Критерії мудрості у філософії. 3 страница

Гносеологія філософії Відродження об'єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, чуттєве сприйняття як найважливіший перший крок у процесі пізнання.

Як бачимо, тут проявляється емпірична тенденція щодо пізнання, особливо вона проявилась у вченні Б. Телезіо. Меншою мірою — у М. Кузанського \Дж. Бруно. М. Кузанський виділяв чотири ступені у процесі пізнання: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Дж. Бруно вважав, що першим, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух. Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих твердженнях проявляється зв'язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму, а саме — четвертий ступінь пізнання (дух — у Дж. Бруно, інтуїція — у М. Кузанського). Тобто емпіризм і раціоналізм у філософії Відродження не були чітко диференційовані.

Мислителі Відродження переглядають також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу — буржуазії — вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов.

У поглядах на державотворення виділялося два основних напрямки. Так, Е. Ла Боесі (1530—1563) виступав проти абсолютизму, висловлював думку про те, що королі узурпували права, які належать народу, виступав не лише проти монархічного, а й проти будь-якого державного устрою, заснованого на експлуатації. Ідеалом держави вважав державу, яка поєднує в собі традиції обстоювання міських вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету.

Другий напрямок, представником якого був Нікколо Макіавеллі (1469—1527),обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-якими моральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного об'єднання і створити нову державу.

В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478—1535) "Утопія" та Томазо Кампанелли (1568—1639) "Місто Сонця". Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних "природних" засадах: планове суспільне господарство; обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні; всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов'язана з трудовим вихованням, та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.

13. Філософська думка періоду Реформації

Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з боку офіційних представників католицької церкви. Ситуація різко змінюється після того, як у ХVІ ст. Відродження обертається феноменом Реформації.

Реформація – церковний культурний рух, спрямований проти засилля католицької церкви в Європі. Основоположники – Лютер, Кальвін, Мюцер, які створили духовні засади нової вітки християнства – протестантизму.

Лютер першим виступив проти культу Папи, ідеї його богообраності і непогрішимості. Він мав підтримку у боротьбі з індульгенціями. Запровадив ідею solo fide – ідею особистої віри, виступав проти інституту священства, підриваючи роль і авторитет церкви. Кожний віруючий може бути собі священиком. Відмова від храмового служіння, ікон, обрядовості церкви.

У філ-світоглядному плані це означало вільнодумство, заперечення влади церкви в науці та світському житті, що започаткувало процеси секуляризації (звільнення від залежності, від церкви).

Лютер і Кальвін спиралися на ідеї раннього християнства, вони прямо виходили на ідеї нім містицизму.

Дух раціоналізму і нової етики як підґрунтя капіталістичної економіки породив протестантизм. Феодальна етика спиралася на розваги, праця – для васалів, а протестантизм повертає цінність праці, вводиться принцип економності, моралі, чесності у торгово-грошових стосунках, взаємності, поваги економічних партнерів. Росія не пройшла період протестантизму, тому звідки те, що має. В особі Льва Толстого Росія втратила можливість протестантського перевороту. Протестантизм створив нову етику моралі, він змінює ставлення до багатства, багатство зв’язує з богообраністю людей.

Раннє християнство ґрунтується на ірраціональних підходах. Протестантизм дає поштовх розвитку раціоналізму – науки і техніки.

Реформа М.Лютера позбавила церкву політичного панування, підпорядкувала її світській владі.

Ж.Кальвін (1509-1564) був автором іншого, більш радикального варіанту Реформації. Від лютеранства кальвінізм відрізнявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив Ж.Кальвін, Христос своєю жертвою на хресті обрав до спасіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії "обраності" цілком ірраціональні. Тому, як він каже, "званих багато, а обраних мало". Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вважати себе кожний.
Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом. Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції Відродження репресивними заходами Контрреформації. Лютеранський монізм у своєму запереченні автономії людської істоти, її свободи збігається з натуралістичним монізмом пізнього Відродження, який так само заперечує автономію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранський монізм, який утверджував існування одного Бога і божественної природи, знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі ХІХ ст., а натуралістичний монізм – у матеріалістичному механічного світогляду Нового часу.

14. Європа Нового часу: загальна характеристика епохи та особливості розвитку філософії

Розробка та обґрунтування методів наукового пізнання — головна мета філософів Нового часу. Формуються два основних методи і на їх основі виникають протилежні філософські напрямки: емпіризм і раціоналізм.

Засновником емпіризму вважається англійський філософ Френсіс Бекон (1561 — 1626 pp.). Слід зауважити, що філософія Нового часу в цілому принципово негативно ставиться до середньовічної схоластики. Схоласти вбачали істину в Богові і шукали її в книгах. Пантеїзм епохи Відродження вбачав істину також в Богові, але шукав її в природі, світі. Френсіс Бекон вважав, що істина знаходиться в самих речах і необхідно здійснювати її пошук в природі, світі. Схоластиці він протиставив концепцію "природної" філософії, яка базується на дослідному пізнанні. У своїй праці "Новий Органон або істинні вказівки для тлумачення природи" Бекон проголошує принцип емпіризму і розробляє індуктивний метод, тобто метод сходження від розмаїтих індивідуальних, одиничних речей чи фактів до теоретичних узагальнень. За допомогою цього методу можна пізнати природу. Але пізнати й оволодіти природою можна лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образу, а осягаючи причини і закони, що діють в ній.

На шляху нового методу можуть виникнути перешкоди у вигляді хибних уявлень, забобонів, які Бекон називає "ідолами" і які треба попередньо подолати:

— ідоли іроду (племені) пов'язані з вірою в істинність найкращого. Вони вроджені і пов'язані з недосконалістю розуму та органів чуття людини. Позбутися їх майже неможливо, але можна послабити їх вплив шляхом дослідницької дисципліни;

— ідоли печери пов'язані з вузькістю поглядів окремих людей, їх звичками, вихованням, внаслідок чого вони спостерігають оточуючий світ ніби з печери;

— ідоли майдану (ринку) пов'язані зі штампами повсякденного користування, вживанням застарілих понять, суджень, слів і породжуються спілкуванням людей;

— ідоли театру (теорій) пов'язані з догматичною, сліпою вірою в авторитети, традиції, звиканням до теоретичних систем, що своєю штучністю, нещирістю нагадують театральні дійства.

І Протиотрутою "ідолам" служать мудрий сумнів і і методологічно правильне дослідження.

Бекон — противник як схоластичної методології, так • і вузького емпіризму. Показовим є його алегоричне зображення трьох можливих шляхів пізнання:

— шлях павука, тобто спроба розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях відображає абстрактний раціоналізм;

— шлях мурашки відображає однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів;

— шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у мед, так і справжній вчений перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Набуває нового напрямку й уявлення про мету та призначення пізнання. Знаменитий афоризм Бекона "знання — сила" відображає ідею експериментальної науки, яка приносить людині практичну користь.

Отримання знання орієнтується на його практичне застосування.

Засновником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596—1650 pp.). Він принципово по-іншому вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину. Насамперед розробляє дедуктивний метод пізнання, принципово по-іншому, на відміну від Бекона, вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину.

Вихідною ідеєю Декарта є принцип сумніву, який, з одного боку, спрямований проти схоластичного знання, сліпої віри, з іншого — на пошуки найбільш зрозумілого очевидного, чітко мислимого вихідного положення, яке можна взяти за основу системи знання про світ і людину.

Якщо Бекон орієнтує пізнання на експериментальне дослідження індивідуальних речей, то Декарт за вихідний пункт пізнання бере індивідуальний акт мислення. Сам сумнів є процесом мислення, а суб'єктивно пережитий акт мислення невід'ємний від істоти, яка мислить. Тому абсолютно безсумнівним є судження "мислю, отже існую". Істинність цього суб'єктивного принципу гарантована Богом, який вклав у людину природне світло розуму. Декарт стверджує, що основою, фундаментом пізнання людини є вроджені ідеї, які властиві людині від народження. Ці ідеї людина повинна усвідомити за допомогою раціоналістично-дедуктивного методу і на їх основі будувати всю систему знання. Вродженими ідеями, наприклад, є ідея Бога — найдосконалішої істоти, — ряд загальних ідей та аксіом математики тощо.

У праці "Міркування про метод" Декарт формулює чотири правила, які є сутністю його дедуктивного методу:

— принцип^ошлвидмості, зрозумілості і виразності в судженнях і уявленнях про предмети. Істинні судження — це судження, що не викликають ніякого сумніву, вони очевидні. Для цього слід на пбчатковому етапі пізнання піддавати все сумніву;

— розчленування труднощів, що зустрічаються, на часткові, простіші проблеми з тим, щоб прийти до очевидних і зрозумілих речей;

— додержання порядку в мисленні, переходячи від речей менш складних до більш складних, від доведеного до недоведеного. Цей процес спирається на інтуїцію. Звідси базовими елементами раціоналізму Декарта є дедукція та інтуїція;

— ретельний огляд поля дослідження і порядок його проведення, щоб Позбавитися втрати і випадіння логічних ланок.

Науковому методу Декарт надавав універсального значення, вважаючи, що за його допомогою можуть бути пізнані всі закономірності природи, де явища механічно взаємопов'язані й одне випливає з іншого.

Декарт вважав математику основою і зразком його методу. Філософія Декартавиступила методологічною основою математичного природознавства. На зміну Арістотелівському якісному принципу приходить кількісний аналіз різноманітних речей, тому що за основу знання беруться не речі самі по собі, а лише способи їх осягнення людським розумом.

Філософія Декарта стала провісником механістичного світогляду. В ній виділяються дві самостійні субстанції світу — матеріальна, відмітною рисою якої є протяжність, та мисляча, для якої характерні непротяжність та неподільність.

Людина у Декарта виявилась дуалістично розколотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисляче начало. Всі живі організми Декарт розглядав як машини, як істоти, що механічно діють. Таким є і людське тіло, але воно є машиною, в яку Бог вклав душу. Розумність, здатність до раціонального судження є суттєвою особливістю людини, її виключною властивістю. При цьому розум — основа не лише пізнання, а й доброчесної поведінки.

Емпіричний напрямок в філософії Нового часу продовжували розвивати англійські філософи Томас Гоббс (1588—1679), Джон Локк (1632—1704), Давид Юм (1711—1776).Раціоналістичний напрямок після Рене Декарта розвивали французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль та нідерландський філософ БенедиктСпіноза (1632—1677).

Дата добавления: 2015-04-24