XII. Писарі з Фанару

До 1686 року, чорного року в історії України, коли з допомогою турецького візиря, за “три сорока соболів і двісті червоних” константинопольський патріарх Діонісій передав українську церкву під московську владу, Київська митрополія підлягала вселенському патріарху. “На лихо, Російська православна церква, вийшовши через п’ять сторіч на історичну сцену, висунула монопольні претензії на київську спадщину, і сучасна російська пропаганда пнеться зі шкури, аби придушити конкурентні претензії і традиції, насамперед українські”.1 Місцем перебування православного вселенського патріарха, відколи турки церкву Святої Софії перетворили на мечеть, став, розташований на березі бухти Золотий Ріг, аристократичний район Константинополя, що називався Фанар. Там розміщалася патріарша канцелярія, звідти, з Фанару, надсилались руській церкві патріарші грамоти, постанови і вказівки. Візантійські писарі з Фанару слабо зналися на етноніміці Східної Європи. Замість вивчати східноєвропейські реалії, писарі воліли підганяти малозрозумілі “варварські” етнонімічні назви на доступний їм грецький кшталт. Саме вони своїм невіглаством і вигадками спричинилися до того суперечливого етнонімічного хаосу, який так довго тривав на Україні.

Церковні писарі та церковні книжники — майже єдині освічені тоді в Східній Європі люди — утворювали свої назви і титули, керуючись відомими їм історичними аналогіями та прецедентами, мало зважаючи на живу мовну практику. Між канцеляріями вселенського патріархату і руської митрополії йшло ділове листування. За канцелярськими столами зродилися такі терміни як “Россія”, “Мала Россія” і “Велика Россія”, титули московських правителів тощо.2 Термін “Россія” за одностайним твердженням дослідників є якраз терміном штучним, утвореним візантійськими греками. “Штучність терміну видно з того, що попередні назви “Русь”, “Русія” замінено в ньому візантійським — Россія”.3 Фанарські писарі, за старим грецьким звичаєм калічити іноземні мови, в слові Русь замінили звук “у” звуком “о”, подвоїли непотрібно звук “с” і додали замість пом’якшення грецьке закінчення “ія”. Греки також собі перекрутили етнонім Русин на назву Рус, або Росси.

Під впливом церковників термін Росія певний час вживали українсько-білоруські книжники. Наприклад, у листі до папи Сикста IV (1476 р.) митрополит Мисаїл титулується митрополитом “Кіевского престола и всея Росіи”. У надрукованій львівською Ставропігійською братською друкарнею в 1591 р. “Граматиці доброглаголиваго Єллино-Славенскаго языка” читаємо, “ко наказанію (для навчання) много именытому Россійскому роду”.4 Митрополит Іпатій Потій в 1605 р. титулується “Митрополит Киевъский, Галицький и всея России”. Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, призначаючи перед смертю (1622 р.) півтора тисячі золотих на львівську братську школу, зазначував, що робить він це для навчання “діток наших російських”.5 Панегірик генерального писаря Пилипа Орлика, присвячений гетьману Мазепі, мав заголовок “Алькід Російський”, (Алькід — нащадок Алкея, тобто Геракл). На подарованій срібній плащаниці до Храму Господнього Гробу в Єрусалимі Мазепа названий “російським гетьманом”.

Ці назви “Росія”, а також “Роксолянія”, “Сарматія”, тощо “відчувалися як святочні, врочисті. Вживано їх переважно “у високому стилі”.6 М. Костомаров з цього приводу зауважив: “Слово Россія або Росія, російський було напочатку книжним, риторичним, в роді того, як Франція називалася Галлією, Польща — Сарматією, Німеччина — Германією, Угорщина — Панонією і т. д. З половини XVII ст. вона стала офіціозною, але загальновживаним народним словом не зробилася до пізніших часів. Навіть і тепер, хоча слово “Россія” в розумінні держава нами всіма вживається: проте хто без сміху назве себе росіянином, замість того, щоб назватися русским або сказати: російська мова замість русская мова? До якої степені прийняте штучно це грецьке зіпсуття нашої древньої назви невластиве духові нашої мови і народу, показує, що великоросси і тепер вимовляють Расєя замість Россія”.7

У 1458 р. відбулося остаточне розділення руської церкви на київську і московську, кожна з власною окремою ієрархією. Київські митрополити традиційно з X ст. титулувалися “Митрополит Київський і всея Руси”. Після остаточного розділу, церкву Русі та Литви (Білорусія) очолював “Митрополит Києвскій, и Галицкій, и всея Россіи”.8 В латинському урядовому звучанні: Metropolita totius Russiae (митрополит всія Руси).9 Митрополити московські, наслідуючи київських, відповідно повторили назву “Московские и всея Руси”.

Окружна грамота київського митрополита Йова Борецького, надрукована в Києві 1629 року, починається так: “Іовъ Борецкій, милостію Божею архіепископъ Кіевскій и Галицкій и всея Россіи, всЪмъ посполито Россійского рода, такъ въ коронЪ Польской, яко и у великомъ князтвЪ Литовскомъ”.10 Така практика іменування продовжувалася. “Вчені, які гуртувалися біля основаної митрополитом Петром Могилою в Києві колегії, що за гетьмана Івана Мазепи стала академією, часто Русь називали з грецька “Россією”.11

Сам Петро Могила носив титул “милостію Божею архієпископъ митрополитъ Кіевскій, Галицкій и всея Россіи, екзархъ святого апостолского трону Констянтинополского, архимандритъ Печерский”.12 Привітали Могилу з обранням на митрополичу катедру (1633 р.) печерські друкарі панегіриком під назвою “Евфонія веселобриячая”, в якім закликають, щоб він дбав про славу народу:

Твоє о том старанє, в том твоя забава, —

Якъ бы мЪла оздобу Россійская слава.13

Від патріарших писарів, за посередництвом київських книжників, прийшли до нас, а від нас до Москви, ще два горезвісні терміни. Йдеться про назви “Малоросія” та “Великоросія”. Вперше назву “Мала Росія” усталено на патріаршому синоді в 1303 році, коли на прохання галицько-волинського князя Юрія патріарх заснував нову галицьку митрополію.14 Назва “Велика Росія” зустрічається вперше в грамоті патріарха з 1354 року.15 “Ці терміни є чисто штучного книжного походження”.16 До половини XIV ст. термін “Мала Русь” означає Галицько-Волинське князівство, “в протилежність до цілої Руської держави, витвореної київськими князями”.17 За грецькою історичною аналогією візантійський патріарх починає називати Галицько-Волинську митрополію “малоруською” (Мікра Росія), а заліську “великоруською” (Мегале Росія).18 Патріарх і візантійський імператор “почали називати споконвічно їм відому Київську, Придніпровську Русь — “Малою”, а Русь Заліську, яка появилася перед їх умоглядним зором, — Руссю Великою”.19

Стародавні греки мали звичай називати “Малою” країну, яка була колискою даного народу, а “Великою” — країну, пізніше ними колонізовану. “Так, Мала Азія, в старогрецькому розумінні, була прабатьківщиною азіатів, а Велика Азія — зібранням їх колоній. Мала Греція обіймала тільки південну частину Балканського півострова (тобто Епір, Фессалію, Аттику, Пелопоннес), а грецькі колонії в Сицилії і вздовж берегів Апулії і Калабрії називалися Великою Грецією”.20 Від греків ці поняття перейшли до Східної Європи. Таке тлумачення цих термінів є загальноприйнятим. Винятком є погляд історика В. Татіщева. Він твердить, що термін “Велика Русь” вживався спершу до князівства Великого Новгороду. Після загарбання його Москвою цей термін, як велося, був включений до царського титулу і звідси його поява у московських правителів.21 Але таке уявлення Татіщева є непереконливим. Більшість дослідників, як вже було сказано, дотримується погляду, що вселенський патріарх, а за його прикладом візантійські імператори, після переїзду митрополита на Залісся “стали називати митрополію Київську — “Малою Руссю”, що по грецькому означало — головну Русь, а митрополію Московську — “Великою Руссю”, тобто по грецькому, колонією Русі, новою Руссю”.22

Подібне походження мають назви Велика і Мала Вірменія, Велика і Мала Британія, Велика і Мала Польща. “Згідно з термінологією грецьких географів, відомою ще з V ст. до Христа, назва “Мікро Росія” означала ту частину країни, яка вважалася першобатьківщиною даного народу. Наш древній північний схід — Ростово-Суздальська земля, для Візантії — “Rosia megale”, колонія першобатьківщини”.23

У свій час в античній Греції склалася ситуація подібна до тієї, яка виникла згодом в Руській державі. Поруч з метрополією Елладою — утворились в Італії, Передній Азії, в південній Україні та інших районах Середземноморського басейну колонії, часто з еллінізованим (огреченим) населенням. Виникла потреба в термінологічному розрізненні між метрополією і колоніями. Власне Грецію (Елладу) назвали “Малою Грецією” (Мікра Геллас), а розкидані по морських узбережжях Середземноморського басейну колонії — “Великою Грецією” (Мегале Геллас). Вперше термін “Велика Греція” у цьому розумінні вжив старогрецький історик Полібій.

“Термін “Росия”, “Малоросия”, “Великоросия” та всі похідні від них слова, це витвір вселенських патріархів, що були змушені розрізняти між “українцями” і “москалями” та тими територіями, що ці два народи замешкували, а тому створили такі назви як “Мега Росія” і “Мікро Росія”, тобто “Велика” і “Мала Росія”.24

Російська історіографія не полюбляє розглядати історію виникнення цих термінів. Про це нічого, або майже нічого не говориться в академічних курсах російської історії. Сам термін “Великороссы” вперше використав київський словникар Памва Беринда в 1627 році в свойому “Лексиконе славено-российского языка”. Варто відзначити, що в російських енциклопедичних словниках взагалі немає гасел “Великая и Малая Русь”, “Великороссия”, “Малороссия”. “Ці терміни якось випали з поля зору буржуазної науки” — скаржиться історик А. Соловйов.25 Додаймо від себе, що вони також випали з поля зору і не буржуазної російської науки.

Зі зміною церковної термінологічної титулатури, мінялися титули московських правителів. Іван III завів бундючно-манірний візантійсько-татарський придворний церемоніал і прийняв новий титул. Він став себе називати царем (цісар, кесар) з церковним додатком “всея Русі”. До половини XV ст. царями звали візантійських імператорів і ханів Золотої Орди. “Скинення іга усувало політичну для цього перешкоду, а шлюб з Софією давав на це історичне оправдання: Іван III міг тепер рахувати себе єдиним на світі православним і незалежним государем, якими були візантійські імператори, і верховним правителем тої Русі, яка була під владою ординських ханів”.26

У XVII ст. після Переяславської угоди московський цар Олексій приймає в 1655 р. титул “Всея Великая, Малая и Бе-лая Руси самодержец”. Титул “Всеї Великої і Малої Росії” (без Білої) піднесено московському цареві від України саме в часи Переяславської угоди.

Російський дослідник цього питання А. Соловйов змушений визнати, що “терміни” “Велика” і “Мала” Русь з 1654 р. увійшли в російську мову та політичну термінологію під впливом київської ученості і набули грецького забарвлення — “Великая и Малая Россия”. Ці назви прийшли до Москви із Києва, походячи своїм корінням з Візантії”.27

Творцями були, ясна річ, представники релігійних кіл, люди, обізнані з грецькою мовою і грецькою церковною термінологією, хоч найвища українська церковна ієрархія на чолі з тодішнім митрополитом Сильвестром Косівим, напевне, до цього ніякого відношення не мала. Митрополит Сильвестр не брав участі в переговорах з Москвою, бо в його очах це було небезпечною і небажаною політичною авантюрою. Як засвідчив чорнобильський протопоп, коли йому та київському духовенству довелося все ж таки зустрічати в Києві московських послів, то вони “за слізьми світу не бачили, а митрополит від жалю аж обумерав”.28 Так що термін “Велика і Мала Русь” пустили в хід мудрагелі, що стояли на нижчих щаблях церковної ієрархії, і які зовсім не задумувалися про наслідки, до яких призведе цей нерозважний крок.

У спеціальній розвідці “Велика, Мала і Біла Русь”, присвяченій цьому питанню, М. Грушевський пояснює причину виникнення цих найменувань: “Віддаючи Україну під царську руку і сподіваючись з царською поміччю довести до краю свою боротьбу з Польщею, гетьман і провідні українські круги могли собі думати, що аж тепер можна буде зібрати всі свої землі, “где жили руські люде благочестиві” і церкви були “безпосередньо під гетьманським рейментом” (керівництвом), посередньо під рукою царя як верховного протектора України.

Наділяючи його титулом “государя Малої Росії”, вони, мабуть, так і мислили, що за поміччю Москви можна буде об’єднати землі київської митрополії, прилучити їх до Козацької України, і таким чином цар буде їх зверхником, государем Великої і Малої Руси.

Одначе зараз же найближчі місяці принесли прикрі розчарування в тих планах, які українські політики покладали на Москву. Цар не хотів вдовольнитись тою роллю, яку йому призначили українці — протектора і сюзерена вільної України, який би їй підпомагав своїм військом, користувався її поміччю в своїх потребах, що найвище — побирав з неї титулом свого сюзеренства якусь річну данину і не мішавсь у внутрішні українські справи.

Ні, цар хотів правити на Україні, а ті землі, які спільними силами здобували українські і московські війська, він хотів забирати під свою власть, а не лишати під гетьманським рейментом. Се виявилось дуже скоро, вже в літній кампанії 1654 р. на Білоруси, де козацьке військо під проводом Івана Золотаренка вело діло до того, щоб прилучити здобуті території до Гетьманщини і покозачити людність, а московське правительство цього не хотіло, й між московськими воєводами і козацькою старшиною почалась явна конкуренція, яка часом доводила до явних колізій.

Теж саме на другий рік показалось і в спільних козацько-московських операціях під проводом самого гетьмана і боярина Бутурліна в Західній Україні, і гетьман кінець-кінцем обірвав тут операції та залишив війну для того, щоб не пустити в тутешні городи московських залог, як того хотіли москалі, а лишити їх свобідними від Москви. Так пояснив гетьман шведському королеві.

І от у цих обставинах наступає нова зміна царського титулу, вже, очевидно, зовсім не з української ініціативи. Замість двочленної форми “Велика і Мала” утворюється тричленна: додається ще й “Біла Русь”. Цього потрібували московські правителі для підкреслення політичної окремішності земель колишнього Великого князівства Литовського від Гетьманщини. Під тиском царського уряду козацькі війська виведено з цієї території, скасовано там утворений Чауський козацький полк, лише Стародубщину, яка теж належала до Великого князівства Литовського, гетьманський уряд не віддав. Так відповідно до засади “розділяй і пануй” утворилася пресловута тричленна формула “Велика, Мала і Біла Русь”.29 Після завоювання Білорусії та Литви в 1655 р. було внесено в царський титул “всея Великія і Малыя і БЪлыя Россіи самодержца…”. На погляд Грушевського “коли за Богдана Хмельницького, в 1654 р. об’єдналися землі українські й білоруські з московськими, вважалося потрібним назвати осібними йменнями сі краї, і з того часу пішло се означення “Великої, Малої і Білої Руси”.30

Від другої половини XVII ст. і до першої половини ХІХ ст. “Малоросія” збігається з Гетьманщиною (згодом Полтавщина й Чернігівщина, туди ж входив Київ) у протилежність до земель Війська Запорозького та Слобідської України. В офіційних урядових документах “Малоросія” — це майже завжди Чернігівщина й Полтавщина. Для земель Війська Запорозького (степова Україна) царський уряд вигадав назву “Новоросія”. Слобожанщина або Слобідська Україна охоплювала сучасну Харківську і частину Сумської, Донецької, Луганської областей, а також південь Бєлгородської, Вороніжської, Курської і частково північ Ростовської областей і в урядовій мові називалася “Слободской Украиной”. Для Сковороди “Малоросія” це тільки Полтавщина й Чернігівщина, але не Слобожанщина.

“У XIX ст. назву “Малоросія” розтягли на Волинь і Поділля. У російських шкільних підручниках з географії аж до самої революції територію Малоросії обмежувано шістьома губерніями: Волинню, Поділлям, Київщиною, Чернігівщиною, Полтавщиною і Харківщиною; натомість Бесарабія, Херсонщина, Катеринославщина й Таврія становили “Новоросію”.31 Приятель Шевченка, історик та етнограф Микола Маркевич, вважав Малоросією “ті землі, які заселені і сьогодні малоросіянами, тобто народом, що має одинакові звичаї, одинакові вірування і одинакову ношу, один і той же побут і, нарешті, найголовніше: одне й те ж наріччя”.32

Ілько Борщак зауважує, що назва “малорос” буцімто набрала згірдливого значення лише наприкінці XIX ст. “а до того сила добрих за теперішньою термінологією “українців” називали себе “малоросами”.33 Але, мабуть, І. Борщак надто перебільшив. Далеко не всім подобався етнонім “малорос”. В листі члена Київської Старої Громади Ол. Лоначевського до М. Драгоманова з 1875 р. виступає у рішучій формі відраза до назви “Малоросія”. Лоначевський пише, що якщо з ним розмовляють українською мовою і вживають термін “Малоросія”, то йому видається, що його лають. Далі, в обороні назви “Україна” він висуває цілу низку мотивів: “Якщо од Мало- і од Велико-россії одкинути перші половини, то вийде “єдіная нєраздельная Рассія”. Чиж цього Ви хочете? Пора кинути Малоросію, нехай нас звуть так одні обрусителі. Назва “Україна” народня, а “Малоросія” канцелярська. Щоб затвердити свою нещасливу вигадку, Ви приточили всяких там актів. І що нам за діло до тих актів, до тих канцелярій. Нехай собі пишуть що хтять — люди зроду не стануть називати себе малими, бо це соромно! Вони хоч кришку чували про Шевченкове прозвище своєї землі, а про канцелярське і не чули”. І далі він пише, що “Україна” це “назва серця”. “Кожному солодша Україна, ніж “Малоросія”, і у вас, де тільки заговорить серце “Україна” й виявиться. Навіть Гоголь це відчував: “Знаєтє лі ви українскую ночь?” — казав він тоді, як серце його палало любов’ю до рідної сторони”.34 З 1832 р. царський уряд став йменувати Правобережжя колоніальною назвою “Южно-Западный край”. Однак назва “Малоросія” як назва окремої адміністративної одиниці теж, своїм нагадуванням про минуле, стала не до вподоби. У 1835 р., коли графа Гур’єва призначили полтавським і чернігівським військовим губернатором, в наказі з цього приводу пропущено було найменування малоросійським. Тоді ж нащадок козацької старшини, добрий знайомий Шевченка Аркадій Родзянко написав елегійного вірша: “На уничтожение имени малороссиян. Посвящается памяти вельмож малороссийских”.35

Але термін Малоросія так сподобався царським сатрапам, що з XIX ст. до лютневої революції 1917 р. назва “Малоросія” була на східноукраїнських землях неофіційно обов’язковою. “В дореволюційній, офіційній російській суспільно-політичній доктрині й на сторінках історіографії не існували такі терміни, як “Україна”, “український нарід”, “українська мова” (навіть у географічному понятті не було України!). Замість того вживано такі терміни, як “південь Росії”, “Малоросія”, “малорос” тощо, що a priori заперечувало існуванню українського народу як окремої збірної культурно-історично-національної індивідуальности на власній, споконвіку заселеній території, не говорячи вже про політично-державні аспірації”.36 Видатний англійський історик Дейвіс Норман, характеризуючи ставлення західних авторів до долі українців у Другій світовій війні та їх розуміння українського етноніму, пише так: “Українці також не піддавалися класифікації. Хоча з усіх європейських народів, вони, напевне, мали, в абсолютних цифрах, найбільше жертв серед цивільного населення, їхньою головною політичною метою було визволитися з-під радянського і російського панування. Найкраще, що можна було вчинити з такою прикрою нацією, — вдавати, ніби її не існує, і прийняти давню царську вигадку, що українці — це “малоросіяни”. Насправді українці ані малі, ані росіяни”.37

Не можна тут не згадати сміхотворну, з погляду історичної перспективи, польську спробу найменувати частину українських земель Малою Польщею. Внаслідок українсько-польської війни 1918–1919 рр. Галичина і Волинь були, як відомо, приєднані до Польської Речі Посполитої. З того часу польські шовіністи стали офіційно називати їх “Східною Малою Польщею” (Wschodnia Malopolska), а термін Західна Україна був заборонений. Наприкінці 30-х років польська цензура стала забороняти історичні назви “Галичина” і “галицький”.38 До польської етнонімічної політики ми ще повернемось. У деяких польських авторів в XV ст. появилася нова, теж книжна за походженням, назва “Червона Русь” (Russia Rubra) стосовно земель Галицько-Волинського князівства. Літописи такої назви не знають, як і не знало її населення цих земель.39

Стосовно ж терміну “Біла Русь”, то він став постійно вживатися (“Білорусія” і “білоруси”) тільки з другої половини XIX ст.40 Існують різні версії походження терміну “Біла Русь”. Приміром, назву “Біла Русь” виводять від міста Бєльськ, над рікою Бєлянка, або від міста Бєлосток. На думку відомого білоруського дослідника Є. Карського, він з’явився після термінів “Велика Русь” та “Мала Русь” внаслідок наслідування і походить від білого кольору полотняного одягу людності.41 У латинських документах найменування “Alba Russia” зустрічається в XIV ст.; у XVI ст. ця назва зустрічається “у всіх літературних пам’ятках (“Хроніка” Стрийковського, твори Старовольського та ін.) як загально відома”.42 Існує версія, що назва Біла Русь появилася в часи татарського іга і означала, що білоруські землі не підпали під іго.43 “Подібно до того, як “білий світ” означає “вільний”, так і “Білая Русь” означає “вільну Русь”. Інші находять, що “Білая Русь” отримала свою назву від білого одягу, в який одягалися білоруси. Таким одягом були білі свитки, жупани і кожухи”.44

У 1840 р. Микола I заборонив вживати в офіційних документах назви “Литва” і “Білорусія”. Так боролася російська бюрократія із білоруським сепаратизмом.

Білоруський селянин називав свою мову “простою”, а себе “руським” або “литвином”. Термін “білорус” книжного походження і став розповсюджуватися лише в останні десятиліття XIX ст. “Ще під кінець XIX ст. слово “білорус” не мало етнічного характеру і сприймалося як топонім”.45 Територія сучасних білорусів відповідає, в основному, території літописних кривичів. Це дало поштовх до ідеї перейменувати Білорусію в “Кривію”. Проте спроби назвати білорусів давньою племінною назвою “Кривічи” не прийнялися.46 Можливо, проте, проблема не закрита: “нам Беларусам трэба добра прызадумацца, ці не замяніць чужога нам назову “рускі” на ўласны “крывіч”.47

Підсумовуючи, зазначимо, що грецька калька на означення колоній (“Велика Греція” — “Великоросія”) аж ніяк не дає росіянам підстав для пихи, навпаки, вона ще раз засвідчує їхнє колоніальне минуле та цілковиту необгрунтованість їх претензій на політичну і культурну спадщину Київської держави.

Назва “Малоросія” в Україні, незважаючи на всі потуги царських сатрапів, не прижилася і не вживалася серед простого українського народу. “Назви “Мала Русь”, “Малая Россія” були книжні і ніколи не прийнялися серед нашого народу”.48 Український народ ні сам себе так не іменував, ні не називав так якоїсь частини своєї території. “Малоросія” — слово штучне, книжне, що і досі не проникло в народ”.49 Те ж саме спостерігалося в Московщині стосовно терміну “Великоросія”, яке побутувало там тільки в офіційних актах і було зовсім відсутнє в усному мовленні. “Але треба зауважити, що російський народ ніде не називає себе “велікоруссамі”, “малоруссамі” або “бєлоруссамі”; ці етнографічні назви належать науці і вживаються тільки освіченими людьми”.50 Навіть запеклі чорносотенці не намагаються в наш час реанімувати застарілі етнонімічні назви Великоросія і Малоросія. Терміни ці назавжди відійшли в минуле.

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Дейвіс Норман. Європа: Історія.— К.: Основи, 2000.— С. 343.

[2] Барвінський Б. Велика й Мала Україна.— Львів, 1925.— С. 4.

[3] Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона.— 1891.— Т. 5.— С. 828.

[4] Андрусяк М. Терміни “Руський”, “Роський”, “Російський” і “Білоруський” в публікаціях XVI–XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука.— Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974.— С. 3.

[5] Грушевський М. Історія України-Руси.— Київ; Львів, 1909.— Т. VII.— С. 489.

[6] Ольхівський Б. Вільний нарід.— Варшава, 1937.— С. 6.

[7] Костомаров М. І. Давно-ли Малая Русь стала писаться Малороссией? // Записки Українського наукового Товариства в Києві.— К., 1928.— Т. XXVII.— С. 224.

[8] Грушевський М. Історія України-Руси.— Київ; Львів, 1905.— Т. V.— С. 459.

[9] Галущинський О. Т. Митрополит Йосиф Йоан Велямин Рутський.— Станиславів, 1938.— С. 1.

[10] Максимович М. Собрание сочинений.— К., 1877.— Т. II.— С. 308.

[11] Андрусяк М. Назви “Русь” і “Україна” // Літературно-науковий додаток “Нового часу”.— 1939.— Ч. 20.

[12] Жуковський А. Петро Могила й питання єдности церков.— К.: Мистецтво, 1997.— С. 198.

[13] Огієнко І. Історія українського друкарства.— Львів, 1925.— Т. I.— С. 245.

[14] Чубатий М. Історія християнства на Русі-Україні.— Рим; Ню Йорк: Видання Укр. Катол. Ун-ту, 1965.— Т. I.— С. 667.

[15] Січинський В. Вступ до українського краєзнавства.— Прага, 1937.— С. 19.

[16] Дорошенко Д. І. Нарис історії України.— Львів: Вид-во “Світ”, 1991.— С. 24.

[17] Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви “Русь” і “Україна”? — Львів, 1907.— С. 60–61.

[18] Стороженко А. В. Малая Россия или Украина? // Труды подготовительной по национальным делам комиссии, малорусский отдел.— Одесса, 1919.— Вып. 1.— С. 52.

[19] Стороженко А. В. Малая Россия или Украина? // Малая Русь.— К., 1918.— Вып. перв.— С. 10.

[20] Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола: Прилож. к ж. “Москва”: Сборник.— М., 1998.— С. 142.

[21] Татищев В. Н. История Российская.— Петроград, 1918.— Т. 7.— С. 64.

[22] Чигирин А. Украинский вопрос.— Париж, 1937.— С. 7.

[23] Волконский А. М. Предисловие // Царинный А. Украинское движение.— [Берлин], 1925.— С. XVII.

[24] Біланюк П. Деякі зауваження до термінології української історії в англійських наукових виданнях // Український історик.— 1988.— № 1–4.— С. 226.

[25] Соловьев А. Великая, Малая и Белая Русь // Вопросы истории.— 1947.— № 7.— С. 24.

[26] Ключевский В. О. Сочинения: В 8 томах.— М.: Госполитиздат, 1957.— Т. II.— С. 123.

[27] Соловьев А. Великая, Малая и Белая Русь // Вопросы истории.— 1947.— № 7.— С. 387.

[28] Чтения московского исторического общества.— М., 1861.— Т. 3.— С. 4.

[29] Грушевський М. “Велика, Мала і Біла Русь” // Україна.— 1917.— Кн. 1–2.— С. 15–16.

[30] Грушевський М. Хто такі Українці і чого вони хочуть.— К., 1917.— С. 3.

[31] Подільський А. Назва Україна // Нова зоря.— 1939.— 3 верес.

[32] Маркевич Н. История Малороссии.— М., 1843.— Т. 5.— С. 144.

[33] Україна. Українознавство і французьке культурне життя.— Париж, 1950.— Зб. четвертий.— С. 220.

[34] Ольхівський Б. Вільний нарід.— Варшава, 1937.— С. 86.

[35] Наше минуле.— 1918.— Ч. 1.— С. 155.

[36] Домбровський О. До питання періодизації й термінології ранньої історії України // Український історик.— 1975.— № 3–4.— С. 6.

[37] Дейвіс Норман. Європа: Історія.— К.: Основи, 2000.— С. 59.

[38] Швагуляк М. Маловідома сторінка політичного життя Західної України // ЗНТШ.— 1994.— Т. 228.— С. 218.

[39] Исаевич Я. Д. О древнейшей топонимии Прикарпатья и Верхнего Побужья // Славянские древности: Сб.— К.: Наук. думка, 1980.— С. 75–76.

[40] Ширяев Е. Е. Беларусь: Русь Белая, Русь Черная и Литва в картах.— Минск: Навука і тэхніка, 1991.— С. 5.

[41] Карский Е. Ф. Белоруссы.— Варшава: Тип. учебн. округа, 1903.— Т. І.— С. 117.

[42] Цвікевіч А. Адраджэньне Беларусі і Польшча.— Менск; Вільня; Берлін, 1921.— С. 27.

[43] Езотов К. Белоруссы и поляки.— Ковна, 1917.— С. 7.

[44] Коронкевич П. В. Белоруссы.— Гомель, 1917.— С. 4.

[45] Radzik R. Samookreslenie jako element swiadomosci etnicznej ludu Bialoruskiego w XIX wieku // Przeglad Wschodni.— T. IV, z. 3.— S. 615.

[46] Лич Л. М. Назви землі белоруской.— Мінск, 1994.— С. 43.

[47] Станкевіч Ад. Хрысьціянства і беларускі народ.— Вільня, 1940.— С. 62.

[48] Возняк М. Наш родный язык.— Ужгород, 1923.— С. 19.

[49] Энциклопедия военных и морских наук.— Пб., 1885.— Т. 5.— С. 40.

[50] Соболевский А. И. Русский народ как этнографическое целое.— Львов, 1911.— С. 7.

Дата добавления: 2014-12-26