Господарський роз-к Китаю в осьовий час та його ек.думка. 11 страница

Ініціаторами створення міжнародної організації з підтримки миру й безпеки були держави антигітлерівської коаліції -— СРСР, США і Велика Британія. Члени ООН зобов'язалися вживати ко­лективних заходів щодо запобігання й усунення загрози миру, боротьби проти актів агресії, домовилися розв'язувати свої супе­речки мирними засобами, розвивати дружні відносини на засадах поваги, рівності та самовизначення народів, співпрацювати у розв'язанні економічних, соціальних і культурних проблем, за­охочувати повагу до прав людини.

Ще одним наслідком війни виявилися міжнародні валютні угоди, під­писані у червні 1944 року представниками 44 країн під час ва­лютно-фінансової конференції у Бреттон-Вудсі (США); було вирішено створити Міжнародний валютний фонд (МВФ), вироб­лено основні правила міжнародних валютних відносин. Крім МВФ, був створений Міжнародний банк реконструкції та роз­витку (МБРР), що мали виконувати роль міжнародних кредит­них центрів.

МВФ розпочав функціонування у березні 1947 року, правління розташовано у Вашингтоні, європейське відділення — в Парижі.

Метою діяльності МВФ проголошувалося сприяння розвитку міжнародної торгівлі й валютної співпраці шляхом управління структурою обмінних курсів різних світових валют, а також фі­нансування короткотермінових дисбалансів у міжнародних пла­тіжних відносинах.

Світова система валютних курсів із регульовано-фіксованими валютними курсами, що склалася у повоєнний період, проіснува­ла з деякими модифікаціями до 1971 року й характеризувалася такими ознаками:

1, Кожна країна — член МВФ установлювала номінальний зо­лотий вміст своєї грошової одиниці, що визначало паритет ва­лют, а відтак — і валютний курс.

2. Кожна країна зобов'язувалася дотримуватися незмінногокурсу своєї валюти щодо валют будь-якої іншої країни

3. Країни-члени втратили право на необмежену кількість деваль-вацій. Девальвацію можна було провести лише з дозволу МВФ. Це дало змогу усунути довільні конкурентні девальвації валют

На міжнародній арені політику соціальної реабілітації населення мали здійснюва­ти такі наднаціональні структури, як Організація Об'єднаних Націй та Міжнародна організація праці.

У руслі сучасної цивілізаційної парадигми людина є централь­ною постаттю суспільства, його стрижнем і найбільшою цін­ністю. Значною мірою розбудови інституції овального середови­ща соціальної сфери, із закріпленням за людиною її захисних статусних прав, сприяла Загальна декларація прав людини, ух­валена Генеральною Асамблеєю ООН 30 грудня 1948 р. у ви­гляді резолюції. Ця декларація проголошує низку трудових прав людини: право на працю, на вільне обрання роботи; на захист від безробіття; на справедливі та сприятливі умови праці; на рів­ну оплату за однакову працю без будь-якої дискримінації; на справедливу та задовільну винагороду, що забезпечує гідне іс­нування самої людини та її сім'ї й доповнюється іншими засо­бами соціального забезпечення; па створення профспілок та вступ до них для захисту своїх інтересів; на відпочинок і до­звілля; на розумне обмеження робочого дня та оплачувану що­річну відпустку.

У грудні 1966 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжна­родний пакт про економічні, соціальні та культурні права люди­ни. За юридичною природою цей документ є багатостороннім міжнародним договором, ратифікованим більшістю країн — чле­нів ООН.

Від 1946 року як спеціалізована установа ООН починає діяти МОП— організація, створена ще 1919 року в складі Ліги націй. Попервах метою діяльності цієї організацією, визначеною захід­ною соціал-демократією, було сприяння соціальному прогресу, встановленню і підтриманню соціальної злагоди. Конвенції та рекомендації МОП разом з численними актами ООН, чинними у світовому масштабі, та актами локальної дії, прийнятими регіо­нальними організаціями, становлять своєрідний міжнародний ко­декс праці.

Особливого значення у повоєнний період набула проблемати­ка соціально-трудових відносин. Сприяти їх оптимізації мали нор­ми, викладені в конвенціях, що були прийняті в цей період. Принагідно зазначимо, що всім документам МОП властива ідея присутності у всіх діях соціальних партнерів імперативу полі­тичної волі щодо досягнення соціального компромісу

102. Вплив міжнародно – інтеграційних факторів на розвиток національних економік провідних країн Європи та США у 50 -70-ті роки XX ст. та його відображення в дослідженнях Дж. Вайнера, Дж. Міда, Р. Ліпсі.

Загального передумовою інтеграційних процесів у Європі впродовж 1950—-1970-х років було поглиблення міжнародного поділу праці за умов НТР, а отже — зростання взаємозалежності та взаємовпливу національних економік.

Серед причин і чинників європейської інтеграції назвемо такі: наявність значних матеріальних втрат, завданих Другою світовою війною;

— розв'язання проблем колективної безпеки за умов розгор­тання «холодної війни»;

— уповільнені темпи засвоєння досягнень НТР та наявність більш успішних суб'єктів конкуренції у світовому господарстві, безпосередньо США та Японії;

— наявність спільних історико-цивілізаційних, регіональних рис та особливостей соціально-економічного, політичного і загаль­нокультурного розвитку країн Західної Європи.

Уперше ідею європейської єдності сформулював Вінстон Черчілль, який у виступі 19 вересня 1946 року в Цюріху закликав до перебудови Європи па зразок Сполучених Штатів Америки, що, як вважав «великий англієць», дасть їй можливість стати такою ж вільною і щасливою, як Швейцарія.

Проте країни, які брали участь у плані Маршалла, вже в черв­ні 1947 року заснували Комітет європейської економічної спів­праці, який підготував конвенцію, підписану 16 травня 1948 ро­ку. Так виникла Організація європейської економічної співпраці (ОЄЕС), яка надавала рекомендації щодо розподілу економічної допомоги окремим країнам у рамках плану Маршалла й започат­кувала Європейський платіжний союз.

Серед основних чинників європейської інтеграції слід назвати такі:

— формування наднаціональних інститутів па західноєвро­пейському просторі;

— утворення зони вільної торгівлі (спільного ринку) західно­ європейського регіонального блоку;

— становлення спільного ринку із вільним рухом праці, капі­талу та підприємництва;

—визначення перспективи утворення валютного союзу та єдиної грошової системи;

— перспектива створення єдиного парламенту та уряду Захід­ної Європи;

— вироблення єдиної стратегії щодо позаблокових країн.

Загалом європейський інтеграційний процес у повоєнний пе­ріод має таку хронологічну послідовність:

- 1944 р. (Лондон)— прийняття урядами Бельгії, Нідерлан­дів і Люксембургу рішення щодо створення митного союзу;

- 1948 р.— оформлення митного союзу під назвою «БЕНІ­ЛЮКС», у межах якого скасовуються відміна обмеження па експорт-імпорт промислової продукції, вільне пересування робочої сили та вільний обіг капіталу;

-1948 р.— домовленість щодо створення митного союзу між Францією та Італією (набрала чинності від 1950 року);

— 1952 р. (Париж)-— створення Європейського об'єднан­ня вугілля і сталі (ЄОВС): Франція, ФРН, Італія та країни Бені­люксу;

— 1957 р. (Рим)— створення Європейського економічногоспівтовариства (ЄЕС) («Європа шести»): Франція, ФРН, Італія, Бенілюкс, на засадах чотирьох свобод Римського договору, а са­
ме: вільного руху товарів між країнами-учасниками; вільної міг­рації робочої сили всією територією ЄЕС; вільного переміщення капіталу та свободи підприємництва, тобто права безперешкод­ного створення власних фірм, падання послуг у межах Співтова­риства;

-1960-ті роки створення інституціональної структури ЄЕС, тобто міждержавних регулювальних органів, а саме: Рада Європи — порадчий орган, репрезентований главами держав і урядів, головним завданням якого є розроблення стратегії еко­номічного і соціального розвитку країн ЄЕС; Рада міністрів країн-учасшщь; Комісія ЄЕС, що мала представляти Співтова­риство у міжнародних відносинах та організаціях; Європейсь­кий парламент— орган з розроблення рекомендацій інтеграцій­ної політики;

- 1960 р. — створення Європейської асоціації вільної торгів­лі (ЄАВТ) у складі Великої Британії, Данії, Австрії, Швеції, Нор­вегії, Швейцарії, Португалії. Основою цього утворення було про­голошення безмитного обігу товарів за відсутності інституціо­нальної структури. Уже за кілька років це утворення розпалося, а країни, що до нього входили, приєдналися до ЄЕС.

Відомий дослідник економіко-інтеграційпих процесів Дж. Вайнер у праці «Питання про митні союзи» (1950) наголошував, що розширення торгівлі підвищує добробут країн тією мірою, якою внутрішнє виробництво заміщується імпортом з країн-партнерів, що знижує витрати; відносно більш дешевший імпорт сіає мож­ливим завдяки скасуванню тарифів.

Далі Вайнер аналізував вплив наявних міжгалузевих відмін­ностей у структурі виробництва на ефект зростання добробуту від укладання митного союзу. Він вважав, що чим більш конку­рентними (менш комплементарними) є структури виробництва країн-учасників, тим вищою є імовірність підвищення добробуту в результаті створення митного союзу.

Ця теза містила застереження стосовно того, що країни зі схожими структурами виробництва в разі створення митного союзу намагатимуться замінити вітчизняні товари па конку­рентоспроможний імпорт із країн-партнер і в, тоді як відмінно­сті в структурі виробництва всередині союзу змушують відмов­лятися від продукції партнерів на користь дешевшого імпорту

ЗЗОВНІ.

Ефект підвищення добробуту внаслідок вступу до митного союзу залежатиме також від витрат на транспорт. За інших рів­них умов, чим нижчими є транспортні витрати в країнах — учас­ницях союзу, тим більшим є позитивний ефект інтеграції. Так, вважається успішнішою участь сусідніх країн із більшими мож­ливостями щодо розширення торгівлі одна з одною, ніж участь віддалених країн, здатна спричинювати переспрямувашія зовні­шньої торгівлі.

У середині 1960-х років Дж. Мід наголошував, що зрушення в потоках інвестицій у межах однієї країни та всього міжнародного ринку капіталів, як відомо, має певні відмінності. Якщо в першо­му випадку відбувається розподіл капіталу країни між галузями її господарства, то в другому спостерігається міжнародна аллокація капіталу.

Остання теза підводить до розгляду ситуації спільного рин­ку, на якому забезпечується повна мобільність усіх факторів ви­робництва. Дж. Мід уперше проаналізував дію цього фактора на добробут країн у межах інтеграційної зони. Він дійшов виснов­ку, що свобода переміщення факторів виробництва с вигідною для країн-учасииць, оскільки знижує відносну ступінь рідкості цих факторів. Цей висновок передбачає, що вирівнювання цін на фактори виробництва за рахунок розвитку торгівлі не відбу­вається.

У подальшому Дж. Мід дотримувався такої логіки: якщо мо­більність факторів виробництва між країнами — учасницями ін­теграційної зони і зовнішнім світом є обмеженою, зниження доб­робуту не відбувається завдяки посиленому переміщенню факторів на внутрішньому ринку союзу як реакції на переспря­мувашія потоків торгівлі кінцевою продукцією.

Ще один дослідник проблеми економічної інтеграції — Р. Ліпсі — зазначав, що ефект зростання добробуту від створення мит­ного союзу має залежати від співвідношення частки у внутріш­ньому споживанні товарів, що виробляються всередині країни, і товарів, що імпортуються з країн, які не входять до союзу. За реш­ти рівних умов, чим вищою у споживанні є частка місцевої про­дукції і чим нижчою — частка імпорту з країн — не членів сою­зу, тим більшою є ймовірність підвищення добробуту внаслідок створення митного союзу. Цс пояснюється тим, що заміна това­рів внутрішнього виробництва па товари країн-партнерів по сою­зу зумовить розширення зовнішньоторговельних потоків, тоді як заміна товарів, що імпортуються ззовні, призведе до переспряму-вання їх.

Загалом у працях Вайнера, Міда та Ліпсі участь країни в мит­ному союзі, що приводить до розширення зовнішньої торгівлі, розглядалася як засіб зменшення деструктивної дії її власних та­рифів. Цей аргумент було доведено до логічного завершення С. Купером, Б. Месселом та Г. Джоисоном. Ці дослідники зазна­чали, що участь у митному союзі дає менший ефект порівняно з односторонньою відміною тарифів, яка ліпше стимулює розши­рення торгівлі, не зумовлюючи переспрямувашія зовнішньотор­говельних потоків.

103. Розвиток економічних систем змішаного типу та його відображення в економічній думці у другій половині XX ст..

Період 50—70-х років XX ст. у розвитку світового господар­ства ознаменувався низкою фундаментальних зрушень, які пер­шою чергою позначилися на структурних конструкціях еконо­мічних систем національних економік провідних країн світу. Спершу світова економічна криза 1929—1933 років, а згодом Друга світова війна деформували й мінімізували дієвість ринко­вих механізмів регулювання капіталістичного відтворення, від­так у повоєнний період відбувається пролонгація функціонуван­ня системи регульованого капіталізму й подальше поширення ідей дирижизму, кейнсіапства, інституціоналізму, що сприяли обгрунтуванню його фундаментальних засад. Спостерігається збереження економічними системами ознак ета­тизм — дер­жавного яекономічні відносини. У цей період ета­тизм трансформується в пеоетатизм і стає одним із елементів змішаних економічних систем, котрі в різних модифікаціях вті­лювалися окремими країнами.

Змішана економіка, сформована у 1950— 1960-х роках вусіх розвинених країнах, була представлена як приватним, так і державним секторами економіки. У відмінностях моделей змішаної економіки залежно від країни та групи країн просте жувалися певні особливості.

Так, у групі, до якої входила біль­шість країн Західної Європи, переважав так званий неоета-тистський варіант змішаної економіки. Його характерними рисами були націоналізація як головний шлях утворення дер­жавного сектора, система впливів держави на приватне під­приємництво з метою пришвидшення його науково-технічної перебудови, а також комплекс соціальних завдань, що їх мала вирішувати держава. Найяскравіше цей варіант був реалізова­ний у Франції.

Розглядаючи структурні зміни у світовому господарстві, слід наголосити низку моментів. Після Другої світової війни світове господарство складалося з економічно розвинених країн, держав соціалістичного табору та країн, що розвива­ються.

Основними факторами розвитку світового господарства бу­ли: розвиток науково-технічного прогресу; поглиблення всесвіт­нього поділу праці; інтернаціоналізація виробництва.

Загалом відповідно до вимог повоєнного часу, у відповідь на деструктивні впливи й наслідки Другої світової війни по-новому формувалася світова інфраструктура господарства: ком­плекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій); розширялися і набували нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин.

До аналізу трансформаційних зрушень системного характеру слід віднести поширення впливу США на відбудову і відро­дження національних економік, ринкових господарств континен­тальної Європи та Японії. Так звана «американізація» втілюва­лася в перебудові й стабілізації світової валютної системи, широкомасштабному кредитуванні державного і приватного ха­рактеру, процесі інвестування відбудовчих програм, ініціатив трансформаційно-відбудовчого характеру індустріальних струк­тур у Німеччині та Японії, розвитку й структуризації світової торгівлі.

Країни Західної Європи, США та Японія утворювали три па­нівні фінансово-промислові центри. У другій половині XX ст. тут відбувся поворот в інвестиційній сфері на користь масового спо­живання і соціальної інфраструктури.

Серед характерних особливостей економічного розвитку слід зазначити зростання у виробництві ролі науково-тех­нічного прогресу, запровадження механізації й автоматизації виробництва, нових технологій, перетікання значних людських ресурсів із матеріальної сфери виробництва й використан­ня їх у сфері послуг, підвищення життєвого рівня населення тощо.

Виснаження національних родовищ руд і вугілля, конкурен­ція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили скорочення у ВВП багатьох країн частки ви­добувних галузей. Випереджувальними темпами розвивалося виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна промис­ловість. Провідне місце в структурі господарства посіла елек­тротехнічна галузь, важлива роль належала машинобудуван­ню. Виникали нові галузі, зокрема аерокосмічна, радіоелект­ронна тощо.

У сільському господарстві тривав перехід до машинного ви­робництва, стандартизованої продукції, землеробства, широкого впровадження досягнень НТП. Сільське господарство перетво­рюється на індустріальну галузь, кількість працюючих тут посту­пово зменшується, що є характерним для розвитку індустріаль­них суспільств,

Особливого значення у розвитку світової системи господар­ства в середині 1950-х років набуває науково-технічний про­грес і його активізація. Істотні зміни в техніці охопили техно­логічний, транспортний, енергетичний, контрольно-управлін­ський види господарської діяльності. Від 1950-х до середини 1970-х років з'явилися обчислювальні системи четвертого по­коління, що стали технологічним та інформаційним підґрунтям перетворення індустріальної економіки на постіндустріальну. Від середини 1970-х років інтенсивно розвивалося виробницт­во персональних комп'ютерів.

Серед інших факторів НТП слід назвати такі:

— з'являються науково-виробничі комплекси — територіальні об'єднання корпорацій із науковими лабораторіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції;

— домінантними стають інтенсивні фактори розвитку еконо­міки — модернізація, автоматизація виробничих процесів;

— зростають капітальні вкладення в невиробничу сферу: осві­ту, професійну підготовку, науку, медицину.

Отже, для господарського розвитку провідних країн світу друга половина XX століття була періодом: поступової стабі­лізації основних галузей промисловості; зростання виробниц­тва товарів споживання; підвищення життєвого рівня насе­лення. Найвагомішим аспектом успішного поступу європейської ци­вілізації, США та Японії з позицій людино центризму стає саме підвищення добробуту людей.

104. Роз-к корпоративної форми господарства та їх відображення у економічній думці у другій половині ХХ ст.

Корпорація — це система організації бізнесу, Грунтована на пайовій участі в капіталі об'єднання, в якому власники є відособ­леними від оперативного управління економічними процесами, переданого в руки професійних менеджерів. Корпоративна форма організації підприємництва сформувалася наприкінці XIX ст. і була зумовлена якісними зрушеннями у продуктивних силах су­спільства.З інституціональної точки зору в корпорації (фірмі) першочер­гове значення має не її виробнича діяльність, а так званий «пу­чок контрактів». Те нове, що привносить корпоративна форма підприємства, полягає у виникненні особливої групи учасників контрактних відносин — акціонерів.У другій половині XX ст. проходять етап видозміни і структу-ризації різні типи корпоративних об'єднань. Найпоширенішими з них залишаються акціонерні товариства, що мобілізують капітал випуском цінних паперів: акцій та облігацій.реєструють.

Дослідник еволюції сучасних інститутів О. Вільямсон визна­чає унітарну (У) форму корпорації, під якою розуміє традиційну організацію фірми за функціональною ознакою. Значну увагу О. Вільямсон приділяє мультидивізійній (М) фор­мі корпорації і вбачає в нійнайсуттєвішу організаційну іннова­цію XX ст. П. Друкер, досліджуючи сутність корпорації, демонструє ви­никнення у 1950—1960-х роках нового антимонопольиого типу корпорацій (олігополій), здатних швидко переводити власні капі­тали з однієї галузі в іншу, руйнуючи монополістичні бар'єри між ними.Упродовж XX ст. в межах світової цивілізації було сформова­но три основні моделі корпорації: американська, європейська (континентальна) та японська. Багатонаціональні та міжнародні корпорації є інтернаціональни­ми за принципом утворення капіталу та сферами діяльності. Вони являють собою особливий випадок міжнародної корпорації, оскільки створювалися переважно у західноєвропейському регіоні.

105. Зростання національних економік провідних країн світу у 50-70-ті рр. ХХ ст.Неокейнсіанські теорії економічного зростання.

— Розподіл темпів росту за країнами і порівняння результатів за період 1950—1970 років із результатами попередніх 80 років свідчить про найбільші успіхи насамперед Західної Європи та Японії.Якщо до 1960 року найвищі показники темпів зростання серед європейських країн демонструвала Німеччина, то вже в період від 3960 до 1970 року, економічний розвиток стає рівномірнішим. Ситуація 1960-х років характеризувалася як загальним приско­ренням економічного зростання, так і певною уніфікацією його параметрів. Виняток становила хіба що Велика Британія, хоча й у цій країні темпи розвитку починаючи з повоєнного періоду бу­ли найвищими за період від 1870 до 1960 року. Рівень споживання у Західній Європі та Японії три­валий період був нижчим, ніж у США, і лише після 1950 року можна було казати про досягнення американського рівня спожи­вання.Рівень споживання у Західній Європі та Японії три­валий період був нижчим, ніж у США, і лише після 1950 року можна було казати про досягнення американського рівня спожи­вання. У Західній Європі виникнення економіки, ґрунтованої на принципах взаємної співпраці та соціального партнерства сприя­ло об'єднанню інтересів власників капіталу, роботодавців, проф­спілок як представників інтересів найманих працівників та дер­жави в єдиній політиці економічного зростання.Виробництво сировини, енергії і продуктів харчування за межами національної економі­ки також забезпечувало великий потенціал для розвитку провід­них країн світу шляхом використання потенціалу менш розви­нених країн. Розглядаючи спрощену, однофакторнумодель економічного зростання Харрода-Домара, зазначимо її основні риси: визначення вирішального умовою динамічної рівноваги(поступального руху) ринкової економіки, постійних (сталих) тем­
пів економічного зростання;

— визнання постійності в тривалому періоді норми нагрома­джень (частка нагромаджень у доходах) і граничної ефективності інвестицій (маржинальний коефіцієнт);

— пояснення того, що динамічна рівновага і сталі темпи еко­номічного зростання досягаються не автоматично, а є результа­том активного державного регулювання економіки;

— визнання вирішальної ролі інвестицій у забезпеченні зро­стання доходу, що сприяє розширенню зайнятості, яка, своєю чер­гою, запобігає виникненню недовантаження підприємств і безро­біття;

— визнання кейнсіанської концепції про залежність характеру і динаміки економічних процесів від пропорцій між інвестиціями і заощадженнями, а саме: випереджувальне зростання інвестицій
є причиною інфляції, а заощаджень — причиною неповної зайня­тості. Звідси — лише рівність Інвестицій і заощаджень забезпе­чує економічну рівновагу без інфляції й за повної зайнятості.

Дослідження умов і факторів економічного зростання означа­ло трансформацію статичного підходу в динамічний. Можливість існуваннясталої динамічної рівноваги доводиться в праці бри­танського вченого Дж. Міда «Неокласична теорія економічного зростання» (1961).

106. Вплив державного регулювання на роз-к національної економіки Англії та Франції у 50-70 рр.ХХ ст.

Економічний розвиток Англії характеризувався більш вира­женими ознаками нсоетатизму, посиленням державного регулю­вання у зв'язку з проголошенням лейбористами (робітнича пар­тія, яка прийшла до влади 1945 р.) переходу до соціалізму шляхом націоналізації промисловості.

— Лейбористський уряд Клемента Річарда Етлі запроваджував такі елементи державного регулювання: — здійснення контролю й регулювання капітальних вкладень у націоналізовані галузі (Рада національних інвестицій); контроль за випуском цінних паперів і зобов'язань, регу­
лювання надання позик приватним підприємцям, планування діяль­ності приватнокапіталістичних підприємств, стимулювання ін­вестицій (Комітет емісії капіталів); - розроблення і застосування річних планів (кон'юктурних прогнозів) та чотирирічного плану 1949—1959 рр. із забезпечен­
ня безкризового розвитку (Планове економічне управління); проведення режиму економії (від 1947 р.) — заморожуван­ня зарплати, інших доходів, обмеження споживання; підтримка фермерських господарств методом дотацій (по­криття чверті виробничих видатків, закупівля продукції за гаран­
тованими твердими цінами, преміювання за досягнення).

Результатами націоналізації галузей господарства, державного регулювання та впливу НТР (1946—1951) стали:перевага в націоналізації «старих» малорентабельних галузей(держава викуповувала ці галузі і таким чином давала можливість колишнім власникам освоювати «нові», перспективніші галузі, а
старі модернізувала, чого не могли зробити колишні власники); перехід до державної власності підприємств сектора обслу­говування (тобто підприємств, що надають паливо, енергію, ме­тал і здійснюють перевезення); нагромадження золота і валюти та відмова (наприкінці
1950-х рр.) від допомоги за планом Маршалла; — спрямування великих капіталовкладень у промисловість та зростання господарства; перевищення промисловістю довоєнного випуску продукції у 1948 році; зростання сільськогосподарського виробництва (від почат­ку 1950-х до 1980-х рр.) більш як утричі — 60 споживаної продукції Англія виробляла сама; —сприяння НТР прискореному розвитку економіки 1960-х років. Загалом у 1950-х роках Англія відставала за темпами розвитку від розвинених європейських країн.

Економіка Франції у роки Другої світової війни практично за­непала. У 1945 р. обсяг виробництва промислової продукції становив лише 38% довоєнного рівня, а сільськогосподарської — 50 %. Розпалася колоніальна імперія. Панівне становище в націо­нальній економіці посіли великі монополії. У 1946 р. 75 % вироб­ництва сталі й 95 % потужностей із переробки нафти належали п'ятьом компаніям. В інших галузях спостерігалася аналогічна ситуація. Монополістичний капітал Франції, що відроджувався, орієнтувався на потужного партнера в особі США.

У Франції повоєнного періоду проводили економічний курс Шарля де Голля (1944—-1946, 1958—1969), основними напряма­ми якого були:

—-націоналізація депресивних галузей промисловості; - створення адміністративних рад для управління націоналізованими під­приємствами; - розширення прав фабрично-заводських профспілкових ко­мітетів; - обмеження панування монополій; - застосування державного індикативного планування; - проведення (від 1958 р.) економічної політики«індустрі­ального імперативу»;-спрямування допомоги за планом Маршалла(12млрддол.)на розвиток і модернізацію промисловості; Результатами економічної політики голлізму були: збільшеннякапіталовкладень у націоналізовану промисловість; відновлення більшості показників довоєнного розвитку (вже у 1948 році) тазбільшення обсягів промислового виробництва (1958—1968) па 60%.Відбувалися зміни в структурі й організації французької еко­номіки. Так, запроваджувалася нова структура промисловості:

- 1-й сектор: традиційні галузі ( текстильна,металургійна, машинобудівна, виробництво предметів розкоші);

— 2-й сектор: нові галузі (автомобілебудування, авіапромис­ловість, нафтопереробна галузь);

—3-й сектор: новітні галузі (атомна енергетика, електроніка, виробництво пластмас).

Із вступом Франції у 1957 р. до Європейського економічного співтовариства посилилося перекачування капіталів у важку промисловість. Структурна перебудова економіки в межах дер­жавно-монополістичного укладу призвела до того, що націоналі­зована власність разом із муніципальною становила 1/3 надбання країни.У сільському господарстві зростання виробництва в період від 1958 до 1968 року сягнуло 66 %.Повоєнній економіці Франції відбулися якісні зміни.

107. Німецьке економічне „диво” та роль представників німецького лібералізму в його підготовці.

Однією з найуспішніших економік повоєнного періоду, еко­номічне зростання в якій набуло вражаючих темпів, стала еконо­міка Німеччини. Прискорений економічний розвиток цієї країни та вихід ЇЇ на 2-ге місце в світі у 1950-х роках назвали «еко­номічним дивом».

Основними чинниками реформування економіки слід вважати такі:

— по-перше,відбувається поновлення основного капіталу за участі держави та мінімальних видатків на ВПК. Держава використала кошти від прибутків великих корпорацій, податок па прибуток яких у перші повоєнні роки становив 90—94 %, а на військові потреби витрачалося всього 5—6 % державного бюджету; -по-друге, виникає можливість розвитку невоєнних галузей

по-третє, Німеччина отримувала гуманітарну допомогувід США, насамперед у вигляді споживчих товарів насуму 2,5 млрд дол.

Основою «економічного дива» послугувалареформа Людвіга Ерхарда —- почесного професора факультету державного права Мюнхенського університету (у 1949 р. після утворення ФРН міністр економіки, а від 1963 р. — канцлер ФРН). Слід зазначити, що всі перетворення в економіці Німеччини від кінця 1940-х до початку 1950-х дістали назву реформ Л. Ерхарда.

Сутність реформи зводилася до перетворення Західної Німеч­чини з країниіз жорстко регулятивною економікою на країну розвиненого ринкового господарства.

Завдання реформи — створення умов для розвитку вільної, конкурентоспроможної економіки та підвищення життєвого рів­ня населення. Сам процес модернізації було розпочато з грошової реформи 1948 року, основним завданням у руслі якої стало вилучення з ринку знеціненої грошової маси. Починаючи від 1949 року в Німеччині було проведено рефор­ми щодо сприяння розвитку виробничої сфери.

Дата добавления: 2015-05-08