Економічний детермінізм 1 страница

К. Маркс заклав основи матеріалістичного напряму в соціології. Він наполягав на тому, що соціологічна теорія має ґрунтуватися на життєвій реальності індивідів, які борються за своє існування. Щоб вижити, люди мають виробляти продукцію, а тому вступають у певні виробничі відносини. Вони творять свої ідеї та погляди, виходячи з певної соціальної структури, в якій живуть, а зі зміною конкретних обставин змінюється і їхня свідомість (мораль, релігія, ідеологія тощо).

Разом з тим розум не є пасивним продуктом конкретно-історичного середовища, він активний у відображенні та перетворенні матеріального світу. Звідси, за К. Марксом, для соціолога першорядним є з'ясування впливу на людей матеріальних умов життя і можливостей зворотного впливу людей на ці умови. Акцент робиться на економічні фактори суспільних явищ, емпіричне обґрунтування соціально-філософських висновків, хол істинний підхід.

Ключова категорія Марксової матеріалістичної соціології — спосіб виробництва. Люди вступають у необхідні, не залежні від їхньої волі відносини, які разом з рівнем розвитку продуктивних сил конкретного суспільства становлять його базис. Останній зумовлює характеристики надбудови: політичні та юридичні інститути, способи мислення, ідеологію, тобто форми суспільної свідомості. Індивіди народжуються в суспільстві з певним способом виробництва, відносинами власності, а отже, і з відповідним класовим розшаруванням. Це зумовлює їх загальну поведінку. Зрештою, суспільні групи є втіленням економічних категорій, класових відносин та інтересів. Це насамперед "соціальні істоти", вплетені в соціально-класові відносини, а тому підпорядковані імперативам історичного процесу.

Рушієм історії є суперечність між продуктивними силами та виробничими відносинами, де перші визначають науково-технічний рівень, продуктивність праці, організацію суспільного виробництва, а другі — переважно відносини власності та розподілу. Історичний розвиток залежить від руху продуктивних сил.

Аналіз капіталізму середини XIX ст. був для Маркса спробою економічної інтерпретації суспільства і людської історії в цілому. Рушієм динаміки соціальних змін є розв'язання суперечності, що постійно відтворюється, між продуктивними силами, що невпинно прогресують, і відставанням виробничих відносин. Люди трансформують своє соціальне середовище, удосконалюють суспільні відносини. Класова інтеграція і самосвідомість перетворюються на головний фактор подолання застарілих виробничих відносин, а отже, класова боротьба є рушійною силою історії.

К. Маркс виокремив чотири способи виробництва: азійський" античний, феодальний і капіталістичний. Всі вони розвивалися та змінювали один одного через антагоністичні суперечності, на зміну останній антагоністичній формації має прийти неантагоністична — комуністична, що ознаменує кінець передісторії людства.

1. Вчення про суспільно-економічну формацію в соціальній теорії марксизму. Логіка історичного розвитку.

Основні терміни: "суспільно-економічна формація" та "суспільна формація". Суспільно-економічна формація найчастіше трактувалась як сукупність виробничих відносин; суспільна формація — як сукупність усіх суспільних відносин. Окрім цих, використовуються терміни: "історична формація", "економічна формація", "формації суспільного виробництва".

У працях Маркса окреслюється ще кілька значень поняття суспільно-економічної формації. Так, у Вступі праці "До критики політичної економії" 1859 р. термін "суспільно-економічна формація" використовується у найширшому значенні — не історично визначеної економічної структури суспільства, а економічної структури суспільства, не детермінованої історично. Він пише: "У загальних рисах азіатський, античний, феодальний і сучасний буржуазний способи виробництва можна означити як прогресивні епохи економічної суспільної формації"84.

У найширшому значенні — економічна структура суспільства взагалі — термін "суспільно-економічна формація" двічі вживався ще дещо пізніше — у рукопису "До критики політичної економії" 1861 - 1863 рр.".

Ширше звичайного, але уже не так, як згадувалося вище, поняття формації трактується К. Марксом і у 1881 р., у начерках листа до В. Засулич, де накреслено поділ на три великі формації — первинна (докласове суспільство), вторинна (класове суспільство) і третинна (безкласове суспільство). Щоправда, Маркс говорить тут не про суспільно-економічну, а про суспільну формацію.

Отже, основні значення формації у Маркса такі:

1) історично визначена сукупність виробничих відносин;

2) історично визначена сукупність суспільних відносин; 8) економічна структура суспільства взагалі;

4) ступінь історичного розвитку суспільства: первинний (докласове суспільство), вторинний (класово-антагоністичне суспільство), третинний (комуністичне суспільство);

5) історичний тип суспільства;

6) різновид історичного типу суспільства (формації первіснообщинного суспільства).

Перетворення вчення про формації з гіпотези на теорію

З появою "Капіталу", після того як було обґрунтовано й розроблено категорію суспільно-економічної формації, проаналізовано її зміст і структуру (на основі дослідження найрозвинутішого тоді індустріального типу суспільства), завершується досить тривалий період перетворення марксового розуміння історії з гіпотези в теорію. Воно, принаймні тоді, цілком відповідало основним науковим вимогам, не редукуючись, однак, при цьому до науки, як помилково вважав і сам Маркс, і його послідовники.

Розроблена значно пізніше багатьох інших категорій подібного розуміння історичного процесу і в цьому сенсі (історично) постаючи як зумовлена ними, логічно категорія "суспільно-економічна формація", навпаки, сама виступає як глибинна основа всієї марксової системи філософсько-історичних категорій. У даному ракурсі ця система може бути розглянута як послідовна конкретизація поняття "суспільно-економічна формація", здійснювана через поступальний рух особливих і одиничних форм цього поняття. У ході цього руху знаходить своє ідеальне вираження і узагальнення реальний історичний процес, тлумачений ще цілком у традиціях класичної філософії історії — як глобальний історичний рух людського суспільства загалом, тобто як об'єктивний динамічний соціально-історичний Універсум.

1. Класи і класові відносини. Соціальні революції та історичний прогрес.

Дослідженнями, пов'язаними з великим комплексом проблем, шо відносяться до соціальної структури суспільства, соціальних груп соціальних відносин в ній, покликана займатися така соціологічна теорія, як теорія соціальної структури (або соціологія соціальної структури).

В даний час існують дві найвпливовіші теорії соціальної структури суспільства, розроблені К. Марксом і М. Вебером. Ідеї цих дослідників стали великим внеском в подальший її розвиток.

Згідно ідей Карла Маркса, класи — це великі групи людей, які мають пряме відношення до засобів виробництва, за допомогою яких вони забезпечують своє життя. Задовго до появи промисловості, засоби виробництва безпосередньо складалися із землі і інструменту (знарядь праці).

В до індустріальному суспільстві існувало два класи: аристократи і дворяни; рабовласники, які мали землю і рабів; класи, які активно використовували у виробництві землю, але не володіли нею — раби і вільні селяни.

В індустріальному суспільстві з'являються два нові класи: ті, хто володіють засобами виробництва — промисловці або капіталісти і ті, хто продає свою працю — робітничий клас або, за Марксом, пролетаріат.

Маркс показав, шо відносини між ними будуються на експлуатації. У феодальному суспільстві експлуатація приймає форму прямої залежності одних людей від інших. В капіталістичному суспільстві джерела експлуатації менш очевидні. Маркс надає велику увагу опису їхньої природи, розкриваючи сутність нерівності, яка існує при капіталізмі.

Окрім двох основних класів — того, хто володіє засобами виробництва, і того, хто ними не володіє, Маркс іноді називає селянство третім, — проміжним класом. Цей клас залишився від попереднього типу виробництва.

Маркс приділяє увагу розшаруванню всередині класів. Прикладами цього розшарування є:

а) конфлікти всередині вищого класу між банкірами-фінансистами і промисловцями-капіталістами;

б) різниця інтересів між представниками малого бізнесу і володарями крупних корпорацій (обидві ці групи належать до класу капіталістів, хоча політика, яку проводять крупні бізнесмени, не завжди відповідає інтересам малого бізнесу);

в) всередині робочого класу існують відмінності в умовах життя більшості робітників і тих, хто довгий час не мав роботи і т.д.

Марксова концепція класів в своїй основі зводилася до об'єктивної структурної економічної нерівності в суспільстві.

Погляди Макса Вебера формувалися під впливом теорії К. Маркса, але в підході до розгляду теорії класів їхні погляди розходяться. Хоча Вебер погоджувався з Марксом в тому, що основою розподілу суспільства на класи є об'єктивні економічні умови, він розглядає набагато більше економічних чинників, які впливають на формування класів. Згідно Веберу, розподіл на класи існує не тільки за рахунок оволодіння людиною власністю або здійснення повного або часткового контролю за засобами виробництва, але і за рахунок економічних відмінностей* які не мають прямого відношення до власності. Такі, наприклад, навички і кваліфікація, які визначають тип діяльності працівника. Кваліфікація, наявність диплому, уміння і навички працівника також є підставами розподілу суспільства на класи.

Макс Вебер розглядає також дві інших підстави системи стратифікації. Це — статус людини і його партійну приналежність. Статус розкриває відмінність між соціальними групами або індивідами за їхнім соціальним престижем у суспільстві. Відмінності людей за статусом відрізняються від відмінностей по їх приналежності до того або іншого класу. Привілейовані групи за своїм статусом включають людей, які посідають престижне місце в соціальній структурі.

Володіння власністю веде, звичайно, до більш високого соціального статусу людини, проте тут існують чимало виключень. Якщо приналежність людини до класу залежить від об'єктивних чинників, то статус людини залежить від суб'єктивних. До них відносяться: рівень і тип освіти, кваліфікація, специфічний стиль життя індивіда або групи і т.д.

Приналежність до тієї або іншої статусної групи обумовлюється також ухваленням відповідних цінностей і вірувань, дотриманням звичаїв і правил поведінки, що підкреслюють відмінність даної спільноти від інших. Класові ж відмінності залежать від економічних чинників: володіння власністю і заробітку.

Важливим аспектом влади, на думку Макса Вебера, виступають в сучасному суспільстві партії. Вони впливають на соціальну стратифікацію незалежно від класів і статусу людини.

Партія представляє собою групу індивідів, яка має спільні цілі і інтереси і веде сумісну діяльність.

З цього питання спостерігаються розбіжності в поглядах К. Маркса і М. Вебера. Маркс намагається пояснити як відмінності в статусі людини, так і його партійну приналежність з точки зору класу, до якого він належить.

Вебер же вважає, що партії можуть включати людей з різних класів суспільства, тобто вони можуть бути засновані, наприклад, на релігійних, націоналістичних та інших ідеалах.

Погляди М. Вебера на теорію стратифікації виявляються надзвичайно важливими в методологічному плані, оскільки вони показують, що крім класових відмінностей, вплив на життя і діяльність людей мають інші види соціальних відмінностей.

З певною часткою модифікацій ідеї К. Маркса і М. Вебера використовуються в соціології і сьогодні. У кожного з них є свої послідовники. їхні ідеї мають як певні точки зіткнення, так і відмінності.

Американський соціолог Е. Райт, розвиваючи положення Маркса, звертається також і до теорії Вебера. З точки зору Е. Райта, в сучасному капіталістичному виробництві існують наступні види контролю над економічними ресурсами, що і дає можливість визначати класи: контроль над грошовим капіталом; контроль над фізичними засобами виробництва (землею, заводами і т.д.); контроль над владою праці.

Е. Райт вважає, що до класу капіталістів відносяться люди, що здійснюють контроль над всією системою виробництва. Робочий же клас, не здійснює ніякого контролю. Між цими двома класами існує проміжний клас, представники якого здатні впливати лише на деякі аспекти виробництва, але позбавлені права здійснювати контроль над іншими сферами виробничої діяльності. Наприклад, спосіб життя службовців або професіоналів-управлінців подібний способу життя людей, що займаються фізичною працею. В той же час, вони здійснюють значно більший контроль над засобами виробництва і процесом праці, в порівнянні з робітничим класом. Це клас, представники якого не є ані капіталістами, ані працівниками фізичної праці, хоча мають спільні риси, як з тими, так і з іншими.

Погляди відомого британського соціолога Ф. Паркіна більш близькі до поглядів М. Вебера, ніж К Маркса. Він погоджується, що власність на засоби виробництва є основною ознакою класової структури суспільства. Разом з тим, Паркін вважає, що власність виступає лише однією з форм соціальної перешкоди, яку він визначає як процес, в результаті якого окремі соціальні групи намагаються отримати тотальний контроль над засобами виробництва, обмежуючи доступ до них. Окрім власності, соціальна перешкода включає відмінності в статусі людини, а також етнічні, мовні, релігійні відмінності.

Клас — поняття, яке вживається в соціології в декількох знаменнях:

· для позначення соціальних страт, складових особливої, "відкритої" системи соціальної стратифікації, характерної для індустріального суспільства. Для неї, на відміну від "закритих" кастової і станової систем стратифікації, характерний переважно досяжний статус, "відкриті" соціальні межі і високий рівень соціальної мобільності;

· як самий загальний термін в теоріях соціальної стратифікації для позначення певного положення в системі ієрархічних відмінностей (виший, нижчий і середній класи);

· як теоретичне (аналітичне) поняття, шо лежить в основі класових теорій суспільства. В класичній і сучасній соціології є дві найвпливовіші класові теорії — марксистська і веберівська.

В марксизмі клас використовується як саме загальне поняття, що характеризує місце індивідів і соціальних груп в суспільній системі, перш за все в системі суспільного виробництва. Основним критерієм виділення класів вважається власність на засоби виробництва.

Всі класові системи характеризуються наявністю двох основних класів — експлуататорського і експлуатованого. Відносини між ними носять антагоністичний характер. Класова боротьба виступає вирішальним чинником соціальних змін.

Основними класами капіталістичного суспільства є буржуазія і пролетаріат. Маркс виділяв поняття "клас в собі" — це клас, члени якого ще не усвідомили своїх загальних класових інтересів, і "клас для себе" — клас, що виробив класову самосвідомість.

Таким чином, в марксизмі класи — це не просто описові поняття, але реальні соціальні спільноти і реальні соціальні сили, здатні змінити суспільство. Марксистська традиція класового аналізу і в даний час залишається однією з найвпливовіших.

Веберівська теорія класу альтернативна марксистській. Вебер розглядав класи як соціальні групи, що виділяються в економічній ієрархічній структурі, тобто як і у Маркса, класи у Вебера — це "економічні класи". Проте ставлення до власності у веберівській концепції стає приватним критерієм, головна роль відводиться відмінностям в ринкових позиціях.

В сучасній соціології існує тенденція до переоцінки центрального значення класів. Класи і класовий тип соціальної стратифікації розглядаються як ті, що мають обмежене історичне зна- чення — тільки в сучасному індустріальному суспільстві, передусім капіталістичному, розділення на класи складає головну основу соціальної організації і центральне джерело динаміки суспільства.

Постіндустріальне суспільство часто визначають як "посткласове", підкреслюючи ту обставину, що класи перестають визначати характерний для нього тип соціальної стратифікації, а високий рівень соціальної мобільності знижує вплив класової приналежності на індивідуальну кар'єру. Проте не дивлячись на заклики деяких теоретиків покінчити з класами, обидві версії класового аналізу продовжують існувати і розвиватися.

Приналежність до класу породжує відмінності в життєвих шансах на ринку товарів і ринку праці. Класом, за Вебером, є категорія людей, що розділяють схожі "можливості життя", перш за все перспективи соціальної мобільності, можливості висунення на більш високі статуси.

Однією з підстав ринкової позиції є капітал, іншим — кваліфікація і освіта. Відповідно цьому Вебер виділяв чотири "економічні класи" — клас власників; клас інтелектуалів, адміністраторів і менеджерів; дрібнобуржуазний клас дрібних бізнесменів і власників; робочий клас. Згідно Веберу, класовий конфлікт може виникати між будь-якими з цих груп, а не тільки між робітниками і капіта- лістами. Крім економічних чинників Вебер виділяв і інші чинники, шо ведуть до соціальної нерівності. Зокрема, як найважливіші він відзначав владу і престиж. Тому крім "економічних класів" і класової структури можливе існування в суспільстві інших ієрархічних структур (політичної, соціокультурної і т.п.) і соціальних груп, що виділяються в цих ієрархічних структурах.

Існує тісний взаємозв'язок між життєвими можливостями і соціальним класом. Люди розподіляються на групи відповідно до того соціального положення, яке вони займають в суспільстві.

Існують певні речі, які деякі люди не можуть робити тільки тому, що їм це не дозволено через їхнє соціальне положення; іншим людям, напроти, це може бути посильним, оскільки вони займають більш вигідне положення в суспільній ієрархії.

Соціальна нерівність зумовлює різні життєві можливості. Соціальна нерівність — це структурований і систематичний феномен, який впливає на людей з різних соціальних класів протягом всього життя. Соціальна стратифікація як закріплена в суспільстві нерівність обумовлює життєві можливості людей.

Отже, життєві можливості — це певні сприятливі можливості, які індивіди мають (або яких вони не мають) для участі в певній суспільній діяльності, для досягнення певної мети і реалізації своїх інтересів і потреб. Наприклад, деякі люди народжуються в дуже забезпечених сім'ях і тому мають можливість учитися в самих кращих приватних школах. Інші діти з такими ж само інтелектуальними здібностями, які народилися в бідних сім'ях, не мають можливості учитися в таких школах, оскільки їхні батьки не в змозі сплачувати за навчання.

Інтелектуальні здібності перших розвиваються повною мірою, тоді як здібності останніх, можливо, не будуть мати розвитку через низький рівень якості навчання тих шкіл, в яких вони навчаються. Дитина із забезпеченої сім'ї має, таким чином, більші можливості, ніж дитина з бідної сім'ї, хоча вони і мають однакові природні дані. Вони починають життя з різними життєвими шансами тільки тому, що їхні сім'ї займають різні позиції в соціальній структурі суспільства. Отже, різні життєві можливості деякі дослідники схильні розглядати як наслідок соціальної стратифікації.

Соціальний клас складають люди, які мають приблизно однакові умови життя, життєві шанси і можливості. Американський соціолог Л. Уорнер приводить, наприклад, наступні ознаки класу: рід занять, джерело і розмір прибутку, район мешкання, тип життя.

Існують різні моделі класового розподілу суспільства. Найбільш часто використовують трьох або дев'ятикласні моделі. Трьохкласна модель ділить суспільство на вищий, середній і нижчий класи.

На думку більшості соціологів, середній клас має найскладнішу структуру, оскільки об'єднує і бізнесменів, і людей найманої праці (інтелігенцію, управлінців і т.д.), це може бути три чверті всього населення. Зростання середнього класу найбільш часто пов'язують з розвитком освіти. При цьому, традиційно зростання середнього класу розглядається як джерело стабільності і розквіту суспільства. В дев'ятикласній моделі кожний основний клас, у свою чергу, ділиться на три підкласи: вищий, середній і нижчий. Трьохкласна модель суспільства більш яскраво, ніж дев'ятикласна, показує соціальну нерівність між людьми, яка заснована на різних життєвих можливостях; в той же час, дев'ятикласна модель має перевагу у виявленні нюансів в положенні, яке займають люди певного соціального класу. Наприклад, в США відмінність в прибутках людини, яка відноситься до нижчого підкласу середнього класу, і людини, яка входить у виший підклас того ж самого класу, може складати 50 тисяч доларів на рік.

В трьохкласовій моделі вони можуть бути віднесені до категорії людей, які входять до середнього класу. Але людина, що має додаткові 50 тисяч доларів щороку, має більші можливості задовольняти свої потреби і інтереси, ніж перша людина. Дев'ятикласна модель суспільства здатна виявляти таку відмінність в можливостях людей і розглядати їхню потенційну значущість.

1. Історичний матеріалізм як методологія соціального пізнання. Розвиток марксистської соціології в СРСР.

Після жовтневого перевороту (1917 р.), роль вітчизняних попередників української соціології, на жаль, була відкинута і домінантою у її формуванні та розвитку слугували як наукові пошукові фрагменти, так і нав'язування сталінської, а також марксистсько-ленінської ідеології.

20–30-ті роки були періодом радикальних змін і втрат. Для нього були характерні такого роду парадокси, як новаторство і безплідне експериментування; великий ентузіазм і водночас ідеологізація теоретичних пошуків; пошук нової культури та більшовицькі принципи. "Розвитою) цієї науки довершився офіційною забороною, котра в сучасній вітчизняній (радянській) соціології залишила "білу пляму".

До 1917 р. склався досить високий інтелектуальний потенціал, який був представлений трьома напрямами:

■ немарксистською традицією академічної соціології (як правило, російського пріоритету) з теоретичною спадщиною М. Карєєва, П. Сорокіна, К. Тахтарьова та ін.

■ громадсько-політичного, національно-прикладного напряму, представленого М. Грушевським, М. Драгомановим, М. Костомаровим, Б. Кістяковським та ін.

■ марксистською традицією з пріоритетом радикалізації соціології в політичній боротьбі (Д. Богданов, В. Ленін, Е. Енгель та ін.).

До цього часу вже була нароблена практика соціологічних досліджень, мав місце значний теоретичний і практичний розвиток соціальної статистики. Вже в перші роки було сформовано Соціобібліографічний інститут (1918), створені перші кафедри соціології в Ярославському та Петроградському університетах, а пізніше - і відділи соціології на факультетах суспільних наук.

На початку 20-х немарксистська соціологія в радянській Росії володіла значною інституційною базою, її вплив був відчутним протягом всіх 20-х років. Численні партійні перевірки, що проводилися в партшколах, часто виявляли, що студенти більше, ніж працями класиків комуністичної ідеології, зачитувалися О. Контом, Г. Спенсером, Е. Дюркгеймом та ін. У перші роки радянської влади соціологам немарксистської орієнтації (П. Сорокін, М. Карєєв та ін.) вдалося видати ряд наукових монографій та навчальних посібників.

Однак зростання більшовицької ідеологічної та політичної функції науки спричинило те, що із країни були вислані найкращі вчені, професори, ті, хто не поступився своїми принципами. Зокрема, за кордоном опинилися понад 70 соціологів, з числа яких набули світове ім'я - Г. Гурвіч (Франція), П. Сорокін (США). Вислання вчених було трагедією для великої Слов'янської держави. Лише до небагатьох соціологів доля поставилась у цей час стримано і, незважаючи на складні умови, об'єктивні труднощі, в лоно науки пробивалися ті, чиї досягнення були визнані за всіма критеріями.

З одного боку, немарксистський напрям суспільних наук, і передусім соціологія, всіляко "викорінювався". З іншого – державна структура не без уваги ставилася до цієї науки, проте надавала перевагу соціології, яка б мала зовсім нову, відмінну форму. Все більшого, експансивного поширення набувала теорія історичного матеріалізму, яка і визначала подальший напрям розвитку суспільних наук як універсальний світогляд. Марксизм в країні все більше ізолювався від західних суспільних наук і перевтілювався на охоронну доктрину. Тим часом, у 20-х роках ще зберігалися сприятливі умови для наукової діяльності.

Набуваючи академічної респектабельності і маючи державну підтримку, нова марксистська соціологія, яку ще представляли і вихідці із "старої гвардії", всіляко пристосовувалася до всезростаючої парадоксальної ситуації. Більшість соціологів вже марксистської орієнтації щодо забарвленості характеризувалася європейською освіченістю, глибоким знанням праць західних вчених.

З середини 20-х років широке розповсюдження отримали позитивістські та натуралістичні трактування суспільних явищ та їх течії: "колективна рефлексологія", "психологічний біхевіоризм" (В. Бехтерев) та ін. Хоча вже до 30-х років ці наукові вияви були придушені.

Розмаху набувала і дослідницька робота з накопиченням емпіричного досвіду, що безпосередньо вело до виникнення початків галузевої соціології (соціології праці, побуту, культури і т. ін.). Тому ці дослідження, як правило, мали соціально-економічний характер з використанням соціологічних підходів. Робота в галузі емпіричних соціальних досліджень велася ще з часів громадянської війни. Ряд робіт проводився ще П. Сорокіним, і потреба в соціальній інформації зберігалася. Серед робіт такого плану можна виділити дослідження С. Струмиліна (економіка праці), О. Гастєєва (наукова організація праці), М. Бернштейна (соціологія молоді), А. Гайстера (соціологія села), С. Вольфсона, О. Колонтай, А. Луначарського, І. Гельмана (сім'я), А. Герцензона (злочинність), Е. Енгеля (освіта), М. Заїрського (духовне життя, культура) та багато ін. Результати досліджень публікувалися у більш ніж десяти журналах – "Організація праці", "Економіка та побут" та ін.

Інтерес до конкретних соціологічних досліджень сприяв зростанню числа методичних розробок, що їх сучасні дослідники порівнюють з американською емпіричною соціологією. Однак характерним для вітчизняної емпірики була розрізненість її та здійснення в основному методом проб та помилок. Необхідно відзначити характерний для цього періоду широкий контакт соціології з соціальною статистикою.

Великий внесок у розвиток різних статистичних методів обробки та аналізу даних зробив С. Струмилін. Він, зокрема, використовував прийоми ранжування, методи оцінок за шкалами. При вивченні психологом побуту трудящих застосовувався метод контент-аналізу документів. Поширеним був метод простого і експериментуючого спостереження.

Наприкінці 20-х - на початку 30-х років відбувається поворот до "псевдосоціалістичного експериментування" - з культом особи, тоталітаризмом, репресіями, що привело соціологію, як і деякі інші науки, до "напівзабороненого" становища і присвоєння їй ярлику "буржуазної лженауки". З цього часу соціологія, в чистій теоретичній, академічній та освітній формі, фактично припинила своє існування.

Відродження радянської соціології спостерігається у 50-60-х роках, воно збіглося із визволенням країни від сталінського режиму. Перші згадки про соціологію - після майже 30-річного її "ув'язнення" - як відроджену наукову дисципліну слід віднести до 1955 p., коли академік С. Німчинов охарактеризував її як одну із галузей філософського знання, предметом якої вважався розвиток суспільства.

Розпочинати доводилося заново, звертаючись до західної соціології, оскільки були "забуті" досягнення 20-30-х років. Однак, по-перше, некомпетентне партійно-державне втручання в науку, з принципами класової партійності та відповідною ідеологією, обумовило інерцію науки щодо науково-дослідницької діяльності. По-друге, – радянська соціологія, беручи до уваги фактори її формування та спрямованості, "коливалася" між філософією та економікою, що і спричинило зарахування її до розряду прикладних наук. По-третє, відсутність соціологічної освіти і підготовки кадрів соціологів також не могло не вплинути негативно на розвиток цієї науки, що і створювало у подальшому парадоксальну ситуацію "соціології без соціологів". Тому соціологами почали вважатися представники багатьох спеціальностей, в тому числі і надто багато випадкових людей. Подібна ситуація спостерігається і тепер, коли дослідницьке поле заполонила велика кількість "промаркетингових" та "просоціологічних" фірм, котрі займаються прикладними емпіричними дослідженнями. Для науки немає ворога, небезпечнішого за дилетанта: невисокий рівень професіоналізму, порушення принципів і вимог методів дослідження, факти плагіату і т. п. – стали постійними супутниками, що дискредитували радянську соціологію. Не можна сказати, на превеликий жаль, що такого роду "випадків" не має місця і в наш час.

У період "хрущовської відлиги" роль суспільних наук, як опори будівництва комуністичного суспільства, суттєво зросла. З'явилася потреба в різнобічній інформації про соціальні процеси, експерименти, прогнози. Тим самим відкрилися перспективи для реабілітації та відродження соціології як засобу пізнання та джерела нової інформації, зв'язку соціальної науки із життям. Дедалі соціологія почала набувати цивілізованих рис: окреслена її структура, предмет дослідження, методологія. Важливим кроком на шляху її інституалізації стало видання в 1966 р. двотомної праці "Соціологія в СРСР", в якій узагальнювався досвід ряду емпіричних досліджень, здійснюваних у різних сферах радянського суспільства.

Дата добавления: 2015-05-08