XVIII. Історична необхідність 1 страница

За малопродуктивною полемічною завісою навколо проблеми етимології слова “Україна” часто-густо щезають з поля зору питання, надзвичайно вагомі для розуміння сутності історичної долі українського народу. По-перше, це питання про причину, яка змусила народ поміняти етновизначальні терміни, а, по-друге, — як ці переміни відбувалися в історичній реальності.

“З боку українського народу перехід до нового етноніму був, зрештою, не чим іншим, як протидією асиміляторським процесам, політиці денаціоналізації українців, розчинення їх в “общерусском море”, яка невідступно проводилася правлячими колами Російської імперії. І характерно, що названий перехід активніше протікав і раніше завершився в регіонах України, ближчих до Росії, тоді як у західних регіонах, суміжних із польським етносом, ще до недавнього часу збереглися етнічні самовизначення “Русь” і “руський” (“русинський”)”.1

Очевидно, поширення нової самоназви стимулювалось ворожою московською тактикою мімікрії в етнонімічній термінології. Треба було “знайти собі нове ім’я, що гарантувало б його національну незалежність, що не давало б можливости московським шахраям грати на помішані назв Росія з Руссю”.2 Щоб зірвати смертельно небезпечний асиміляторський натиск московського царизму, за обставин повного політичного та культурного безправ’я, не було іншого виходу, за свідченням багатьох авторів, як замінити назву Русь-русин іншою назвою. “Щоб відрізнити свою націю і територію від москалів, інтелігенція наша мусіла відкинути свою давню назву “руської” й прийняла для своєї нації нашу народню назву — “українська”, а для території назву “Україна”, яка вживається в народних піснях”.3 Про потребу змінити етнонім висловлювались багато тогочасних українських патріотів. Розуміння цього процесу постійно наростало: “у міру того, як поняття малоросійської політичної нації, малоросійських прав і свобод ставали надбанням історії, національна самосвідомість української верхівки починала орієнтуватися на інші, зокрема на географічні та етнічні знакові символи. Проте в кінці XVIII — на початку XIX ст. цей процес був далеким від свого завершення. Про це свідчить, зокрема, наявність різних найменувань української території та народу: окрім “Малоросія”, це також “Україна”, “Русь”, “Росія”, “Южная Русь” та деякі інші, похідні від названих”.4 Але поступово та неухильно, все ж таки, відбувався процес вибору єдиної назви.

“Ім’я руського зробилось і для півночі, і для сходу тим же, чим з давніх літ зоставалось, як виняткове надбання південно-західного народу (тобто, українського). Тоді останній зоставався якби без назви; його місцеве приватне ім’я, яке вживалося іншим народом (московитами) лише загальне (державне), зробилося для другого тим, чим раніше було для першого. У південно-руського (українського) народу ніби було вкрадено його прозвище. Роль повинна була перемінитися у зворотному вигляді. Так як в старину північно-східна Русь (Московщина, Залісся) називалося “Руссю” тільки в загальному значенні (у розумінні державному), а в своїм частковім мала власне найменування (Московія, Залісся), так тепер південно-руський (український) народ міг назватися в загальному (у державному) розумінні, але в частковім, своєріднім, повинен був найти собі іншу назву”.5

Так писав знаменитий професор київського (і петербурзького) університету Микола Костомаров. Про потребу знайти собі іншу самоназву писав і славнозвісний професор львівського університету Омелян Огоновський: “Наш народ тому не винуват, що царі московські перенесли назву Русь на свою державу, та що наша батьківщина лишилася свого питомого імені”.6

Як бачимо, два українські патріоти-інтелектуали, що одночасно жили по різні сторони імперіалістичних кордонів (один в Росії, другий — в Австрії), однозгідно пояснюють причину зміни етноніму. Таку ж причину подають і вчені-чужинці: “Намагання осельників Південної Росії, так званих малорусів, пустити в ужиток знову назви “Україна”, “українець”, “український”, — зазначав визначний австро-хорватський славіст В. Ягіч, — пояснюється тим, що в них прокинулася національна свідомість і вони природньо бажають якомога сильніше зазначити етнічну окремішність малорусів супроти офіційної великоруської народности, вживаючи зовсім окремої назви, яка виключала б усяке змішання великорусів і малорусів”.7

Таке змішування призвело, як справедливо зазначає А. Міллер, до того, що “територія сучасної України перетворилася в XIX ст. в об’єкт справжньої термінологічної війни”.8 Російський академік Корш виступив у 1912 р. в газетах “Утро России” і “Биржевые ведомости” з таким поясненням етнонімічної ситуації українців в Росії: “Патріоти відомого кшталту надають перевагу звертатися до почуттів, ніж до логіки, а етнографічне становище українців, на жаль, таке, що надає можливість логічної сваволі в оцінці їх племінної особливості: з одного боку “хахол” — не те, що “кацап”, а з іншого боку, на відміну від поляка, чеха, серба і всякого іншого слов’янина, він “русский”. Логічно думаюча людина скаже: “так, він “русский”, але не “великорос”. А російський спеціаліст із патріотичних справ переможно вигукне: “Ага, він — “русский”. Ми — так само “русские”. Виходить він нічим не відрізняється від нас і не сміє вимагати чогось особливого. Ось на цьому двоякому смислі слова “Русь”, “русский”, і грунтуються непорозуміння — не завжди щирі — наших політиків, теоретичних і практичних, відносно малоросів або українців”.9

Наскільки гострою політичною необхідністю для нашої уярмленої нації стала проблема переходу на новий етнонім, ми можемо скласти собі уявлення із слів М. Грушевського, який особисто не в малій мірі спричинився до того, що ми тепер звемося українцями.

“Літературне відродження XIX ст. приймає назву українського для означення нового національного життя. Для того, щоб підкреслити зв’язок нового українського життя із старими традиціями нашого народу, виникла складна форма Україна-Русь, українсько-руський: старе традиційне ім’я пов’язувалося з новим терміном українського відродження і руху. Проте останнім часом все ширше вживаються і в українській, і в інших літературах прості терміни Україна, український не тільки стосовно сучасного життя, але коли ідеться про попередні його фази і ця назва витісняє поступово всі інші. На означення ж усієї сукупності східно-слов’янських груп, у філологів званих звичайно руською, доводиться вживати назву східно-слов’янська, щоб уникнути плутанини русского в значенні “великоросійського”, русского у значенні “східно-слов’янського”, і нарешті руського в значенні “українського” (як воно ще й до сьогодні в повній силі зостається в ужитку Галичини, Буковини і Угорської Русі). Така плутанина дає причину до постійних ненавмисних і навмисних непорозумінь, і ця обставина змусила українське суспільство в останній час твердо і рішуче прийняти назви Україна, український.

У цій неясності, плутанині термінології відбилася важка історична доля українського народу. Несприятливі історичні умови позбавили його будь-якого значення в сучасному культурному і політичному житті, хоч він належить до найчисленніших народів Європи. Компактною масою займають українці велику та родючу територію, а своєю історією і витворами свого духа вони довели, що володіють видатними здібностями, багатим обдаруванням і мають право на осягнення свого особливого місця у вселенській історії. Розбивши політичне життя українського народу, опустивши його на дно економічного, культурного, а разом з тим національного упадку, несприятливі історичні умови покрили забуттям світлі і славні моменти його минулого життя, прояви його активності, його творчої енергії і на цілі століття кинули на розпуття політичної боротьби як беззбройну, беззахисну здобич завойовницьких апетитів сусідів, як етнографічну масу, позбавлену національної фізіономії, без традицій, навіть без імені”.10

На першій сторінці своєї фундаментальної праці “Історія України-Руси” М. Грушевський зазначає: “Його старе, історичне ім’я: Русь, русин, руський, в часи його політичного й культурного упадку було присвоєне великоруським народом, котрого політичне й культурне життя розвинулося на традиціях давньої Руської держави, так що Московська держава (передовсім наслідком династичних зв’язків) уважала себе її спадкоємницею. Коли у XVII ст. український нарід також входить в склад Московської держави й виникає потреба відріжнити його від московського народу, починають входити більше менше нові й штучні імена для нього, з яких довго держався офіціально прийнятий термін: “малоросійський”, “Малоросія”. Тепер же в українськім письменстві прийнято ім’я: “українсько-руський”.11

В аналогічний спосіб пояснювали історичну потребу зміни українцями етноніму Окунь-Бережанський та інші українські вчені: “…для відріжнення рідної Руси від Великої Руси як Московщини стали називати свою Русь Україною і з тої назви витворили слова: “українець — український”.12 Ця проблема стала постійним сюжетом для українських авторів у дореволюційні часи. “Наш нарід в межах російського царства, аби відріжнити свою народність від московської, мусив цілком закинути слова “Русь” і “руська” мова (на означення нашої землі і мови), а натоміть мусів уживати лише слів “Україна” і “український”.13 Пояснюючи причини зміни етноніму, професор Томашівський писав: “Ми свого імени не зрікаємося, ми є руський нарід і наша мова є руська мова, але щоби ніхто не міг баламутити що наш нарід і московський нарід — то одно — тому ми називаємо себе українцями. Бо ми що іншого, а россіяни, “русскіє” що іншого; наша історія одно, а їх друга”.14

Таке ж пояснення зроблено в спеціальній збірці статей, що вийшла на початку XX століття на Буковині. “Наші люди усі добре знають, що Русин що інше а Москаль що інше. Однак москалі називають себе також “рускими” і на відміну від нашого “руського” пишуть два “с”. В письмі-то “русский” (з двома “с”) значить росийський або московський, а “руський” (з одним “с”) означає наш нарід. На письмі се видко, — але як хто говорить, то в бесіді не мож розріжнити, чи він сказав “руский” з двома “с” (в значіню “росийский”), чи сказав “руський” з одним “с” (в значіню “руський”). Тому із того виходить чисто баламутство”.15

Причини переходу на новий етнонім відомий український публіцист пояснював так: “Історія дала нам нове ім’я, мало що молодше та краще від старого, забраного ворогами, ужитого до своїх поганих гнобительських цілей, що се новійше, здоровійше ім’я не допускає вже ніякого баламутства, не робить нашої землі ні польською толокою, ні московською займанщиною, тільки нашим власним прадідним добром, на котрім наш нарід повинен стати своїм виключним паном”.16

У книжці, яка вийшла на початку революції, знову знаходимо аналогічні аргументи. “Там же, де українці мали зносини з московцями, треба було відзначити себе, як окреме плем’я”.17

Більш-менш свідомий процес зміни назви можна спостерігати вже з XVII сторіччя.

Від Полтавської катастрофи (1709 р.) посилилась агонія української державності, яка завершилась скасуванням гетьманщини (1764 р.). Українська держава як суб’єкт міжнародних відносин зникла, проте український народ виявив безпрецедентну пружність, бо саме в той період розпочав масово засвоювати плугом величезні простори півдня і сходу, які були здобуті козацькою шаблею. І вже на початок XIX ст. український етнос вкоренився від поліських боліт до хвиль Азовського і Чорного морів. “Процес формування національної території українців, як про те переконливо свідчать документальні матеріали, найбільш активно проходив приблизно з кінця XVII ст. по кінець XVIII ст. і в основному (хоча, зрозуміло, не остаточно) завершився з початком XIX ст. Тобто у часі він фактично повністю збігся з поступовим утвердженням деспотичної абсолютистської монархії в Російській державі й ліквідацією царатом усіх ознак своєрідної української державності. І все ж, незважаючи на ці обставини, саме тоді продовжувало спостерігатися географічне поширення назви “Україна” на всі землі, заселені власне українською спільнотою. Термін “український” (у розумінні національної приналежності) дедалі частіше почав зустрічатися у тогочасних джерелах. Вислови “нація”, “національний” стали більш вживаними як у розмові, так в писемних документах (особливо це характерно для другої половини XVIII ст.). Безпосередньо корінні жителі класифікувалися як “нація русинів”, “малоросійська” чи “українська нація” і т. ін.”.18 Слід сказати, що героїчна боротьба козаків зі степом почалася на декілька століть раніше. Всесвітньовідомий англійський історик Арнольд Тойнбі відзначав, що запорозькі козаки здійснили “безпрецедентний подвиг”, що запорожці утворили новий суспільний прошарок, “який організував своє життя в такий новий і незвичний спосіб, що це надало змогу осілому суспільству вперше за свою історію не тільки вистояти в боротьбі проти євразійських кочовиків, не тільки покарати їх раз чи двічі за допомогою короткочасних месницьких походів, а перемогти їх уже по-справжньому: відвоювати в номадів територію і змінити її ландшафт, перетворивши кочові пасовиська на селянські ниви, а стійбища — на осілі села”.19

Необхідно підкреслити, що зумисно створена плутанина етновизначальних термінів зробила свою деструктивну справу. Хоч етнонім Русь не є тотожним, ідентичним до терміна Росія, оскільки перший природний, з глибин правіків, а другий — штучний, утворений в Істамбулі грецькими церковниками в XVI ст., проте їх лукава зовнішня подібність, а також небезпечна подібність етнонімів русин — руський вимагали від нашого народу розпізнавальних змін. Уперше для Гетьманщини (приблизно Полтавська та Чернігівська області на сьогодні), яка внаслідок козацького військового союзу з Москвою вже з 1667 року поступово перетворювалася у царську колонію, питання зміни національного імені висувається як гостра політична проблема. Саме там, на Лівобережжі дошкульно відчули, як баламутство термінів ставить під загрозу національну окремішність, зрозуміли, що “назву руського необхідно замінити на таку, яка мала б ознаки відмінності від східної Русі, а не схожість з нею”.20

Перехід на новий мовний символ народу, на етнотопонім Україна був для Русі процесом болісним і затяжним. З Лівобережжя розповсюдження нової назви йшло на захід разом з поширенням Російської імперії. “Наче самообороною нашого народу було те, що на означення своїх земель прибрав він собі нове народне ім’я: Україна, не визбуваючись, одначе, прав до старого історичного імені Русь”.21 Дослідник історії України другої половини XIX ст. відзначив, що “українські активісти початково користувалися поняттям “Русь”, яке в їх системі, як і в польській, принципово відрізнялося від поняття “Россія”, що означало всю імперію. Поступово вони переключилися на термін Україна, щоб уникнути постійної плутанини між їх трактуванням поняття “Русь” як “Україна” і значенням цього терміну як спільного для всіх східнослов’янських земель. Українофілам довелося також утверджувати новий термін українці замість більш розповсюдженої самоназви русини для того, щоб перебороти традицію минулих двох сторіч, які акцентували спільність імені для всього східнослов’янського населення”.22

Як вже було сказано, перехід на нову назву був процесом затяжним, повільним і драматичним. “Щойно по Хмельницькім (в XVII), а особливо по Мазепинім погромі під Полтавою (в XVIII віці) стали в нашого народу загибати назви “Русь”, і “Русини”, а натомість приймаються імена “Україна” і “Українці”.23 Однак конституція Пилипа Орлика з 1710 року встановлювала устрій для майбутньої республіки, яка носила б назву держави “Війська Запорозького й Народу Руського”. Назва “Україна”, як бачимо, тут ще відсутня.

Аж до другої половини XIX ст. російські бюрократи в далекому Петербурзі, заколисані солодким колоніяльним міфом про “єдіную, нєдєлімую”, не добачували небезпеки для своєї асиміляторської політики в термінах “Україна”, “українець”, “український”.24 Створена в 1764 р. на терені Слобожанщини нова губернія спершу носила офіційну назву “Українська”. Лише з 1835 р. Слободсько-Українську губернію перейменовано на Харківську.

На початку XIX ст. в межах Російської імперії появилися друком ряд видань з промовистими титулами: “Украинский вестник” (1816–1819), “Украинский домовод” (1817), “Украинский Альманах” (1831). Згодом вийшло два випуски “Украинского сборника” (1838, 1841), вийшли упорядковані М. Максимовичем альманахи “Украинец” (1859 і 1864). М. Костомаров опублікував “Українські балади”, “Украинские сцены из 1649 года” і написав програмний документ Кирило-Мефодіївського братства “Книга битія українського народу”. П. Куліш віршовану епопею “Україна” (1843). Істотним було те, що у більшості згаданих видань вміщено пісні та казки з усіх українських етнографічних регіонів, що надавало терміну “український” загальнонаціонального значення.25

Царський уряд не відразу здогадався, яка ідеологічно-революційна сила ховається за назвою Україна.

“Україна відігравала для Росії винятково важливу і багатопланову геополітичну роль: робила останню соліднішою, більш європейською, перетворювала її в державу з певними національними традиціями, чисельними культурними надбаннями, служила своєрідним мостом для проникнення через морські транспортні шляхи (Босфор і Дарданелли) в країни Середземномор’я, а також далі, особливо на південь, південний схід і схід Азії. Усе це призвело до того, що, врешті-решт, більшість росіян узагалі не уявляє свого існування без України, яка до того ж постійно поставляла Росії “етнічний матеріал” для прискореного зростання її населення”.26 У російських школах вивчався напам’ять такий хрестоматійний вірш О. К. Толстого про “Малороссию”:

Ты знаешь край, где все обильем дышет,

Где реки льются чище серебра,

Где ветерок степной ковыль колышет,

В вишневых рощах тонут хутора,

Среди садов деревья гнутся долу

И до земли висит их плод тяжелый,

И чист, и тих, и ясен свод небес…

“Выезжая на малороссийскую равнину,— писав відомий педагог К. Д. Ушинський,— с какой бы то ни было стороны: с великорусской ли, срединной, холмистой возвышенности, с белорусских ли песчаноглинистых пространств, ограниченных с юга течением Десны, из лесистой ли Литвы по берегам Припяти, из южных ли степей, недавно населенных, — вы невольно замечаете, что въехали в особенную страну, страну какой-то тишины, неподвижности, словом, в страну вековечно земледельческую. Этот характер вековечной равнины, с незапамятных времен кормившей и продолжающей кормить многие поколения одного и того же племени, ярко отражается и в характере населения, крепко связанного с своею землею, тихого, неподвижного, в котором весь быт сложился по условиям земледелия, у которого все обычаи, все предания, все песни проникнуты земледельческим характером… В великорусе вы не заметите той привязанности к земле, он не задумается бросить свою деревню надолго и даже выселится из нее навсегда…”.27

Провідники національного відродження, на яких історія поклала завдання змінити наш етнонім, якийсь час вагалися. Діячі старшої генерації схилялися до назви Малоросія (Котляревський, Квітка-Основ’яненко, Максимович, Гребінка). Однак для простого народу термін Малоросія був незрозумілий, невизначений і відносився тільки до частини України. Молодші вибирали термін Україна (Гулак-Артемовський, Срезневський, Бодянський, Маркевич, Куліш). На вибір нового національного імені заважила безперечно мовна практика люду Подніпров’я, серед якого назва Україна набрала широкого розповсюдження.

Про вплив на вибір нового етноніму Тараса Шевченка треба сказати окремо, бо вирішальну роль в поширенні етноніму “Україна” відіграла, безперечно, його творчість, хоч сам він, як свідчить “Словник мови Т. Г. Шевченка”, ніколи не вживав термінів “українець”, “українка”, “український”. Але “завдяки популярности творів Тараса Шевченка сформувались терміни “український” і “українець” від назви “Україна”, яку виніс народний геній з усної народної традиції, що збереглася також у народних думах”.28 Водночас у журналі “Основа”, в якому співпрацювали друзі Т. Шевченка, найменування “русин”, “русинські письменники”, “русинська мова” неодноразово вживаються.29

“Назви — “українець”, “український”, у Шевченковім “Кобзарі” не зустрічаємо, Шевченко уживає для означення субстантивного і ад’єктивного імені членів української нації нашої традиційної назви — “козак”, “козацький”.

Подай же руку козакові

і серце чистеє подай!

або:

А над дітьми козацькими

Поганці панують.

Зате назва “Україна” вживається постійно. У Шевченка назва “Україна” охоплює всю територію, заселену нашим народом”.30

Я. Рудницький так пояснює відсутність терміну “українець” в творчості Шевченка: “Шевченко систематично уникав назви “українець”, що ця назва, за його часів, ще не містила ніякої національно-державної традиції, не нагадувала про історичну спадщину, радше пасувала для означення етнічно-мовної “народности”, аніж державнотворчої нації — а Шевченкові йшлось саме про цю останню. Адже таких словосполучень, як “українська незалежність” або “українська самостійність”, за життя Шевченкового взагалі ще не існувало, а існувала для означення того самого поняття — “козацька воля”. І для нас повинно, насамперед, важити не те, яких саме мовних виразів (своєї доби) великий поет вживав у своїх творах, а те, який ідейний зміст він у них вкладав, і з якою національно-політичною конструктивною метою”.31

Не можна не згадати тут іншого генія українського роду — Миколу Гоголя. На молоду українську інтелігенцію поряд з Шевченком, народними піснями і думами, в яких постійно вживається етнотопонім Україна, величезний вплив справила творчість Гоголя, зокрема повість про запорозьке лицарство “Тарас Бульба”, де часто вживається термін “Україна”. “Так вот она, Сечь! Вот то гнездо, откуда вылетают все те гордые и крепкие, как львы! Вот откуда разливается воля и казачество на всю Украину!”. “…А что мне отец, товарищи и отчизна?” — сказал Андрий, встряхнув быстро головою и выпрямив весь прямой, как надречный осокор, стан свой… “Кто сказал, что моя отчизна Украйна?”.32 Або знамените гоголівське запитання: “Чи знаєте ви українську ніч?”

О. Пріцак пов’язує утвердження слова “Україна” з утворенням в 1805 р. Харківського університету. “Це був перший університет західного типу. Саме звідтам починається промінювання світських ідей в Україні”.33

Вивчення етнографії та фольклору, яке під впливом животворних ідей романтизму набрало широкого розвитку, виявило міцну етнічну неподільність українського народу, хоч роздертого загарбниками на частини. Ця обставина, до речі, бентежила тих догматичних етнологів, які гадають, що єдність етнічної спільноти грунтується на зовнішних атрибутах: на спільній державі, на спільному економічному ринку, на спільній юриспруденції, спільному війську і т. ін. Вирази здивування з нетиповості українців, які попри відсутність згаданих атрибутів залишилися єдиним народом і зуміли об’єднатися врешті-решт, подибуємо до сьогодні: “Разючий приклад українського народу, землі якого більшу частину його історії входили до держав, створених іншими етносами”.34 Додаймо, що такими нетиповими народами виглядають євреї та вірмени. Єдність українців проявлялася в однорідних звичаях, віруваннях, способі життя, в піснях, думах, прислів’ях, приказках, казках та інших формах усної творчості, а також в спільних ідеалах, аналогічних мотивах, у подібності виразів, зворотів, подібності етимологічних форм та фонетичних особливостей мови.35

“Широке поширення назви Україна, український, зокрема в XVIII й XIX ст., між українським народом викликало реакційні заходи з боку окупантів України, зосібно, росіян, включно до заборони цієї назви й офіційно-урядового введення термінології “Малоросія”, “малоросійський”. Та, незважаючи на всі заборони, назва Україна жила глибоко в народній свідомості, що знайшло своє формальне завершення на початку XX ст.”.36

З середини XIX ст. під російською займанщиною з’явилася патріотична суспільно-громадська течія, що дістала характерну назву “українофільство”. На зміну їй прийшли згодом нові течії з новими назвами. “Загалом представники українського національного руху пореформенної доби дістали різні назви в історичних джерелах. Це, зокрема, “громадівці”, “малорусофіли”, русинофіли”, “українські хлопомани”, “хохломани”, “українські соціялісти-федералісти” тощо”.37 Українофіли доклали великих зусиль для збереження та вивчення народної культури — мови, піснень, народної творчості, історії, побуту тощо. Власне, українофіли стали першими утверджувати і поширювати новий національний етнонім. У листі до М. Драгоманова з 1891 р. Леся Українка стверджувала: “Скажу Вам, що ми відкинули назву “українофіли”, а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого “фільства”.38

З українофільського руху виросло наприкінці XIX ст. радикальне Братство Тарасівців. У його програмових засадах (1893 р.) відзначено: “Скажемо коротко: українофільство показало нам і цілому світови, що існує і нидіє якийсь зневолений, зрабований народ, що зветься Українцями”.39 Один із засновників Братства Тарасівців громадський і політичний діяч Микола Міхновський у брошурі, що вийшла в 1900 році під заголовком “Самостійна Україна” писав: “Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України”.40

Сучасники згадують як важко було в дореволюційні часи перейти на терміни “Україна”, “українець”. “Від самого свого з’явлення в мові поняття “українець” стало предметом кепкування москалів і малоросів. Пригадую собі, як ілюстрацію, що в першому на Україні українському гімназійному органі “Відродження”, який ми заложили в 1907 р. втрьох з Євгеном Нероновичем і Петром Чикаленком, передовиця Нероновича в першому числі починалася словами: “Українець, що це таке?”, а далі автор передавав розмову з малоросом, який дивується цьому “новотворові”.41

Перелякані діяльністю українофілів, царські сатрапи з 50-х років XIX ст. почали тотальне гоніння на них. Особисто “Государь Император, в виду проявлений украинофильской деятельности” намітив погромні урядові заходи, які мали знищити український народ як такий.42

Таким чином, толерантне або, точніше, байдуже ставлення до терміну “Україна”, “українець” з другої половини XIX ст. змінилося на гостро вороже. Костомаров у листі до Герцена скаржився, що назва “Україна” стала вважатися “предосудительной”.43 Окрім слова “Україна”, нецензурними визнавалися терміни “Малороссия”, “Гетьманщина”.44 З 1863 року царські сатрапи стали забороняти згадувати терміни “Україна”, “український”, замінивши їх термінами “Юг России”, “южнорусский”, тобто назвою без докладного етнографічного змісту. Саме цього ж 1863 року, за збігом обставин, у львівському часописі “Мета” з’явився вірш Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна”, що помилково був вміщений під іменем Тараса Шевченка. Це спонукало галицького композитора Михайла Вербицького скомпонувати до нього музику. Пісня дуже швидко набрала великої популярності. У 1917 р. Центральною Радою була офіційно визнана національним гімном.

Після скасування “Малоросійського генерал-губернаторства” (1854) термін “Малоросія” став теж потроху занепадати. Для Правобережної України російські бюрократи вигадали нову назву “Юго-Западный край”. “Подібно до того, як замість Литва й Білорусія введено назву “Северо-Западный Край”, замість Польщі “Привислянский Край”, так і замість України появилася назва “Юго-Западный Край”, вживана, правда, тільки для означення Правобережної України”.45

У 1897 р. Микола II звелів не згадувати в офіційних документах про Царство Польське. Російські бюрократи віддавали перевагу таким найменуванням, як Привіслянський край, Тифліська і Кутаїська губернії — тобто лише назви географічні, жодних національних. Для півдня України була вигадана назва “Новоросія”, під впливом класичних споминів, “що охопили Катерину II і її оточення в зв’язку з “грецьким проєктом” імператриці. Тут “Новоросія” є просто калька “Нової Греції”.46 Можна було писати про українську худобу або про українську пшеницю, але вживати терміни “український народ”, “українська мова” заборонялося.47

Офіційно дозволялося вживати образливий термін “малорос” у противагу до бундючого “великороса”. “Цензура забороняє українцям називати свій народ своїм іменем, а велить усюди вживати “русский” — а з великої протекції “южно-русский”, або “малорусский”.48

Появилося таємне розпорядження, яке вимагало від цензури якнайсуворіше ставитись до всього, що було зв’язане з українською мовою й народністю. Твори про Україну вважалися небезпечними навіть тоді, коли вони були написані російською мовою. У 1863 р. вийшов Валуєвський циркуляр про те, що української мови “не было, нет, и быть не может”. Рішенням Надзвичайної Комісії “для пресечения украинофильской деятельности” циркуляр Валуєва доповнив горезвісний Емський указ (1876). Розпочалася брутальна політика відкритого лінгвоциду: мова українського народу (проголошена неіснуючою), була заборонена в школі, в церкві, в державних установах і взагалі в публічному вжитку. Український правопис заборонявся. Дозволено було користуватись тільки російським правописом. Заборонено було друкувати наукові та перекладні книжки українською мовою. Белетристика підлягала жорстокій попередній цензурі. Не дозволялась дитяча і юнацька література, а також художні твори з життя інтелігенції, купецтва і міщанства. Заборонені були будь-які періодичні видання, театральні вистави, концерти і лекції українською мовою. Навіть заборонявся друк українських текстів до музичних творів. Професор Пулюй неодноразово подавав прохання до “Главного Управлення по делам печати”, щоб дозволили надрукувати або дозволили присилати на Наддніпрянщину вже надруковане святе Євангеліє зрозумілою простому народові українською мовою, та неодмінна відповідь була “не подлежит удовлетворению”, хоч у християнській російській імперії переклади Євангелія були дозволені в 36 мовах, у тому числі в осетинській, юкагірській та ін. Заборонено було ввозити україномовну літературу з-за кордону. Як писалося тоді: “Навіть ім’я: Україна, український, цензура хотіла б знищити; вона вичеркує ці слова з рукописів. Одного разу, як зовсім викинути слова “наша Україна” не можна було, не попсувши розуміння, цензор зачеркнув слово “наша”, мабуть думаючи: нехай хоч читають “Україна” та не знають, що це їх земля”.49

Дата добавления: 2014-12-26