Суспільний лад

Культура

Господарство

З початку основою господарства кіммерійців було землеробство та скотарство. Там, де дозволяли природні умови, вони розводили велику й малу худобу, свиней та коней. Частина худоби була на стійловому утримані та забезпечувалась кормами та відходами, що давало землеробство.

Кочовий уклад господарського життя давав можливість безмежно використовувати пасовища. приблизно в ІХ ст. вони першим на теренах Північного Причорномор’я переходять від осілого способу життя до кочового. Так як кіммерійці були кочівниками, кінь займав особливе місце в їхньому житті. Про це свідчать археологічні розкопки. Деталі кінського спорядження були обов’язковим атрибутом у захороненнях кіммерійських чоловіків. Кіммерійці були першими, хто почав виплавляти з болотної руди залізо та широко використовувати його в промислових цілях. Вони зіграли головну роль у розповсюджені заліза в Східній та центральній Європі.

Кіммерійські пам’ятки представлені лише похованнями, зазвичай курганними, але відомі й безкурганні поховання. Культуру кіммерійців відносять до зрубної культури та білозерської. Останню вважають її основою. Кіммерійську культуру прийнято ділити на два ступені: чорногорівська культура (ХІ-VІІІ ст. до н.е.) та новочеркаська (VIII-VII ст. до н.е.).

На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям у скорченому положенні на боці. Для цього періоду ще характерні бронзові вироби. На новочеркаському ступені вже з’явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дахом, відповідно і трупопокладання вже випрямлене, але теж на боці. Поховальний інвентар почали класти й на перекриття. Тут вже починає переважати залізо.

За складом супроводжуючих небіжчика речей поховання чітко розділяється на чоловічі та жіночі.

Важливою рисою кіммерійської культури є стели, які хоч і не мають чітко вираженої голови людини, але добре зображають одяг та зброю. Прикраси вони виготовляли з бронзи, золота та кісток. Кіммерійське мистецтво дуже сильно відрізняється від мистецтва скіфів. Не кіммерійці запозичували культурні досягнення у своїх сусідів а навпаки. Їх самодостатня й різноманітна культура була представлена на досить високому рівні.

Кіммерійці у своєму розвитку досягли високого рівня родоплемінного устрою. Щоправда, вони не представляли собою згуртованої державної єдності. Вони були об’єднані в племена, що, в свою чергу, об’єднувались в доволі міцну спілку племен, на чолі якої стояв вождь.

У соціальній організації кіммерійців спостерігався перехід від родоплемінних відносин до рабовласницьких. Виділявся заможний прошарок населення – вожді й царі. В їхніх руках накопичувалися пасовиська, кінські табуни, багатства.

Відомо, що у кіммерійців дуже прославлялись кінні воїни. Вони були на першому плані суспільства. Кіммерійці були перш за все кінними стрілками. Вони мали на озброєнні чудові залізні мечі, бойові молоти та булави. На чолі цих загонів стояли добре озброєні вожді. При похованні вкладання до рук померлого зброї говорить про войовничість кіммерійців.

5. Скiфи: територiя розселення, суспiльний лад, господарство, культура.

Скіфи або скити (грец. Σκύϑαι) — екзоетнонім грецького походження, який в сучасній науковій та художній літературі застосовується до практично усіх кочових племен, що належали до народів іранського кола, й мешкали у VII — III ст. до н. е. на землях Великого Євразійського Степу, тобто від степів сучасної України на заході й до сучасної Монголії та Китаю на сході. До XIX ст. (появи сучасної європейської науки) в європейській літературі назва скіфи і сармати інколи продовжувала застосовуватись до жителів Речі Посполитої і Російської Імперії, в тому числі козаків. Відомості про скіфів засвідчують грецькі (особливо Геродот) і римські автори та археологічні знахідки.

Геродот у своїй «історії» навів загальну картину роз­селення народів Скіфії та її сусідів-. У пониззі Південного Бугу жили калліпіди (прекраснокінні), вище за них — ала-зони, ще далі на північ, між Дністром і Дніпром — скіфи-орачі. Давньогрецький історик вказує на річку Ексампей (Синюху), що розмежовувала землі алазонів і скіфів-ора-чів. Всі три племені займалися землеробством, причому скіфи-орачі вирощували хліб на продаж і вивозили його в грецькі міста-колонії. На схід від Дніпра лісостепову зону населяли скіфи-землероби. Степовими просторами Ліво­бережжя і Правобережжя Дніпра володіли царські скіфи і скіфи-кочівники іранського походження.

На чолі суспільства стояли царі (спочатку — три, потім — один) та родові старійшини, що були також начальниками військових підрозділів. Влада царів була спадковою, сильною і деспотичною. Існувало уявлення про божественне походження царського роду. Царі виконували також судові, а частково і жрецькі функції. Непокора наказу царя каралася смертю. Найтяжчим злочином вважався замах на життя царя чаклуванням. Найближчим оточенням царя був його особистий загін, відібраний з числа кращих воїнів, незалежно від родового поділу.

Водночас влада царя якоюсь мірою обмежувалася інститутами родового ладу. Вищим законодавчим органом були народні збори — «рада скіфів» за свідченням Геродота, усі найважливіші рішення приймалися не від імені царя, а від «усіх скіфів».

З часом влада царя і його найближчого оточення дедалі більше посилювалась Кочовий побут і патріархальні звичаї не могли затримати реального процесу розкладу суспільства, яке зберігало тільки зовнішню форму родових зв'язків. Саме цей процес став однією з основних причин занепаду скіфської могутності й розпаду Скіфії.

Питання про існування держави у скіфів і час її виникнення лишається предметом жвавих дискусій. Найдостовірнішою можна вважати думку, що скіфське суспільство у своєму розвитку досягло ранньокласових відносин і державності, заснованої на експлуатації рабів, збіднілих родичів і данницькій залежності підкорених племен. У цьому відношенні суспільний лад скіфів міг бути близьким до державного устрою багатьох інших кочових народів стародавнього світу і середньовіччя.

Соціальний лад землеробських племен Скіфії за зовнішніми ознаками мало чим відрізнявся від існуючого у степових кочовиків. Проте майнові та соціальні відмінності у землеробських племен виявлялися менш різко, ніж у степових кочовиків. Землеробські племена перебували у данницькій залежності від степових скіфів. Яскраву характеристику взаємин землеробського населення, що жило в Криму, зі степовими скіфами дає Страбон. «Номади, — пише він, — займаються більше війною, ніж розбоєм, і війни ведуть за данину: віддавши землю у володіння звиклим займатися землеробством, вони задовольняються одержанням встановленої помірної данини... а в разі несплати... починають з ними війну... А не платять їм ті, хто впевнений у своїх силах так, що може або легко відбити нападаючих, або перешкодити вторгненню... А землероби, хоч і здаються щодо войовничості людьми більш мирними і більш цивілізованими, будучи користолюбними і контактуючи з морем, не втримуються від розбоїв і тому подібних засобів збагачення». Ця розповідь повністю відповідає відносинам, що існували між кочовими скіфами і землеробським населенням Лісостепу.

Скотарство становило основну галузь господарства кочових скіфів. Найбільше уваги в Степу приділялося конярству. Скіфи кочували великими групами, що відповідали певним підрозділам родоплемінної структури. Їхні зимівники знаходились у приморській смузі Степу. Земля, пасовиська, угіддя перебували в общинній власності, і, оскільки первинної необмеженості пасовиськ у скіфський час вже не існувало, можна гадати, що кожна родоплемінна група мала чітко визначені зони і маршрути своїх щорічних переміщень.

За житла для скіфів правили повстяні кибитки (на чотирьох або шістьох колесах). Глиняні моделі цих кочівницьких жител знайдено під час розкопок на Керченському півострові. Залишки дерев'яних возів часто зустрічаються при розкопках скіфських курганів. Кибитки, що захищали від вітру, дощу й снігу, призначалися для жінок і дітей, у них також зберігалося майно. Життя чоловіків з дитинства було пов'язане з верховим конем.

Одяг та екіпіровка скіфів були добре пристосовані до умов кочового життя. В їхньому побуті велике місце займали різні вироби з шкіри, повсті, вовни. З цієї сировини робили покриття для кибиток, бурдюки, одяг, взуття та багато інших речей домашнього вжитку. Виготовленням їх займалися жінки.

У курганах скіфського часу на Алтаї, в умовах вічної мерзлоти, збереглися речі з шкіри, повсті, вовняних тканин, зроблені з великою майстерністю й художньо оформлені аплікацією, гаптуванням тощо. Рукоділля мало загальне поширення в кочовому середовищі. Дуже зручним був одяг скіфів — короткі, туго перетягнуті в поясі шкіряні, хутром всередину, каптани, щільно облягаючі шкіряні штани або широкі вовняні шаровари, м'які, перев'язані біля кісточки чобітки, гостроконечні башлики, що закривали вуха й потилицю. Одяг оздоблювався вишивкою, а парадне вбрання багатих скіфів розшивалося великою кількістю золотих бляшок.

6. Сармати, таври: територiя розселення, суспiльний лад, господарство, культура.

Таври — плем'я невідомого походження, яке у 1 тисячолітті до н. е. заселяло гірську і підгірську частини Криму. Існує загалом дві основні гіпотези щодо походження таврів. За однієї з них, таври — нащадки кімерійців, за іншою — плем'я кавказького походження.

Дата добавления: 2015-05-23