Громадсько - політичні погляди та діяльність Михайла Грушевського

М.С.Грушевський народився 17 вересня (за ст. стилем) 1866 р. у Холмі (нині – Республіка Польща) в сім'ї вчителя. В 1890 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. На формування політичних і наукових поглядів Грушевського великий вплив мала ідеалістична, націоналістична концепція В.Б.Антоновича. В 1894 р. очолив кафедру всесвітньої історії Львівського університету, де читав курс історії України. З 1897 – голова Наукового товариства імені Шевченка, редактор „Записок” товариства. На початку громадсько-політичної діяльності Грушевськго – активний член київської „Громади”, 1899 – один з організаторів національно-демократичної партії в Галичині. з 1908 р., після переїзду в Київ, увійшов до керівництва Товариства українських поступовців. У роки І світової війни – прибічник німецької орієнтації. Наукове значення праць Грушевського обмежене тенденційністю в доборі й узагальненні фактів, націоналістичною інтерпретацією джерел Грушевського вороже ставиться до марксизму. Грушевський вважав національну проблему головною в історії, твердив, що національні інтереси вищі за класові, а класова боротьба заважає боротьбі за національні інтереси. Пропагуючи націоналістичну територію „єдиного потоку”, Грушевський зображає українську націю безкласовою, безбуржуазною, в якій, мовляв, не було експлуататорських класів і місця для касової боротьби. Заперечував наявність українського пролетаріату і його керівну роль у суспільно-політичному житті. Протиставляв український народ російському, ігнорував їхню історичну близькість, великодержавну політику царизму зображував як політику російського народу. Формування української народності відносив не до 14-15 ст., а до 4 ст. і твердив, що київська Русь належить тільки історії України і не була спільною колискою українського, російського і білоруського народностей. Засуджував політику возз’єднання України з Росією Б.Хмельницького і вихваляв І. Виговського та І.Мазепу, які намагалися відірвати Україну від Росії. Після повернення з еміграції почав приділяти більше уваги історії класової боротьби, але залишився на націоналістичних позиціях. Буржуазно-націоналістична концепція Грушевського й досі використовується за кордоном реакційними буржуазними істориками і українськими націоналістами. Політична діяльність Грушевського почалася в Галичині (він був одним із засновників Національно-Демократичної Партії, з якою незабаром розійшовся), але особливо розгорнулася на Центральній Україні після революції 1905 – 1906 Грушевський заснував у Петербурзі „Украинський Вестник”, що став органом Української Громади в Державній Думі. Як загальновизнаний лідер українства, він став на чолі ТУП, що об’єднало тоді більшість українських партій та національно-громадських організацій. Під час першої світової війни, коли почалися нові нагінки російського уряду на українців, Грушевський восени 1914 р. був заарештований і, після понад 2-місячного ув’язнення в Києві, був засланий спершу до Симбірську, а незабаром переведений до Казані, пізніше до Москви, де перебував до революції 1917, продовжуючи наукову роботу й співпрацюючи в журналі „Украинская Жизнь” та тижневику „Промінь”.

У березні 1917 повернувся до Києва, де одностайно був обраний на голову Української Центральної Ради. Грушевський приєднався до УПРС, яка мала більшість у Центральній Раді до IV Універсалу про самостійність УНР.

29.04.1918 Грушевський був обраний на президента Української Народної Республіки. Ліквідація Української Центральної Ради поклала край державній діяльності Грушевського, який далі продовжував наукову працю й публіцистичну (зб. „На порозі Нової України. Гадки і Мрії”, 1918). 1919 він виїхав на еміграцію, де розгорнув широку наукову й політично-публіцистичну діяльність. На початку 1924 р. Грушевський обраний (1923) на дійсного члена Української Академії Наук, повернувся до Києва. Він відмовив при ВУАН діяльність іст. Секції кол. Українського Наукового Товариства, очолив Археологічну Комісію, організував низку академічних комісій для дослідження української історії й фольклору, керував підготовкою нових кадрів істориків у Н.-Д. Грушевський багато працював у царині іст. літератури – це насамперед відповідні екскурси в „Історії України - Руси” і велика „Історія укр.. літератури” (I – V, 1922 -1927, тт. VI і VII лишилися не видрукуваними), що охоплює українську народну творчість і письменство на поч. 17 в., досліджувані у зв'язку з історією розвитку культури; йому належать також численні літературно-критичні статті й рецензії (зокрема в „ЛНВ”). Загальне число опублікованих праць Грушевського перевищує 1800.

Дата добавления: 2015-05-08