Причини і суть «українізації» 1920-х очима Ю. Горліса-горського

Історія України. Україна в світі: історія і сучасність [Текст]: навчальний посібник / Н. М. Левицька. - К.: Кондор, 2011. - 418 с.

Уривок з художньо-документального твору

Ю. Горліса-Горського «У ворожому таборі (Терпіння)».

Вперше ці спогади побачили світ у Львові 1935 року.

«...Червона Москва налагоджує з сусідними державами мирні відносини і по-приятельськи підготовляє у них большевицькі революції... На чому скінчиться ця гра — передбачувати сьогодні важко. Наша збройна боротьба наразі вже скінчилася. Наша армія, півроку тому назад, дала свій останній бій під Базаром і як збройна сила перестала фактично існувати. Історичний мент, коли ми мали широку нагоду стати державою — ми ганебно проґавили. Внутрішні повстання ворог закінчує вже ліквідувати. Тай без цього час припинити вже це безглуздя. В повстаннях в різний час і в різних місцях загинуло стільки людей, що коли б два роки тому назад ми мали їх всіх в армії — то сьогодні ми панували би над Москвою.

Доба лицарських вчинків із зброєю в руках минула. Тепер українець, який хоче прислужитися майбутньому своєї нації — мусить іти на чорну роботу: готовити підвалини і матеріял для нового зриву. Майбутню нагоду створення власної держави — не сміємо зустріти так непідготовленими, як зустріли минулу. Не буду вам говорити про керівників-вождів, — історія їх вчить, хоч дорого каже собі за те платити, а зрештою може й правда те, що народи мають таких вождів — на яких собі заслуговують. Але ми мусимо працювати над тим, щоб зробити свій нарід наскрізь національне свідомим, здібним до організованої боротьби. Не знаємо, коли знову проб'є «дванадцята година», чи ще для нас, чи вже для тих, що ростуть. Коли всі мілійони українців стануть дійсно — українцями, коли кожний селянин зрозуміє «тезу» — Москва — Україна, — ми не будемо чекати від історії «дарунку». Ми видерем у неї те, що нам належиться. За кінець 1919 року, 1920-й, 21-й і початок цього — в поширюванні національної свідомости багато допоміг нам — сам ворог. Як вам відомо, наша українська інтеліґенція на службу до ворога, за рідкими винятками, не пішла, як не пішла в належній кількості й до свого війська. Й розстрілювали до останнього часу тисячами, одних за те, що по невчасі кинулися до національної боротьби — других за те, що сиділи в хаті і показували ворогові дулю в кишені. Державний апарат склався переважно із москалів та жидів, їх «національна політика» плюс економічна політика воєнного комунізму — протерла очі не одному селянинові, який, коли треба було — не йшов битися з москалями, бо... їх «одна вош на австрійському фронті кусала». Прозрівши, він йшов на безглузде повстання і гинув у ньому. Тоді він оглядався і оглядається ще за своєю армією, щоб іти в її ряди боротися за власну державу. Та ця карта для нас вже передерта і кинута під стіл. Мусимо витягати для гри інші.

Ми маємо проти себе ворога з «жидівською головою», який намагається тепер «виправити» свої «помилки». З запровадженням нової економічної політики большевики стали запроваджувати нову національну політику. У червні минулого року відбувся з'їзд політичної управи української округи. Начальник «ПУокра» Дєгтярьов — виголосив на ньому промову, яка в скорому після того часі — лягла в основу нових «методів» ворога. Я зараз перечитаю вам уривки з неї.

«Начальник» перекинув на подушці декілька друкованих на машинці аркушів і витягнувши один — почав читати московською мовою:1

«Товариші! Політичний бандитизм на Україні з'явище не випадкове і не карне («нє уґоловноє»). Він має глибоке історичне й економічне коріння і боротися з ним лише збройними методами, це — підкидати сухого хворосту до вогню. Протягом 1919-20 року, із зброєю з руках проти нас виступало на Україні, в різний час і в різних місцях, понад мілійон повстанців. За цей час повстанцями й партизанами вбито сто сорок тисяч червоноармійців, чекістів, комуністів і працівників продовольчих установ та загонів. За цей самий час, органами Чека і особими відділами військових частин, лише за офіційними даними, розстріляно понад чотириста тисяч повстанців та їх підсобників, і все-таки з весною 1921 року ми маємо нову хвилю повстань.

Товариші! Чи ці цифри не кажуть вам, що маємо справу з більш грізним противником, як уважають деякі наші військові, що легковажно кажуть: «Дайте нам повну свободу і через місяць від бандитизму на Україні не залишиться ні сліду!

Так, товариші, дивитися на положення не можна! Безумовно, ми мусимо бути безоглядними, навіть жорстокими. Але від того, що ми розстріляємо ще півміліона, спалимо ще сотню сіл, — повстанчий рух не притихне, а навпаки — може ще більш розгорітися.

Положення в інших місцевостях Р.С.Ф.С.Р. не дозволяє нам відмовитися від нашої продовольчої політики на Україні, яка є одною з головних причин, що українське село «ощетинюється». Але повстання мусимо за всяку ціну зліквідувати, поки не пізно. Нам не страшні центри української контрреволюції закордоном, але мати проти себе оглядаючеся за ними озброєне село — річ небезпечна.

Мусимо піти по двох лініях: по лінії обеззброювання села, не застановлюючись перед систематичними розстрілами заложників, і по лінії ідейного роззброєння тієї верстви українського населення, яка, користаючи з розходження інтересів між владою та селянами — обіймає керівництво повстаннями і зкермовує їх на жовто-блакитні рейки.

Це переважно низова сільська інтеліґенція. Настроєні національно учителі, фельдшері, лікарі, кооператори.

Тут треба так: одних розстріляти, а другим дати «хабара»... тим самим, во ім'я чого вони борються. Мусимо зробити так, щоб вони погодилися, що Радянська Україна — це Українська Держава. Хочуть української мови в установах і школах — дамо їм і це. Ми розганяємо шовіністичні «Просвіти», але на місце їх створимо інші українські, підкреслюю — українські — культурні осередки всеяі і місті. Ми будемо за ними пильно наглядати, але наразі дозволимо тим, хто тепер бунтує село, — витрачувати свою енерґію на працю в них. Ми під цей час не можемо піти на матеріяльні уступки селянам, які не хочуть давати хліба, але піти на ідеологічні «уступки» сільській інтеліґенції, подати їй ілюзію, що політична керівництво на Радянській Україні в майбутньому буде належати їй і цим самим зкермувати на різні шляхи інтереси її та інтереси селянської маси, — ми можемо і мусимо! Коли в цьому мине потреба — ми пошлем її к чортовій матері і поставимо своїх вірних людей — комуністів.

Боротися з цим ворогом можна лише сполучивши збройні методи з гнучкими політичними методами».

Скінчивши читати «начальник» поклав аркуш на подушку і хруснув тонкими пальцями.

— Щось розумнішого над те, що сказав товаріщ Дєгтярьов — не можу вам сказати... З таким ворогом, як московський большевизм, треба, не відкладаючи далеко зброї, боротися всіма можливими методами. Нам кидають кістки, щоб ми ними вдавилися... Мусимо їх так підносити, щоб вбивати в горло ворогові...»

(…)

…Обличчя України у 1924 році, в порівнанні з минулими роками — змінилося до невпізнання. Знищені під час «воєнного комунізму» приватна торгівля і промисел — розвивалися велетенськими кроками. Переводилася масова українізація установ та шкіл. У своїй сільськогосподарчій політиці большевики покинули методи «розкуркулювання» та «развйорсток», а на їх місце кинули гасло: кожний селянин при совітській власті має стати багатим. Розділена між селянами земля — була закріплена за ними на 9 років. Замість податків натурою — був заведений сільськогосподарчий грошовий податок, що не був тяжким, бо селянин вигідно продавав свої вироби на приватному ринку. На місце безвартісних мільярдів і мільйонів — прийшов сталий червонець. Царська золота десятка продавалася і купувалася вже на чорній біржі за 9-9,50 — совітських паперових карбованців. Доляр — за 1 карб. 50-60 копійок.

Людини в доброму убранні і з чистими руками не називали вже «буржуйом». Із зміною життьових обставин, поважна частина української інтеліґенції — цілком щиро почала погоджуватися з московським большевизмом; мовляв: їсти і одягнутися можна, по-українськи говорити не забороняють, — якого ще нам лиха треба?!

Приїзд Михайла Грушевського із-за кордону, його реферати, статті Юрка Тютюнника у московських та харківських газетах — збивали з пантелику найсвідоміших. Українська держава з червоним прапором замість жовто-блакитного — багатьом видавалася вже чимсь реальним. Галичани, переважно молодь, перебігали до «радянської України» цілими юрбами. Вже у травні, цифра перебіжчиків із Галичини в реєстратурі подільського ҐПУ — перескочила за тридцять тисяч. Деякі галицькі газети, що їх я час до часу переглядав у Ґаліцкого — були в телячому захопленні радянською Україною та її національно-культурними досягненнями. Випадково попало мені в руки число «Діла», перечитане перед тим начальником контррозвідки. Було там повідомлення про самогубство якогось професора на Україні. У залишеній ним записці, як причина його смерти, подавалися радянські політичні відносини. Подавши то «з денникарських обов'язків», хтось із редакторів застерігся від «тенденційних коментарів», бо... «вправді» йому відомі деякі неґативні сторони «української радянської влади», але... відомі також численні позитивні її сторони: національна культура... шкільництво... і т. д. Відчувалося, що як би автор не оглядався на польського цензора — то написав би щось більше. Ґаліцкій обчеркнув ту статтю червоним олівцем і на марґінесі газети надписав для свого секретаря: «сд. вым. в пап. дост. н. проп. за гр.», що мало значити: «зробити виборку до течки «досягнення нашої пропаґанди за кордоном».

Та згадане мною — це лише одна сторона медалі. У квітні 1924 року, права ҐПУ, обрізані 1922 року — були знову поширені. Справи української «контрреволюції» були вийняті з-під компетенції губсудів та їх слідчих і передані цілком ҐПУ. Воно само вже переводило в них слідство, само й судило у надзвичайних сесіях. Тюрми і арешти при ПГУ — були переповнені людьми, що бодай колись мали зв'язок з боротьбою за незалежну Україну. Майже щовечора відбувалися крадькома розстріли засуджених. ҐПУ через своїх аґентів пильно стежило за кождим українцем на державній чи кооперативній посаді.

Дата добавления: 2015-05-23