Україна у др. пол. ХІХ ст

Тема 8

Тема 7

УКРАЇНА В ПЕРІОД РОЗПАДУ ФЕОДАЛЬНО – КРІПОСНИЦЬКОГО ЛАДУ ТА ФОРМУВАННЯ КАПІТАЛІСТИЧНИХ ВІДНОСИН (ПЕРША ПОЛОВИНА ХІХ СТ.)

Питання теми:

1. Соціально – економічне та політичне становище України наприкінці ХVIII – першій пол. ХІХ століть.

2. Визвольні та національні рухи в Україні.

3. Західна Україна під владою Австрії.

Кінець XVIII – перша половина XIX ст. – період відчутних змін в житті народів Європи, зокрема українського. Епоха Середньовіччя остаточно йде у минуле. Настає епоха Нового часу. Зміни, що сталися в цей період, подекуди і сьогодні визначають життя людей на європейському континенті.

Перш за все необхідно сказати про кризу аграрно – ремісницької цивілізації. Виробництво на основі ручної праці, у другій половині XVIII століття виявила свою неспроможність забезпечувати потреби людей у промислових товарах, необхідних для життя. Тому саме в цей період починається т. зв. «промислова революція». Її суть – у винайденні та впровадженні у виробництво робочих машин і механізмів на основі парового двигуна. Спочатку ці зміни відбулися у головній галузі тодішньої промисловості – текстильному виробництві. Протягом XIX століття вони охопили транспорт та сільське господарство.

Промислова революція тягла за собою також і соціальні зміни. Виникають нові суспільні групи (класи) – буржуазія (приватні власники промислових підприємств) та пролетаріат (наймані працівники). Для формування відповідних класів необхідна була, зокрема, особиста свобода людей, ліквідація будь – яких форм особистої залежності, характерних для середньовічного суспільства. Тому саме в цей період розповсюджуються ідеї свободи, рівності і братерства (гасло, вперше висунуте під час Великої Французької революції 1789 – 1799 рр.). Було також покладено початок сучасним європейським націям, як об’єднанням особисто вільних індивідів на грунті спільної мови, культури та території мешкання.

Всі вищезгадані зміни призвели до формування індустріального суспільства. Це суспільство, основою якого є велике машинне виробництво та новітні досягнення природничих і технічних наук. Процес формування індустріального суспільства отримав назву «модернізація» (від modern – сучасний).

Формування індустріального суспільства відбувалося неоднаковими темпами в різних країнах Європи. Лідером тут була Великобританія, де цей процес розпочався у другій половині XVIII століття. Протягом XIX століття індустріальне суспільство стало формуватися в країнах континентальної Європи і зокрема, в Україні.

Утворення індустріального суспільства призвело до відчутних змін у функціонуванні держави як суспільної інституції. Шанс на гідне існування в епоху Нового часу отримали саме ті держави, які сприяли (зокрема, шляхом створення відповідного законодавства) формуванню у своїх країнах індустріального суспільства. Ті ж держави, що не могли пристосуватися до нових умов, ризикували в кращому випадку, втратити частину своєї території, а в гіршому – взагалі щезнути з політичної карти Європи. Не випадково саме наприкінці XVIII – першій половині XIX століття відбуваються великі територіально – політичні зміни у побудові системи європейських держав.

Українські землі були захоплені цим процесом у зв’язку з кризою Речі Посполитої та її трьома розподілами між сусідніми державами – Прусією, Австрією та Росією (1772, 1793 та 1795 рр.). Інші помітні територіальні зміни на теренах сучасної України відбулися внаслідок російсько – турецьких воєн у Північному Причорномор’ї у другій половині XVIII ст. Весь цей регіон був втрачений Туреччиною і приєднаний до Російської держави. Відповідно, українські землі були розподілені наступним чином. Західноукраїнські території – Галичина, Буковина, Закарпаття – увійшли до складу Австрійської (згодом – Австро – Угорської) імперії. Більша ж частина України – Слобідська Україна, Лівобережжя, Правобережжя, Причорномор’я та Крим – опинилися у складі Російської імперії. Вони отримали в історичній науці загальну назву – Східна Україна.

Такий розподіл мав для історичної долі України суперечливі наслідки. З одного боку, між Західною та Східною Україною пролягла глибока межа в галузі політичної психології, яка відчувається й зараз. Так, мешканці Сходу та Заходу різняться щодо мови (у Західній Україні вона є переважно українською, на Сході – російскою), культури, зовнішньополітичної орієнтації. Втім, утворення індустріального суспільства завдяки зусилля двох вищезгаданих держав піднесло українську націю на новий щабель її розвитку, створили умови для українського національного відродження.

Обидві імперії, що розділили між собою українські землі, були державами, пристосованими для формування індустріального суспільства. Це означало всебічну опіку влади над населенням, ігнорування регіональних відмінностей розвитку окремих територій у складі держави, а головне – радикальну модернізацію різних боків життя населення, ліквідацію залишків середньовічних порядків та звичаїв.

Ці особливості державної політики Росії та Австрії на українських землях відображалися, зокрема, у їхньому адміністративно – політичному устрої. Для зручності управління Україною російський уряд поділив її територію на губернії. На початку ХІХ ст. в Україні налічувалося дев’ять губерній: на Лівобережжі – Слобідсько – Українська (з 1835 р. – Харківська), Полтавська, Чернігівська; на Правобережжі – Київська, Волинська і Подільська; на півдні – Катеринославська, Херсонська і Таврійська.

У складі Австрійської монархії адміністративно – політичний устрій українських земель був облаштований наступним чином. У 1772 р. Галичині (яка відійшла до Австрії за першим розділом Речі Посполитої) був наданий статус «Королівства Галичини і Володимирії». Таку назву можна важати своєрідною пам’яттю про Галицько – Волинське королівство, що існувало на цій території у XIII – XIV ст. У 1809 р. під тиском Наполеона Тернопільський округ Галичини був переданий австрійцями Росії, але у 1815 р. російський та австрійський уряди домовилися про його повернення до складу Австрійської держави У 1786 р. до Галичини на правах окремого округу була приєднана Буковина. Закарпаття (яке знаходилося у складі Австрійської монархії з XVII ст.) поділялося на декілька жуп (комітатів). Утворення вищезгаданих адміністративно – територіальних одиниць ігнорувало особливості розселення людей різних національностей. Так, українці Росії були адміністративно роз’єднані у межах декількох губерній. У складі Галичини крім українських земель знаходилися території з польським та румунським населенням. У жупах Закарпаття значним був угорський національний елемент.

Управління українськими землями в обох імперіях було централізованим. Його здійснювали намісники центрального уряду, які в губерніях Російської імперії та в Галичині називалися губернаторами, а у Закарпатті – жупанами. В обох імперіях їх призначав голова держави – імператор. Губернаторам (жупанам) був підпорядкований весь управлінський апарат на відповідній території, що складався з державних чиновників різних рангів. Отже, для українців у складі обох імперій не передбачалося жодної політичної автономії.

Ставлення державної влади до українців в обох імперіях диктувалося необхідністю перетворити їх на лояльних підданих відповідних монархій. Засоби для цього в російській та австрійській державах застосовувалися різні. Російський уряд, зважаючи на мовну та релігійну близькість українців до росіян широко відкривав українцям доступ до управлінських посад в імперії, аж до найвищих. Так, українцями були канцлер Російської імперії О. Безбородько, міністр внутрішніх справ В. Кочубей та ін. Така інтеграція українців у Російську державу відбувалася шляхом їхньої русифікації – добровільної відмови від рідної мови та звичаїв (тим більше, що різниця між українським і російським у мові та побуті вважалася несуттєвою). Особливо швидко процес русифікації йшов у великих містах Лівобережної та Південної України – Харкові, Катеринославі, Одесі. Цьому сприяв змішаний характер їхнього населення: поруч з українцями тут традиційно селилося багато росіян та представників інших національностей (євреїв, болгар, вірменів, греків, поляків, німців). Відповідно, російська мова і культура ставали спільними для представників різних національностей. Це були мова й культура модернізації.

На відміну від російського уряду, який намагався досягти покірності з боку українців, стираючі мовні та культурні межі між ними і росіянами, уряд Австрії робив кроки щодо стимулюваня української національної самобутності в межах імперії. До цих кроків можна зарахувати державне утримання української греко – католицької (уніатської) церкви та стимулювання громадської діяльності уніатського духовенства щодо збереження української мови та культури. Така політика пояснюється намаганням австрійського уряду протиставити українців полякам – нації, що прагнула до відродження своєї державності і була в цілому вороже налаштована щодо Австрії.

Вищезгадана діяльність українського греко – католицького духовенства та мирян охоплювала переважно сільське населення. Вона не суперечила загальному напрямку австрійської політики в краї – інтегрувати Галичину до складу монархії. Для цього до міст Галичини (в першу чергу до Львова) здійснювалося масове переселення німецькомовного населення з австрійських та чеських земель імперії. Німецька мова стала у краї офіційною мовою державних установ. Так само, як і російська мова у Східній Україні, німецька мова на західноукраїнських землях була мовою модерну, мовою переходу до індустріального суспільства.

У Закарпатті, як і раніше, панували угорська мова та культура, а місцеві українці («русини», за їхньою самоназвою) знаходилися у приниженому стані.

Для виховання лояльних підданих і Російська і Австрійська монархії здійснювали широкомасштабні реформи у галузі народної освіти. Проявом цих реформ було зокрема, заснування на території України перших університетів сучасного типу – Львівського (1784 р.), Харківського (1805 р.), Київського (1834 р.).

Варіант модернізації суспільства, запропонований (а точніше, нав’язаний) українцям Росією та Австрією, був не єдиним. Інша перспектива розвитку України відкривалася у зв’язку з Великою Французькою революцією і війнами Франції за панування над Європою 1792 – 1815 рр. Внаслідок перемог французів над ворожими арміями антифранцузьких коаліцій у багатьох європейських країнах ліквідовувалося (або обмежувалося) кріпацтво, складалися умови для розвитку машинної промисловості, нарешті, ліквідувалися феодальні привілеї і запроваджувалися конституції за французьким зразком.

Прагнучи підірвати могутність своїх противників на європейському континенті, зокрема Росії, уряд Франції ще у 90-ті рр. ХVIII ст. звернув увагу на «країну козаків», розташовану по обидва боки Дніпра. Згодом, у 1812 р., розпочинаючи війну проти Росії Наполеон планував утворення на сході Європи залежних від Франції держав. Їх існування унеможливило б російську могутність в майбутньому. Так, на території України планувалося утворити дві нові держави – одну на Правобережжі, іншу – на Лівобережжі (від Дніпра до Дону). На чолі новостворених держав французький імператор планував поставити своїх воєначальників. Це був вже апробований у Західній Європі спосіб поставити під контроль Франції важливу для неї територію, яку з тих чи інших причин неможна приєднати безпосередньо до французьких володінь. Так у Німеччині Наполеоном було створено королівство Вестфалія, в Італії – королівство Етрурія, а в Польщі – Велике Герцогство Варшавське.

Війна 1812 р. показала межу французької сили. Незважаючи на великий попередній досвід бойових дій і військову майстерність, великі людські та матеріальні ресурси, зібрані з усієї Європи, Франція програла війну спочатку на території Росії, а потім – і у Західній Європі. У 1814 р. війська Росії та її союзників вступили до Парижа і змусили Наполеона зректися влади.

Вагомою причиною російської премоги був справді народний характер війни. На захопленій французами території розгорнулися дії партизанських загонів, проти яких були безсилі регулярні війська загарбників. Населення тилових районів, зокрема українських губерній зробило вітчутний внесок в економічну перемогу Росії. Так, Україна стала одним головних постачальників продовольства для російських військ. На повну потужність працювали під час війни 1812 р. Шосткінський пороховий, Луганський ливарний заводи, а також Київський арсенал. Але найяскравішим прикладом участі українського населення у війні 1812 р. було формування загонів народного ополчення на Чернігівщині, Полтавщині, Київщині на допомогу російським військам (де також служило багато українців). Загальна чисельність українських ополченців перевищувала 55 тис. чоловік. Разом з регулярною російською армією вони з боями пройшли Польщу, Прусію, інші країни Європи і закінчили війну в Парижі. Пояснюючи мотиви активної участі українського населення в російсько – французькій війні на боці Росії, слід зазначити наступне. По – перше, психологічно українці були значно ближчі до росіян, ніж до французів – представників іншої – західноєвропейської – культури. По друге, французи та їхні союзники (поляки, німці, італійці) поводились з населенням окупованих російських територій, як жорстокі загарбники. Це унеможливлювало сприйняття місцевим населенням (зокрема, українцями) всього позитивного, модерного, що вже запроваджувалося Францією у Західній Європі. По-третє, слід сказати про надію українських селян – кріпаків шляхом участі в народному ополченні отримати свободу. Через всі ці обставини західноєвропейський (в особі Франції) варіан модернізації українського суспільства зазнав поразки.

Різновидом західноєвропейського варіанту модернізації України крім «французького» був «польський». Під час наполеонівських воєн поляки були одними з найвірніших союзників Франції. З її допомогою вони сподівалися відродити польську державність і ліквідувати таким чином наслідки трьох поділів Польщі наприкінці XVIII cт. Саме на поляків збирався спиратися Наполеон у політичному облаштуванні Східної Європи. Так, плануючи утворення залежної від Франції держави на Правобережній Україні, Наполеон збирався поставити на чолі її маршала Ю. Понятовського – поляка за походженням. Соціальною опорою цієї держави мусила стати польська шляхта Правобережжя.

Після перемоги над Францією російський імператор Олександр І, усвідомлюючи важливість вирішення «польского питання» для політичної стабільності в Європі, сприяв утворенню в межах Російської імперії автономної польської держави – Королівства Польського. Вона була утворена на приєднаних до Росії землях Центральної Польщі. Столицею королівства стала Варшава. Сам імператор був проголошений польським королем, держава мала свою конституцію (одну з найдемократичніших у тодішній Європі), управлінський апарат і навіть невелику армію, якою командував брат царя – великий князь Костянтин Павлович.

Однак всі ці заходи не вирішили «польської проблеми». Адже кінцевою метою польського суспільства залишалося відродження незалежної Речі Посполитої в кордонах, що існували до її розподілів (на 1772 рік). Це означало претензії поляків на українські землі Правобережжя, а також на Білорусь та Литву.

17 листопада 1830 р. спалахнуло повстання у Варшаві. Повстанці вигнали великого князя Костянтина Павловича, а нового російського імператора Миколу І оголосили позбавленим польського трону. Було утворено Національний уряд, який висунув політичну програму відродженя незалежної, демократичної Польщі в кордонах 1772 р. Для стимулювання повстанського руху на землях Правобережної України сюди було направлено кавалерійський корпус генерала Ю. Дверницького (весна 1831 р.). Протягом квітня – червня 1831 р. відбулося декілька повстань поляків в цьому регіоні.

Втім, не зважаючи на окремі тактичні успіхи, польське повстання 1830 – 1831 рр. потерпіло поразку. У вересні 1831р. російські війська взяли Варшаву. Не вдалося не тільки розширити межі Королівства Польського і домогтися його незалежності, а й та автономія, що існувала до повстання, була значно обмежена.

З одного боку, поразку повстанців можна пояснити обмеженою соціальною базою цього руху. Адже участь у повстанні приймала переважно шляхта. Більшість же селян залишилася байдужою до цієї, як вони самі говорили, «панської справи». Водночас слід зазначити й наступне. Демократична держава, яку збиралися утворити повсталі, повинна була бути демократією не для українців, а для поляків, а отже, для людей іншої, західноєвропейської культури. Тому й не дивно, що серед українців ідея демократичної Польщі не знайшла підтримки. На Полтавщині та Чернігівщині при сприянні російського уряду знову, як і під час війни 1812 р., були утворені загони українських козаків – ополченців для боротьби з польськими повстанцями. Російськими військами, що наступали на Варшаву, командував фельдмаршал, граф М. Паскевич, за походженням – українець з Полтави. Все це можна вважати відгомоном українсько – польської боротьби XVI – XVIII cт. Так невдало завершилася й друга спроба модернізувати українське суспільство на західноєвропейських засадах.

На підставі цих фактів можна зробити висновок про те, що проблему подальшої модернізації українського суспільства можна було вирішити тільки на вітчизняному політичному грунті. І тут слід сказати про рух декабристів: російських революціонерів – дворян, мрією яких була зміна існуючого в Російській імперії суспільного ладу у бік демократизації. Відносно ліберальна політика часів царювання Олександра І (1801 – 1825 рр.) безумовно, сприяла появі опозиційних настроїв. Саме в цей час виникла перша таємна організація дворян – революціонерів: «Орден російських рицарів» (1815 р.). Згодом замість нього утворилися інші: «Союз спасіння» та «Союз благоденства» і нарешті, «Південне товариство» на чолі з П. Пестелем та «Північне товариство» під керівництвом М. Муравйова (1822 р.). Центром «Південного товариства» було м. Тульчин Подільської губернії, де розташовувався штаб російської 1-ї армії (більшість членів товариств були військовими). «Північне товариство» розташовувалося у Петербурзі.

Наміри вищезгаданих організацій щодо змін у суспільно – політичному ладі Росії відбиті в наступних документах, які за їхнім змістом слід вважати проетами конституції майбутньої Російської держави – «Руській правді» П. Пестеля та «Конституції» М. Муравйова. Головним наміром декабристів слід вважати ліквідацію кріпацтва та феодальних станів і перетворення мешканців Російської імперії у вільних громадян. Запезпечити рівноправ’я громадян мусив вільний доступ до володіння землею. Участь громадян в управлінні державою мала здійснюватися за допомогою виборів як загальнодержавного парламенту так і місцевих органів влади. У проекті «Конституції» М. Муравйова передбачалося утворення в Росії конституційної монархії, де імператор та призначені ним чиновники були б під контролем обраних народом депутатів. «Руська правда» П. Пестеля була ще радикальнішою. Вона передбачала повну ліквідацію монархії і заміну імператорського сану виборною колегіальною установою – Державною Думою з п’яти осіб На думку П. Пестеля, це мало б гарантувати державну владу від одноосібного правління і тісно пов’язаного з ним порушення законності і прав громадян.

Суперечливими були погляди декабристів на територіальну організацію майбутньої Російської держави. З одного боку, передбачалася її широка децентралізація – передання значної частини владних повноважень від центрального уряду місцевій владі. Так, територію Росії передбачалося розділити на 10 областей (П. Пестель), або 13 «держав» (М, Муравйов). Наприклад, за «Конституцією» М. Муравйова на території України мусили бути утворені дві «держави» – Українську зі столицею в Харкові та Чорноморську зі столицею у Києві.

Разом з тим, ці автономні державні утворення не повиннні були мати національного характеру. Так, на думку П. Пестеля, всі народи, що складають Російську державу, визнаються російськими і відмовляючись від своїх самоназв, складають єдиний російський народ. У такому устрої Росія буде мати вигляд «Единородства, Единообразия и Единомыслия». В цьому твердженні відбилися погляди тодішнього суспільства на модерну державу, яка заради благоустрою суспільства стирає будь – які національні межі.

Свої плани декабристи розраховували здійснити за допомогою державного перевороту і проголошення революційної диктатури. Однак збройний виступ Північного товариства у Петербурзі 14 грудня (рос. – декабря) 1825 року (від чого цей політичний рух і отримав свою назву) провалився. Військові частини, підняті на повстання революційними офіцерами, були оточені і розстріляні вірними уряду військами. В Україні повстання декабристів проявилося у збройному виступі Чернігівського піхотного полку, що був організований офіцерами – членами Південного товариства (січень 1826 р.). Однак і цей виступ зрештою, зазнав поразки. Так само, як і під час польського повстання 1830 – 1831 рр., соціальна база повсталих була обмеженою. Вони покладали надії на дворянство, як на найбільш освідчену групу населення імперії. Однак дворянство, будучи привілейованим феодальним станом, не могло бути революційним в умовах формування індустріального суспільства.

Суворою була розправа уряду над декабристами. За рішенням Верховного кримінального суду в Петербурзі п’ять найактивніших учасників руху (і серед них П. Пестель) були повішені. Інших, зокрема М. Муравйова, заслали до Сибіру. Повсталі військові частини розформували, а солдатів відправили на Кавказ, де йшла війна Росії з місцевими гірськими народами.

Значення декабристського руху для України полягає насамперед, в тому, що програма модернізації російського суспільства, розроблена декабристами, передбачала побудову в Росії демократії європейського зразка. Інша справа, що існування майбутньої Російської демократичної держави не передбачало окремої національної ідентичності українців. Вони могли б користуватися плодами цієї демократії лише повністю ототожнюючи себе з російським народом.

Власне українська національна ідея в цей час була представлена настроями частини дворянства Лівобережної України (нащадків української козацької старшини), яка прагнула до відродження автономії Гетьманщини. Цікаво, що ця ідея знаходила співчуття навіть серед російських урядовців, що керували Україною. Маємо на увазі князя М. Рєпніна, який у 1816 – 1834 рр. займав посаду Малоросійського генерал – губернатора (воно складалося з Чернігівської та Полтавської губерній). М. Рєпнін був палким прихильником відновлення козацтва. Саме за його ініціативою під час польського повстання 1830 – 1831 рр. на Лівобережжі було дозволено формувати козацькі полки для боротьби з повстацями. Крім цього, генерал – губернатором був складений і представлений імператору Миколі І проект відновлення козацтва на Лівобережній Україні. Недаремно окремі представники лівобережного дворянства, що співчували ідеї автономії, бажали бачити М. Рєпніна гетьманом відродженого козацького війська.

Проект М. Рєпніна не був здійснений. Російський уряд визнав його таким, що не відповідає «благу империи, в которой не должны быть терпимы федеральные соединения провинций на особых правах». Причиною цієї невдачі, так само, як і причинами невдач декабристського руху та польського повстання 1830 – 1831 рр., була орієнтація ідеологів руху за автономію на суспільні класи, що в умовах формування індустріального суспільства відходили у минуле – шляхту, козацтво. У резолюції на проект М. Рєпніна простежується логіка розвитку модерної держави, що прагне до стирання регіональних особливостей на своїй території. Російський уряд погоджувався на відродження українського козацтва тільки у моменти військової небезпеки на південних кордонах держави. Так, під час російсько – турецької війни 1828 – 1829 рр. на бік російської армії прейшли козаки Задунайської Січі, піддані турецького султана, що відмовилися воювати проти Росії. Їх очолював отаман Й. Гладкий. У 1831 р. їм було відведено 74 тис. десятин землі між Бердянськом та Маріуполем вздовж берега Азовського моря. Тут виникли м. Нікольське, 3 станиці та 15 хуторів. Так було засноване Азовське козацьке військо. Втім, у 1862 – 1864 рр. тисячу родин азовців насильно переселили на Північний Кавказ. Придушуючи спалахи невдоволення, викликані цим актом, російський уряд 1865 року ліквідував Азовське військо. Рядові козаки були пертворені на державних селян, військові регалії та зброя були передані Кубанському козацькому війську.

Ставало зрозумілим, що українське національне відродження буде успішним лише у випадку опанування українцями надбань індустріального суспільства в галузі економіки, техніки, культури (зокрема, політичної). Відповідні процеси відбувалися протягом ХІХ ст. і мова про них піде далі.

Перебування українських земель у складі Російської та Австрійської імперій супроводжувалося великими зрушенннями у способі життя населення. Тут перш за все слід сказати про зростання міст. Розвиток економіки (зокрема промисловості), державного управлінння, освіти, науки, культури робив міста носіями суспільного прогресу. І хоча зростання міського населенння стримувалося кріпосництвом, воно все ж відбувалося. Київ, Харків, Одеса, Катеринослав, Львів ставали містами сучасного типу. Тут було зруйновано старовинні середньовічні фортифікаційні споруди, які заважали зростанню міст. Так, наприкінці XVIII ст. за наказом австрійської влади було розібрано залишки Високого замку – середньовічної фортеці Львова. Тоді ж російською владою було ліквідовано дерев’яну козацьку фортецю Харкова. Замість старовинних фортифікаційних споруд прокладалися нові вулиці й площі, будувалися адміністративні та інші будівлі. Населення міст дедалі меньше займалося сільським господарством. Саме завдяки цим процесам українці поступово переставали бути переважно селянською нацією. Поступово формувалася українська національна інтелігенція.

Зрушення у житті міського населення відчутно простежуються на прикладі розвитку системи освіти. На початку ХІХ ст. в Україні існували переважно парафіяльні («дяківські») школи при церквах. У 1803 р. новостворене Міністерство народної освіти Російської імперії почало реформування освіти в країні. Система освіти набула багатоступеневого характеру. Нижчий ступінь становили нові парафіяльні школи, очолювані священниками. Тут діти вчилися читанню, писанню, арифметиці та «закону божому». У селах навчання продовжувалося 4 – 6 місяців, в містах – 1 рік.

Другий ступінь освіти становили повітові училища. Тут вивчалися російська мова, географія, історія, арифметика, геометрія, фізика, природознавство, малювання, «закон божий». Спочатку ці училища були двокласними, а згодом – трикласними.

Третій ступінь освіти становили гімназії. На початку ХІХ ст. вони були відкриті у всіх губернських та окремих повітових містах. Гімназичний навчальний курс тривав чотири роки і містив вивчення мов – російської, латинської, німецької та французької. Вивчалися також математика, фізика, природознавство, географія, історія, право.

Випускники гімназій отримували право вступу до університетів. Останнні становили вищий, четвертий ступінь освіти. Тут слід сказати про реформу вищої освіти. На початку ХІХ ст. єдиним на українських землях під владою Росії вищим навчальним закладом залишалася Київська академія, початок якій поклав видатний український церковний діяч митрополит київський Петро Могила (1596 – 1647). Але на початку ХІХ ст. вона все меньше і меньше відповідала запитам суспільства, пов’язаним з модернізацією, оскільки освіта в ній носила переважно духовний характер. У 1819 р. Київська академія була остаточно реорганізована в духовну академію.

Що ж до світської вищої освіти, то вона в Україні була практично організована наново. Великий вплив тут мав Московський університет. Він був своєрідним зразком для нових університетів, що почали відкриватися в Україні. Першим з них став Харківський, відкритий у 1805 р. завдяки клопотанням видатного громадського діяча Слобожанщини В. Каразіна. Йому сприяли харківський губернатор І. Бахтін та міський голова Харкова Є. Урюпін. Навчання в університеті тривало 4 роки на відділеннях, згодом реформованих у факультети – історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному та медичному. У 1834 р. відкрився університет в Києві, який спочатку складався з філосовського та юридичного факультетів. Його першим ректором став видатний український вчений М. Максимович, вихованець Московського університету.

На західноукраїнських землях, що були у складі Австрійської імперії, система освіти також була багатоступеневою. Її нижчу ланку становили трикласні початкові школи, середню – гімназії, вищу – Львівський університет, заснований у 1784 р. згідно з указом імператора Йосифа ІІ, як німецькомовний навчальний заклад. На початку ХІХ ст. університет складався з філософського, богословського, юридичного та медичного факультетів.

Як вже зазначалося вище, система освіти на українських землях будувалася в інтересах обох монархій для виховання насамперед, «вірних підданих», а також підготовки кваліфікованих державних службовців. Однак незважаючи на таку суто практичну мету, університети поступово ставали також і центрами науки. Наведемо приклади з історії Харківського університету. Тут працював видатний вчений-математик Т. Осиповський (у 1813 – 1820 рр. він був ректором університету). Його тритомний «Курс математики», виданий 1829 р. в Петербурзі, протягом кількох десятиріч був головним в Росії підручником з цієї дисципліни. В перші роки існування університету професором філософії тут був вихідець з Німеччини, І. Шад. У своєму навчальному курсі він виступав прихильником свободи совісті та віросповідання, широкої народної освіти (в тому числі й за допомогою університетів), політичної рівності людей. Професор кафедри російської історії Г. Успенський відомий спробою систематизувати матеріал з вітчизняної історії у праці «Опыт повествования о древностях русских». З метою координації зусиль вчених Харківського університету в різних галузях знань у 1812 р. тут було створене Товариство наук у складі двох відділень – природничого та словесного (історико – філологічного). Видавалися «Труды Харьковского ученого общества».

Розвиток освіти й науки, зокрема історичної, сприяв появі феномену українського національного відродження. Під цим терміном слід розуміти зростання національної самосвідомості українців, поступове усвідомлення ними себе, як окремої нації (етнічної спільноти), об’єднаної єдиною літературною мовою та історичною пам’яттю.

У першій половині ХІХ ст. цей процес тільки розпочинався шляхом зростання інтересу до історичного минулого України, мови та звичаїв її народу. Так, саме тоді з’являються історичні твори: «История русов» невідомого автора, «История Малой России» Д. Бантиш – Каменського, «История Малороссии» М. Маркевича, «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского» А. Скальковського, «История древнего Галицко – Русского княжества» Д. Зубрицького. Для розвитку української історичної науки важливе значення мали публікації документів, літописів, фольклорних матеріалів, здійснені вченим – славістом, професором Московського університету, вихідцем з України О. Бодянським у періодичному виданні «Чтения Московского общества истории и древностей российских». «Чтения...» видавалися Московським університетом.

Вагомий внесок в українське національне відродження зробив просвітницький гурток «Руська трійця», що сформувався на початку 30 – х рр. ХІХ ст. у середовищі української студентської молоді Львова. Засновниками гуртка були М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич. Учасники гурта знайомилися з творами української літератури в Росії (творами І. Котляревського, Г. Квітки – Основ’яненка, П. Гулака – Артемовського, Є. Гребінки та ін.), підтримували дружні стосунки з польськими та чеськими літераторами й фольклористами.

У 1834 р. «Руська трійця» підготувала до друку історико – літературний збірник «Зоря». Тут містилися біографія Б. Хмельницького, популярна розповідь та народна пісня про його походи, вірш М. Шашкевича про керівника народного повстання кінця XVI ст. С. Наливайка, розповідь про опришків «Олена» та інші матеріали. Автори збірки вітали боротьбу народу за соціальну та національну свободу, виступали за єдність галицьких українців з усім українським народом. Однак друком збірка так і не вийшла через цензурну заборону.

Ця невдача не зупинила аматорів. Невдозі вони підготували і видали у Будапешті літературно – науковий альманах «Русалка Дністровая» (1836 р.). Він містив деякі матеріали із забороненої «Зорі» з додатком ряду нових. Альманах означав появу нової української літератури у Східній Галичині. Він по суті, був протестом проти австрійського абсолютизму і відображав ідею об’єднання західних українців з Великою Україною. Саме тому вихід «Русалки Дністрової» був вороже сприйнятий місцевою австрійською владою. Львівська цензура у 1837 р. заборонила розповсюдження альманаху. Галицьке губернське правління розпорядилося знищити весь його наклад, передавши лише один примірник до бібліотеки Львівського університету. Конфісковані примірники альманаха випадково збереглися у крайовому цензурному комітеті. Видавці збірки були притягнуті до слідства, після чого губерське правління оголосило їм сувору догану і віддало під нагляд поліції.

Після заборони «Русалки Дністрової» учасники «Руської трійці» були позбавлені можливості вести активну громадсько – політичну та культурну діяльність. Однак від своїх ідей вони не відмовилися. Так, у 1846 – 1847 рр. Я. Головацький підготував і видав у Відні літературний альманах «Вінок русинам на обжинки». Особливо великий суспільний резонанс мала публіцистична стаття Я. Головацького «Становище русинів у Галичині» (1846 р.). Зміст статті не дозволяв публікувати її в Австрії. Тому вона була надрукована в німецькому місті Лейпцигу, в журналі «Щорічники слов’янської літератури, мистецтва і науки» під псевдонімом Гаврило Русин. Автор гостро засудив феодально – абсолютистські порядки тодішньої Австрійської монархії, висунув вимогу поліпшення соціального становища та покращення рівня культури населення Східної Галичини. Загалом можна стверджувати, що саме діяльність «Руської трійці» ідейно готувала західних українців до революційних подій 1848 року.

У першій половині ХІХ ст. в Україні, незважаючи на перевагу сільськогосподарського виробництва, порівняно швидко розвивалася обробна промисловість, а також видобування корисних копалин. Змінювалася географія розташування промислових підприємств. Все більше їх з’являлося на Сході та Півдні України, в міру того, як відбувалося заселення і господарське облаштування цієї території. Відбувалися якісні зміни у промисловості. До середини 30-х рр. промислові підприємства Росії і тієї частини України, що входила до її складу належали переважно державі і окремим поміщикам. Виробництво тут грунтувалося на ручній праці кріпаків. З кінця 30-х – початку 40-х рр. поступово збільшувалася кількість підприємств, що належали купцям, багатим ремісникам та селянам. Робочу силу на таких підприємствах складали переважно наймані робітники. Це супроводжувалося запровадженням у виробництві машин та механізмів.

На західноукраїнських землях в цей час промисловість залишалася на рівні ремесла й мануфактури. Більшість мануфактур знаходилися у селах і були власністю поміщиків та держави. Загалом, економічний розвиток західноукраїнських земель помітно відставав від аналогічних процесів в інших регіонах Австрійської монархії. Там (в першу чергу в Австрії та Чехії) вже відбувався перехід до фабрично – заводської промисловості з найманою працею та впровадженням машин і механізмів у виробництві. Розвиток промисловості впливав і на становище у сільському господарстві. Тут чим далі тим більше відчувався гальмуючий вплив кріпацтва на виробництво сільськогосподарської продукції. Обтяжені важкими повинностями, зокрема чотири – п’ятиденною панщиною, яка довільно впроваджувалася поміщиками, селяни не були зацікавлені у оволодінні новими, прогресивними засобами землеробства. Вони не тільки не бажали оволодівати навичками праці на сільськогосподарських машинах, а й часто навмисно їх псували. Користуючись правом феодальної власності на селянина – кріпака, як на дешеву робочу силу, поміщики й самі не проявляли зацікавленості у вдосконаленні сільськогосподарського виробництва. Лише незначна частина дворян – землевласників ставала на шлях раціоналізації, основна ж маса вела своє господарство, не застосовуючи машин і нових прийомів агротехніки. Тяжкий феодальний гніт, жорстокість поміщиків, свавілля з боку царських чиновників – все це було причиною заворушень в українських селах. Ці заворушення були частиною антикріпосницької боротьби селянства всієї Росії.

У першій половині ХІХ ст. ряд великих виступів відбувся у військових поселеннях. В Україні відомі повстання бугських (1817), чугуївських (1819) та шебелинських (1829) військових поселенців.

Так, влітку 1819 р. почалося повстання в Чугуєві. Приводом для нього були примусові сільськогосподарські роботи на користь держави. Невдовзі протестний рух перекинувся на сусідні села. Регулярні війська придушили повстання. 54 найбільш активні повстанці були засуджені до жахливого покарання: 12 тисяч ударів різками. 29 з них внаслідок цього померло.

Великого розмаху набув селянський рух на Поділлі, пов’язаний з ім’ям Устима Кармалюка. Під його керівництвом місцеві селяни, організовані у повстанський загін, більше 20 років (1814 – 1835) чинили напади на поміщицькі маєтки, купців та чиновників. Властям декілька разів вдавалося заарештовувати У. Кармалюка. Його піддавали жорстоким тортурам, але завдяки залізному здоров’ю й вірі у справедливість своєї боротьби він виніс до 1000 ударів різками, триразове заслання до Сибіру. Більше 13 тис. верст пройшов Кармалюк, повертаючись із заслання на Поділля й знову починав боротьбу проти гнобителів селянства.

Мужній народний месник, Устим Кармалюк загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Його вбив із засідки місцевий шляхтич. До 1840 р. судові інстанції затверджували вироки повстанцям Кармалюка.

Антикріпосницька боротьба селянства мала місце й на західноукраїнських землях. Певною мірою її надихали дії кармалюкових повстанців на сусідньому Поділлі. Невеликі загони, що складалися переважно з бідних селян, здійснювали напади на панські двори та державні маєтки, забирали або знищували майно, нажите шляхом експлуатації селян, руйнували поміщицькі садиби, розправлялися з місцевою урядовою адміністрацією. Повстанці Східної Галичини діяли спільно з повстанцями Північної Буковини й Закарпаття.

Антикріпосницька боротьба селянства знаходила відгук серед нової інтелігенції, що формувалася переважно з вихідців з села, які здобули освіту в місті. Ця інтелігенція не лише співчувала селянству, не лише вивчала його життя, а й формувала своїми творами світогляд народу. Її видатним представником був великий український поет Т.Г. Шевченко (1814 – 1861). Значення його творчості для України полягає у формуванні художнього образу селянина – українця, який повстає проти соціального і національного гноблення. Цей погляд згодом ліг в основу концепції історії України і мав значний вплив на національну самосвідомість українців.

Т.Г. Шевченко не був самотнім у своїй діяльності на благо народу. Про це свідчить існування у 1846 – 1847 рр. в Києві таємної політичної організації – Кирило-Мефодіївського товариства, членом якої був і великий поет. Організація була названа на честь великих слов’янських просвітників середньовіччя – братів Кирила та Мефодія. Політична програма товариства була викладена у «Статуті Слов’янського товариства Кирила і Мефодія”, а також у «Книзі буття українського народу». Програмні положення містили також записки про народну освіту (В.М. Білозерського), про об’єднання слов’янських народів (М.І. Костомарова) та інші документи. Кирило – мефодіївці розвивали в них ідеї звільнення слов’янських народів від кріпацтва, деспотизму, національного гніту.

Доволі активна діяльність цього таємного товариства була перервана у березні 1847 р. через донос властям. Невдовзі почалися арешти. Слідство у справі товариства тривало два місяці і завершилося різними вироками його учасникам. Так, Т.Г. Шевчеко був відданий у солдати Оренбургського окремого корпусу із забороною писати й малювати.

Діяльність кирило – мефодіївців слід розглядати в загальному контексті революційного руху в Європі проти феодалізму, за демократію та конституційне правління. Найвищий злет цього руху спостерігався під час революцій 1848 – 1849 рр. у Європі. В 1848 р. революційні події охопили майже всі країни Західної Європи. Почалися вони подіями в Парижі 22 – 24 лютого 1848 р. Внаслідок революційних заворушень, в яких активну участь приймали робітники, в країні було ліквідовано монархію і проголошено демократичну республіку. В березні 1848 р. спалахнули революції в Австрії, Німецьких державах, Угорщині, Італії. Національно – визвольні рухи розпочалися в Чехії, Польщі, Словаччині, Хорватії, а також на західноукраїнських землях у складі Австрійської монархії. Так, у березні 1848 р. відбулися політичні демонстрації у Львові, участь в них приймали поляки, німці, українці.

В центрі політичного життя західноукраїнських земель опинилося селянське питання. Прагнучи попередити масове повстання селян, галицьке губернське правління своїм розпорядженням від 22 квітня 1848 р. скасувало в краї панщину. Дещо піздніше був опублікований й відповідний указ імператора. Однак народні заворушення все ж таки відбулися. Вони були пов’язані з національно – визвольним рухом. 2 квітня 1848 р. у Львові виникла Головна руська рада – політична організація тодішньої еліти західноукраїнського суспільства: уніатського духовенства, інтелігенції, чиновництва. Головою ради став єпископ Г. Яхимович. Програма ради містила вимоги вільного культурно – національного розвитку українського населення Галичини.

У містах, містечках та деяких селах краю виникли місцеві «руські ради». Всього було організовано близько 50 місцевих рад. До їхнього складу обиралася головним чином інтелігенція (вчителі, учнівська молодь), селяни, міщани, парафіяльні священники. Багато місцевих «руських рад» здійснювали громадсько – політичну та культурно – просвітницьку роботу і завоювали популярність серед широких верств українського населення.

Одним з питань українського національного руху в Галичині було налагодження відносин з національними організаціями інших слов’янських народів Австрійської монархії. В першу чергу це стосувалося польського національного руху, який не тільки мав потужну мережу організацій, а прагнув розповсюдити свій вплив на галицьких українців, вважаючи їх невід’ємною складовою частиною польського народу. На Слов’янському з’їзді у Празі в червні 1848 р. Була зроблена спроба українсько – польського порозуміння. Делегати від Головної руської ради та польської Центральної ради народової після тривалих дискусій уклали між собою угоду. Вона декларувала рівність людей всіх національностей «Королівства Галичини і Володимирії» у політичних правах, рівність української та польської мов в освіті та органах державного управління, утворення автономного галицького сейму (парламенту), уряду та спільної польсько – української національної гвардії (збройних формувань народу).

Подальша політична ситуація на західноукраїнських землях була прямо пов’язана з розгортанням революційних подій. У другій половині 1848 р. в Галичині розповсюдився рух за створення української національної гвардії. Такі загони були утворені у Львові, Станіславі, Тернополі, Бережанах, Яворові. Прагнення народу озброїтися викликало велику тривогу у австрійської влади. Галицьке губернське правління розпорядженням від 16 жовтня 1848 р. категорично заборонило організацію загонів національної гвардії, а ті, що вже були створені, вимагало розпустити під загрозою застосування збройної сили.

У Львові виконання цього розпорядження наштовхнулося на спротив демократичних елементів суспільства (переважно польської національності, яка тоді переважала серед населення Львова). Особливо рішуче налаштованим було студентство. Саме ці елементи й були рушійною силою збройного повстання у місті 1 – 2 листопада 1848 р. Місто покрилося барикадами, що їх збудували повсталі робітники та ремісники біля центру Львова – площі Ринок. Цей район опинився під контролем повстанців. Активну участь у революційних подіях у Львові приймав т. зв. академічний легіон, що складався зі студентів Львівського університету. Серед них були й українці.

О 10 годині ранку 2 листопада за наказом командуючого австрійськими військами в Галичині почався артилерійський обстріл міста. Це викликало у Львові числені пожежі. Зокрема згоріли будівля університету, велика університетська бібліотека, театр, міська ратуша. Незважаючи на відчайдушний опір повстанців Львів було взято австрійськими військами. У місті, а згодом і у всьому краї було введено воєнний стан. Декілька сотень учасників повстання були засуджені військовим судом, національну гвардію розпущено і заборонено будь – які політичні збори та організації.

Однак революційна боротьба народу Галичини різних національностей не пройшла деремно. У березні 1849 р. імператор Франц – Йосиф І дарував народам імперії конституцію. На її підставі у 1850 р. було видано й конституцію Галичини. У краї запроваджувалося виборче право (обмежене майновим цензом). Галичина отримала свій автономний парламент (сейм) та його виконавчий орган – Крайовий комітет. Утворення цих органів місцевого самоврядування разом із скасуванням кріпацтва слід ввважати найбільшим досягненнням західних українців внаслідок революції 1848 – 1849 рр. Вони відкривали шлях для подальшого політичного розвитку українського населення краю, були для нього своєрідною «школою демократії».Тут люди вчилися проявляти ініціативу у місцевих, найбільш важливих для них суспільних справах, а не чекати милості від держави. Крім того, люди вчилися розв’язувати конфлікти в суспільстві шляхом компромісу різних політичних сил, а не шляхом насильства. Цей досвід є особливо актуальним зараз, в умовах подальшої політичної децентралізації України, зміцнення місцевого та регіонального самоврядування. Адже без місцевої демократії неможлива побудова Української демократичної держави як такої.

Контрольні запитання:

1. Охарактеризуйте соціально – економічне становище українських земель у складі Російської та Австрійської імперій.

2. Які політичні реформи було здійснено російською та австрійською владою на українських землях?

3. У чому полягали причини селянських заворушень у першій половині ХІХ ст.?

4. Якою, на вашу думку, була роль України у міжнародних відносинах цього періоду?

Література:

1. История Украинской ССР. Т. 4. – К.: Наукова думка, 1983. – 694 с. 2. Світлична В.В. Історія України: Навч. посіб. – Львів: Новий світ, 2004. – 304 с.

3. Історія України: Навч. – метод. посіб. за ред. В.М. Литвина – К.: Знання, 2006. – 607 с.

4. Олійник М., Ткачук І. Історія України: Навч. посіб. – К.,2007. – 264 с. 5. Історія України / відп. Ред. Ю. Сливка. – Львів: Світ, 2003. – 520 с.

1. Аграрні реформи в українських землях Австрії та Росії.

2. Реформування внутрішнього устрою Російської імперії.

3. Розвиток промисловості та торгівлі. Зростання міст.

4. Громадівський рух та його періодизація.

5. Народництво, соціал – демократичний та ліберальний рухи.

6. Москвофільство і народовство на західноукраїнських землях.

Дата добавления: 2014-12-27