виявилося в інтимній та пейзажній ліриці. Природу поетеса сприймала як живу, одухотворену силу, розрадницю, невичерпне джерело енергії й божественний вияв краси. А ще – вияв душі України.

Переважно пейзажний цикл «Подорож до моря», що народився на основі вражень, винесених Лесею з поїздки до Одеси влітку 1888 р. їдучи потягом із Ковеля через Поділля на південь, поетеса побачила Україну в усій її красі;

Онде балочка весела,

В ній хороші, красні села.

Там хати садками вкриті.

Срібним маревом повиті,

Коло сел стоять тополі.

Розмовляють з вітром в полі.

Волинські краєвиди змінюються подільськими, а далі – безкраїми степами, іскристими хвилями синього моря й акерманськими турецькими вежами, які викликають у юної Лесі уявлення про тяжку долю рідної землі.

Екзотичний (у неоромантичному стилі) і глибоко чуттєвий вірш «Хвиля» (1908), написаний у Євпаторії. Своєрідна форма, унікальний звукопис, суміжне римування створюють ефект припливу й відпливу хвилі, а дієслівні рими підсилюють динамічність картини, яка виникає в уяві читача:

Хвиля йде,

вал гуде –

білий, смілий, срібний, дрібний,

нападе

на сухеє баговиння,

на розсипане каміння,

білим пломенем метнеться,

стрепенеться,

скине з себе все, що ясне,

й гасне...»

Поезія «Стояла я і слухала весну» (1895) сповнена свіжості й тепла прекрасної пори року. Всього у двох строфах Леся Українка вмістила багату палітру відчуттів, які бентежать душу навесні:

Стояла я і слухала весну.

Весна мені багато говорила.

Співала пісню дзвінку, голосну

То знов таємно-тихо шепотіла.

Лірична героїня вміє не просто слухати весну, а ніби спілкується з нею як із персоніфікованим образом. Дієслівний ряд стояла, слухала, говорила, співала, шепотіла передає мінливість світлих почуттів героїні.

У Лесі Українки творів інтимної (зокрема, любовної) лірики порівняно небагато. Вона намагалася не виносити свої сокровенні почуття на людський суд. Більшість цих поезій присвячено С. Мержинському. у них поєднуються життєствердні мотиви кохання з мотивами туги, розлуки, самотності, суму за втраченим чи недосяжним щастям.

Ніжно-трагічну історію стосунків із Сергієм, передчуття довічної розлуки Леся символічно закодувала у вірші «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти...». Плющ міцно обіймає стеблами руїну, боронить її від негоди, «а прийде час розсипатись руїні, // – нехай вона плюща сховає під собою. Навіщо здався плющ у самотині?»

Вірші «Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами», «Все, все покинуть, до тебе полинуть...», «Уста говорять: "Він навіки згинув!.."» сприймаються як лірична драма кохання. Лірична героїня – інтелігентна дівчина, душа якої вражає шляхетністю, чистотою почуттів, відданістю в любові. Леся все залишає і, не боячись заразитися страшною невиліковною хворобою, сама недужа, їде до Мінська, де помирає Сергій:

Все, все покинуть, до тебе полинуть.

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть.

То було б щастя, мій згублений світе!

Два з половиною місяця вона самовіддано бореться за життя коханого, але смерть виявилася сильнішою. Повернувшись після похорону додому, свої найпотаємніші почуття, пекучий біль жінка довіряє лише білому паперу:

Уста говорять: «Він навіки згинув!»

А серце каже: «Ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б'ється враз зі мною;

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Поступово у творчості Лесі Українки посилюється епічне начало. Воно знаходить вияв у багатьох поемах, баладах, писаних на сюжети світової культури («Самсон», «Роберт Брюс, король шотландський», «Віла-посестра», «Ізольда Білорука», «Одно слово», «Саул», «Орфеєве чудо» та ін.). Найчастіше в центрі цих творів – мужній герой, що протистоїть несправедливому світу. Скажімо, у поемі «Давня казка» (1893) ідеться про місце поета в боротьбі народу за свободу й гідність.

Дата добавления: 2014-12-25