Джерела легітимності влади

Дієздатність влади багато в чому залежить від її легітимності. Це один з показників ефективності політичної влади. В легітимності відображається ставлення громади до влади, її можна визначити як стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною і справедливою. Легітимність і авторитетність влади - явища певною мірою схожі. Легітимність означає згоду народу з владою, коли він добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Чим нижчий рівень легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий примус. Від легітимності потрібно відрізняти легальність влади. Це юридичне поняття, яке означає відповідність влади діючим законам. Наприклад, влада президента легальна, тому що він обраний відповідно до законів і в здійсненні своїх повноважень опирається на закон; влада монарха легальна, тому що не був порушений порядок престолонаслідування.

Між легітимністю і легальністю може бути протиріччя. Не всі закони, прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватися населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку невиконання своїх зобов´язань, невдалого економічного курсу, який призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довір´я з боку суспільства. У цьому разі спостерігається процес делегітимації влади. У той же час нелегальна за своїм походженням влада може бути виправдана і підтримана народом. Історія знає багато подібних прикладів: повалення монархій у ході буржуазних революцій. Порушивши попередній правопорядок, нова влада в результаті забезпечила собі легітимацію.

Легітимація - це спосіб або процес, методом якого влада отримує виправдання. Ідеальні легітимності (рівень 100% підтримки населенням) не буває. У будь-якому суспільстві є люди, що порушують закони або ставляться до влади апатично. Нарешті, в демократичному суспільстві існує опозиція офіціальній владі. Відповідно будь-яка влада повинна підтверджувати свій авторитет, доказувати населенню, що саме вона найбільшою мірою відповідає його інтересам.

Легітимність стосується як політичного режиму, у тому числі форми правління, так і конкретних персональних суб´єктів влади. Це створює ще одну лінію можливого протиріччя в межах легітимності. При легітимному політичному режимі конкретні політичні лідери (президенти, монархи) можуть втратити підтримку народу. В умовах демократії це протиріччя вирішується через вибори.

Яким чином влада набуває легітимності? Тут принагідно звернутися до теорії легітимності М.Вебера, яка вважається класичною в політології. Він виділив три можливих типи легітимності (панування) залежно від її джерел.

Традиційна легітимність спирається на традицію, на колись встановлений порядок. Сама традиційна влада має декілька видів:

геронтократія - влада старійшин;

патріархальна - влада племінних вождів;

патримоніальна - влада монарха, яка в минулому знаходила підкріплення не тільки в традиції престолонаслідування, але й зверталася до релігійної легітимації - монарх як помазаник Божий; напівбожествений образ монарха підтримувався особливими символами: ритуалами, розкішністю одягу і трону, спеціальними зображеннями;

султанізм (різновид патримоніальної), де традицією є використання насильства, а влада правителя звільняється від традиційних обмежень і характеризується абсолютним свавіллям. Така влада була поширена в стародавніх східних деспотіях. У Росії проявом "східного деспотизму" стало правління Івана Грозного;

влада суверена над феодалами-васалами, яка домінувала в середньовічну епоху. Сучасним проявом цієї влади є феномен клієнтея (від лат. cliens - слухняний) - влада керівника над групою людей, які проявляють особисту відданість йому в обмін на доступ до якихось благ.

Харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. В харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Харизматична легітимність будується на емоційному заряді, на бездумному довір´ї вождю. Зразки харизми М.Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні політологи бачать харизму не тільки у засновників світових релігій, але й поширюють її на революційних і тоталітарних вождів, на духовних батьків нації. Наполеон, М.Ганді, В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун в очах своїх послідовників володіли особливою святістю. Особливий випадок - харизма Папи Римського. Він володіє нею завдяки своєму становищу (функціональна харизма), тому що є спадкоємцем святого Петра, намісника Христа на землі.

Легальна (раціональна) легітимність має за джерело раціонально встановлені правила, норми (закони). В демократичних країнах це основний тип легітимності, що опирається на конституції і конкретні правові норми. Саме вони виступають посередниками між владою і народом, будучи обов´язковими і для народу, і для керівництва. Іншим проявом легальної влади, на думку М.Вебера, виступає бюрократія, яка стає раціональною в епоху капіталізму. Раціонально-бюрократичний тип управління передбачає компетентність, наявність спеціальної освіти, наслідування в управлінській діяльності установленим правилам.

Інші типи легітимності. Веберівська типологія отримала загальне визнання, хоча деякі вчені доповнюють її іншими типами легітимності. Американський політолог Д.Істон виділив ідеологічну легітимність, яка опирається на переконаність індивідів у вірності тих ідеологічних цінностей, які проголошені владою (це найбільш ефективний тип легітимності); структурну легітимність, що випливає з довір´я населення до структур і норм режиму (до законів, органів влади); персональну легітимність, що має своїм джерелом віру громадян у компетентність лідера, його здатність відповідним чином використовувати владу. В умовах демократії подібний тип легітимності проявляється у повторному переобранні лідерів на виборах. Наприклад, період президентства Б.Клінтона співпав з найдовшою за весь післявоєнний період хвилею економічного росту в США, що асоціювалося громадянами з успіхами діяльності його адміністрації і спричинило його повторне обрання.

Французький політолог Т.Л.Шабо говорить про можливість демократичної (опирається на волевиявлення керованих), технократичної (пов´язана з умінням володарювати) і онтологічної (відповідність влади універсальним принципам людського і соціального буття) легітимності.

Італійський соціолог і історик Г.Ферреро, характеризуючи типи легітимності форм правління, залежно від джерела походження влади виділяє два типи легітимності: монархічну і демократичну.

У реальній практиці різні типи легітимності можуть взаємно доповнювати один одного. Наприклад, у суспільствах, де зберігаються елементи патріархальної або підданської культури, традиції родоплемінних відносин, президенти, які пройшли через процедуру виборів, намагаються заручитися і традиційною легітимністю. Подібне поєднання правових і традиційних основ влади спостерігається і в минулих радянських республіках СРСР, а нині в суверенних державах Азії. Так, у біографії деяких президентів включені дані, що підкреслюють їх пряме походження від правителів або приналежність до найстаріших родів, які традиційно правили тут до входження цих територій у склад Російської імперії. Можливе поєднання харизматичної легітимності з легальною. Так, харизма генерала Ш.де Голля, національного героя Франції після обрання його президентом отримала підкріплення з боку авторитету права.

Найбільшим потенціалом легітимності володіють демократичні режими, в яких додатковим джерелом легітимності влади є економічна і соціальна ефективність режиму, що виражається високим рівнем життя населення. Диктаторські режими, побудовані на примусі, також намагаються заручитися легітимністю. Значною мірою тоталітарні режими (СРСР, націонал-соціалістична Німеччина) опиралися на ідеологічну і харизматичну легітимність. Тут за допомогою ідеологічних міфів і пропаганди були створені культи вождів і віра у справедливість існуючого режиму.

13. Боротьба з тероризмом

Уряди країн — членів Альянсу, докладаючи безпосередніх колективних та індивідуальних зусиль до боротьби із зростаючою загрозою від міжнародного тероризму, доручили силам НАТО на Балканах почати виконувати ініціативи Альянсу, спрямовані на припинення терористичної діяльності в регіоні, а також такі операції, як “Ектив ендевор “ у Середземномор’ї та “Ігл есист”.

Операція “Ектив ендевор” — це морська операція, яку очолюють ВМС НАТО і яка спрямована на виявлення і стримування терористичної діяльності в Середземномор’ї. Операція була розпочата в жовтні 2001 року і внаслідок її успішності і результативності двічі розширювалась: спочатку на Гібралтарську протоку у березні 2003 року, а потім на усе Середземномор’я у березні 2004 року. Початкова операція була обмежена східним Середземномор’ям. Операція “Ігл есист” стала одним із заходів, здійснених на прохання США після подій 11 вересня. Літаки Системи раннього повітряного попередження і управління НАТО (АВАКС) патрулювали американський повітряний простір протягом семи місяців з середини жовтня 2001 року до середини травня 2002 року. Майже 830 авіаторів з 13 країн — членів НАТО налітали близько 4300 годин і виконали понад 360 оперативних вильотів. Літаки раннього повітряного попередження і виявлення НАТО неодноразово використовувались для захисту від можливих терористичних нападів з використанням захоплених (так званих “зрадницьких”) літаків, а також і у більш рутинних ситуаціях, коли важливі події в НАТО і ЄС вимагали додаткового захисту. У липні 2004 року на прохання відповідних урядів забезпечувалось прикриття європейського футбольного чемпіонату в Португалії та Олімпійських ігор у Греції.

Модернізація військових можливостей

Розширений масштаб військових операцій НАТО радикально змінив військові вимоги Альянсу. На заміну великим оборонним силам минулого повинні прийти такі сили, які готові до ведення відносно дрібномасштабних операцій з реагування на кризи, які вимагають гнучкості й мобільності, а також здатності розгортатись на значній відстані від звичних оперативних баз. На Празькому саміті уряди країн — членів Альянсу розпочали процес модернізації, спрямований на забезпечення НАТО здатністю давати ефективну відповідь на виклики безпеці у ХХІ столітті. Було узгоджено пакет заходів із вдосконалення військової оперативної спроможності Альянсу. До нього увійшли нові ініціативи щодо військової спроможності, які отримали назву “Празькі зобов’язання щодо обороноздатності”, створення Сил реагування НАТО і спрощення військової командної структури НАТО. Це три головні ініціативи з військової трансформації, які є необхідними для адаптування військової спроможності НАТО. На додаток глави держав і урядів Альянсу закликали до посилення зусиль у сферах обміну розвідувальною інформацією і домовленостей щодо реагування на кризові ситуації, а також посилення співпраці з країнами-партнерами через План дій Партнерства проти тероризму та у сфері надання допомоги у подоланні наслідків терористичних актів, включно із запровадженням Плану дій з цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій для забезпечення готовності цивільних служб до можливого u1085 нападу із застосуванням хімічних, біологічних або радіологічних (ХБР) агентів. Було ухвалено п’ять ініціатив із захисту від хімічної, біологічної і ядерної (ХБЯ) зброї: прототип Мобільної аналітичної ХБЯ лабораторії, прототип Спеціальної групи реагування на застосування ХБЯ, віртуальний зразковий Центр захисту від ХБЯ зброї, запаси засобів біологічного та хімічного захисту НАТО та Система контролю за захворюваннями. До інших ініціатив увійшли створення Багатонаціонального батальйону ХБРЯ захисту, захист від кібер-нападів і протиракетна оборона у зв’язку із розробкою нового техніко-економічного обґрунтування протиракетного захисту з метою вивчення можливих варіантів захисту території Альянсу, збройних сил і населених пунктів від ракетної загрози.

Виконання Празьких зобов’язань щодо обороноздатності знайшло своє продовження на Стамбульському саміті в червні 2004 року, коли було ініційовано ряд багатонаціональних проектів, спрямованих на вдосконалення військової спроможності в критично важливих сферах, таких як стратегічні морські і повітряні транспортні перевезення, заправка літаків у повітрі та Системи наземного спостереження Альянсу. Було ухвалено так звані “Цілі застосовності”, до яких увійшли зобов’язання країн — членів Альянсу бути постійно здатними розгортати і утримувати більшу кількість своїх збройних сил під час проведення операцій Альянсу. Були оголошені зміни в оборонному плануванні і процесі генерування збройних сил НАТО. Ці зміни покликані забезпечити зв’язок між політичною згодою розпочати операцію і забезпеченням військових сил, які необхідні для її виконання. Але не виконаними залишаються важливі завдання, включно із здійсненням вдосконалених заходів боротьби із загрозою тероризму, нестабільних держав і розповсюдження зброї масового знищення як державами, так і недержавними особами.

Керівники країн — членів НАТО погодились розвивати високотехнологічні можливості u1079 захисту як цивільного населення, так і військових від нападів терористів.

До цих можливостей входять захист від зброї масового знищення, захист широкофюзеляжних літаків від переносних зенітно-ракетних комплексів, захист гелікоптерів від загрози із землі, захист гаваней і суден, захист від саморобних вибухових пристроїв, вдосконалені технології виявлення мін. Було також досягнуто згоди щодо покращання обміну розвідувальною інформацією та перегляду існуючих в НАТО розвідувальних структур. Мандат, наданий Підрозділу з виявлення терористичної загрози, який було створено після терористичних нападів на США 11 вересня 2001 року, був визнаний постійним і містив аналіз усіх терористичних загроз на додаток до більш специфічних, спрямованих проти НАТО. Більше того, уряди країн — членів НАТО погодилися посилити здатність Організації надавати допомогу будь-якій країні — члену Альянсу у боротьбі із загрозою тероризму або наслідками терористичних нападів. Ресурси і засоби НАТО, такі як літаки АВАКС, Євроатлантичний центр координації реагування на катастрофи та Багатонаціональний батальйон хімічного, біологічного, радіологічного і ядерного захисту можуть бути передані у розпорядження країн — членів Альянсу на їхнє прохання.

14 Зміст системного підходу до вивчення політики

Державно-політичні відносини – це специфічна галузь соціального буття (“буття політичне”) із своїми фундаментальними закономірностями, внутрішніми зв’язками, джерелами розвитку і каналами взаємозалежності від зовнішнього середовища. Неперевершений евристичний вплив щодо пізнання процесів обумовленості в політичному житті здійснив т. зв. системний підхід /метод/, який склався у західній політичній соціології в середині ХХ ст. Найважливіші принципи цього підходу:

Цілісність системи – якісно новий стан сполучених різноманітних явищ та інститутів, що породжує нові властивості та ознаки цього єдиного утворення.

Множина і різноманіття внутрішніх і зовнішніх зв’язків системи, які відбивають складність і багатство відносин між елементами в середині цілісності та взаємодії з оточуючим середовищем.

Життєздатність системи визначається балансом взаємодії процесів: зміни і стабілізації, оновлення і збереження; впровадження і рутинізації, тощо.

Призначення системного методу /аналізу/ полягає у виявленні засобів досягнення та підтримки врівноваженого, стабільного стану політичної системи, її здатності адаптуватися до впливу зовнішнього середовища. Сучасний світ стає все складнішим, посилюється ризик глобальних катаклізмів, криз, і конфліктів, які мають соціальні, економічні, етнонаціональні, екологічні, демографічні та інші причини. Це актуалізує розуміння складності процесів соціально-політичного розвитку і необхідності їх впорядкування. Політична система в усьому різномаїтті своєї структури і функцій виступає засобом соціальної інтеграції, стримання руйнівного впливу деструктивних процесів і корінних соціальних відмінностей на єдине взаємопов’язане існування складових елементів суспільного організму.

Поняття політичної системи відображає єдність двох сторін політики: організації та діяльності, структури і дії. Формалізація, необхідне впорядкування і, навіть, ієрархія, які впроваджуються системним підходом, дозволяють не тільки кваліфікувати різновиди тих чи інших політичних систем, судити про оптимальність їх організації, але й здійснювати порівняльний аналіз різних моделей /типів/ політичного життя.

Засновником використання системного підходу в політології вважають американського дослідника Д.Істона, який у працях “Політична система” /1953/, “Системний аналіз політичного життя”/1965/ та ін. запропонував метод вивчення політичної системи будь-якої країни, а також елементів /підсистем/ всієї політичної організації: парламенту, уряду, місцевого самоурядування, політичної партії, громадської асоціації. Д.Істон вбачав сенс політичної системи у врахуванні взаємодії з середовищем; зміст системного аналізу політичного життя – у виявленні засобів підтримки рівноваги з середовищем, а призначення політичної системи – у зменшенні соціальних відмінностей, подоланні протиріч і політичних конфліктів.

Згідно Д.Істону, політична система – це організм, що саморегулюється і розвивається, та реагує на імпульси, які надходять зовні. Отже, політична система є відкритим утворенням: вона піддається численним впливам, що надходять із зовнішнього середовища. Система має вхід, на який ззовні надходять імпульси у формі вимог /конструктивних і деструктивних/ та підтримки чи протесту. Вимоги виникають і формулюються як в оточуючому середовищі, так і всередині самої системи; підтримка виявляється у сплаті податків, військовій службі, дотриманні законів, участі в голосуванні, лояльному відношенні до державної влади та її символів; протест суспільство висловлює у формах політичної незгоди, які за певних умов можуть зруйнувати легітимність всієї політичної системи. Вихід інформації – це результат функціонування політичної системи, він здійснюється у вигляді рішень та політичних дій, які тим чи іншим чином впливають на зовнішнє середовище. Вихідні дії політичної системи, за Істоном, обумовлені її головним призначенням, згідно природи політичної влади. Воно полягає в обов’язковому виданні політичних рішень авторитарному розподілі цінностей та забезпеченні прийняття цього населенням. /Див. схема за Д.Істоном/.

Системний підхід вносить до політичного аналізу ідею багатоканальної, багатофакторної обумовленості, яка базується на тому, що поряд із економічними чинниками та соціальними інтересами, а інколи і всупереч їм, політичні події та інститути залежні також від культурного середовища, від національного менталітету, від традицій і звичаїв, від структури пануючих у суспільстві цінностей, від геополітичних умов, від ситуативного складу різним подій та інших обставин. Виходячи з цього, американський політолог Г.Алмонд розглядає політичну систему як множину взаємодій, поведінок, як державних, так і недержавних, які слід досліджувати. Він відзначає, що будь-яка політична система є багатофункціональною та має свою власну структуру; крім того, всі політичні системи є змішаними у культурному відношенні та, незалежно від принципу поділу влад, деякі функції політичних систем лишаються неподільними. Так, досить часто ми зіткаємось із законотворчою діяльністю президентів та урядів, чи з втручанням парламенту в поточну політику. Змішаність політичних систем у культурному сенсі значить, наприклад, що лише в ідеалі може відтвориться “чисте” президентське або “чисте” парламентське правління, ті чи інші “чисті” різновиди політичної культури, свідомості тощо.

Отже, модель політичної системи Г.Алмонда долає певні вади моделі Д.Істона, тому що вона враховує психологічні, особистісні аспекти політичної взаємодії, імпульси, що надходять не тільки зовні, від народу, громадянського суспільства/, але й імпульси, що надходять від правлячої еліти. В даній моделі головна увага приділяється множині та різноманіттю інтересів всередині системі, їх зіткненню та поєднанню, врахуванню цих інтересів самою системою.

Таким чином, системний підхід розкриває сутність політики як цілісності; надає засоби аналізу форм її взаємодії з природою, економікою, культурою, соціального структурою; висвітлює канали впливу політичної поведінки на характер політичних інститутів і структур; врешті, доводить найзначніше призначення політики щодо забезпечення єдності, соціальної інтеграції, мобілізації ресурсів суспільства та стабільності.

Дата добавления: 2015-04-23