Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Сутність, структура, рівні політичної свідомості





Політична свідомість — форма суспільної свідомості, яка відтворює політичне буття суспільно неоднорідного суспільства, важлива складова частина суспільно-державного життя.

Вона виникла у відповідь на реальну соціальну потребу — обґрунтування природи держави і державної влади.

Отже, політична свідомість є сукупність поглядів і настанов, які характеризують ставлення людей до держави, партій, громадських організацій, об'єднань, товариств, політичних цінностей і цілей розвитку. Вона є відображенням реалій буття і рівня розвитку продуктивних сил, особливостей політичної структури, системи суспільних відносин, рівня освіти і культури.

Основу політичної свідомості становлять знання, емоції та оцінки, розумові операції, орієнтовані на сферу політичних відносин та інститутів, соціальних норм, ролей, процесів.

Політологія розглядає політичну свідомість як багато структурне і багаторівневе явище. Залежно від її суб'єкта розрізняють:

— політичну свідомість суспільства;

- політичну свідомість соціальної групи (класу, прошарку, нації, конфесії тощо);

— політичну свідомість особистості.

Індивідуальна політична свідомість – це свідомість кожного окремого індивіда як учасника політичного процесу. Групова політична свідомість – це свідомість різних соціальних спільностей людей (соціально-класових, етнічних, демографічних, професійних, територіальних). Соціальну базу масової політичної свідомості складає маса як сукупність індивідів, котрі належать до різних соціальних спільностей і беруть участь у конкретних політичних процесах. За своїм змістом масова політична свідомість є сукупністю ідей, поглядів, уявлень, почуттів, настроїв, що відображають доступні й відомі масам політичні явища і процеси. Масова політична свідомість формується під впливом не лише соціально-економічних і політичних чинників, а й за допомогою ідеологічних засобів.

Розуміння політичної свідомості як сукупності духовних явищ, що відображають внутрішні і зовнішні процеси функціонування держави та інших політичних інститутів і структур суспільства, дає змогу так схарактеризувати її структуру:

політична психологія (емпірична й буденна політична свідомість) і політична ідеологія (теоретична й наукова політична свідомість);

політична самосвідомість, політичні знання й оцінки суб'єктом політичної діяльності потреб та інтересів різних суспільних груп;

спеціалізована свідомість (передусім партій) і масова політична свідомість, політична свідомість окремих верств і груп суспільства.

Першим рівнем духовного відображення політичного життя є емпірична політична свідомість, в якій безпосередньо з повсякденної практики фіксується досвід суб'єкта. її нерідко ототожнюють з буденною. Але між ними є відмінності.



Буденна політична свідомість, як і емпірична, являє собою сукупність ідей і поглядів, що виникають безпосередньо з повсякденної практики того чи іншого соціального прошарку, групи людей, окремих індивідів. Але вона не зводиться лише до емпіричної, бо до її змісту входять ідеологічні й теоретичні елементи, що характеризують емоційно помірковане осмислення дійсності.

Емпірична й буденна свідомість відображають здебільшого поверхневі процеси, не проникаючи в їх сутнісні характеристики. Але як здоровий глузд, народна мудрість і на цих рівнях становить певну пізнавальну цінність, може бути одним із джерел теоретичної та ідеологічної свідомості. Буденна свідомість, крім того, забезпечує безпосередню орієнтацію людини в практичному виборі рішень.

Емпірична і буденна політична свідомість мають чітко виражені соціально-психологічні риси — почуття, настрої, емоції, імпульсивність, гостроту сприйняття політичних процесів, подій, рішень.

Безпосередній зв'язок із практикою та соціально-психологічна оформ-леність надають емпіричному й буденному рівням політичної свідомості особливої динаміки, рухливості, гнучкості в реагуванні на зміни політичних умов, здатних чинити суттєвий, навіть вирішальний вплив на хід політичного процесу.

Особливо яскраво соціально-психологічний рівень політичної свідомості дається взнаки в поведінці людей у натовпі, дії якого нерідко неперед-бачувані, настрої піддаються маніпулюванню з боку різних організованих політичних сил.

Вищим рівнем політичної свідомості є політико-теоретична свідомість, тобто сукупність ідей, поглядів, учень, концепцій, доктрин, що виникають на основі наукового дослідження політичних відносин, процесів, інститутів, глибинних взаємозв'язків і суперечностей, закономірностей суспільно-політичного розвитку. Розвинута політична теорія (наука) — це не тільки сукупність достовірних знань про політичні процеси та явища, вона містить у собі відповідний механізм побудови цього знання, розкриває логічну залежність одних елементів від інших, одних категорій і понять від інших. Сформована на основі узагальнення суспільної практики, політична теорія є найбільш досконалою формою наукового обґрунтування політичної діяльності. Прикладом такого внутрішньо систематизованого знання про політичну дійсність можна назвати політологію як наукову й навчальну дисципліну.

Особливе місце у відображенні політичних процесів і явищ посідає політична самосвідомість. Ця особливість полягає перш за все у тому, що політична самосвідомість як осмислення політичного життя характеризується специфічною активністю завдяки активності як індивідуальної свідомості, так і політики як форми суспільної свідомості. Тому політична свідомість — це реалізація свого «Я» в сфері політики як спосіб дійсного ставлення людини до світу. Спеціалізована свідомість ідеологічно однорідна. Найчастіше її носіями виступають політичні партії, організації. Вони фіксують необхідність цілеспрямованого формування та розвитку масової свідомості у відповідному напрямі. Головне у спеціалізованій свідомості — це вироблення, розвиток і впровадження в свідомість громадян, соціальної групи (чи груп), соціального прошарку відповідної ідеології.

72 Теорії демократії( колективістські теорії, ліберальні та елітарні концепції, плюралістична теорія, ідентитарні та конкурентні теорії, теорія партисіпаторної демократії)

Теорія партисипаторної демократії (демократії участі). Подібні уявлення про демократію знайшли продовження і конкретизацію в теорії партисипатрної демократії або демократії участі, сама теорія, розроблена в 60-х pp. XX ст. була досить популярною серед ідеологів лівих партій і рухів.

Головні положення цієї теорії такі:

залучення всіх верств суспільства в політичний процес від вироблення рішень до їх здійснення;

поширення принципу участі на неполітичні сфери, наприклад, в освіті (доступність отримання освіти), в економіці (самоуправління і робітничий контроль на виробництві);

децентралізація прийняття рішень - це означає, що з менш складних питань рішення приймаються через процедури прямої демократії;

спрощення процедури виборів, стосовно США ідеологи лівих наполягають на відміні інституту виборців і на перехід до прямих виборців, на відміні системи реєстрації виборців.

Не заперечуючи необхідності в сучасних умовах представницької демократії, прибічники цієї моделі наполягають на змішаній формі політичної організації, на своєрідній пірамідальній системі, з прямою демократією в основі і демократією представників на кожному рівні вище основи. Стверджується, що депутат зобов'язаний виражати волю конкретних виборців, які мають право "відкликати" депутата.

Плюралістична теорія демократії переносить акцент з загальної маси виборців на організовані групи інтересів. Демократія в цьому трактуванні - це правління народу, але який діє через конкуруючі групові інтереси.

Ця теорія включає в себе такі положення:

суспільство складається з численних груп, які об'єднуються особливими економічними, релігійними, етнічними або культурними інтересами;

групи є головними суб'єктами політики, намагаються вплинути на владу;

визнається конкуренція між групами за вплив на прийняття урядових рішень;

в суспільстві існують різноманітні, незалежні від уряду центри влади - фірми, університети, партії тощо;

політична воля народу, виражена в рішеннях влади, є компромісом між різними груповими інтересами;

держава виступає як нейтральний арбітр між групами інтересів, що суперничають, а самі державні структури децентралізовані таким чином, щоби забезпечити групам інтересів відкритий доступ до чиновників.

Слабким місцем плюралістичної теорії є уявлення про те, що всі політичні сили здатні об'єднатися і прийняти рішення з урахуванням інтересів всіх груп, ця теорія абсолютизує нейтральність держави й ігнорує той факт, що економічні сильні групи інтересів краще організовані, більш активні, а відповідно, мають більше можливостей впливу на владу, ніж найменш забезпечені групи населення.

Існують різні способи класифікації моделей і концепцій демократії. Залежно, як розуміється воля народу, в політології розрізняють ідентитарні і конкурентні теорії демократії.

Ідентитарні теорії демократії (від лат. identitas - тотожність, ідентичність) виходять з того, що існує народ як певне цілісне утворення з єдиною волею, яка повинна бути виражена без опосередкованих ланок. Основний акцент переноситься на пряму демократію, а принцип представництва обмежується або заперечується взагалі. Суверенітет розуміється як здійснення загальної волі, при цьому сам індивід відчужує свої права на користь спільного, подібне трактування демократії бере початок з теорії Ж.-Ж.Руссо, знайшла продовження у марксизмі і реалізована у "соціалістичній практиці". Негативними сторонами практичного втілення цієї моделі демократії стали такі: диктатура більшості над меншістю, заборона на право мати іншу думку, придушення опозиції, заперечення автономії особистості і розгляд індивіда як частини цілого (класу, нації), зведення свободи особистості до прийняття того, що добре для всіх.

Конкурентна теорія демократії виходить з визнання можливого неспівпадання інтересів різних груп і права виражати власну думку. Визнається законність існування у суспільстві протиріч і конфліктів, завдяки чому і складається політична воля, основою для згоди вважається принцип більшості, але визнається, що меншість має право бути почутою. Ідея конкурентної демократії конкретизується в ліберальних і плюралістичних теоріях демократії.

Ліберальна концепція демократії заснована на парадигмі автономії особистості і її первинності щодо народу, на вимозі обмеження зовнішнього тиску на індивідуальну свободу, на ствердженні, що вся політична влада в результаті знаходиться в руках людей. Слабкими сторонами ліберальної моделі є абсолютизація можливості участі всіх громадян в управлінні, в той час, як виправдання майнової поляризації населення робить цю можливість важко здійсненною для нижчого класу суспільства.

Теорія "плюралістичної демократії"

Теорія «плюралістичної демократії» була найвпливовішою у 60—70 роках XX ст. (Р. Аллен, Р. Даль, М. Дюверже, Р. Дарен-дорф, Д. Рисмен), хоча термін «плюралізм» введено у політичний обіг у 1915 р. Англійським соціалістом Г. Ласкі. Відповідно до цієї теорії класи у сучасному буржуазному суспільстві зникли. Сучасне буржуазне суспільство складається з різних взаємодіючих «страт» — прошарків. Вони виникають у результаті спільності тих або інших інтересів (професійних, вікових, матеріальних, духовних, релігійних та ін.). Оскільки ці інтереси не антагоністичні, то й відносини між стратами позбавлені антагонізму. Для відображення спеціальних інтересів створюються відповідні зацікавлені групи — «групи тиску». Це професійні спілки, асоціації підприємців, пацифістські та патріотичні організації, релігійні, спортивні та культурні об'єднання. Кожна «група тиску» діє у власних інтересах, а не керується загальною метою. Для задоволення інтересів соціальних страт, яких вони представляють, «групи тиску» беруть участь у політичному житті, використовують загальне виборче право, право на об'єднання в політичні партії та суспільно-політичні організації, прагнуть одержати доступ до засобів масової інформації з метою формування громадської думки. Механізм політичної влади, прийняття урядом тих чи інших політичних рішень у таких умовах є результат взаємодії різних політичних сил, їх конкуренції, «вільної гри», що сприяє виявленню «загального інтересу», встановленню класового миру. У зв'язку з цим політична система розглядається як певний баланс сил між конфліктуючими економічними, професійними, релігійними, етнічними та іншими групами й асоціаціями. Кожна з них впливає на формування політики, проте жодна з них не має монополії на владу. Відбувається «дифузія» політичної влади між урядовими і неурядовими інститутами. Різні суспільні інтереси, у тому числі інтереси трудящих, у такий спосіб максимально враховуються. Вважається, що завдяки такому плюралізму здійснюється народовладдя. Звідси випливає положення про роль держави при «плюралістичній демократії»: держава є лише знаряддя узгодження інтересів різних груп, нейтральний арбітр між конкуруючими політичними групами, покликаний не допустити переваги одних над іншими, тобто охороняти умови вільної політичної конкуренції. При цьому діяльність «зацікавлених груп» зображується як не пов'язана з державою: переговори з іншими групами, укладення угод — колективних договорів профспілок із підприємцями — це різні форми тиску на інші групи. При всій стрункості теорія «плюралістичної демократії» має внутрішні протиріччя і слабкі місця. Насамперед, нереальною є настанова на об'єднання всього населення в «групи тиску», на їх рівність у впливі. Хоча бажаним проголошується залучення як можна більшої кількості громадян до «груп тиску», більшість із них приречена на пасивність у політичному процесі. Наприкінці 70-х — 80-і роках XX ст., у зв'язку із занепадом популярності теорії «плюралістичної демократії», деякі її давні прихильники (Г.Парсонс, Р.Даль) перейшли на позиції теорії елітарної демократії.

 





Дата добавления: 2015-04-23; Просмотров: 323; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2019) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.004 сек.