Громадсько-педагогічна

РЫНОК ЦЕННЫХ БУМАГ

Учебное пособие

Лицензия ЛР № 020593 от 07.08.97

Налоговая льгота – Общероссийский классификатор продукции

ОК 005 – 93, т.2; 95 3005 – учебная литература

Подписано к печати 04.05. Формат 60х84\16

Усл. печ. л. Уч.-изд. № Тираж 200. Заказ

__________________________________________________________________

Отпечатано с готового оригинала – макета,

представленного автором,

в типографии Издательства Политехнического университета

195251, Санкт-Петербург, Политехническая ул., 29.

Загальна страте­гія педагога, його надзавдання полягають у тому, щоб сформувати студента як суб’єкта навчальної діяльності й спілкування. За влучним висловом Ш. Амонашвілі, справді гуманістична педагогіка – це така педагогіка, яка дає можливість залучити молодих людей до процесу творення самих себе. У зв’язку з цим можна зробити висновок: об’єктом педагогічної діяльності є процес керівництва навчально-пізнавальною діяльністю учня, який є активним суб’єктом цієї діяльності.

Загальна мета діяльності педагога – формування творчої особис­тості того, хто вчиться, у процесі навчання та виховання. З психологічного погляду мета – це прогнозований людиною результат її діяльності з певним об’єктом (О. Леонтьев). Результат діяльності демонструє зміни, що відбу­ваються з об’єктом під час взаємодії людини з ним. Спираючись на психологічні уявлення про природу мети у структурі діяльності, педагогічну мету слід розглядати як зміни, які прогнозує педагог у розвитку особис­тості учня в процесі навчання та виховання.

Мотив педагогічної діяльності – це внутрішній рушій, що спону­кає педагога до професійної діяльності. Мотивами можуть бути ідеали, професійні інтереси, переконання, соціальні установки та професійні цінності педагога. Проте в основу формування мотиву покладено на­самперед потреби. Під мотиваційною сферою особис­тості розуміють стійкі мотиви, що мають певну ієрархію і визначаються у спрямованості особистості. Мотивація педагога складається із зовнішніх та внутрішніх мотивів.

Внутрішня мотивація пов’язана зі змістом педагогічної діяльності і ґрунтується на потребі у спілкуванні з тим, хто навчається.

Зовнішня мотивація зу­мовлена чинниками, які не мають безпосереднього зв’язку з професійною діяльністю.

До принципів навчання в сучасній педагогіці відносять:

Ø принцип гуманістичної спрямованості, який передбачає навчання і виховання всебічно і гармонійно роз­виненої особистості, соціальне активної та гуманної, враховуючи індивідуальність та соціальні умови;

Ø принцип зв’язку з життям, із завданнями, що вирі­шуються суспільством, колективом, сім’єю, особисто та в їх єдності;

Ø принцип діагностичної цілеспрямованості, який вимагає такої постановки цілей навчання і вихован­ня, що допускає об’єктивний і однозначний контроль ступеня досягнення мети;

Ø принцип співробітництва і співдружності викладача, студентів, їх колективів, сім’ї, громадськості, трудових ко­лективів у досягненні намічених завдань навчання і виховання;

Ø принцип науковості в організації навчання і виховання, який характеризується розробкою цілей, відбором змісту, вибором методів і форм організації навчання, розробкою технології;

Ø принцип наочності навчання, єдності абстрактного і конкретного;

Ø принцип доступності у навчанні, системності і послі­довності в реалізації змісту навчання і використан­ні технологій, методів, форм організації;

Ø принцип особистісно-колективного підходу до на­вчання і виховання на базі досвіду пізнавальної, трудової, ігрової, суспільної діяльності та спілкування;

Ø принцип максимальної самостійності студентів, їх груп, мікро колективів у розв’язанні всіх навчально-вихов­них завдань, принцип самоуправління в навчальній і діловій діяльності.

Тема 4. Науково-методичне забезпечення навчального процесу. Інформаційні ресурси навчального процесу. Форми організації навчального процесу.

Сучасний соціальний і економічний розвиток країни потребує перебудови вищої школи і визначає такі її ос­новні напрями:

– розвиток активності, самостійності і творчих здібнос­тей майбутніх фахівців;

– забезпечення держави кваліфікованими, ініціативними кадрами, які, по-перше, матимуть ґрунтовну теоретичну й практичну підготовку з фаху, по-друге, зможуть само­стійно приймати рішення, пов’язані з майбутньою про­фесійною діяльністю, а отже, створювати власними сила­ми нові науково-технічні цінності в майбутньому;

– формування в молодих фахівців прагнення до непе­рервної самоосвіти, здатності постійно оновлювати здобуті у вищій школі наукові знання, вміння швидко адаптуватися до змін та коригувати професійну діяльність.

Виконання цих завдань вимагає пошуку шляхів удос­коналення навчально-виховного процесу, розроблення нових методів та форм взаємодії викладача і студента. Саме тому вища школа поступово, але неухильно переходить від передачі інформації до керівництва навчально-пізнавальною діяльністю, форму­вання в студентів навичок самостійної творчої роботи.

У вищому закладі освіти функціонують різноманітні форми організації навчання:: лекція, лабораторне та практичне за­няття, семінар, самостійна робота, практика, курсове та дип­ломне проектування тощо.

Протягом усієї історії вищої школи, з моменту зародження і до наших днів провідною організаційною формою і методом навчання є лекція. З неї починається перше знайомство студента з навчальною дисципліною, саме лекція закладає підвалини наукових знань. За певних умов лекційна форма навчання не може бути замінена ніякою іншою. Особливо це стає відчутним тоді, коли не вистачає підручників; новий навчальний матеріал із тієї чи іншої теми ще не знайшов свого віддзеркалення в існуючих підручниках і т. ін. Проте основними вимогами до лекції є: моральний аспект лекції і викладення, науковість й інформативність, доказовість й аргументованість, наявність певної кількості яскравих переконливих прикладів, фактів, обґрунтувань і наукових доказів, емоційність форми викладу, активізація мислення слухачів, постановка питань для роздумів; чітка структура й логіка викладу матеріалу, методична обробка виведення головних думок і положень, формулювання висновків; виклад матеріалу доступною і зрозумілою мовою, використання, по можливості, аудіовізуальних дидактичних матеріалів. Ці вимоги є основою критеріїв оцінки якості лекції.

Якщо раніше лекція була головним джерелом інформації, то тепер, при забезпеченні навчального процесу інформаційними комп’ютерними мережами, аудіовізуальними засобами навчан­ня й передавання інформації, підручниками і навчально-ме­тодичними посібниками, призначенням лекції стало гнучке: управління навчально-пізнавальною діяльністю студентів, яке спрямоване на розвиток пізнавальних інтересів, спонукання до активної діяльності, формування самостійного наукового і пізна­вального мислення та на систематичне оволодіння знаннями. Тепер завдання лектора – не викладення готової інформації із певної навчальної дисципліни, а формування мотивів зацікавленості в ній, що має стати сти­мулом подальшого самостійного вивчення передбаченого навчального матеріалу. Це спонукає викладача обирати такі теми лекцій, виклад яких сприяв би залученню студентів до актив­ної розумової діяльності. До таких лекцій можна віднести:

– проблемний виклад матеріалу;

– проблемний виклад із наступною роботою студента за певним планом;

– комбіновану лекцію, яка включає реконструктивно-ва­ріативну або частково-пошукову діяльність студентів;

– лекцію, у процесі якої створюються проблемні ситуації.

До основних типів лекції науковці відносять: вступну, тематичну, оглядову (установчу), заключну тощо.

Розвиток світової і вітчизняної системи освіти, її гуманізація, тенденція особистісно орієнтованого навчання зумовили виникнення нових форм, таких як проблемна лекція, лекція візуалізація, лекція прес-конференція.

Процес навчання у вищій школі передбачає практичні заняття, які мають за мету поглиблене вивчення дисципліни. Структура практичних занять в основному однакова:

*вступ викладача;

*відповіді на запитання студентів;

*практична частина як планова;

*заключне слово викладача.

Практичні та лабораторні заняття спрямовані на поглиб­лення теоретичного матеріалу й формування практичних умінь та навичок, уміння аналізувати й застосовувати одер­жані знання для вирішення практичних завдань.

Мета практичного заняття – розширення, поглиблення і деталізація наукових знань, одержаних студентами на лекціях та в процесі самостійної роботи і спрямованих на підвищення рівня засвоєння навчального матеріалу, прищеплення вмінь і навичок, розвиток наукового мислення та мовлення студентів. Метою лабораторного заняття є формування практичних умінь та навичок під час навчального дослідження чи експери­менту.

Видом практичного заняття є семінар. Це організаційна форма, під час якої викладач організовує дискусію навколо попередньо визначених тем, до яких студенти готують тези виступів на підставі індивідуально виконаних завдань (рефератів). Дидактична мета семінару – поглиблення й закріплення інформації, перевірка та оцінка знань, повторення вивченого, розвиток творчого мислення, уміння використовувати теоретичні знан­ня на практиці, повідомлення нової інформації тощо.

Семінари-практикуми відрізняються від звичайного семі­нарського заняття структурою. Таке заняття передбачає повто­рення теоретичного матеріалу та виконання практичного зав­дання (індивідуального чи мікрогрупового). Структура семінарів-практикумів залежать від теми заняття, індивідуального стилю діяльності викладача, рівня підготовленості студентів.

Протягом навчання у вищому закладі освіти студенти виконують різні за своїм характером, рівнем складності та змістом наукові роботи.

Найпростішою з них є реферат – доповідь на певну тему, що включає огляд відповідних літературних джерел або виклад змісту наукової роботи. Реферат охоплює не лише висвітлення відповідної інформації, а й ставлення до неї того, хто готує реферат.

Важливою формою індивідуальних занять є курсова робота, яка представляє собою навчальне завдання для студента, що вже має певний досвід наукової діяльності, набутий у процесі роботи над рефератами.

Виконання дипломної роботи передбачає реалізацію різнопланових функцій: загальнонаукову (контролюючу, навчальну, виховну); специфічні функції виявлення, виміру та оцінки професійної компетенції студента. Це перша серйозна спроба наукової творчості майбутнього фахівця, випробування власних сил, усвідомлення та оцінка своїх можливостей.

Провідне місце серед організаційних форм навчання у вищій школітакож займають діалоги, дискусії, ділові ігри і «круглі столи», професійний тренінг, тьюторіали тощо.

Однією з популярних форм навчання, яка може бути ви­користана для формування професійних умінь та навичок, є тренінг. Тренінг – діяльність, метою якої є формування знань, умінь і навичок, що потрібні в певних професіях (групі професій). Тренінг дозволяє за короткий час одержати знання та вмін­ня, які неможливо засвоїти при звичайних формах. Ігровий момент занять, акценти на виконання практичних завдань сприяють мобілізації можливостей і здібностей усіх учасників тренінгу. Можна виділити дві групи професійного тренінгу:

· за видом професійної діяльності фахівців;

· за формою професійного спілкування.

Дата добавления: 2015-03-31