Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Особливості образного мислення




У пошукові істини наукою і мистецтвом відбивається єдність пізнання і відображення світу Пізнання як відображення світу передбачає не­розривну єдність суб'єкта та об'єкта: вплив об'єкта на суб'єкт і заглиб­лення суб'єкта в об'єкт; складний процес перетворення енергії зовніш­нього подразнення в органах пізнання суб'єкта. Це перетворення зовнішніх подразнень відбувається у вигляді аналітико-синтетичної діяльності, під час якої здійснюється відбір істотного — перехід від чуттєвого пізнання до абстрактного мислення, від образів до понять. У ході відображально-мисленнєвої діяльності збуджуються різні емоції та почуття як реакція суб'єкта на впливи пізнаваних об'єктів, постає їх оцінка і виробляється ціннісне ставлення до них. У взаємодії суб'єкта й об'єкта уможливлюються ситуації, коли об'єкт може бути причиною, а вся суб'єктивна діяльність — наслідком самоутвердження людини для здобуття певного творчого результату. Сам по собі творчий результат спричинює подальший пошук людиною шляхів до глибинного пізнання об'єкта і створення досконалого творчого набутку. Цей процес відбу­вається все життя і є неодмінною ознакою людського поступу. В науці його фіксують як поняття, у мистецтві — як художній образ.

Аналіз пізнавальної природи науки і мистецтва доводить, що люди­на і світ природи є єдиним об'єктом пізнання та відображення для них. Природа, суспільство і людина з її найскладнішим внутрішнім світом привертають до себе увагу як ученого, так і митця. Внутрішній світ людини, її духовна діяльність і здібності стали об'єктом відображення не тільки в мистецтві, а й у науці, зокрема у психології, гносеології, педагогіці, логіці, естетиці, етиці.

Якщо науково-теоретичне мислення, проникаючи глибоко в суть об'єк­та, що вивчається, водночас відокремлює людину від безпосередньої дійсності, то мистецтво зближує її з цією дійсністю. Художній образ


зберігає конкретність чуттєвих властивостей і ознак об'єкта, що пізнається, з суб'єктом, який пізнає. Митець у своїй творчості наочно розкриває пізнавальний процес, показуючи, як предмети і явища дійсності в усій складності своїх виявів впливають на людину, як вони збуджують її мисленнєву і психічну діяльність, що з усієї суми цих виявів відіграє найістотнішу роль для збудження людських почуттів. На думку Лесі Українки, мистецтво, а не наука, вчить нас сприймати і відображати навколишній світ з об'єктивно притаманними йому конкретно-чуттє­вими ознаками і властивостями, оцінювати цей світ у відповідності з характером його впливу на органи чуття людини. Жодна викладка, жодна наука не дають нам живого образу, який ми могли б любити або нена­видіти, благословляти або проклинати.

Художній образ викликає таку сильну реакцію тому, що, відтворю­ючи дійсність, дає її фізичну картину, яка безпосередньо впливає на органи чуття і діє надзвичайно інтенсивно на емоційно-почуттєву сфе­ру. Мабуть, тому фізіологи вважають, що найголовнішою закономірною здатністю і завданням митця є створення «цілком нової фізичної кар­тини, однак такої картини, яка повністю імітувала б картину реально­го світу не тільки в його уяві, в його фантазії, а й у сприйнятті та в уяві інших людей»1.

Наукове вирішення проблем, що порушуються зіставленням науки і мистецтва у їх єдності та відмінності, неможливе без розкриття функ­ціональних систем мозку і нейрофізіологічних механізмів художньо-образного і науково-теоретичного мислення. Вчення І. Павлова про дві сигнальні системи, про нейрофізіологічні механізми кожної з них про­ливає світло на функціональні системи людського мозку, які уможлив­люють чуттєве пізнання і абстрактне мислення та їх взаємодію не тільки у процесі пізнання, а й у найширшій царині практичної діяльності, в усій творчості людини.

Перша сигнальна система — носій образного мислення. Вона однако­ва у людини й тварини і характеризується тим, що сигналом до дії, до відповідної реакції є збудження в мозку від безпосереднього зовнішнього подразнення носіями енергії, якими є предмети і явища об'єктивного світу. Ці подразнення відбиваються в нервових клітинах мозку у вигля­ді образів конкретно-чуттєвих ознак і властивостей пізнаних об'єктів. Кожний образ як результат подразнення є єдино можливим сигналом до дії у тварин і одним із можливих у людини.

Друга сигнальна система виникла в процесі соціального життя, вона була необхідна для утвердження людини в ускладненому середовищі. Ця система надбудовується над першою, органічно пов'язаною з нею. Сигналом до дії людини, до її відповідних реакцій тут є подразнення, що надходить не безпосередньо від оточення, а від слів, якими названі

1 Орбели А. А. Й. П. Павлов. Его жизнь й научное творчество // Павлов Й. П. Избр. произведения. — М., 1949. — С. 629.


ці складники оточення, їх ознаки і властивості. Слова замінюють ті сигнали, які виробились у діяльності першої сигнальної системи.

Аналізуючи значний експериментальний і клінічний матеріал, І. Пав-лов поділив людей на три типи: середній, мисленнєвий і художній. Ця типологія зумовлюється взаємодією сигнальних систем. У представників середнього типу однаково активно діють обидві сигнальні системи. У лю­дини мисленнєвого типу друга сигнальна система переважає над пер­шою, тобто в процесі абстрактно-логічного мислення стираються вра­ження діяльності першої сигнальної системи — носія образного мис­лення. У художнього типу аналітико-синтетична діяльність проходить водночас на базі абстракцій, втілених у мовний матеріал, і образів вра­жень, збережених і не стертих у процесі переходу до абстрактного мис­лення або образів, що оживлюються словами.

Імовірність передування першої сигнальної системи з її образним відображенням дійсності другій — носієві абстрактного, словесного мислення — очевидна. Мова — палеонтологія думки — досить пере­конливо засвідчує, що поняттю передував образ, який розчинився в більш високій формі людської думки — понятті, абстракції. Абстрактне мис­лення як вищий ступінь пізнавальної діяльності людини виникло на ґрунті попереднього ступеня пізнання — живого споглядання пізнава­них об'єктів.

Художньо-образне мислення — результат одночасної дії обох сиг­нальних систем. Гносеологічно воно відтворює і об'єктивує весь процес відображення. Художньо-образне мислення ґрунтується водночас на образах і поняттях; мовний матеріал, закріплений і об'єктивований фор­мами абстрактного мислення, переводиться митцем в образи і об'єк­тивується у вигляді образів. Кора головного мозку породжує безперерв­ний ланцюг асоціацій між словом і предметом, названим певним словом, і це дає митцеві змогу, мислячи на основі слів, одночасно відтворювати образи предметів і явищ. Художньо-образне мислення внаслідок його асоціативності зумовлює підвищену здатність до уявлення; воно емо­ційно-почуттєве, тобто постійно породжує переживання, зумовлені ху­дожніми образами.

На відміну від звичайного образу, що виникає у процесі відображу-вальної діяльності вищої нервової системи на етапі чуттєвого пізнання, художній образ є результатом складної аналітико-синтетичної діяль­ності з участю вищого ступеня пізнання — абстрактного мислення. Він несе в собі водночас і глибокі думки, і живе бачення світу, має величез­ну пізнавальну можливість.

Митець втілює в художньому образі не просто предмет або явище, а своє розуміння, своє ставлення до нього, і тому художній образ є єдністю об'єктивного і суб'єктивного, сущого й бажаного, реального й ідеально­го. Він є єдність відтвореного, поясненого й оціненого.

Мистецтво існує по-справжньому лише тоді, коли спроможне викли­кати інтерес і співучасть глядача, слухача, читача, сугестувати, навіювати


«якісь думки, чуття, виображення»1 Тут багато залежить від публіки, від п здібностей і вміння сприймати і розуміти твори мистецтва Дав­но помічено, що кожна людина в душі є художником, але часто-густо таким, що не вміє об'єктивувати художні образи О Потебня справед­ливо зауважував, що «митець іде поруч із цінителем, бо останній є той самий митець, тільки такий, що не об'єктивує своїх образів, а знаходить їх готовими і з них починає свою творчість»2

Іван Франко ставив творчий акт митця в безпосередню залежність від закономірної творчої активності публіки у процесі сприймання нею художніх творів Щоб домогтися сугестії, митець мусить не тільки пере­живати все те, що він хоче виразити в поетичному творі, а й укласти в таку форму, яка не тільки не затьмарювала б яскравості того безпосе­реднього переживання, а ще й «підносила б те переживання понад рівень буденної дійсності, надавала б йому коли вже не якесь вище, символіч­не значення, то бодай будила в душі читача певні суголосні тони, як часті якоїсь ширшої мелодії, збуджувала би в ній певні тривкі вібрації, що не втихали б і по прочитанню твору, вводили би в неї хвилювання, згідне з її власними споминами, і таким робом чинили би прочитане не тільки моментально пережитим, але рівночасно частиною, відгуком чо­гось давно пережитого і похороненого в пам'яті»3

Великий Каменяр визнає, що читач іде поряд із митцем Щоб твір міг піднести переживання над рівнем буденності, надати йому вищого, сим­волічного значення, змусити хвилюватися, читач повинен мати в душі «власні спомини», щось «пережите і похоронене» Отже, головне зав­дання митця полягає в тому, що він через художній образ повинен мо­білізувати все духовне багатство читача, його художньо-образне мислення для активного сприймання художнього твору «Його сугестія мусить, проте, зворушити так само внутрішню істоту читача, вводячи в неї нове зерно життєвого досвіду, нове пережиття і рівночасно зцілюючи те нове з тим запасом виображень та досвідів, які є активні або дрімають в душі читачеві Сказавши коротко поет розширює зміст нашого внутрішньо­го Я, зворушуючи його до більшої або меншої глибини»4

Щоб публіка могла привнести у мистецький твір свій запас уявлень і досвіду, потрібно, щоб твір передусім сприяв цьому, містив у собі щось таке, що дає простір фантазії, творчій активності Для цього слід знати «мову» мистецтва, неповторну для кожного його виду, нерідко й жанру, бути підготовленим сприймати її

Усі види мистецтва, крім художньої літератури, передають думки і почуття митця за допомогою особливих знаків, що відрізняються від слів, слова також є знаками Мова цих видів мистецтва докорінно

1 Франка І Я Із секретів поетичної творчості — Л, 1961 — С 27

2 Потебня А А Из записок по теории словесности — Харьков, 1905 — С 108

3 Франко І Я Із секретів поетичної творчості — С 27 — 28

4 Там само - С 28


відрізняється від мови, яка є для всіх людей звичайним засобом зв'язку, інформації та спілкування Мова музики, живопису, архітектури, скульп­тури, танцю, театру не є безпосереднім засобом матеріального втілення мисленнєвої діяльності людини, адже ні колір, ні лінія, ні музичний звук, ні сказане слово, ні вигин людського тіла не є матеріальними носіями думки, якими є лише слова, що складаються з членороздільних звуків Мова цих видів мистецтва є дуже складним і водночас простим знаком порівняно зі звичайною мовою Твори музики, живопису тощо безпосе­редньо не виражають думок і почуттів, вони містять у собі тільки при­чини, вони є джерелом думок і почуттів, тільки енергією зовнішнього подразнення, що перетворюється на факт свідомості в результаті мозко­вої ДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ

У літературі, на відміну від інших видів мистецтва, знаком є не лише художній образ, а й матеріал — слово, за допомогою якого образ створю­ють Тому в художній літературі розшифрування — підставляння зна­чень — потребують не лише образи, а й слова Розшифрування слова-знака здійснюється як збудження образу предмета, названого ним

У важливому й для нашого часу філософсько-психологічному творі «Із секретів поетичної творчості» І Франко зауважував, що оскільки письменник усі свої враження та психічні реакції втілює в словах, з яких кожне має задане ним значення, то вони викликають у читача певні конкретні образи Він вважав, що дія слова відбувається за прин­ципом дії сигналу, тобто воно є імпульсом для відтворення в голові того, хто його сприймає, «конкретних образів, відповідних словам» Ось чому письменники у своїх творах, на відміну від інших митців, зображають не безпосередні враження про явища дійсності, а лише спогади про ці враження, усі митці апелюють безпосередньо до органів чуття, а письмен­ник — до уяви Апелювання до уяви — це збудження асоціацій, які сприяють тому, що наша «уява пливе від одного образу до іншого» Отже, збагнути значення знаків можна за допомогою асоціацій і що реальнішу основу мають ці знаки, то продуктивніше викликаються потрібні асоціації, які дають змогу досягнути значення образів усіх видів мистецтва, зокрема й художньої літератури

Як людинознавство літературна творчість не тільки зображає при­чини, джерело почуттів, а й величезною силою проникнення у внутрішній світ людини змальовує найглибші і найскладніші почуття, показуючи їх як спонукальну силу вчинків і взаємин людей

ОБРАЗ У МИСТЕЦТВІ ТЕАТРУ

На основоположному літературному ґрунті вибудовує своєрідне художньо-образне мислення мистецтво театру Театр — синтез багатьох мистецтв, зокрема живопису, архітектури, музики, вокалу, танцю тощо Об'єднавчу щодо всіх мистецтв функцію в театрі виконує література Проте є мистецтво, яке належить лише театрові Це — мистецтво актора


Актор невіддільний від театру, як і театр — від актора. Можна тверди­ти, що актор — носій специфіки театру.

Синтез мистецтв у театрі, їх органічне поєднання в спектаклі не­обхідні лише в одному випадку, — коли кожне з них виконуватиме певну театральну функцію, посилюватиме вплив мистецтва актора. Дра­матург, декоратор, музикант говорять із глядачем лише через актора і у зв'язку з актором. Координатором усіх мистецтв у театрі, творцем спек­таклю, його мистецької впливовості через численне поєднання художніх образів залежно від кількості акторів є режисер.

Коли ми порівнюємо театр з іншими видами мистецтва, то не зали­шається поза увагою така істотна обставина — спектакль створює не один художник, як у більшості мистецтв, а багато учасників творчого процесу, їх можна назвати творчим ансамблем. Природа театру потре­бує, щоб увесь спектакль був перейнятий творчою думкою і живим по­чуттям. Ними мають насичуватися кожне слово п'єси, кожне мотиву­вання руху і міміки актора, кожна режисерська мізансцена. Все це — вияв життя того єдиного, цілісного, живого організму, який, народжую­чись творчими зусиллями всього театрального колективу, дістає право називатися справжнім твором театрального мистецтва — спектаклем.

Отже, театральне мистецтво синтетичне й колективне. Однак ці влас­тивості, хоч і є важливими, та не належать винятково театрові і не пояс­нюють його специфічних особливостей. Загальновідомо, що визначаль­ною ознакою мистецтв є матеріал, за допомогою якого митець створює художній образ. У літературі таким матеріалом є слово, у живописі — колір і лінія, у музиці — гармонія звуків, у скульптурі — пластичність форми. Що ж є матеріалом акторського мистецтва? За допомогою чого актор створює художній образ?

Теоретики театру таким матеріалом, що зумовлює сценічні пережи­вання актора, називають дію. Саме в дії, вважають вони, поєднуються в нерозривне ціле думка, почуття, уява, фізична поведінка актора-образу. Дія — це вольовий акт людської поведінки, спрямований до певної мети. У дії унаочнюється єдність фізичного і психічного, найповніше і всеоб'ємно виявляється людська неповторність,

Дія є головним матеріалом акторського мистецтва, визначальною озна­кою його специфіки. Живою наочною дією актор творить художній об­раз. Недаремно актора називають дійовою особою. Оскільки цю дію актор вибудовує з самого себе як єдиної психофізичної цілісності, можна твер­дити, що він сам для себе є інструментом. Отже, актор одночасно тво­рець і інструмент свого мистецтва.

Театр — мистецтво, в якому людське життя відтворюється живою конкретною людською дією. Якщо в літературі про людську дію письмен­ник розповідає, в живописі цю дію зображено у статичній, застиглій формі, то в театральному мистецтві актор її реально здійснює. Якщо при цьо­му врахувати, що театральна дія відбувається в безперервному потоці живого людського мовлення і живих сценічних рухів, жестів, міміки,


якщо взяти до уваги властиву театрові безпосередність емоційно-почут-тєвого впливу акторської гри, то стане очевидною і цілком зрозумілою виняткова могутність ідейно-художнього впливу, яким володіє театр

У театрі ідея, смисл твору, художнє узагальнення знаходять для себе таке життєво конкретне, наочне, почуттєво переконливе виражальне здійснення, що здається, ніби то не спектакль, а саме життя В цьому — таємниця тієї незвичайної влади театрального мистецтва над людськими душами

Найважливішою особливістю театрального мистецтва є те, що спек­такль як художня цілісність остаточно формується під безпосереднім впливом глядача Перебуваючи в залі, він не лише сприймає твір мис­тецтва, а й певною мірою бере участь у його творенні Звичайно, і в інших видах мистецтва читачі і глядачі впливають на творчість митця Вони здійснюють цей вплив через критику в засобах масової інформації, шляхом прилюдних обговорень і диспутів, за допомогою листів, адресо­ваних авторові твору, тощо Тут вплив здійснюється не в процесі самої творчості В театрі відбувається безпосередня взаємодія між актором і глядачем Велику насолоду дістає актор від того, що кожен його порух, кожне слово знаходять відгук у залі Цей емоційно-почуттєвий контакт істотно стимулює як процес творчості актора, так і процес її сприймання

Слід зазначити, що почуттєві переживання в залі для глядачів ма­ють істотну відмінність від переживань, наприклад у домашніх умовах Там, де ви лише посміхнулися б, читаючи п'єсу вдома, перебуваючи в театрі ви весело смієтеся, де ви лише зітхнули б, співчуваючи страж­данням героя, в театрі не можете стримати сльози Чому7 Передусім тому, що в театрі значно посилюється особистісне бажання глядача підда­тися впливові спектаклю А ще й тому, що процес сприймання в театрі колективний, масовий Спрацьовує своєрідна психологічна заразливість Неможливо утриматися від сміху, коли всі навколо сміються Важко стримати сльози, коли поряд з тобою плачуть Не обійти увагою мертву тишу заповненого залу Як жодне інше мистецтво, театр здатний об'єд­нати думки, почуття, волю багатьох людей

Понад два століття точиться дискусія щодо природи акторського мистецтва і його специфіки, зумовленої цією природою Поперемінно брала гору одна з двох концепцій інколи досягали компромісу як їх рівнозначного чи переважного поєднання Дискусія розгорталася нав­коло питання про те, якими почуттями актор живе на сцені справжні­ми почуттями ролі чи почуттями, зумовленими його технікою, грою'' Ці концепції дістали і відповідні назви «мистецтво переживання» та «мистецтво зображування» Актор «мистецтва переживання», на думку К Станіславського, намагається, вживаючись у роль, переживати так, як переживав би герой Актор «мистецтва зображування» прагне пережи­ти роль лише один раз, удома чи на репетиції, для того щоб спочатку пізнати зовнішню форму природного вияву почуттів, а потім навчитися відтворювати їх механічно Зіставляючи ці акторські види мистецтва,


неважко переконатися, що розбіжності у поглядах окреслюються різним усвідомленням матеріалу мистецтва

Прибічники «театру переживання» вважають, що «душа», психіка актора, його мислення і переживання — основний матеріал для ство­рення образу М Щепкін зауважував, що актор, створюючи образ, «му­сить почати з того, щоб знищити себе, свою особистість, усю свою непов­торність і стати тією особою, яку витворив автор»1

Є й помірковані думки Уславлений Сальвіні про свою творчість пи­сав так «Коли я граю, я живу подвійним життям, сміюсь і плачу, і водночас аналізую свої сльози і свій сміх, щоб вони найвагоміше впли­вали на серця тих, до кого я звертаюсь»2

Палким і послідовним поборником «школи зображування» був ви­датний філософ і естетик Деш Дідро У «Парадоксі про актора» він зауважував «Поміркуйте над тим, що в театрі називають бути правди вим Чи означає це поведінку на сцені, як у житті? Ашскілечки Прав­дивість у такому розумінні перетворилася б на вульгарність Що таке театральна правдивість? Це відповідність дій, мови, обличчя, рухів, жестів ідеальному образові, створеному уявою поета і ще нерідко звеличеному актором Ось у чому диво»3

Якщо проаналізувати судження найпослідовніших представників обох напрямів, неминуче дійдемо висновку, що вони не утримуються на позиціях абсолютної непримиренності, шукають компромісних варіантів Особливо це характерно для практиків Той самий М Щепкін згодом скаже «Справжнє життя і хвилюючі пристрасті, будучи вірогідними, мають у мистецтві виявлятися просвітленими і дійсне почуття настільки допускатися, наскільки того варта ідея автора»4 Це вже ближче до Сальвіні, а отже, до компромісу Безкомпромісний Дідро залишається наодинці, бо він теоретик, філософ Сценічні переживання змушують його перебувати в постійних муках, дошукуючись відповіді на питання, як краще, як найдоцільніше, як найвпливовіше діяти на сцені

Відповідь на питання, чи повинен актор на сцені жити переживан­нями, почуттями й емоціями образу, передбачає неоднозначність і так, і ні Ні — коли йдеться про буденні, життєві почуття, так — коли з'являються почуття «художні», «сценічні», «акторські» Це добре відтінив К Станіславський, називаючи життєві почуття «первинними», а сценічні — «вторинними»

Відомо, що почуття — завжди процес, а отже, можливі різні стадії його розвитку, різні рівні інтенсивності, різний характер вияву, безмеж­на кількість відтінків Зрештою, воно зумовлює взаємодію з іншими

1 Щепкин М С Записки, письма - М, 1952 - С 244

2 мастерство актера Хрестоматия — М, 1935 — С 171

3 Дидро Д Парадокс об актере // История эстетики Памятники мировой зсте-
тической мисли — М, 1964 — Т 2 — С 326 — 327

4 Щепкин М С Записки, письма — С 233 — 234


процесами у свідомості людини, а водночас і взаємоперебіг Це й дає підставу передбачати можливість існування особливої форми людських переживань, викликаних різновидами мистецтва, зокрема й театрально­го «Сценічні почуття» не в тому розумінні, що акторові властиве щось, взагалі не властиве людській природі Навпаки, ці сценічні почуття ви­хоплюються з глибинних шарів людської природи Актор на сцені живе не тільки в образі, а й у поставі природної своєрідності як майстер, творець Тому почуття актора-образу, вступаючи у взаємодію з психофі зичними процесами, які він відчуває як актор-художник, видозмінюються і набувають специфічної виразності Це поетичне атрофування життє вих переживань У цій новій якості вони часто набувають такого рівня щирості, сили й глибини, на які актор у буденному житті не здатний

Чим сценічне почуття відрізняється від життєвого''' Насамперед своїм походженням Життєве почуття безпосереднє, воно зумовлюється ре­альним подразненням Сценічне — опосередковане минулим досвідом і актора, і глядача

Справді, збудити в собі певне переживання актор може лише в тому разі, якщо він таке вже переживав, спостерігав, наслідував, відтворював, Йому залишається лише віднайти його у глибинах власної емоційної пам'яті, поєднати з умовним сценічним подразником і відтворити актор­ськими зображальними засобами

Емоційна пам'ять — основне джерело, з якого актор черпає необхідні йому переживання Саме в ній зосереджено сценічні почуття, які вини­кають не інакше, як у формі постійних пригадувань «Подібно до того як у зоровій пам'яті воскресає давно забута річ, пейзаж чи образ люди­ни, — пише К Станіславський, — так і в емоційній пам'яті оживлюють­ся раніше пережиті почування Здавалося, що вони зовсім забуті, але раптом якийсь натяк, думка, знайомий образ — і знову вас охоплюють переживання, іноді такі ж сильні, як і вперше, іноді слабкіші, такі ж чи видозмінені»1 Безперечно, акторові необхідна розвинена емоційна пам'ять Це найважливіша з умов його професійної придатності

На сцені актор бере участь у двох взаємодіючих, взаємозалежних, взаємоврівноважувальних, але й взаємоконкурентних процесах Один із них — життя образу, другий — життя актора як майстра і як людини Перший процес ґрунтується на оживленні слідів емоційної пам'яті (сценічні почуття), другий — на реальних думках і почуттях актора, пов'язаних із його перебуванням перед глядачами В поєднанні ці про­цеси утворюють сплав оживленого і реального, що дає акторові змогу бути сценічним, ритмічним, пластичним, гранично виразним

Психічне й фізичне в кожному сценічному порухові актора є нероз­ривне ціле, отже, і тим, і тим потрібно досконало володіти Будь-яку сценічну реакцію акторові слід не відривати від життєвих обставин, а наповнювати психофізичною цілісністю — у єдності внутрішнього і

1 Станиславский К С Собр соч В8т —Т 2 —С 216 80


зовнішнього, суб'єктивного та об'єктивного Єдиною запорукою цього є сценічна дія

«Не ждіть почуттів! — закликав Станіславський — Вони — ми мовільні, підсвідомі Дійте відразу! Почуття прийде в процесі дії Дія — збудник сценічних почуттів, цих найважливіших поетичних відбитків життєвих переживань» Від фізичних дій людського тіла до глибинних виявів людського духу — один з головних принципів акторського мис­тецтва




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-12-27; Просмотров: 1931; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.012 сек.