Средневековая патристика

Патри́стика— философия и теология отцов церкви, то есть духовно-религиозных лидеров христианства до VII века. Учения, выработанные отцами церкви, стали основополагающими для христианского религиозного мировоззрения. Патристика внесла огромный вклад в формирование этики и эстетики позднеантичного и средневекового общества.

Выделяют римское и греческое направления патристики. Исторически традиционно проводят следующее деление:

Апостолические мужи, примыкающие непосредственно к апостолам.

Апологетические (защищающие) отцы II в., пытавшиеся, в частности, доказать совместимость христианского учения с греческой философией, причём иногда они представляли христианство в виде новой философии (Юстин, 100—167, затем Афинагор, вторая пол. II в.). Ко II в. относится спор с гностиками, на позиции которых переходит Тациан (вторая пол. II в.). Завершает этот период Тертуллиан.

III в. и нач. IV в. характеризуются первыми попытками систематизации в области теологии и выдвижением вопроса о Христе, породившего многочисленные попытки его решения. Противоречащие друг другу положения воплотились, с одной стороны, в тезисе Афанасия (295—378), утверждавшего, что Христос божествен, а с другой — в отрицании Арием его божественности. В то время как философия Климента Александрийского была ещё не систематизированной, Ориген, заимствовавший из греч. философии её понятия и в значительной мере соглашавшийся с идеями неоплатоников, создал первую теологическую систему христианства (см. Александрийская философия).

В IV в. и нач. V в. христианство впервые начинает исследовать свою историю. Догмат о Троице получает вскоре свою окончательную формулировку. Евсевий Кесарийский, склонявшийся к арианизму, написал первую историю церкви и её догм; он утверждал, что Платон и вообще греческая философия оказали влияние — через Ветхий Завет, в частности, — на Моисея. Три Великих каппадокийца занимались систематизацией теологии в противовес арианизму.

С кон. IV в., т. е. с завершением процесса формулирования догм и с усилением церкви, особенно после её признания в 313 г. императором Константином Великим, уже резко бросается в глаза церковно-политический характер патристики. После Илария Пиктавийского, «Афанасия Запада» (310—367), и Амвросия Медиоланского, «латинского Филона» (340—397), Августин Блаженный ставит на первое место практическую церковную теологию и её претензии на руководство душами и святое посредничество. Своим учением о божественном государстве («граде Божием») он закладывает фундамент исторической метафизики. Против этого учения, как полагают, боролся Пелагий (см. Пелагианизм).

На Руси были известны и пользовались высоким авторитетом произведения «отцов церкви», богословов и проповедников: Иоанна Златоуста, Григория Назианзина, Василия Великого, Григория Нисского, Афанасия Александрийского и др. Высоко ценились на протяжении всего русского средневековья писатели-гомилеты (авторы поучений и проповедей). Наибольшим авторитетом пользовался Иоанн Златоуст (ум. в 407 г.).

37. Загальна характеристика й світоглядні основи епохи Відродження
Починаючи з XIV ст. в соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбувається ряд змін, які ознаменували початок нової епохи, що ввійшла в історію під назвою епохи Відродження. Ці зміни були пов'язані насамперед з процесом секуляризації (звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів) і відбувалися спочатку досить повільно і по-різному протікали в різних країнах Європи.
Нова епоха утверджує відродження античної культури, античного способу життя, античного мислення, звідси нова назва «Ренесанс», тобто «Відродження». В дійсності ренесансна людина і ренесансна культура та філософія суттєво відрізняються від античної. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньої вічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні античності.
Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження — це епоха художньо-естетична. Коли в центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки — Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження – людина. Тому філософське мислення цього періоду називають» антропоцентристським.

38. Буддизм - религиозно-философское учение, которое возникло в Индии в 6-5 веках до н.э. Входит в Сань цзяо - одну из трех главных религий Китая. Основатель буддизма - индийский принц Сиддхартха Гаутама, получивший впоследствии имя Будды, т.е. пробужденного или просветленного.
Буддизм возник на северо-востоке Индии в областях добрахманистской культуры. Буддизм быстро распространился по всей Индии и достиг максимального расцвета в конце I тысячелетия до н.э

39. Аристотель (384—322 рр. до н.е.) — провідний філософ кла-сичного періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем 13-річного Олександра Македонського, створив свою філософську школу — Лікей. Згодом її назвали школою перипатетиків (від грец. «прогулянка»).
40. Вчення про буття. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характер: «Платон мені друг, але істина дорожча». З точки зору Аристотеля, суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Аристотель розглядає як можливість. Для того щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою — кулеподібність; відносно живої істоти матерією є її тілесний склад, а формою — душа, котра забезпечує єдність і цілісність усіх її тілесних частин. Форма, за Аристотелем, — активне начало, тоді як матерія — пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожна самій речі. Найвищою сутністю Аристотель вважає чисту (очищену, звільнену від матерії) форму. Врешті-решт Аристотель доводить відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма — це вічний двигун, який є джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому саме і виявляється ідеалізм у філософії Аристотеля. Саме через те, що Аристотель вважав першоосновою форму, а не матерію, теологи середньовіччя залучали його до фундаторів богослов'я (поряд з Платоном), оскільки безтілесна форма Аристотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.
Узагальнюючи сутність старогрецького вчення про буття, можна дійти таких висновків. Для більшості філософів характерне дуалістичне протиставлення двох начал: буття і небуття — у Парменіда, атомів і пустоти — у Демокріта, ідеї і матерії — у Платона, форми і матерії — в Аристотеля. За допомогою цих двох начал філософи намагалися пояснити буття світу і людини. І другий важливий момент. Старогрецькі мислителі як матеріалісти, так і ідеалісти, були космістами, їхні погляди були спрямовані на розкриття таємниць природи, космосу.

Дата добавления: 2015-04-23