Особливості християнського культу 2 страница

34. Позитивізм виник як альтернатива двом ідейним течіям: з одного боку, чистому механіцизму в дусі Лапласа, з другої — класичній філософії пізнання XVII — XVIII ст. від Декарта до Канта. Спільною основою цих течій був емпіризм, який сягав до Ф. Бекона у поєднанні з посиленою увагою до критики Д. Юма і одночасним неприйняттям метафізики, під якою розумілась класична філософія Нового часу від Декарта до Гегеля.

У своєму розвитку позитивізм пройшов низку етапів, які традиційно називають так: перший позитивізм (О. Конт, Г. Спенсер, Дж. Мілль), другий позитивізм (Е. Мах, А. Пуанкаре), третій позитивізм (Віденський гурток та ін.). Останній часто називають ще неопозитивізмом або логічним позитивізмом. Не дивлячись на різнобарв-ність та строкатість різних етапів у розвитку позитивізму, він мав певні спільні риси: по-перше, позитивізм панував у Європі з 1840-х років до початку Першої світової війни і припадав на відносно спокійний і мирний період в житті Європи, який супроводжувався розвитком наук, їхнім застосуванням у безперервному процесі індустріалізації (будівництво Суецького каналу, гігантських кораблів, фабрик, заводів, Ейфелевої вежі і т.д.), що привело вчених до віри у безперервний прогрес науки; по-друге, позитивізм стверджував примат науки та стверджував єдиний метод пізнання — природничо-науковий. Метод природничих наук працював у позитивізмі не тільки при вивченні природи, а й суспільства. З погляду позитивізму філософія повинна стати «позитивним» знанням, як фізика чи біологія; по-третє, позитивізм намагався вирішити характерні для філософської (метафізичної) теорії пізнання проблеми, спираючись на природничо-науковий розум, який протиставлявся метафізиці; по-четверте, мета пізнання вбачалась в описі явищ, а не в пошуку метафізичних сутностей і причин, що призвело до феноменологізму, тобто до відходу від питань «чому?» і заміною питаннями «як?»; по-п'яте, загальним оптимізмом була позначена вся ера позитивізму з його вірою в незмінний прогрес науки, із впевненістю у можливості розв'язати усі проблеми людства за допомогою позитивних наук.

На цьому ґрунті у Франції всередині XIX ст. виник позитивізм О. Конта, який знайшов своє продовження в Англії у філософії Дж. Мілля і Г. Спенсера.

Засновник позитивізму О. Конт дійшов висновку, що ні наука, ні філософія не можуть і не повинні ставити питання про причини явищ, а тільки про те, «як» ці причини виникають. Отже, наука, за Контом, пізнає не сутності, а тільки феномени. Г. Спенсер продовжив контовський феноменалізм, посиливши в ньому роль механічних понять. При цьому, на відміну від Конта, який вважав науку головним стимулом розвитку суспільства, Спенсер вбачав стимули дій людей і суспільства не в розумі, а в почуттях. Третій представник першого позитивізму Дж. Мілль був продовжувачем справи Бекона — у нього ми знаходимо чітко сформульовану позицію індуктивізму. Для нього поняття позитивної науки та індуктивної науки цілком збігаються. Але, на відміну від беконівського індуктивного методу, індуктивна логіка Мілля орієнтована вже на спланований експеримент, а не на збір спостережень.

Слід зазначити, що перший позитивізм виник і розвинувся на тлі безпроблемного розвитку фізики і природничих наук, У фізиці сере-дини XIX ст. панувала ньютонівська механіка як взірець науки і вона забезпечувала бурний прогрес науки, а тому у вчених цього періоду не виникало ніяких власних гносеологічних проблем. В кінці XIX ст. світоглядна ситуація суттєво змінилась.

35. Ірраціоналізм (лат. irrationalis — несвідоме, нерозумне) — філософські течії, що проголошують верховенство почуттєвого начала і роблять його основною характеристикою як самого світу, так і світосприйняття.

На противагу філософській класиці, що висунула на перше місце розум і раціональність та поставила в якості основної мети виявлення внутрішньої логіки процесів, посткласична філософія знаменує собою відмову від визнання розумних підстав дійсності і висуває на перший план ірраціональний момент. Хоча певні ірраціональістичні тенденції можна простежити протягом тривалого розвитку філософії, сам термін «ірраціоналізм», відносять все-таки до філософських напрямків кінця 19-го — початку 20 століть.

Особливо яскраво ірраціоналістична філософія була представлена в цей час філософією життя — Дільтей, О.Шпенглер, Бергсон. Розуму було відведено утилітарне місце в пізнанні, а ірраціональне було чітко тематизовано й проблематизовано, завдяки чому був розширений і обґрунтований новий предмет філософського осмислення у вигляді інтуїтивного, до — або позатеоретичного знання, а сама філософія з мислення про світ у поняттях перетворилася в розуміння (або інтуїтивне сприйняття) в принципі непізнаваної силами одного тільки розуму дійсності.

У соціологічному й культурологічному відношенні ірраціоналістичні погляди часто настроєні проти соціальних і культурних інновацій, які сприймаються як поширення влади науки й техніки та ствердження просвітительських духовних цінностей. Прихильники ірраціоналізму вважають це ознакою занепаду справді творчого культурного початку (як, наприклад, О. Шпенглер у роботі «Занепад Європи»). У Німеччині, приміром, ірраціоналізм знайшов свої найреакційніші форми в області політичних теорій у націонал-соціалізмі, що заперечували саморегуляцію соціальних спільнот за допомогою суспільних законів.

З сучасної точки зору раціоналізм й ірраціоналізм є взаємодоповнюючими сторонами реальності в дусі принципу доповнюваності Нільса Бора.

36 и 39. Основні тенденції філософії XIX-XXст. Класична та некласична філософія

З давніх часів, а особливо у Новий час, у центрі філософських міркувань знаходилась проблема розуму (ratio). Найбільш вираженою ця тенденція стає у німецькій класичній філософії, яка виділяє два рівня мислення:

· глузд, що базується на досвіді, міркуваннях й розрахунках;

· розум — мислення абстрактне, що піднялось вище досвіду.

Інтелект — єдність Глузду і розуму. Розум уявляється не тільки індивідуальним, але й позаіндивідуальним, що існує у культурі людства у вигляді понять, ідей, теорій, норм та цінностей.

Ще у XVIII ст. виникає культ розуму — віра у можливість справедливого, розумного влаштування життя на основі ідеалів Свободи, Рівності, Братерства. Шлях досягнення цих ідеалів — освіта народу, розвиток науки (цей напрям думки й отримує назву Просвіти). Філософію раціоналізму розвивали французькі, англійські, німецькі й російські просвітителі та матеріалісти.

Раціоналізм припускає наступне:

· раціональність (закономірність, причинність) буття;

· раціональність (закономірність, прогрес) ходу історії;

· людина розглядається як раціональна істота (homo sapiens), звідки випливає впевненість у можливості необмеженого пізнання світу, передусім, за допомогою науки;

· отже, філософія зобов'язана займатися проблемами пізнання.

У XX ст. низка філософських напрямів продовжує лінію класичного раціоналізму, і тому їх називають неокласичними (неокантіанство, неогегельянство, діалектичний матеріалізм, натуралізм і науковий матеріалізм).

Але найвпливовішою стає у XX ст. некласична філософія, яка виступає проти класичного раціоналізму, продовжує лінію ірраціоналізму А. Шопенгауера, С. К'єркегора, Ф. Ніцше.

Великий вплив на формування некласичної філософії справив засновник феноменології Едмунд Гуссерль (1859-1938 pp.), який виступив проти натуралізму та психологізму з метою перетворення філософії у точну науку, для чого слід виділити основні категорії, очищені від нашарувань культури шляхом "феноменологічної редукції" — виявлення чистих феноменів і усунення елементів їх довільного тлумачення. На перший план при цьому висувається смисловий зв'язок свідомості та світу, спрямування свідомості (інтенціональність), через яку аналізуються усі відношення людини та світу. Потрібно не бути заглибленим у світ, а усвідомлювати його як заздалегідь даний та співвіднесений з нашою суб'єктивністю. Простіше кажучи, первинна реальність — це "життєвий світ", а не протилежність матерії і свідомості, згідно з класичною дихотомією. Сама ж свідомість розглядається як поле смислів, і цим відкривається можливість для тлумачення того, що було далі розвинуте у герменевтиці.

Наука не повинна прагнути усунути суб'єктивне сприйняття зі своїх процедур, бо воно є основою утворення абстракцій та кінцевим пунктом верифікації теорії. Гуссерль вбачає в об'єктивізмі причину кризи всієї європейської культури.

Чітко сформулював антикласичні позиції іспанський філософ Хосе Ортега-І-Гасет (1883-1955 pp.), за яким, у масовому суспільстві культура дрібна й знеособлена, буття людини незбагненне розумом. Та й узагалі, ніякого "чистого розуму" немає. Місце його повинен зайняти "життєвий розум". Кризу раціональності Ортега вважає кризою культури, а головну ваду класичної філософії він бачить у розумінні людини не як живої істоти, а тільки як мислячої.

Ця антикласична тенденція тіш ходить своє вираження та розвиток у різноманітних філософських течіях XX ст., які, так чи інакше, тяжіють до трьох основних полюсів або напрямів:

· релігійний (продовження традиційних, а також спроби створення неортодоксальних філософських вчень на основі деяких традиційних релігійних цінностей);

· антропоцентричний (напрям або "філософія життя", вихідним для якого є існування — екзистенція — людини);

· різноманітні течії, що орієнтуються у своїх методах на сучасне наукове пізнання — сцієнтизм.

Четвертим буде найновіший напрям, який дещо виділяється з-поміж інших, — постмодернізм.

На противагу класичній філософії, для некласичних напрямів характерні наступні риси:

· У бутті психічне і фізичне нерозривно пов'язані, але виходити потрібно із психічного. Буття хаотичне і не визначене. Світ нестаціонарний, нескінченно складний, процеси, що протікають у ньому, багатоваріантні. Це індетермінізм у розумінні буття.

· Історія людства також видається індетермінованою й безглуздою, у соціальних процесах першість надається особистості. Вирішальним фактором розвитку історії стає внутрішнє духовне життя особистості.

· Людина є живою істотою, і життя її, передусім, є психічним, розум при цьому відіграє несуттєву роль.

· Тому пізнання повинно бути спрямоване всередину себе, а наукове пізнання вивчає тільки зовнішнє, "несправжнє" життя і у кращому випадку, не дає нічого істотного, а в гіршому — заводить людство у безвихідь та кризу.

· Шлях філософії — від буття людини до буття взагалі, і головними філософськими питаннями стають смисложиттєві питання і, передусім, проблема смерті. Темпи розвитку матеріальної культури зростали протягом усієї історії людства, і у XX ст. вони досягли максимуму. Але прогрес відбувався, на жаль, в основному в економічній, технологічній та соціальній сферах. Духовний же розвиток набагато відставав. Саме це визначило трагічну ситуацію кінця другого тисячоліття: з одного боку величезні досягнення в області енергетики, переробки інформації, нових промислових технологій, з іншого — світові війни, збільшення розриву в рівні життя багатих та бідних країн, екологічна катастрофа, виникнення загальної деградації людства, що виявляється у зростанні бездуховності, злочинності, наркоманії, алкоголізму, числа самогубств.

37. Неокантіанство виникло у 60-х роках XIX ст., представлене в основному двома філософськими школами — марбурзькою: Герман Коген, Пауль Наторп, Ернст Кассірер та фрайбурзькою (баденською): Вільгельм Віндельбанд, Генріх Ріккерт. Вчення неокантіанства поширилося у Франції (Шарль Ренувьє, Отто Амлен), в Італії (Керрі Кантоні) та Росії (Олександр Введенський, Георгій Челпанов). В основі неокантіанства лежить відтворення і розвиток ідеалістичних і метафізичних елементів філософії Іммануїла Канта, ігнорування її матеріалістичних та діалектичних елементів. Суть речей, явищ та процесів (за Кантом «річ в собі» або відкидається, або тлумачиться суб'єктивно-ідеалістично як «граничне поняття») пізнання, що розглядається як апріорне конструювання почуттів. Представники марбурзької школи особливу увагу приділяли ідеалістичній інтерпретації наукових понять та філософських категорій, тлумачили їх як логічні конструкції.

38. Неогегельянство — філософське вчення формувалося приблизно тоді ж. Видатні представники неогегельянства німецькі філософи Роберг Кронер, Генрі Лассон, італійці Бенедетто Кроче, Джованні Джентіле та ін. «Абсолютний ідеалізм» англійського філософа Френсіса Бредлі, американського — Джеймса Ройса зв'язаний з «критичним відродженням» гегельянства. У 40 — 50-х роках великий вплив мали французькі гегельянці Жан Валь, Андре Коржев, Жан Іпполіт та ін. У Росії ідеї неогегельянства підтримував і розвивав Іван Ільїн, Микола Федоров, Володимир Соловйов та ін.

Спираючись на ідеалізм філософії Гегеля (гегелівський принцип ототожнення мислення і буття), неогегельянці частково відмовилися від діалектики або перенесли її тільки у сферу свідомості, ірраціоналістично пояснюючи Гегеля з позицій філософії духу, та не брали розвиток ідеї у формі «інобуття» — філософії природи. Проблеми суперечностей, як рушійної сили розвитку взагалі, неогегельянці вирішували по-різному: від «примирення» суперечностей до відхилення можливості їх вирішення взагалі («трагічна діалектика» Анрі Ліберта). У галузі соціальної філософії деякі представники неогегельянства використовували ідеалізм гегелівської філософії для обґрунтування політики тоталітарної держави (Віль Бозанкет), а потім і фашистської держави як способу примирення класів у суспільстві.

У 30-х роках XX ст. створено центр неогегельянства — Міжнародний гегелівський союз. У 70-х — на початку 90-х років створюються різноманітні гегелівські спілки різної орієнтації. Деякі неогегельянці намагалися використати гегелівський метод для подолання позитивізму, пояснювали діалектику Гегеля як релятивізм та ін. 

40. Паростки філософських ідей Київської Русі. У філософії цього періоду здійснюються спроби пізнавальної діяльності. Передусім вона спрямовується до Бога, а вже потім до світу і людини, які створені, живуть і мислять завдяки провидінню Бога. Високий статус надавався розумові, раціональному осмисленню буття.

Важлива роль відводилася істині та правді. Істину створив Бог, а оскільки він один, єдина й істина, яка не існує поза християнством. Світ існує в істині, живе за її законами, і збагнути її можна лише за посередництвом Бога. Усе, що йде від Бога, є істиною. Тобто істина розуміється як онтологічна, об'єктивно існуюча релігія, як сама дійсність, в якій сукупною й абсолютною істиною є Бог як найвища духовна цінність. Поняття істини певною мірою ототожнювалося з поняттям правди, справедливості, віри та виступало вже як аксіологічна, етична й естетична детермінанта і критерій, що повинно було впливати на стосунки Бога, людини і світу. Людина того часу намагалася не просто осягнути істину, а насамперед втілити її в життя, у свої справи, прагнула перебувати і жити в істині.

Важливе місце в пізнанні посідало серце. Саме в ньому коренилася думка, віра, воля, перебувала любов, завдяки якій можна було пізнати Бога і людину. Бог промовляв не до розуму, а до серця людини. Серце вважалося осередком чуттів і перебувало в інтимному наближенні до Бога. Ця кордоцентрична традиція і надалі зберігається в українській філософії.

Специфічною рисою філософського світогляду того часу було не пряме, а символічне тлумачення дійсності. Наприклад, розуміння світу через притчу, яка образно і наочно подавала те, що необхідно було зрозуміти. Своєрідною рисою мислення було бачення дійсності через наочні образи, за допомогою яких пояснювалися складні для розуміння ідеї, догмати та явища. Онтологічну позицію визначав догмат про створення світу Богом, а звідси випливало, що всі природні процеси перебувають у залежному від Бога стані. Він - джерело доцільності та впорядкованості природи. Світ природний, земний залежить від надприродного, надчуттєвого, тому сенс буття полягав не в осмисленні світу, а в тому, як урятуватися в ньому. Натурфілософські уявлення базувалися на християнській картині світу.

Добро і Зло уявлялись як реальні космічні фактори, що визначають життя Всесвіту, ними пройнято всі матеріальні та духовні явища. Добро розглядалось як сукупність факторів, що сприятливо впливають на окремого індивіда або спільноту. Базовою виступала ідея добра, іманентно притаманна Богу, і зла, протилежного «сущим» добру і благу. Джерело зла вбачалося у відпаданні від істин сущого Бога, у волі до гріха, біблійному гріхопадінні людини. Кінцева мета людства й окремої людини — подолання зла, спокута первородного гріха, порятунок себе й інших.

41. Філософські погляди Сковороди. Основне спрямування його праці зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє – на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвий необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра. Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією єдністю. Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя.

Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі – її радість, кураж. Таким чином, звертаючись до трактування Сковородою таких категорій, як любов, віра та їхніх антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення. На грунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягай щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах.

Для нього людина – це маленький світ, мікрокосм зі своїм устроєм. зі своїми законами існування. У людині зосереджений метафізичне увесь Всесвіт, зокрема у цьому мікрокосмі є й Бог. Головне, чим відрізняється людина від всього іншого, що живе у світі. – це вільна воля людини та моральність в обранні життєвого шляху.

42. Філософські професори Києво-Магелянської академії. (І. Гізель, Ф. Прокопович, Г. Косинський та інші.)

При оцінці курсів філософії Професорів Києво-Могилянської академії зазначають, що з них починається розклад середньовічного церковно-теологічного світогляду в духовній культурі України, проте більшість з тих, хто оцінює, наголошують на схоластичному характері цих курсів. На недоречність останнього звернув увагу Г. Г. Шпед, підкреслюючи, що назва схоластики тут може належати лише до методики викладання, а не до змісту.

З ним певною мірою погоджується В. Нічик, зазначаючи, що при обґрунтуванні православного богослов'я філософія використовувала форми, властиві схоластиці, однак при цьому професори Києво-Могилянської академії широко використовували й досвід, наукові надбання, нові досягнення науки і філософії того часу, прагнули у теології спиратися не лише на релігійні почуття, а й на наукові докази.

Ні авторитет отців церкви, ні настанови соборів, ні саме Св. Письмо не визнавалися ними вищим авторитетом і критерієм істини. Для професорів Києво-Могилянської академії характерне звернення до самих відчуттів, здорового глузду, спостереження, повсякденного досвіду, експерименту. В своїх лекціях вони не йшли ні шляхом візантійського богослов'я, ні латинської схоластики, ні західноєвропейських реформаторських теорій, ні шляхом, що йшов від традицій давньоруської доби. Використовуючи надбання цих шляхів, вони прагнули до вироблення самостійного мислення, свого власного типу філософствування.

Крім того, послуговуючись терміном «схоластика», треба враховувати, що й сама вона була неоднорідною. Як історичний етап розвитку філософської думки, переходу від речовизму, онтологізму до логіки і гносеології, схоластика крім негативних рис мала багато позитивних моментів для розвитку української філософської думки і філософії загалом, свідченням чому може бути друга схоластика, яка містила ряд єретичних моментів, розвивала строге мислення, твердість у судженнях, знання класичної філософської спадщини, сприяла поширенню філософської літератури.

Якщо враховувати той факт, що більшість професорів філософії Києво-Могилянської академії здобули освіту в західноєвропейських навчальних закладах і аж ніяк не були простими епігонами тих чи інших філософських систем, а творчо осмислювали їх, то стане зрозумілим зміст і спрямованість їх курсів.

Дата добавления: 2015-03-29