Культурно-освітня діяльність П. Русина

Київська школа «книжного вчення» (Х – ХІ ст.).

З кінця XI — початку XII століття з'явилось поняття «навчання грамоті», яке тлумачилось як навчання дітей письму, читанню, лічбі й хоровому співу і було рівнозначним елементарній початковій освіті. Навчання здійснювалося за кошти батьків, що було фактично недоступним для простолюду. Кількість школярів була невеликою, тому застосовувались індивідуальні методи навчання. В давньоруській писемності термін «школа» вперше зустрічається у 1382 р.

Перша школа відкрилась 988 р. Володимиром Великим. Це школа, де викладалися науки, давалося систематична освіта. Створення князем школи «книжного вчення» являлося придворним учбовим закладом. Прийняття нової віри і організація школи проходили одночасно.

Школи «книжного вчення» — школи підвищеного типу, де, як правило, викладали «сім вільних мистецтв». Навчання здійснювалося через роботу з книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти. Молодь готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.

Школи «книжного вчення», відкривали при дворах удільних князів. Освічені люди потрібні були церкві й державі для здійснення економічних, торговельних, господарських справ тощо. І хоча в школах домінували схоластика, примітивні методики, вишкіл (усі явища, характерні для європейської освіти того часу), у Київській Русі було досягнуто високої грамотності населення, відбувалося формування науки, у тому числі й педагогіки.

Сутність поняття «книжне вчення» розкрив П.Д. Греков, підкресливши, що це було не просто навчання грамоти, а школи, де викладались серйозні для того часу науки. Отже, це був більш високий ступінь освіти. Процес навчання тут мав енциклопедичний характер. Викладалися такі предмети: діалектика, риторика, граматика, арифметика (7 вільних мистецтв). У школах книжного вчення вихованців готували до роботи в різних сферах державного, церковного та культурного життя.

Павло Русин (бл.1470 – бл.1517) – видатний педагог, поет, один із засновник української науково-гуманістичної латиномовної поезії. Народився на Русі (на Лемківщині, у м.Кросно, нині воєводство Польщі, на території, де жили українці). Навчався в Німеччини (закінчив Грейфсвальдський університет). Усе подальше його життя пов’язане з педагогічною та видавничою діяльністю у Краківському університеті. У 1491 році він підключився до роботи у друкарні Ф.Швайцпольта. Брав активну участь у видавництві кирилицею перших книг рідною мовою (“Часословець для навчання дітей грамоті”). У 1500 р. він здобув ступінь бакалавра у Грейфсвальдському університеті, повернувся до Кракова. У 1506 році П.Русину було присвоєно ступінь магістра вільних мистецтв. 1508-1511 та 1514-1515 рр. провів в Угорщині. Тематичною спрямованістю творів Павла Русина були духовна та моральна дидактична поезії, панегіричні твори. Свої педагогічні погляди та виховні ідеї тогочасного суспільства він висвітлив у збірці “Пісні Павла Русина із Кросно”. Павло Русин вважав, що вивчення римської літератури допомагатиме молоді знайти своє місце в житті, а тому усіляко намагався заохотити академічну молодь її читати. На його думку книги, які мають пізнавальне значення: знайомлять з іншими народами, дивовижними містами, ріками, горами, джерелами розширюють кругозір читачів і навчають доброчесності. Доброчесність він визначав як найвищу й єдину справжню цінність людського життя. Він зауважував, що “немає нічого кращого за неї, нічого приємнішого”. Творча спадщина Павла Русина ще достатньо повно не досліджена. ЇЇ вивчають як українські, так і польські вчені.

6. Монастирські школи.
Монастирські школи відкривали при монастирях. В них навчалися ченці, майбутні священнослужителі. Навчання мало індивідуальний характер. Як і в Європі, такі школи, засновані різними монашеськими орденами, поділялися на зовнішні (в яких навчалися миряни) і внутрішні (де навчалися майбутні монахи). Освіта була диференційованою: ченці із заможних родин опановували надбання середньовічної європейської освіти і готувалися до високих посад у церковній ієрархії, особи ж простолюддя вчилися читати та писати і готувалися до службових відправ.

Вивчалися "сім вільних мистецтв" — класичний середньовічний підхід до середньої освіти (школи), що мав прямий і безпосередній зв'язок з надбанням античної школи і освіти.

"Сім вільних мистецтв" для монастирських шкіл Київської Русі уже набули ознак практицизму: граматика потрібна для створення нових і розуміння існуючих церковних книг; риторика — як посібник у побудові проповіді (значно пізніше з'явиться гомілетика як "наука про церковну словесність"); астрономія — для розрахунків пасхалій; діалектика — для суперечок з єретиками; а заняття арифметикою зводилось до містичних тлумачень чисел.

Монастирські школи Русі значно випередили європейські країни, побудувавши навчання і виховання своїх учнів (слухачів) у раціонально-практичному ключі. У Києво-Печерській монастирській школі, наприклад, навчання здійснювалося методами систематичних настанов, повчань з окремих тем християнського вчення, після чого Феодосій і його найбільш освічені помічники проводили обговорення.

У бібліотеці Видубицького монастиря, а отже, і його школи, зберігалися твори античних філософів Демократа, Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура та інших давньогрецьких мислителів. Монахи були знайомі з,творами публіцистичного змісту перших українських письменників — Луки Жидяти, Кирила Турівського, Климента Смолятича. Вихованці цієї ж монастирської школи поруч з освітою набували професії іконописця, каліграфа (переписувача) книг, майстрів з виготовлення пергаменту, стійких фарбників, з випалювання вапняку, без чого неможливе будівництво жодного кам'яного храму монастиря, а згодом — книгозбірень, шкіл, інших споруд.

Отже, прийняття християнства, утвердження єдиної церкви сприяло створенню першої вітчизняної системи народної освіти, до якої увійшли школи грамоти, монастирські школи та школи "учіння книжного" при княжих дворах.

Дата добавления: 2015-05-08