Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін

Нотаріальне посвідчення правочину означає, що його зміст, час і місце здійснення, наміри суб'єктів правочину, його відповідність закону та інші обставини перевірені та офіційно зафіксовані нота­ріусом, а тому розглядаються як встановлені і достовірні.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснює нотаріус. У разі відсутності в населеному пункті нотаріуса необхідні дії здійснюють уповноважені на це службові особи органів місцевого самовряду­вання. Крім того у випадках, встановлених законом, до нотаріаль­ного посвідчення правочину прирівнюється його посвідчення певною посадовою особою: командиром військової частини, голов­ним лікарем лікарні, капітаном морського судна тощо (ст.ст. 245, 1252 ЦК).

Необхідність дотримання нотаріальної форми законом, як правило, передбачається для вчинення правочину щодо майна, котре має значну цінність. Це, зокрема, договори про відчуження (купівля- продаж, дарування, рента, довічне утримання) житлового будинку, іншої нерухомості (ст.ст. 657, 719, 732, 745 ЦК); договори застави нерухомого майна транспортних засобів, космічних об'єктів (ст. 577 ЦК); договори купівлі-продажу майна державних підприємств (ст. 27 Закону "Про приватизацію державного майна"); шлюбний договір (ст. 94 СК); заповіти (ст. 1247 ЦК); спадковий договір (ст. 1304 ЦК); довіреність на вчинення правочинів, які потребують нотаріальної форми, а також довіреність, що видається у порядку передоручен­ня (ст. 245 ЦК).

За згодою суб'єктів, які вчиняють правочин, нотаріальному посвідченню підлягає будь який правочин, навіть той, для якого ця вимога не є обов'язковою. Використання такої можливості часто є доцільним, оскільки перевірка змісту правочину нотаріусом є гаран­тією того, що цей правочин укладений відповідно до вимог закону. До того ж, нотаріальне посвідчення правочину полегшує з'ясування обставин справи, якщо виникає спір щодо істотних умов правочину та їхнього тлумачення.

6. Державній реєстрації підлягають ті правочини, щодо яких така вимога прямо встановлена у законі. Наприклад, ст. 657 ЦК передба­чає обов'язкову письмову форму з нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією для договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна.

Державна реєстрація виконує 2 функції. По-перше, проводиться облік цивільних прав, які виникають з такого правочину. По-друге, має місце додатковий контроль законності змісту правочину, дотри­мання порядку його укладення тощо.

Правочин, який підлягає державній реєстрації, вважається вчи­неним лише з моменту його державної реєстрації (ч. 1 ст. 210 ЦК). Отже, уразі недотримання цієї вимоги у тих випадках, коли реєстра­ція визнана законом обов'язковою, такий правочин вважається неукладеним, а, отже, не має юридичної сили.

Ця вада правочину може бути усунена шляхом його реєстрації. У цьому випадку виникає питання про момент, з якого такий право­чин може вважатися укладеним: підписання, нотаріальне посвід­чення чи момент реєстрації? Аналіз змісту ст. 210 ЦК дозволяє зробити висновок, що цивільні права і обов'язки у сторін такого правочину можуть виникати тільки з моменту його реєстрації (дати внесення відповідного запису в документи, де фіксується реєстрація).

Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок р' і с іранії, а також порядок ведення відповідних реєстрів встанов- імються законом.

47. Поняття представництва, його значення та зміст.

Представництво має місце тоді, коли особа за певних обставин не може здійснювати деякі свої суб'єктивні права і до­ручає здійснення цих прав від свого імені іншій особі, тобто представнику.

П редставництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зо­бов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сто­рони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, ак­та органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

У відносинах представництва розрізняють внутрішні і зовнішні правові зв'язки. Представництво включає пра­вовідносини:

1) між тим, кого представляють, і представником

2) між тим, кого представляють, і третьою особою;

3) між представником і третьою особою.

Внутрішні відносини представництва складаються між тим, кого представляють, і представником, зумовлюючи ви­никнення у того, кого представляють, прав і обов'язків внаслідок діяльності представника. Зовнішні відносини пред­ставництва бувають двох видів: 1) відносини між представни­ком і третіми особами, які мають фактичний характер; 2) пра­вові відносини між тим, кого представляють, і третіми особа­ми, встановлення яких є результатом дій представника.

В силу зовнішніх правовідносин представництва пред­ставник зобов'язаний інформувати третю особу про представ­ницький характер своєї дії (інформаційний обов'язок) та нада­ти докази наявності і змісту повноваження.

Представниками і тими, кого представляють, можуть бути як громадяни, так і юридичні особи.

Особою, яку представляють, може бути будь-яка правоздат­на особа. Представниками можуть бути громадяни, які мають достатній обсяг дієздатності. За загальним правилом, це особи, що досягли 18-літнього віку. У виняткових випадках як пред­ставники можуть виступати також особи, що досягли трудового повноліття, тобто шістнадцяти років. Представниками не мо­жуть бути особи, що перебувають під опікою або піклуванням.

Дата добавления: 2015-05-10