Українська греко-католицька церква у 2-й пол. 19- поч. 20 ст

Розвиток укр. культури у 2-1 пол 19-на поч. 20 ст

Усупереч перепонам, що чинилися російським самодержавством та австро-угорським урядом, друга половина ХІХ ст. була періодом прогресу української культури. Незважаючи на тиск з боку російських чиновників, українська література не тільки вижила, а й зробила впевнений крок уперед. В ній сформувався реалістичний напрям, представниками якого були Марко Вовчок, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка та інші літератори, що талановито відображували у своїх творах, гострі соціальні і психологічні проблеми українського суспільства.

Незважаючи на заборони, саме на другу половину ХІХ ст. припав початок розквіту українського театру. 1882 р. за ініціативою Марка Кропивницького почала свою роботу перша українська професійна трупа — Товариство українських акторів до якої входили Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Микола Садовськйй та інші актори і театральні діячі.

Найяскравішим представником української музики того часу став композитор Микола Лисенко. Він був автором симфонічних творів та багатьох опер: «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Коза-дереза», «Пан Коцький» та ін. Розвиток міст сприяв архітектурній творчості. Талановитий архітектор Олександр Беретті, Олександр Кобелєв і Олександр Вербицький зробили значний внесок у забудову Києва. У Харкові плідно працював архітектор Олександр Бекетов. Зрілим майстром архітектури зарекомендував себе західноукраїнський архітектор Юліан Захаревич, за проектами якого було побудовано кілька споруд у Львові, Чернівцях та інших містах. Нові риси з'явилися у мистецтві скульптури. Видатним майстром, який в малих формах зображував різні типи людей та їх заняття, був Леонід Позен. Широко відомі його композиції «Трактирник», «Кобзар», «Скіф», «Запорожці в дорозі». Монументальна скульптура була представлена пам'ятниками царям і вищим чиновникам. 1853 р. в Києві було споруджено пам'ятник князю Володимиру Великому, 1888 — Богдану Хмельницькому скульптора Михайла Микашевича.

Свого розквіту досяг і живопис, у якому помітно викреслювалося повернення до українських традицій. Українські майстри приділяли більше уваги не тільки пейзажам, побутовим темам українського села, але й історичним проблемам, зокрема героїчним подіям часів Козаччини.

На землях, які потрапили після поділу Речі Посполитої до складу Австро-Угорської імперії, частина унійної Київської митрополії продовжила своє існування у якісно інших умовах, ніж та, яка потрапила під владу Російської імперії. Практично відразу після приєднання галицьких земель до Габсбурзької монархії імператорка Марія-Терезія у 1774 році видала декрет, яким затвердила нову назву для унійної Церкви – Греко-Католицька Церква, головним чином щоб відрізнити її від Римо-Католицької Церкви. Австрійська влада розуміла, що шануючи українців-русинів, зможе збалансувати польський сепаратизм у регіоні. Для цього необхідно було забезпечити рівні права як для східних, так і для західних католиків (оскільки, незважаючи на те, що уніати були теж католиками, як і латинники, польські римо-католики трактували східних співбратів як нижчу касту). Того ж року Марія-Терезія заснувала у Відні семінарію при храмі св. Варвари для греко-католиків (Барбареум). А імператор Йосиф ІІ головним провідником своїх просвітницьких реформ на території, де проживали русини, визначив греко-католицьке духовенство. Для цього, зокрема, було підвищено соціальний і економічний статус і освітній рівень духовенства. Імператор водночас практично взяв під контроль право призначати єпископів, але у 1855 році між імперією і Римом було укладено конкордат, який забезпечував незалежність церковних справ від імператорської влади, зокрема стосунки єпископату з Римським Престолом. Після революції 1848 року в середовищі галицьких русинів посилюється національна самосвідомість. Значну участь у цих процесах брало і греко-католицьке духовенство, оскільки було найосвіченішою групою серед населення. У 1891 році у Львові відбувся Собор Греко-Католицької Церкви. На ньому зустрілись дві течії - консервативна, яка обстоювала непорушність власних східних традицій Церкви, та реформаторська в особі василіян, які закликали до більшого наближення до Латинської Церкви

Дата добавления: 2015-05-08