Гетьман Пилип Орлик та його Конституція

Після поразки в Полтавській битві та смерті І. Мазепи рештки козацького війська, що перебували тоді у володіннях Туреччини, на загальній раді під головуванням кошового отамана K. Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України (в еміграції) генерального писаря Пилипа Орлика.

Рада також прийняла своєрідні статті — "Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорізького", згодом названі "Конституцією Орлика", які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після її визволення від московського панування. Цей документ, що складався з преамбули й 16 параграфів, ніколи не був утілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі демократичних конституцій, став свідченням існування передової української суспільно-політичної думки: 1) Україна обох боків Дніпра (по р. Случ) мала бути вільною від чужого панування; 2) гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка збиралася тричі на рік і складалася з представників генеральної і полкової старшини, генеральних радників, які обиралися по одному від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького; 3) виборність усіх посадових осіб з наступним затвердженням їх гетьманом; 4) недоторканність особи та її відповідальність лише перед судом; 5) строгий розподіл між державною скарбницею й особистими коштами гетьмана; 6) ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасування всіх тягарів, накладених на простий народ; 7) православ'я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася автокефалія української церкви за формального підпорядкування константинопольському патріархові тощо.

Після обрання гетьманом П. Орлик розробив широкий план визволення України, уклавши союз зі Швецією, Кримом, Туреччиною. Навесні 1711 р. з 16-тисячним запорізьким військом і татарським допоміжним корпусом він рушив в Україну. На Правобережжі його з прихильністю зустрічало населення, під його булаву переходили правобережні полки. Розбивши під Лисянкою армію лівобережного гетьмана І. Скоропадського, П. Орлик підійшов до Білої Церкви. Але подальші його плани перекреслила фактична зрада татарських союзників, які почали грабувати місцеве населення. Тому він змушений був відступити та повернутися до своєї штаб-квартири у Бендерах. Після підписання у 1713 р. Адріанопольського миру між московським і турецьким урядами П. Орлик зрозумів, що його надії на визволення України відкладаються на далеку перспективу.

Завзятий мазепинець не зневірився. Живучи впродовж десятиліть в еміграції (у Швеції, Німеччині, Туреччині, Греції), він до самої смерті (1742) не припиняв боротьби, використовував кожну нагоду для пошуків нових союзників проти Москви, прагнув зацікавити їх українською справою. Багато робив для того, щоб європейські держави отримували правдиву інформацію про життя України. Справу Орлика продовжили його син Григорій та мазепинці-емігранти, яких називали в Європі апостолами Української незалежної держави.

Дата добавления: 2015-05-08