Статутне судочинство в Литовсько-Руській державі

Мета і система покарань в кримінальному праві Литовсько-Руської держави

Щодо системи покарань, яка існувала в той час, то вона була ¹ юсить простою та порівняно м’якою. Найдавнішою формою покарань оула помста потерпшого чи його родичів. Цей вид покарань у часи “Руської Правди” спочатку обмежили, а потім і зовсім скасували. Переважним видом покарання було грошове стягнення з майна злочинця, що складалося з двох частин: одна йшла на користь князя, а друга-потерпілому. Видами грошового стягнення були віра (проста віра та дика), продаж, головщина, урок. Вищою мірою покарання був, так званий, “потік і пограбування” – вигнання шочинця та його сімї з общини з конфіскацією майна на користь общини. Цей вид покарання призначався, переважно, затри види іпочинів: убивство в розбої, підпал і конокрадство. Смертна кара не була властивою для права того часу. Вона з’являється пізніше і а спершу в практиці церковних судів.

Суд спочатку був аналогічний суду Київської Русі, але наприкінці XIV ст. окреслилась дещо інша судова система. Найвищою судовою інстанцією вважався великокнязівський суд, який мав необмежену компетенцію. Справи у звинуваченні князів, бояр, урядовців, справи про позбавлення феодалів честі, обвинувачення в антидержавних злочинах, а також скарги на рішення нижчестоящих судів князь розглядав одноособово і сам виносив рішення. Пізніше важливі справи почали розглядатися князем спільно з панами — радою.

Іноді пани-рада судили без князя, проте цей суд так і не сформувався в окрему судову установу. Через велику кількість справ князь доручав службовцям із найближчого оточення чинити суд, але ці суди (маршалкові, асесорські) мали тимчасовий характер. Існувала ланка територіальних судів, де судочинство здійснювали намісники, старости, воєводи. Діяли також церковні суди і суди феодалів — над залежним населенням. Привілеєм 1457 р. феодальні (доменіальні) суди були офіційно узаконені, а Судебник Казимира 1468 p. врегулював їх компетенцію. Від часів Київської Русі на великокнязівських землях існували "копні" (громад-ські, або колишні "вервні") суди." Населення певної території у такий спосіб об'єднувалось для вирішення цивільно-правових спорів і самозахисту від злочинних елементів. У Литовсько-Руській державі шляхта дуже швидко звільнилася з-під юрисдикції цього суду, і він перетворився на власне селянський суд. Існувало три види копних судів: малі (копи сусідів), великі (копи громади) і згромаджені (із жителів кількох сіл, а то й містечок). Право належати до членів копи мали лише глави сімей. Кількісний склад суду не був чітко визначений і становив, як правило, 10-20 осіб. Засідання копного суду відбувалися в присутності священика (під час складання учасниками присяги) та представника державної адміністрації — возного. Копні суди розглядали цивільно-правові, сімейні справи, а також справи про кримінальні, переважно майнові, злочини. Судили, керуючися звичаями (здоровим глуздом), а в разі потреби могли спиратися на закон. Характерно, що копні суди самостійно розшукували обвинуваченого, виносили судові рішення, які були остаточними й виконувалися негайно. Найбільший розвиток копних судів припадає на першу половину XVI ст. Після Люблінської унії 1569 р. та юридичного закріпачення селянства Третім Литовським статутом 1588 р. копні суди поступово було замінено доменіальними судами феодалів.

Однак, як свідчать численні джерела, вони існували ще й у XVII — на початку XVIII ст., зокрема, на Правобережжі.

У середині XVI ст. відбулася судова реформа. На Бєльському сеймі 1564 р. під натиском шляхти магнати зреклися права на привілейовану підсудність. Була створена нова система державних судів:

• Гродські (або замкові), де розглядалися кримінальні справи усіх вільних станів (шляхтичів, міщан, селян). Судочинство здійснював одноособово намісник, староста чи воєвода. За дотриманням формальної сторони судової процедури стежив замковий суддя, судові книги вів судовий писар. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя.

• Земські шляхетські суди (або шляхетські трибунали) обиралися шляхтою в кожному повіті. До їх складу входили судді, підсудки та писарі. Вони судили шляхтичів у всіх справах, крім значних кримінальних (убивство, розбій, підпал, зґвалтування тощо); засідання відбувалися тричі на рік і тривали два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до суду Великого князя.

• Підкоморські суди, які розглядали земельні справи. Судочинство здійснював підкоморій, котрий призначався Великим князем. Заступником його був коморник. Підкоморські суди відповідно до Другого Литовського статуту 1566 р. створювалися в кожному повіті.

Дата добавления: 2015-05-10