Адміністративні правопорушення: поняття та ознаки

Важливим моментом в адміністративному праві є визначення правового становища Президента України як суб’єкта адміністративно-правових відносин. Відповідно до ст. 102 Конституції України Президент є главою держави. Він виступає від імені України, є гарантом державного суверенітету і територіальної цілісності держави, додержання Конституції, прав і свобод людини.

Хоча Президент формально не є главою виконавчої влади, він активно впливає на діяльність її органів. Такий вплив реалізується через наділення Президента повноваженнями у сфері виконавчої влади, які закріплені у ст. 106 Конституції України. Ряд повноважень, таких як призначення Прем’єр-міністра України, голови Антимонопольного комітету України, голови Фонду державного майна України за згодою Верховної Ради України, голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України потребують обов’язкової згоди Верховної Ради України. У разі необхідності Президент приймає рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України.

Органи виконавчої влади. Відомо, що будь-яка держава для здійснення своїх завдань і реалізації управлінських функцій створює систему відповідних органів держави, державних підприємств і установ, серед яких тільки органи державної влади наділяються владними повноваженнями та відповідною компе­тенцією для здійснення управління в державі. Органи державної влади в своїй сукупності утворюють апарат держави, з діяльністю якого тісно пов’язана теорія поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову. У нашій державі такий розподіл закріплений ст. 6 Конституції України.

Отже, під органом виконавчої влади як окремої гілки державної влади необхідно розуміти організацію, яка є складовою державного апарату, наділена владними повноваженнями та відповідною компетенцією в сфері державного управління і має юридичний статус, закріплений законом чи іншим нормативним правовим актом

Адміністративна правоздатність і дієздатність органів виконавчої влади виникають одночасно з їх утворенням і визначенням компетенції, а припиняються в зв’язку з їх ліквідацією. Компетен­ція органів виконавчої влади, тобто визначення їх завдань, функцій, прав й обов’язків, форм і методів діяльності знаходить своє безпосереднє закріплення у відповідних законах, положеннях та інших нормативних актах.

Згідно із ст. 113 Конституції України до вищих органів у системі органів виконавчої влади належить Кабінет Міністрів України, який несе відповідальність перед Президентом України і одночасно є підконтрольним та підзвітним Верховній Раді України у визначених межах.

До центральних органів виконавчої влади належать міністерства та інші органи виконавчої влади, під якими необхідно розуміти комітети і відомства. Наприклад, Міністерство фінансів України, Державний комітет статистики України або Державна митна служба України.

Місцеві органи державної влади поширюють свою діяльність на конкретну адміністративно-територіальну одиницю. Систему місцевих органів виконавчої влади складають обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, а також підпорядковані їм відповідні районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації.

Органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим. Конституція України визначає Автономну Республіку Крим як невід’ємну складову України, яка діє згідно з визначеними повноваженнями і вирішує питання, віднесені до її відання.

Урядом автономії є Рада міністрів АРК. Голова Ради міністрів АРК призначається на посаду та звільняється з посади Верховною радою АРК за погодженням з Президентом України. Повноваження, порядок формування і діяльності Ради міністрів АРК визначаються Конституцією України та законами України, а також нормативно-правовими актами Верховної ради АРК в питаннях, що віднесені до її компетенції.

Згідно із ст. 137 Конституції України АРК наділена повноваженнями здійснювати нормативне регулювання з питань: сільського господарства і лісів; меліорації і кар’єрів; громадських робіт, ремесел і промислів; благодійництва; містобудування і жит­лового господарства; туризму, готельної справи, ярмарків; музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-куль­турних заповідників; транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів; мисливства, рибальства; санітарної і лікарняної служб.

Громадські об’єднання як суб’єкти адміністративного права.

Право громадян на свободу об’єднання є невід’ємним правом людини, яке закріплене в Загальній декларації прав людини і гарантується відповідно Конституцією та законодавством України. На державу покладається обов’язок сприяти розвитку політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян і створювати рівні умови для діяльності їх об’єднань.

У нашій державі правовою підставою громадян на об’єднання є ст. 36 Конституції України, яка закріплює основні засади створення політичних партій і громадських організацій в Україні. До системи законодавства України, що регулює діяльність об’єднань громадян необхідно віднести Закон України «Про об’єднання громадян» від 16.06.92, Закон України «Про політичні партії в Україні» від 05.04.01, Закон України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» від 12.01.98, Закон України «Про організації роботодавців» від 24.05.01 та ряд інших законодавчих актів.

Під об’єднанням громадян необхідно розуміти добровільне громадське формування, в основу створення якого покладені засади єдності інтересів окремих людей з метою подальшої спільної реалізації своїх прав і свобод.

Відповідно до чинного законодавства об’єднання громадян, незалежно від їх назви (наприклад, рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка) може визнаватися політичною партією або громадською організацією.

Під політичною партією необхідно розуміти об’єднання громадян, які є прихильниками певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку і ставлять перед собою мету щодо участі у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представляти свої інтереси в їх складі.

Під громадською організацією необхідно розуміти добровільне об’єднання громадян, метою створення якого є задоволення та захист своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших передбачених статутом спільних інтересів. Громадські об’єднання, що створюються громадянами, мають бути у встановленому порядку зареєстровані, тобто повинні набути прав юридичної особи. Офіційне визнання (легалізація) об’єднань громадян є обов’язковою умовою їх діяльності і здійснюється шляхом реєстрації або повідомлення про заснування. В разі недотримання цієї умови діяльність об’єднань громадян визнається протизаконною з відповідними для них наслідками.

У законодавстві поняття „адміністративне правопорушення” сформульовано в Кодексі про адміністративні правопорушення. Згідно з цим Кодексом адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, що посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні ознаки. До них необхідно віднести: протиправність, винність і відповідальність (адміністративне стягнення).

Визначальною зі згаданих ознак є поняття діяння, забороненого адміністративним законодавством.По-перше, це вольовий акт поведінки певної особи, по-друге, воно має два аспекти поведінки, зокрема дію чи бездію. Дія — активне невиконання законних вимог, а також порушення встановленого нормами права заборони (наприклад, порушення правил полювання тощо). Бездія — пасив­не невиконання передбачених законодавчими й нормативними актами обов’язків (скажімо, порушення порядку реєстрації чи виписки іноземних громадян та осіб без громадянства і оформлення для них документів).

Важливою ознакою адміністративного правопорушення є наявність суспільної небезпеки. За своєю природою таке діяння антигромадське і завдає шкоди інтересам громадян, суспільства, держави. Слід зазначити, що адміністративне законодавство конкретно не передбачає у своїх нормах цієї ознаки як універсальної властивості. Водночас адміністративні правопорушення посягають на конкретні відносини і завдають шкоди правопорядку, а до осіб, які їх скоїли, вживаються заходи державного впливу. Особливістю розмежування суспільної небезпеки є той критерій, за яким адміністративне правопорушення на ступінь нижче, ніж скоєння злочину.

Адміністративне правопорушення завжди є протиправним, тобто ця дія чи бездіяльність чітко заборонена відповідною нормою адміністративного законодавства. Доцільно зазначити, що правові норми, за порушення яких настає адміністративна відповідальність, урегульовані не тільки нормами адміністративного права, а й іншими галузями права, а саме: цивільного, трудового, земельного тощо (порушення правил охорони праці — трудове право; агрохімічних норм — аграрне право). Діяння, яке не є протиправним, не може утворювати адміністративного правопорушення і відповідно тягти за собою адміністративну відповідальність.

Наступною ознакою є вина, тобто психічне ставлення особи до її поведінки та наслідків. Вина виступає у двох формах: умисел і необережність. Ступінь вини береться до уваги під час накладання стягнення, звільнення від адміністративної відповідальності. Відсутність вини виключає визнання діяння адмініст­ративним порушенням.

Важливою юридичною ознакою адміністративного правопорушення є та обставина, що за його скоєння настає тільки адміністративна відповідальність. Тобто, якщо за порушення норм загальнообов’язкового характеру, що діють в управлінні та інших сферах, адміністративної відповідальності не передбачено, то воно не визнається адміністративним правопорушенням.

Дата добавления: 2015-05-10