Основні теорії походження права

Загальна характеристика основних теорій походження держави і права.

Кожна історична епоха виробляла своє розуміння походження права, його ролі в суспільстві, характеру взаємин з іншими соціальни­ми явищами, функціонування. Пізнавальна цінність цих теорій поля­гає в тому, що через різні пояснення (аргументацію) генезису права висвітлюють етапи і напрями правового мислення різних поколінь людства. Розглянемо основні теорії походження права.

Теократична теорія (давньогрецькі міфи, іудаїзм, християнство, іслам) пояснює походження права творінням Бога безпосередньо або через його посланників, пророків чи правителів (породження права Зевсом і Фемідою – богинею правопорядку; проведення волі Божої щодо права у проповідях Христа, Мойсея, Мухаммеда).

Теологічна теорія (Фома Аквінський, ХШ ст.) ґрунтувалася на ідеї про божественне, надприродне походження права (воно не відріз­нялося від моралі) і вбачала їх підставу в законах будови світу. Відпо­відно до цих законів першою стадією появи світу є утворення вічно­го закону, основного. Це – божественний розум, що керує світом. Він є підставою природи і суспільства, основою усього світового поряд­ку. Друга стадія – оформлення природного закону, який є відобра­женням вічного закону в усіх живих істотах. Природні закони – це ті ж закони природи, що діють в галузі органічної природи (вклю­чаючи людей). Третя стадія – формування позитивного (людсько­го) закону на підставі природного закону як фундаменту, застосу­вання принципів природного права до громадського життя. Четверта стадія чинних законів – божественний закон як одкровення, що вира­жене у священному писанні (Біблія) і призначене виправляти недо­сконалості людського закону. Згідно з твердженням Хоми Аквінського, пороки, котрі не заборонені людським законом (оскільки закон має забороняти тільки найважливіші пороки), повинні забороняти­ся законом, який має божественне походження. Отже, у божествен­них (божеських) засадах вбачалося як походження, так і основні межі існування права.

Природно-правова теорія зародилася в далеку давнину, але своєї кульмінації досягла в епоху буржуазних революцій (ХVІІ-ХVШ ст.). її найвизначніші представники – Гроцій, Спіноза, Локк, Монтеск’є, Руссо, Джеферсон, Гамільтон, Козельський, Радищев, Кант та ін. Теорія вільна від теологічного, божественного, надприродного пояс­нення походження і сутності права. Її вихідним пунктом є теза про наявність у кожної людині невід’ємних прав і свобод, котрими вона наділена природою, так само як вона наділена розумом, пристрастя­ми, устремліннями. Це є природне право. Тільки згодом, коли утво­рюється держава в результаті колективного договору, виникає пози­тивне право, що призначене закріпити природні права людини, ство­рити реальні гарантії для їх дії. Усі варіанти природно-правової теорії побудовані на співвідношенні "природний стан" (природне право) – "державний (громадянський) стан" (позитивне право). Отже, природно-правова теорія віддавала пріоритет ідеологічному і цінніс­ному (аксіологічному) аспектам права, що недостатньо для повно­ти розуміння його походження і сутності. Досягненням цієї теорії є те, що вона поставила в центр розгляду людину і її права, а недолі­ком – вивчення людини і пояснення походження права здійснювало­ся у відриві від суспільства.

Історична школа права (Німеччина наприкінці XVIIIст. – Г. Гуго, К. Савін’ї, Г. Пухта) здобула свою назву за основним поло­женням своєї концепції, що право кожного народу є його історичною спадщиною, тобто об’єктивним процес історичного життя кожного народу. Вона відкинула поділ права на природне і позитивне, прита­манний природно-правовій теорії, і заявила, що існує одне націо­нальне право, котре перебуває у тривалій еволюції разом з народом (від звичаїв і традицій до позитивного права) – органічно, повільно й безконфліктно розвивається разом з його мовою і звичаями. Справ­жнім джерелом національного права визнавався не закон, установ­лений державою, а звичай, який є відтворенням "духу", свідомос­ті народу. Вважалося, що позитивне право походить від звичаєвого права; закони держави лише доповнюють, конкретизують позитив­не право, але не створюють його. Не можна погодитися з тезою про те, що право створюється саме собою як правила гри (шахи, карти), розвивається органічним шляхом як рослина із зерна поза законодав­чою владою (саморозвиток права). Це є перебільшенням етнокультур­них чинників ("духу", свідомості нації), недооцінкою матеріальних факторів. Водночас цінними положеннями історичної школи права, які вплинули на подальший розвиток юридичної науки, є такі: ідея закономірності розвитку права і його правових інститутів як особли­вих соціальних явищ; ідея залежності права від умов розвитку нації; вимога історичного аналізу правового матеріалу, використання істо­ризму як методу, що сприяв розвиткові нової науки – історії права.

Теорія юридичного позитивізму (П. Лабанд, К. Бергбом – у Німеччині; Д. Остін – в Англії; Г. Шершеневич – у Росії та ін., друга половина XIXст.) відкинула поділ права на природне і позитивне, визнавала і вихваляла позитивне право, а походження права вбачала в системі юридичних норм, створених державою. Отже, право – похід­не від держави, вторинне, не існує без держави; нормативні суджен­ня законодавця не підлягають обговоренню. До негативних ознак цієї теорії слід віднести ототожнення права і закону, виключення участі суспільства у формуванні права, невизнання природних прав людини. Проте не можна відкидати внеску цієї теорії у розвиток юриспруден­ції систематизацією правових знань, розробкою юридичних понять і категорій завдяки використанню формально-догматичного методу. Щоправда, значення цього методу перебільшувалося, абсолютизу­валося. Не ставилося завдання виявити глибинні зв’язки і взаємодію соціальної і правової систем, яке неможливо було здійснити за допо­могою лише формально-догматичного аналізу.

Психологічна теорія права (Леон Петражицький, 1867-1931, В. Вунд, Л. Кнапп, Г. Тард та ін.) пов’язувала походження права з психікою людини, її емоціями, що мають специфічні ознаки. З одно­го боку, емоції імперативно накладають обов’язки ("імператив­ність" – переживання своїх зобов’язань перед іншими), а з друго­го – надають іншим право вимагати їх безумовного виконання. Такі емоції Л.Петражицький називав імперативно-атрибутивними (обов’язково-претендуючими), на відміну від моралі, що має одно­бічне переживання, тобто обмежена імперативним характером. Наяв­ність атрибутивності (правомочний елемент), на його думку, є сутніс­тю права. Цінним є те, що Л. Петражицький відкрив емоційний регу­лятор людської поведінки, виявив зв’язок правомочності (структур­ної одиниці суб’єктивного права) і обов’язку. Він правильно помі­тив, що не можна видавати закони без урахування соціальної психо­логії і застосовувати їх, не враховуючи психологічного світу індиві­да. Однак він перебільшив роль психічного чинника (частини правосвідомості) в правовому житті, підняв його до ступеня права, оголо­сив єдиною реальністю; відкидав об’єктивну реальність права, ігно­рував соціальний елемент в праві. А це є перекручуванням сутнос­ті права. Ідеї психологічної теорії права, зокрема роль психологічних моментів в організації і функціонуванні інститутів права і держави, знайшли втілення в сучасній юриспруденції, однак вони подаються в інший інтерпретації.

Марксистська теорія права (К. Маркс, Ф. Енгельс, друга поло­вина XIX ст.) оголосила право частиною надбудови над базисом, зведеною в закон волею панівного класу, і пов’язала походження права з класовим розшаруванням суспільства і матеріальними умова­ми розвитку панівного класу. Ця теорія перебільшувала роль еконо­мічних чинників, класових інтересів у походженні права і недооціню­вала ідейних факторів, загальної волі людей.

Нормативна, або "чиста", теорія права (Ганс Кельзен, X. Л. А. Хартр – друга половина XX ст.) близька до теорії юридич­ного позитивізму, виводить право від норм, що не залежать від об’єктивної реальності ("чиста" теорія) і мають певну ієрархію (так звана піраміда норм): гіпотетична грунд-норма, основний закон, норми поточного закону, потім – норми підзаконних актів. В основі піраміди норм містяться індивідуальні норми, судові і адміністративні рішення, а також конкретні угоди (договори). Ця теорія є суто емпі­ричною теорією закону, тобто закону, що має обґрунтування в само­му собі. Навіть процес нормотворчості (у тому числі законодавчий процес) виключається зі сфери "чистої" науки про право. Позитив­ним у ній є те, що акцентована увага на таких властивостях права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулю­вання, додержання принципу законності (хоча формально зазначена піраміда норм підкоряла нижчі норми вищим). Слабка сторона вбача­ється в тому, що нормативна теорія усунула можливість пошуків основи права поза самим правом, адже його "основна норма" (грунд-норма) не виходить з реального життя, сфери соціально-економічних, політичних та інших суспільних відносин, а виводиться суто логічно, виступаючи вищим критерієм пізнання права. Який її зміст, теорія чітко не пояснює.

Соціологічна теорія права (Р. Ієринг, Є. Ерліх, Г. Канторович, Р. Паунд та ін., кінець XIX- друга половина XX ст.) мала девізом вивчення права в дії, у житті ("функціоналізм"), виводила право із суспільства, із фактичних суспільних відносин. Іншими словами, правовідносини вважалися первинними, а правові норми вторинними; законодавець — не творець нової норми, а лише фіксатор її після того, як вона склалася в суспільстві. Найбільше поширення соціологічна теорія права набула в США (Р. Паунд). Тут витоки права вбачаються в судовій і адміністративній практиці, що пояснюється, крім іншого, американською правовою системою, яка віддає перевагу судовому і адміністративному прецеденту перед законом. Р. Паунд розцінював право як "високоспеціалізовану форму соціального контролю, здій­снювану на основі владних приписів у межах судового і адміністра­тивного процесу". Цінними елементами соціологічної теорії є чітке розмежування права і закону; підкреслення залежності ефективнос­ті правового регулювання від правозастосовної практики, соціаль­них відносин; пошук джерел права в суспільстві. Проте соціологіч­на теорія права не лише переводила розуміння права зі сфери належ­ного у сферу сущого, а й виразно "втікала" від виявлення його приро­ди (сутності).

Примиреньска (інтегральна) теорія права (Д. Холл, Е. Аннерс, Г. Берман, В. Кравитц, У. Проберт, А. Поляков, Ю. Хабермас) – одна з найбільш популярних правових теорій у наші дні; заснована на положенні, що кожна з трьох класичних конкуруючих теорій -природно-правова, юридично-позитивістська, соціологічна (до неї деякі із зазначених учених відносять також й історичну школу права) виділила лише одну з вихідних форм буття права і виключила інші, тоді як усі вони повинні бути примирені шляхом широкого визна­чення права. Термін "інтегральна юриспруденція" уведений професо­ром Джером Холлом. Він поєднав ідею про моральну цінність права (теорія природного права), ідею про соціальні умови формування і функціонування права (соціологічна теорія права), ідею про юридич­ні поняття і терміни (позитивістська теорія права); визначив право як тип соціальної дії, процес, у якому норми права, цінності і факти зростаються й актуалізуються законотворчістю. Цю теорію назива­ють примиренською й тому, що вона ставить на перше місце серед функцій права її соціальну комунікативну функцію, трактує право як примирителя конфліктних ситуацій. Походження права вбачається в договорах примирення, що укладалися ще в первісному суспільстві за допомогою жерців, старійшин, народного віче (зборів); такими дого­ворами долалися правила кровної помсти ("око за око, зуб за зуб"). Після нагромадження історичного досвіду у вирішенні конфлік­тних різноманітних ситуацій право одержує узагальнення в правових нормативах – спочатку усних (міфічні норми, норми-звичаї, норми-традиції), потім письмових (закони, нормативні договори та ін.). У цієї теорії є розмаїття варіантів щодо обґрунтування таких якостей права, як його соціальна природа, договірний і компромісний харак­тер; вона враховує комунікативну природу людини як суб’єкта права. Однак її недоліком є недоврахування регулятивних причин появи права.

Дата добавления: 2015-05-10