Основні проблеми розвитку та розміщення народного господарства України

Сучасний етап економічного і соціального розвитку України пов’язаний з радикальними змінами, зумовленими переходом до ринкових відносин. Він передбачає створення соціально зорієнтованої економіки, яка означає поворот всього виробництва до потреб споживача. Соціально зорієнтована ринкова економіка розуміється як господарська система, в якій кожна група і соціальний тип населення одержують можливість для реалізації своїх життєвих здібностей і запитів на основі вільної праці і зростання особистих доходів.

Властиві ринку механізми саморегулювання повинні забезпечити збалансованість економіки країни; найкращу координацію всіх виробників; раціональне використання трудових, матеріальних і фінансових ресурсів; гнучкість виробництва, його сприйняття досягнень науково-технічного прогресу; органічне поєднання вітчизняної економіки із світовим господарством.

Перетворення на шляху до ринкової економіки здійснюються за кількома взаємопов’язаними напрямами:

1) лібералізація економіки, тобто зняття адміністративних обмежень з цін, господарських зв’язків, зовнішньоекономічної діяльності;

2) стабілізація фінансів і грошової системи, які забезпечують зміцнення гривні як загального еквівалента і єдиного платіжного засобу на території країни;

3) приватизація, розвиток підприємництва, створення інших інституційних передумов ефективного ринкового господарства і економічного зростання;

4) структурна перебудова економіки, її демілітаризація, інтеграція в світове господарство, підвищення конкурентноздатності української продукції на світовому ринку;

5) створення конкурентного ринкового середовища;

6) активна соціальна політика з метою пристосування працездатного населення до нових умов, соціальний захист найбільш вразливих верств населення, створення передумов економічного зростання на основі підвищення ролі ділової активності населення.

За концептуальними розробками науковців Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, основною метою розвитку народногосподарського комплексу України в перспективі повинно бути неухильне зростання темпів ВВП як важливого джерела підвищення життєвого рівня населення.

Стратегічним напрямом економічних реформ повинна стати їх соціальна спрямованість. Державна політика у цій сфері має бути спрямована на покращення соціально-економічних та виробничих умов праці підвищення реальних доходів населення зростання освітнього і культурно-технічного рівня населення, покращен­ня медичного обслуговування, посилення охорони довкілля.

Поступове становлення економічного потенціалу України пов’я­зане з реалізацією структурної політики у сфері матеріального виробництва. Така політика полягає у створенні високорозвинутого народногосподарського комплексу, який відповідає сучасним вимогам ринкового господарства.

Основа формування структурної політики в галузях матеріального виробництва зумовлена тим, що нині склалася недосконала структура виробництва, а дія адміністративних, економічних та соціальних важелів управління значно послаблена.

Основними напрямами у фінансовій сфері є: посилення контролю за діяльністю комерційних банків з боку національного банку, орієнтація на підтримку національних товаровиробників, запобігання створенню фіктивного капіталу, залучення коштів у довгострокові депозити. В сфері грошової політики необхідно приборкати інфляцію, забезпечити пріоритет національної валюти як платіжного засобу, підвищити золото-валютні резерви національного банку.

Створенню збалансованого народного господарства України значною мірою заважає невиважена цінова політика держави. Поступовий розвиток народного господарства України буде неможливим без активної науково-технічної політики, яка повинна забезпечити технологію оновлення виробничого потенціалу, сприя­ти випуску наукомісткої продукції.

Зовнішньоекономічна політика держави повинна бути спрямована на подальшу інтеграцію у світовий простір на базі створення могутнього експортного потенціалу та досягнення збалансованості торговельного балансу.

Важливою складовою економічної політики держави є її регіональний аспект. Тільки завдяки обгрунтованій національній політиці, спрямованій на подальше розширення повноважень і відповідальності місцевих органів влади, можна поєднати різні за своїми природними та соціально-економічними умовами регіони у єдиний народногосподарський комплекс. Необхідно розробити не тільки регіональні цільові комплексні програми, а й програми розвитку і розміщення продуктивних сил окремих областей і АРК, програми прикордонного співробітництва та розвитку вільних економічних зон.

!

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ

Народногосподарський комплекс — система виробництва, обміну, розподілу і споживання, що склалася в межах України.

Структура виробництва — співвідношення між його галузями, що виражає господарські пропорції та стан суспільного поділу праці.

Галузь господарства — сукупність підприємств і організацій, об’єд­наних спільністю функцій, які вони виконують у системі територіального поділу праці.

Виробнича сфера — сфера матеріального виробництва.

Невиробнича сфера — сукупність галузей господарства, які здійснюють функції по наданню послуг нематеріального характеру суспільству і населенню.

Галузь промисловості — сукупність підприємств (об’єднань), яка характеризується: єдністю економічного призначення виробленої продукції, однорідністю переробленої сировини й основних матеріалів, спільністю технологічного процесу й виробничо-технічної бази, професійним складом кадрів і специфічними умовами праці.

Видобувна промисловість об’єднує галузі, зайняті видобуванням сировини, а також палива з надр Землі, вод і лісів. Вона включає підприємства й організації з видобутку палива (вугілля, нафти, природного газу, горючих сланців, торфу); підприємства з видобутку і збагачення залізних марганцевих руд, руд кольорових металів, нерудних корисних копалин і лісозаготівлі.

Обробна промисловість — сукупність галузей промисловості, підприємства яких обробляють і переробляють сировину й матеріали.

Територіальна структура — співвідношення між формами територіального зосередження виробництва.

Промисловий район — інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як головної галузі виробничої спеціалізації.

Промисловий вузол — зосередження на обмеженій території виробничо-територіального поєднання підприємств, що склалося історично або формується.

Промисловий центр — місто або селище міського типу, де зосереджено кілька промислових підприємств і які є основною спеціалізованою містоутворюючою галуззю.

Промисловий пункт — промислове підприємство разом з поселенням, яке виникло при ньому.

?

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення народногосподарського комплексу України.

2. Що таке галузь господарства?

3. Що ви розумієте під виробничою сферою і який її склад?

4. Що входить до невиробничої сфери?

5. Які особливості співвідношення виробничої і невиробничої сфери в Україні?

6. Яке значення промисловості України?

7. Як поділяється промисловість України за характером вироб­ництва і предметів праці?

8. Назвіть основні галузі промисловості України.

9. Які особливості галузевої структури промисловості України?

10. Назвіть міжгалузеві комплекси промисловості України.

11. Які основні напрями дальшого розвитку народного господарства України?

&

Література

1. Заставний Ф. Д. Географія України. — Львів, 1994.

2. Географічна енциклопедія України: в 3-х томах. — К.: Українська радянська енциклопедія, 1989, 1990,1993.

3. Конструктивно-географические основы рационального природопользования в Украинской ССР. Теоретические и методические исследования. — К., 1990.

4. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — 416 с.

5. Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998.

?

ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ

1. Вплив структурних перетворень на народногосподарський комплекс України.

2. Сучасні форми територіальної організації промисловості.

3. Проблеми і напрями вдосконалення структури народного господарства України.

9. НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ
ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ

· Сутність і роль науково-технічного прогресу у розвит­ку народногосподарського комплексу.

· Науково-технічний потенціал України: сучасний стан та особливості територіальної організації.

· Проблеми реконструкції народного господарства Украї­ни в контексті завдань прискорення науково-техніч­ного прогресу.

1. СУТНІСТЬ І РОЛЬ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО
ПРОГРЕСУ У РОЗВИТКУ
НАРОДНОГОСПОДАРСЬКОГО КОМПЛЕКСУ

Науково-технічний прогрес (НТП) — поступальний та взаємопов’язаний розвиток науки і техніки, характерний для великого машинного виробництва. Неперервність НТП залежить насамперед від розвитку фундаментальних дос­ліджень, які відкривають нові якості і закони природи та суспільства, а також прикладних досліджень та дослідно-конструкторських розробок, що дають змогу втілити наукові ідеї в нову техніку і технологію. НТП здійснюється у двох взаємообумовлених формах: 1 — еволюційній, яка означає порівняно повільне і часткове вдосконалення традиційних основ науки і техніки; 2 — революційній, яка відбувається у вигляді науково-технічної революції (НТР) і породжує принципово нову техніку і технологію, викликає докорінні перетворення продуктивних сил суспільства.

Революційний шлях — головний шлях розвитку тех­ніки і технології в епоху НТР. Його визначальною особ­ливістю є бурхливий розвиток науки, перетворення її
в безпосередню продуктивну силу. Наука перетворюється на провідну ланку системи «наука—техніка—виробництво». З розвитком науки та впровадженням її досягнень виникли поняття «наукомісткі виробництва» або «виробництво високих технологій». До них належать галузі індустрії, що вирізняються високими витратами на наукові дослідження при плануванні нових видів продукції.

НТР впливає також на темпи піднесення окремих галузей і на їх поєднання чи галузеву структуру. Великі зміни відбуваються і в структурі окремих галузей. З одного боку, відбувається подаль­ше «дроблення» цієї структури, пов’язане, перш за все, з ускладненням виробництва, формуванням різних новітніх галузей НТР. З другого боку, різні галузі і підгалузі об’єднуються, створюючи складні міжгалузеві комплекси: агропромисловий, машинобудівний, паливно-енергетичний та ін.

НТР змінює і характер традиційних видів виробництва. Одна із особливостей цієї зміни — укрупнення основних виробничих агрегатів, що веде до подальшої концентрації виробництва переважно в індустріальних районах.

Науково-технічний прогрес сприяє більш рівномірному і ефек­тивному розміщенню підприємств, виробничих комплексів і галузей господарства. Створення і вдосконалення потужних, високопродуктивних машин у багато разів збільшують продуктивність праці у всіх районах. Поява нових способів передачі електроенергії через об’єднані енергосистеми зробила економічно вигідним просторовий розрив між великими виробниками електроенергії на базі дешевих енергоносіїв та її споживачів.

Завдяки досягнутому рівню розвитку науки і техніки, виробництву промисловістю високопродуктивних машин, механізмів і обладнання освоєно ефективні природні ресурси, що зумовило територіальні зрушення у розвитку і розміщенні продуктивних сил.

Урахування регіональної специфіки при проектуванні техніки і технології дозволяє добитися найкращих результатів в її використанні. Є потреба більш повного урахування регіональних особ­ливостей науково-технічного прогресу, причому не тільки природних (клімат, сейсмічність, вічна мерзлота, особливості залягання корисних копалин), але й економічних (густота населення, кваліфікація кадрів, транспортна освоєність тощо).

Широка і комплексна автоматизація, механізація виробництва повністю змінюють характер праці. Сучасний етап автоматизації спирається на електронізацію (комп’ютеризацію) народного господарства.

Велике значення має впровадження трудозберігаючих технологій у промислових центрах і вузлах, що мають обмежені можливості забезпечення промисловості і сфери послуг трудовими ресурсами. Це стосується насамперед старих промислових районів, які характеризуються погіршенням демографічної ситуації.

Сучасна техніка закладає основу для створення принципово нових «заводів майбутнього» — повністю автоматизованих і елект­ронізованих, з мобільною технологією. Тим самим у перспективі, очевидно, з’являться можливості розміщення підприємств, які раніше визнавались трудомісткими, практично повсюдно, у тому числі в трудодефіцитних районах.

У широких масштабах здійснюється хімізація народного господар­ства. Хімія — важливе джерело матеріалів із заданими властивостя­ми — розширює територіальні межі сировинної бази промисловості.

Вирішальним засобом задоволення потреб народного господарства у виробничих ресурсах повинні стати ресурсозберігаючі технології. При використанні ресурсозберігаючих технологій важ­ливо додержуватись регіональних пріоритетів.

Для територіально-виробничих комплексів, особливо тих, які тільки створюються, буде характерним високий рівень застосування прогресивних видів техніки і технології, перш за все механізації і автоматизації виробництва, які охоплять увесь виробничий цикл.

Особливо велика роль науково-технічного прогресу в охороні навколишнього середовища і раціональному природокористуванні. Розвиток науки і техніки дає змогу створювати ефективні засоби і прилади для очищення промислових і комунальних викидів, що забруднюють воду, атмосферу, грунти. Передові технології забезпечують перехід до замкненого водопостачання, утилізацію відходів, економію трудових, рослинних і мінеральних ресурсів, а також раціональне використання земельних ресурсів.

Основними центрами і регіонами, де розміщені галузі виробництва й інші центри економічної ділової активності, стали території з передовою наукою та освітою. Територіальне поєднання освіти, науки, наукоємних виробництв нині є типовим для великих столичних агломерацій і провідних промислових районів. Перспективною формою територіальної організації науково-вироб­ничих комплексів стали технополіси — цілеспрямовано сформовані зони ділової та наукової активності, в яких поєднуються науково-дослідні інститути, вузи та наукоємні промислові підприємства, що взаємодіють між собою.

2. НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ:
СУЧАСНИЙ СТАН ТА ОСОБЛИВОСТІ
ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

Основою науково-технічного розвитку країни є науково-техніч­ний потенціал, що являє собою сукупність усіх засобів науково-технічної діяльності та її ресурсів. Науково-технічний потенціал включає:

матеріально-технічну базу науки (сукупність засобів науково-технічної праці, наукові організації, наукове обладнання і установки, експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчис­лювальна база інформаційного забезпечення тощо);

кадри наукової системи (вчені, дослідники, конструктори, експе­риментатори, науково-технічний персонал);

інформаційну систему, яка забезпечує постійне вдосконалення наукових знань (наукові прогнози, банк патентів, авторських свідоцтв, банк відомостей про світові досягнення в галузі конкретних наук тощо), яка здатна до оперативної обробки інформації та надання її користувачеві;

організаційно-управлінську підсистему — планування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР); фінансування НДДКР; структуру управління НДДКР; організаційно-управлінські структури наукових підрозділів; методи управ­ління НДДКР.

У цій системі мережа науково-дослідних, конструкторських, проектних інститутів, а також дослідних підрозділів вищих нав­чальних закладів функціонує з метою виробництва, розповсюдження і впровадження в практику наукових знань, реалізації єдиної науково-технічної політики. Розвинутий науково-тех­нічний потенціал є також визначальною передумовою для встановлення і ефективного розвитку міжнародних науково-техніч­них зв’язків.

В Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, демілітаризації технологій, посилення їх соціальної спрямованості, прискорення НТП, посилення інтенсифікації тощо. На сучасному етапі в країні є об’єктивні умови для втілення в життя активної державної науково-технічної політики. Функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, науково-технічний потенціал багатьох підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі.

Однак на сучасному етапі економічного розвитку господарський механізм не забезпечує необхідного сприйняття підприємствами науково-технічних досягнень. Наслідками негативних загальноекономічних тенденцій є зниження ефективності нагромад­женого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій (табл. 4).

В Україні нагромаджено значний досвід програмно-цільового планування НТП на основі розробки системи відповідних програм. До тих, які розробляються на національному рівні, належать державні науково-технічні програми з ресурсозбереження, приросту виробництва продовольства, збільшення випуску технологічного устаткування на експорт, програма фундаментальних досліджень з найважливіших напрямів академічної науки тощо. Серед регіональних науково-технічних програм, які розроб­ляються в областях України (понад 200 найменувань), переважають програми з виробництва товарів народного споживання, охорони навколишнього середовища, використання вторинних ресурсів.
У галузях і на підприємствах ведеться розробка програм з питань технічного переозброєння виробництва, освоєння нових технологій.

Таблиця 4

РОЗПОДІЛ СТВОРЕНИХ ЗРАЗКІВ НОВИХ ТИПІВ ТЕХНІКИ
В УКРАЇНІ у 1994—1997 рр., % ^*

Створено зразків, технічний рівень яких у порівнянні з кращими вітчизняними і зарубіжними аналогами:
вищий	3,9	0,6	1,7	1,7
відповідає	88,9	63,5	62,2	65,0
нижчий	0,3	0,8	0,5	0,5
не відповідає	6,9	35,1	35,6	32,8

^* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 105.

Розміщення наукових закладів, безперечно, впливає і на розміщення галузей господарства (в першу чергу наукомістких та невиробничої сфери). Водночас характер розвитку і розміщення продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових підрозділів, що сприяє розв’язанню нагальних економічних і соціальних проб­лем цих регіонів.

Розміщення наукових закладів має такі особливості. Інститути теоретичного профілю розташовані у великих науково-культур­них центрах. Мережа галузевих науково-дослідних інститутів прикладного профілю, що тяжіють до виробничих баз, розміщена більш рівномірно. Переважна їх частина знаходяться в центральних районах, а на периферії — їх філії, відділення й лабораторії. Посилення інтеграційних процесів сприяло створенню науково-виробничих об’єднань.

Важливу роль у розміщенні об’єктів народного господарства відіграють провідні проектні інститути, що займаються проектуванням великих промислових підприємств, транспортних магістралей, гідротехнічних споруд, а також ті, що складають генеральні плани міст і районні плани.

Таблиця 5

РОЗМІЩЕННЯ ВИЩИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ I—II РІВНІВ АКРЕДИТАЦІЇ
ПО РЕГІОНАХ УКРАЇНИ у 1997-1998 рр.^*

	Кількість закладів 1997/1998, од.	В них студентів 1997/1998, тис. чол.
Україна		526,4
АР Крим		14,6
Вінницька область		22,7
Волинська		10,0
Дніпропетровська		38,7
Донецька		47,9
Житомирська		16,1
Закарпатська		8,4
Запорізька		18,5
Івано-Франківська		18,9
Київська		17,2
Кіровоградська		10,4
Луганська		29,7
Львівська		33,1
Миколаївська		12,9
Одеська		25,7
Полтавська		16,8
Рівненська		12,5
Сумська		15,0
Тернопільська		11,3
Харківська		33,7
Херсонська		13,8
Хмельницька		11,0
Черкаська		16,1
Чернівецька		12,7
Чернігівська		14,7
м. Київ		42,4
м. Севастополь		3,6

^* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 440.

У 1997 р. в науці і науковому обслуговуванні України було зай­нято 142,5 тис. чоловік, у т. ч. 4,3 тис. докторів наук і 20,6 тис. кан­дидатів наук.

В академічному секторі науки зосереджено понад 7% наукових працівників. Найбільшим сектором науки в Україні за чисельністю зайнятих працівників є вузівський сектор, а в ньому — вищі заклади освіти I—II рівнів акредитації (табл. 5).

Значного розвитку в Україні досягли галузевий і заводський сектори науки. Останній зосереджений переважно на великих підприємствах. Цей сектор найбільш повно представлений у великих містах Донбасу, індустріального Придніпров’я, а також у Києві, Харкові, Одесі, Львові.

З метою удосконалення управління наукою в Україні створено шість територіальних наукових центрів: у Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі та Львові, які координують роботу академічного, вузівського, галузевого і заводського секторів, про­водять дослідження з урахуванням місцевої специфіки.

В цілому профіль закладів науки і наукового обслуговування збігається з спеціалізацією галузей матеріального виробництва і невиробничої сфери по регіонах.

3. ПРОБЛЕМИ РЕКОНСТРУКЦІЇ НАРОДНОГО
ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ
ЗАВДАНЬ ПРИСКОРЕННЯ
НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ПРОГРЕСУ

В перспективі необхідно значно посилити виробничий потенціал при його якісному перетворенні на основі прискорення науково-технічного прогресу, широкої інтенсифікації економіки. З цією метою розроблена нова структурна та інвестиційна політика.

Капітальні вкладення (інвестиції) як фінансове джерело нарощування основних фондів є найважливішим економічним інструментом, що забезпечує зрушення в розміщенні продуктивних сил. В умовах формування ринкових механізмів господарювання головним джерелом розширеного відтворення основних фондів є власні кошти підприємств, а також банківський кредит. Централізовані державні капіталовкладення спрямовуються переважно на фінансування великих народногосподарських програм.

Основний шлях розширення виробничого потенціалу — його інтенсивний розвиток через технічне переозброєння і реконструк­цію діючих підприємств.

У ході нової реконструкції народного господарства доцільно перепрофілювати окремі великі підприємства відповідно до галузевих факторів і регіональних умов (знизити металомісткість виробництв, віддалених від металургійних баз, і т.п.), розчленити технологічні цикли з передислокацією їх частин, вивести з великих міст шкідливі в екологічному відношенні підприємства тощо.

Великі масштаби капітального будівництва на найближчі десятиліття визначаються пріоритетністю розвитку галузей, що забезпечують науково-технічний прогрес. Серед них виділяють такі наукомісткі галузі, як електроніка, точне верстатобудування тощо.

Нині першочергові заходи щодо широкого оновлення техніки і технології, докорінного покращання якості продукції плануються на великих підприємствах і в об’єднаннях провідних промислових районів. Встановлення таких пріоритетів щодо інтенсифікації саме за цими районами пояснюється тим, що вони мають потужний виробничий і науково-технічний потенціал, великі індустріальні (особливо машинобудівні) центри з наукомісткими виробництвами і великими контингентами кваліфікованих, досвідчених кадрів. Це дозволяє одержувати більш високу віддачу капіталовкладень за рахунок реконструкції підприємств, швидке та ефективне нарощування виробництв.

!

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ

Автоматизація виробництва — напрям науково-технічного прогресу, який забезпечує повне усунення і заміщення фізичної праці робітників системою машин, обладнання, апаратів і приладів, включаючи ЕОМ.

Інвестиційна політика — сукупність господарських рішень, які визначають основний напрям капітальних вкладень, заходи щодо їх концентрації у галузях пріоритетного розвитку. Інвестиційна політика на сучасному етапі передбачає покращання співвідношення між капітальними вкладеннями в ресурсозберігаючі, перероблюючі і споживаючі галузі, перерозподіл коштів на користь галузей, що забезпечують прискорення науково-технічного прогресу.

Інновація — вкладення коштів у нову техніку, технологію, нові форми організації праці і управління, які охоплюють не тільки окремі підприємства, а й галузь. Водночас це і процес, спрямований на створення, виробництво, розвиток і вдосконалення нових видів виробництв, технологій, організаційних форм. Включає три основні стадії: від почат­ку дослідження до промислового освоєння; від промислового освоєння до випуску (впровадження) об’єктів, необхідних для задоволення потреб споживачів; використання у споживача, включаючи обслуговування і утилізацію.

Інтенсифікація виробництва — збільшення розмірів виробництва за рахунок застосування більш ефективних засобів виробництва, дос­коналих форм організації праці і технологічних процесів, які втілюють останні досягнення науково-технічного прогресу, а також кращого використання наявного виробничого потенціалу.

Капіталомісткий технічний прогрес — удосконалення техніки і технології, яке потребує застосування великої кількості капіталу. Вдосконалення техніки і технології, яке дозволяє виробляти велику кількість капіталу чи таку ж кількість продукції при меншому його обсязі, називають капіталозберігаючим технічним прогресом.

Комплексна програма науково-технічного прогресу — документ, який визначає мету розвитку науки і техніки на тривалу перспективу
(20 років), пріоритетні науково-технічні проблеми, які повинні розроблятися в цей період, і очікувані соціально-економічні наслідки їх реалізації.

Комп’ютеризація — процес все більш широкого застосування ЕОМ у народному господарстві, в галузях, на підприємствах (об’єднаннях) і в організаціях.

Механізація виробництва — напрям науково-технічного прогресу, заснований на заміні ручних виробничих операцій машинами і механіз­мами. За ступенем оснащеності виробничих процесів технічними за­собами механізація виробництва поділяється на часткову і комплексну. При частковій механізації окремі операції чи види робіт (переважно трудо­місткі) замінюють на усіх основних операціях технологічного процесу
і допоміжних роботах при збереженні значної частки ручної праці.

Міжгалузевий науково-технічний комплекс (МНТК) — форма сполучення науки з виробництвом, яка покликана по пріоритетних напрямах науково-технічного прогресу здійснювати швидке і ефективне фор­мування циклу «наука—виробництво», сприяти прискоренню розробки нових ідей і ефективному використанню їх на практиці. Для вирішення важливих народногосподарських завдань в МНТК, який являє собою єдину науково-виробничу одиницю, включаються науково-дослідні інститути, конструкторські бюро і технологічні організації, науково-виробничі і виробничі об’єднання, підприємства різних міністерств і відомств.

Національний інтелект — це синтетичний показник розвитку нації та її індивідів. Він виражає рівень знань природних і суспільних процесів, рівень мислення, національного самоусвідомлення, гуманістичних відносин, моралі, етики, естетики, ідеології, міжнародних зв’язків тощо. Це той елемент трудового потенціалу суспільства, який виражає його працездатність, творчість, винахідливість, пошук нового, раціонального, оптимального в усіх сферах життя нації, суспільства, держави. Носіями національного інтелекту є вчені, інженери, конструктори, письменники, працівники культури, мистецтва, вчителі, лікарі, робітники, селяни, керівники всіх рівнів.

Нововведення — запуск у виробництво нового продукту, впровадження нового виробничого цеху чи застосування нової форми організації бізнесу.

Об’єднання науково-виробниче — єдиний науково-виробничий і господарський комплекс, прогресивна форма зв’язку науки з виробництвом, одна з форм основної ланки промисловості для розробки і виробництва в стислі строки високоефективних комплексів машин, облад­нання, приладів, технологічних процесів і матеріалів, що визначають науково-технічний прогрес у відповідних напрямах і мають важливе народногосподарське значення. Вони створюються на базі науково-дослідних (проектно-конструкторських, технологічних) організацій чи підприємств (виробничих об’єднань), які мають конструкторську і дослідно-експериментальну базу. Деякі з них входять до складу міжгалузевих науково-технічних комплексів.

Патентно-ліцензійна діяльність — структурна складова інформаційної діяльності підприємств, науково-дослідних і проектно-конструк­торських організацій, науково-виробничих об’єднань, яка полягає у виявленні науково-технічних рішень, спроможних стати предметом патентного захисту чи ліцензійних узгоджень. Її значення визначається, з одного боку, сприянням науково-технічного прогресу шляхом активного впливу на створення і розробку нових машин, приладів, обладнання, матеріалів і технологічних процесів, які за своїми техніко-еконо­мічними показниками перевершували б вітчизняні і зарубіжні аналоги; з іншого боку, — сприянням розширенню практики міжнародного розповсюдження патентної інформації, використання якої дозволяє виробляти і реалізовувати нову продукцію на основі відкриттів і винаходів.

Прикладні дослідження — вид наукових досліджень, основна мета яких — вирішення практичних проблем. Їх результати безпосередньо втілюються в практику, знаходять втілення в нових технологічних процесах, конструкціях, матеріалах тощо.

Ресурсозберігаюча технологія — узагальнена назва технологій, за яких виробничий процес забезпечується мінімальною витратою ресурсів і енергії, матеріалів і т. п. при заданій кількості щодо випуску продукції і необхідній продуктивності.

Технічна підготовка виробництва — сукупність робіт, пов’язаних із створенням і впровадженням у виробництво нових та вдосконаленням раніше освоєних видів продукції і технологічних процесів. Включає проектування нових і вдосконалення раніше освоєних конструкцій машин із забезпеченням їх виробництва технічною документацією; проек­тування нових і вдосконалення діючих технологічних процесів; розробку технічних норм; впровадження нової техніки. Роботи по техніч­ній підготовці виробництва ведуться в галузевих науково-дослідних, дослідно-конструкторських бюро. На підприємствах у них беруть участь відділи головного конструктора і технолога, відділ чи бюро планування підготовки виробництва.

Технологія безвідходна і маловідходна — система технологічних про­цесів, що забезпечує комплексне використання природної сировини проміжних продуктів і відходів. Необхідність її розробки і впровад­ження обумовлюється вирішенням завдань ресурсозбереження і охорони навколишнього середовища. Організація безвідходних і маловідход­них виробництв може бути здійснена на рівні окремого підприємства, промислового комплексу, галузі чи регіону. Розробка такої технології — один з важливих сучасних напрямів науково-технічного прогресу. Їх впровадження забезпечує значний економічний і соціальний ефект.

Фундаментальні дослідження — вид наукових досліджень, головне призначення яких — одержання нових знань, виявлення законів розвит­ку природи, суспільства, мислення. Їх результати є основою проведен­ня прикладних досліджень. Щоб забезпечити прискорення науково-технічного прогресу, фундаментальні дослідження повинні випереджати в своєму розвитку прикладні дослідження, створюючи для них теоретичну базу.

Економічна ефективність нової техніки — співвідношення економічних результатів від застосування нової техніки та затрат суспільної праці на її виробництво і впровадження. Найновіша техніка потребує великих капітальних вкладень на освоєння, передачу в масове виробництво, просування у сфері її застосування. Проте вона може дати знач­ний ефект. Нова техніка потребує менших капітальних вкладень на впровадження і удосконалення, дає обмежений за розмірами ефект, що може бути одержаний у короткі строки і швидко реалізований.

Електронізація народного господарства — процес широкого застосування електроніки в усіх галузях народного господарства. Електроніка є основою автоматизації управління технологічними процесами, важ­ливим елементом верстатів з програмним управлінням, калькуляторів
і т. п. Вона сприяє прогресу засобів інформації. Завдяки їй стала можливою значна частина досягнень сучасної фізики, астрономії, хімії, біології, медицини. Широке застосування електроніка має у банківській справі, складському господарстві, роздрібній торгівлі та інших галузях. Темпи розвитку електроніки знаходять відображення у зростанні парку ЕОМ.

?

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Визначте поняття «науково-технічний прогрес» і «науково-технічна революція».

2. Розкрийте роль науки в розвитку і розміщенні продуктивних сил.

3. Проаналізуйте структуру науково-технічного потенціалу України, його територіальну організацію.

4. Висвітліть основні проблеми реконструкції народного господарства України.

&

Література

1. Бесчасний Л. Про механізм мотивації до науково-технічної діяльності в умовах ринкової економіки // Економіка України. — 1995. — № 8. — С. 15—23.

2. Гуревичов М. Ринок інтелектуальних продуктів України // Економіка України. — 1994. — № 5. — С. 30—37.

3. Дорогунцов С. І., Нейкова Л. Сучасні проблеми технічного розвитку промисловості України // Економіка України. — 1996. — № 9. — С. 4—11.

4. Заблоцький Б. Ф., Кокошко М. Ф., Смовженко Т. С. Економіка України. — Львів: Львівський банківський коледж Національного банку України, 1997. — 587 с.

5. Лукінов І. Пріоритетна політика держави в технологічних перетвореннях // Економіка України. — 1997. — № 2. — С. 4—19.

6. Марущак В. Проблеми інтеграції науки України у світову наукову структуру // Економіка України. — 1994. — № 10. — С. 62—66.

7. Научно-технический прогресс: словарь / Под ред. Абалкина Л. И. — М.: Политиздат, 1987. — 168 с.

8. Олександрова В., Чусова Е. Обгрунтування державних науково-технічних програм // Економіка України. — 1996. — № 12. — С. 21—26.

9. Размещение производительных сил / Под ред. В. В. Кистанова, Н.В.Копылова. — М.: Экономика, 1994. — 589 с.

10. Розміщення продуктивних сил України / За ред. Є. П. Качана. — К.: Вища школа, 1998. — 376 с.

11. Шкворець Ю., Варгатюк А. Державне стимулювання науково-технічної діяльності в Україні // Економіка України. — 1994. — № 8. — С. 20—24.

12. Щедрина Т. Науково-технічна активність в Україні крізь призму якості продукції // Економіка України. — 1994. — № 3. — С. 42—46.

13. Яковлев В. Інновації та оновлення продукції в машинобудівному комплексі України // Економіка України. — 1994. — № 12. — С. 70—73.

?

ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ

1. Наука — безпосередня продуктивна сила суспільства.

2. Науково-технічний прогрес і його вплив на рівень розвитку виробництва.

3. Проблеми розвитку науково-технічного потенціалу України.

Дата добавления: 2015-03-31