Роботодавці як суб'єкти трудових правовідносин

Одним з основних суб'єктів трудових правовідносин вважається роботодавець. На відміну від працівника він є більш універсальним суб'єктом- трудового права, оскільки бере участь не тільки у власне трудових відносинах (індивідуальних), а й у колективно-трудових та інших правовідносинах, що тісно пов'язані з трудовими. Це насамперед правовідносини з органами працевлаштування, з органами, що виконують нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства, з органами, які розглядають індивідуальні та колективні трудові спори, та ін.

Поняття роботодавець є порівняно новим у трудовому праві України. І поки що воно вживається здебільшого в науці трудового права, а не у трудовому законодавстві. Чинний тепер Кодекс законів про працю України такого поняття не застосовує, незважаючи на всі зміни, що були до нього внесені. Є ряд нормативних актів, які так чи інакше застосовують цей термін, а у деяких з них навіть зроблено спробу дати його визначення. Застосування цього терміна для позначення сторони трудового договору передбачає і проект нового Трудового кодексу України¹.

Не зрозумілою у зв'язку з цим є позиція законодавця, який у Законі "країни «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р. 889-IV, дає тлумачення терміна «працедавець», маючи на увазі ^сУб єкта, що у інших законах подавався як «роботодавець».

У чинному законодавстві, що так чи інакше регламентує застосування найманої праці, відомі найрізноманітніші підходи до визначення суб'єктів, що можуть виступати як роботодавці.

Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. № 697-ХІІ у ст. 5 «Використання праці громадян при здійсненні права власності» встановлює, що «власник має право на договірній основі використовувати працю громадян»¹. Це означає, що будь-який власник вважається потенційним роботодавцем.

Господарський кодекс України у ст. 46 передбачає, що «підприємці мають право укладати з громадянами договори щодо використання їх праці». А отже роботодавцем у цьому випадку вже є підприємець.

До внесення змін до КЗпП 20 березня 1991 р. ст. 21 визначала стороною трудового договору підприємства, установи, організації. І така законодавча позиція цілком відповідала тогочасній доктрині про правосуб'єктність підприємств, установ, організацій. Підприємство визнавалося юридичною особою, мало на праві так званого «оперативного управління» майно, приймало і звільняло працівників. До того ж підприємство розглядалося не просто як майновий комплекс, наділений правами й обов'язками, а і як «організований державою колектив робітників та службовців, на який покладалося виконання певних державних завдань»².

Якщо керуватися законом про власність, як це, до речі, і зробив законодавець, виклавши ст. 21 у редакції від 20 березня 1991 р., то підприємство є не чим іншим як майном і тому може бути не суб'єктом, а лише об'єктом правовідносин. Саме так тлумачать поняття підприємство в усьому цивілізованому світі. Тільки соціалістична правова доктрина намагалася його одуиіе-вити і хоча б de jure зробити самостійним господарюючим суб'єктом, додавши до засобів виробництва ще й працюючих людей, які використовують ці засоби.

Новий Цивільний кодекс Російської Федерації у ст. 132 встановив, що: «Підприємством як об'єктом прав визнається майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємни- _v

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 20. — Ст. 249.

² Венедиктов А. В; Государственные юридические лица в СССР // Советское государство и право. — 1940. — № 10. — С. 63—66.

цької діяльності»¹. Отже, підприємство або його частину можна продавати, дарувати, заставляти чи вчиняти будь-які дії, які може здійснювати власник зі своїм майном².

Отже, якщо підприємство,— це всього лише об'єкт права власності, то само собою зрозуміло, що воно не може бути роботодавцем. Ним може стати принаймні власник підприємства. Це відображено у ст. 21 КЗпП України, але тут до роботодавців віднесені ще й уповноважені власником органи, а також фізичні особи.

Законодавчий різнобій у визначенні суб'єктів, які можуть стати роботодавцями, не можна вважати нормальним явищем. Тому зрозуміла потреба у виробленні єдиних критеріїв визначення роботодавців у сфері суспільно-трудових відносин.

Буквально слово роботодавець означає того, хто дає (надає) роботу. Але в понятійному апараті трудового права треба оперувати не побутовим значенням слова і навіть не загальноюридич-ним терміном роботодавець.

Надавати роботу на законних підставах можна і спираючись на цивільно-правові угоди (договір підряду, доручення, перевезення тощо) або на основі адміністративно-владних повноважень (виправні роботи). Роботодавцем виступає і правління чи інший орган кооперативу щодо членів кооперативу або фермер, який залучає свою сім'ю до роботи у фермерському господарстві на підставі сімейно-трудових стосунків, та ін.

Роботодавець як суб'єкт трудового права — це, насамперед, особа, яка надає роботу іншій особі на підставі трудового договору у формі будь-якого з його різновидів, передбачених законодавством, у тому числі при обранні чи призначенні на посаду.

О. В. Смирнов вважає, що у сучасних умовах правосуб'єктність роботодавців повинна визначатися за двома критеріями: оперативним та майновим. Оперативний критерій характеризує особливості змісту діяльності і зводиться до здатності здійснюва-

Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части первой (постатейный). — М., 1997.

На відміну від росіян, вітчизняні законодавці ухваливши Господарський кодекс залишились на старих позиціях і розглядають підприємство як суб'єкт правовідносин (ст. 62). Навряд чи такий підхід Додасть визначеності у практику правового регулювання господарських відносин за участю юридичних осіб.

ти добір і розстановку кадрів, організовувати роботу працівників, створювати їм необхідні умови для якісної і високопродуктивної праці. Майновий критерій характеризує здатність виплачувати працівникові заробітну плату¹.

Ці та інші критерії чи ознаки трудової правосуб'єктності роботодавців з деякими відмінностями містить і чинне вітчизняне законодавство. Так, Закон України «Про власність» встановлює, що «власник зобов'язаний забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом». У ст. 46 ГК України зазначено, що в разі укладення трудового договору підприємець зобов'язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого мінімального рівня, а також інші соціальні га* рантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства. Стаття 21 КЗпП називає такі основні обов'язки роботодавця: виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Ці обов'язки роботодавця кореспондують з гарантованими Конституцією України правами працівників².

Роботодавчі властивості громадян виникають із досягненням повноліття. Тобто трудова правосуб'єктність громадян-робото-давців за віком її настання не збігається з трудовою право-суб'єктністю громадян-працівників. І хоча суб'єктом права власності громадяни можуть бути навіть до досягнення повноліття, використовувати працю інших громадян як роботодавці вони можуть лише після досягнення 18-річного віку.

Трудова правосуб'єктність юридичних осіб за загальним правилом виникає з моменту їх державної реєстрації. Саме факт державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності чи легалізації, наприклад, громадського об'єднання у встановленому законом порядку, коли вони набувають статусу юридичної особи, є тим моментом, з якого виникає як загальна цивільна, так і

трудова правосуб'єктність власників — юридичних осіб.

Дата добавления: 2015-05-10