Початок радянсько-німецької війни. Встановлення нацистського окупаційного режиму в Україні

18 грудня 1940 р. Генеральний штаб Збройних сил Німеччини завершив розробку плану "Барбаросса", що передбачав напад на Радянський Союз. Важливе місце у завойовницьких планах нацистів відводилося здобуттю у якнайкоротші терміни України з її родючими землями й величезними сировинними ресурсами.

22 червня 1941 р. о 4-й год. ранку Німеччина разом із союзниками напала на СРСР. На українському відтинку фронту радянсько-німецьке воєнне співвідношення було таким: в людях — 1:1,4, артилерії — 1,3: 1, танках — 4,9: 1, літаках — 2,4:1. Проте навіть за цих порівняно сприятливих обставин зупинити німців на радянському кордоні не вдалося.

Згідно з військовою доктриною, СРСР готувався воювати на чужій території, тому більше половини радянських запасів — зброї, боєприпасів, обмундирування, техніки, пального — було складовано поблизу кордону. У результаті за перший тиждень війни ЗО % всіх запасів боєприпасів, 5,4 млн. із 7,6 млн гвинтівок, 191 тис. із 240 тис. кулеметів, 50 % усіх запасів пального і продфуражу було або знищено, або захоплено противником. За перші З тижні війни Червона армія втратила 850 тис. осіб, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат (німецькі бойові втрати в живій силі були в 10 разів меншими).

До кінця 1941 р. ворог окупував майже всю Україну. Слабко підготовлена та погано озброєна Червона армія не витримувала натиску німецького війська. На відчайдушний опір воно наразилося на лінії Луцька — Бродів — Рівного — Дубна, де з 23 по 29 червня велися перші на Східному фронті танкові бої. Значний героїзм виявили й кинуті напризволяще оборонці прикордонних застав у Сокалі, Перемишлі, Володимирі-Волинському. Але, як правило, нацисти зосереджували на ключових напрямках потужні сили і за рахунок цього без жодних ускладнень проривали радянську оборону.

У зв'язку з нестачею зброї та боєприпасів, втрачених через недалекоглядну політику вищого державного керівництва, склалася ситуація, коли гвинтівкою у перших боях нерідко був озброєний лише один з трьох, а то й з п'яти червоноармійців. До того ж солдатам на один день активних боїв видавали боєприпаси, яких було замало навіть для відбиття однієї атаки ворога. В результаті багато підрозділів і частин Червоної армії потрапляли в оточення, а тому, як правило, змушені були гинути або здаватися у ворожий полон. Зокрема, у середині вересня 1941 р. під Києвом німецькі війська взяли в кільце 660 тис. бійців та командирів Південно-Західного фронту, а наприкінці травня 1942 р. під Харковом у німецький полон потрапили 240 тис. осіб.

У липні 1942 р. вся українська територія була остаточно окупована. Втрати Червоної армії тільки вбитими і полоненими дорівнювали бл. 5 млн. осіб, тоді як втрати німців — трохи більше 250 тис. Від радянської кадрової армії на той час залишилося тільки 8 %.

Значною мірою причини перших поразок Червоної армії були зумовлені злочинною політикою комуністичного режиму напередодні війни. Серед багатьох її компонентів виокремимо два. Передусім це репресії в армії: упродовж 1937—1939 рр. за Наркоматом оборони було репресовано 3,5—4 млн. осіб, у т. ч. З із 5 маршалів, 1800 генералів, 47 тис. офіцерів. У результаті на поч. 1941 р. ляше 7 % командно-начальницького складу мали вищу освіту, а 37 % взагалі не мали відповідної освіти. На таке становище, звичайно, не міг не звернути уваги А. Гітлер.

Другим фактором, який став безпосередньою причиною поразок Червоної армії на першому етапі війни, була якась незбагненна самовпевненість Й. Сталіна, що його союзник А. Гітлер у 1941 р, на Радянський Союз не нападе. Хоча підстав для такого оптимізму не було жодних. Свідченням агресивних намірів були постійні порушення німцями радянського кордону. До того ж конкретні дані про їх підготовку до війни радянська розвідка отримувала з листопада 1940 р. А з квітня 1941 р. така інформація, в т. ч. про дату німецького нападу, надходила майже з 40 точок земної кулі й мало не щодня. Та вся вона відкидалася як дезінформуюча.

Відповідальність за всі свої злочинні прорахунки напередодні війни більшовицьке керівництво переклало на плечі рядового солдата. У1941 та 1942 рр. з'явилися вкрай жорстокі накази № 270 і 227, згідно з якими з військ НКВС і держбезпеки створювалися т.зв. загороджувальні загони. Вони розташовувалися позаду бойових частин і у випадку вимушеного відступу, але без наказу командування, відкривали вогонь по своїх же бійцях. Водночас формувалися штрафні роти, куди посилали "нестійких" солдатів і молодших командирів, та штрафні батальйони для офіцерів. їх кидали на найважчі відтинки фронту.

Важко не погодитися з думкою воєнного історика М. Коваля, що, з одного боку, в умовах загальної розгубленості й сум'яття подібні суворі накази були необхідні. А з другого —: підкріплені правом розстрілу "в несудовому порядку", кримінальною відповідальністю близьких родичів, т.зв. "винуватців" та іншими заходами, вони сковували ініціативу командирів і нерідко прирікали на безплідну загибель цілі з'єднання.

Тим часом нацисти, завоювавши Україну, встановили на її території окупаційний режим у вигляді сумнозвісного "нового порядку". Мета нацистів зводилася до насильницького пограбування завойованих територій, максимального очищення їх від корінного населення та запровадження для решти системи жорстокої позаекономічної експлуатації.

Новоявлені колоністи прагнули витравити національну свідомість українців, а тому вдалися до розчленування України як історично-географічної та політичної цілості. Закарпаття ще у березні 1939 р. було передано німецькій союзниці — Угорщині. Буковина, Ізмаїльщина та "Трансністрія" — Одеська, частини Вінницької й Миколаївської областей були приєднані до іншої союзниці Німеччини — Румунії. Галицькі області як "дистрикт Галичина" були включені до "Генерал-губернаторства", створеного на території окупованої Польщі. З більшості українських земель було утворено т.зв. Рейхскомісаріат Україна зі столицею у Рівному. Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування. Всі частини розділеної України були ізольовані одна від одної, спілкування між ними заборонялося.

На чолі рейхскомісаріату Гітлер поставив безжального Б. Коха, україно ненависницька політика котрого не знала меж. "Якщо я знайду українця, гідного сісти за один стіл зі мною, — заявляв цей расист, — я звелю його негайно розстріляти".

Гітлерівці провадили в Україні нещадний геноцид проти місцевого населення. Тут виявлено майже 300 місць масових страт населення, 180 концтаборів смерті, 50 Гетто, де нацисти замордували 5264 тис. осіб мирного населення, причому євреїв і циганів майже поголовно, та військовополонених. До Німеччини було вивезено на каторжні роботи 2400 тис. осіб, передусім молоді. Значна частина їх загинула на чужині від виснаження, хвороб, травматизму. Під час війни німці з властивою їм педантичністю здійснювали пограбування України, вивозячи з неї марганець, руду, вугілля, шкіру, целюлозу, будівельні матеріали, промислове устаткування, культурні цінності, худобу, зерно, м'ясо, олію, масло, цукор, лікарські трави і навіть чорнозем та викопані фруктові дерева. Промислові підприємства, які залишилися неушкодженими, німецька адміністрація 1 оголосила власністю Німеччини і нещадно експлуатувала. Було також збережено колгоспну систему разом з трудоднями й адміністративним апаратом, Тим самим радянські колгоспи й радгоспи визнавалися найефективнішим способом викачування з місцевого населення хліба і продовольства.

Дата добавления: 2015-05-08