Філософія - світоглядне знання

Описова психологія. Своєрідний підхід до формування психологічної науки розроблений у теорії німецького вченого В. Дильтея (1833–1911). Якщо всі описані вище напрямки виходили з розуміння необхідності формування експериментальної, емпіричної психології і розвитку її зв’язків з природничими науками, то Дильтей відстоював важливість її зв’язку з філософією (перш за все з філософією Гегеля), відкидаючи пріоритет експерименту над спостереженням.

Дильтей був автором напрямку, що одержав назву «філософія життя». Центральним у цій концепції стало поняття про живий дух, що розвивається в різних історичних формах. З цих позицій вчений підійшов і до проекту створення нової, описової психології, який був викладений ним у роботі «Ідеї описової психології» (1894). Дильтей вважав, що описова психологія повинна існувати поряд з пояснювальною, яка орієнтується на науки про природу, і повинна стати основою наук про дух.

Відкидаючи традиційну метафізику, Дильтей висловлювався і проти позитивізму, проти перенесення методів природознавчих наук у психологію, що має потребу у власному методі і власній методології. У своїй критиці «пояснювальної» психології Дильтей підкреслював, що поняття причинного зв’язку взагалі не застосовується в області психічного (й історичного), так як тут впринципі неможливо передбачити, що піде за досягнутим станом. Оскільки дати точне і об’єктивне обґрунтування отриманим при досягненні особистісних переживань фактам практично неможливо, психологія повинна відмовитися від спроб пояснення духовного життя, поставивши собі за мету опис і аналіз психічних явищ, намагаючись зрозуміти окремі процеси із життєвого цілого. Саме такий підхід зробить психологію ведучою, основною дисципліною для всіх наук про дух, усіх наук про людину.

Цей підхід у трохи змінному вигляді одержав на початку XX ст. назву психологізм; у рамках даного підходу психологія розглядалася як методологія наук про духовне життя.

Свою психологію Дильтей називав описовою і розчленованою, протиставляючи опис – поясненню, розчленуванню, конструюванню схем з обмеженої кількості однозначно визначених елементів. Він виступав і проти традиційного для того часу асоціативного підходу до психіки, розуміння її як сенсорної мозаїки, що складається з елементів. Замість елементів він пропонував внутрішньо пов’язані структури, що лежать в основі душевних процесів, розвиток яких визначається метою. Цілісність і цілеспрямованість являють собою, на думку Дилтея, специфічні риси проявів душі. Хоча саме ці якості не були ним привнесені у психологію (про це говорили й інші вчені, наприклад Брентано і Джемс), але принципово новим у концепції Дильтея було прагнення вивести їх не з органічного, а з історичного життя, з суто людських видів діяльності, які відрізняються втіленням переживань у творах культури.

Одним з центральних у його теорії стало поняття переживання. Воно виступало не у вигляді елементу свідомості, а у вигляді внутрішнього зв’язку, невіддільного від її втілення в духовному, надіндивідуальному продукті. Тим самим індивідуальна свідомість співвідносилась зі світом соціально-історичних цінностей, зі світом духовності. Важливою зв’язуючою ланкою як між культурою і людиною, так і між окремими науками (філософією, історією, психологією) стала герменевтика, чи вчення про тлумачення, що у теорії Дильтея було засобом відтворення неповторних культурних світів минулого.

Унікальний характер об’єкту дослідження (духовний світ), на думку вченого, визначав і унікальність методу. Ним служить не пояснення явищ у прийнятому натуралістами змісті, а розуміння, осягнення. Він писав, що «природу ми пояснюємо, а духовне життя посягаємо». Збагнення ґрунтується на аналізі безпосередніх переживань «Я». Воно істотно відрізняється від інтроспекції, оскільки відкриває зміст не тільки свідомого, але і несвідомого. Це інтуїтивне почуття допомагає зрозуміти, а потім і описати сенс життя, включивши суб’єктивні переживання в контексті культурного середовища, у якому живе людина. Орієнтація Дильтея на несвідомі духовні, моральні переживання, які складають суть людської особистості, дала підставу С.Л. Рубінштейну назвати його психологію «вершинною», на відміну від «глибинної» психології Фрейда, яка бачила в несвідомому лише біологічні потяги.

Ідея Дильтея про зв’язок окремої особистості з духовними цінностями, накопиченими людством, була розвинута його учнем З.Шпрангером (1882-1963). Як і Дильтей, він вважав, що ведучим методом дослідження духовного життя є розуміння, тобто безпосереднє збагнення смислу психічних явищ. У той же час, прагнучи до більш об’єктивного збагнення психічного життя, центральним у своїй концепції він зробив не переживання, а духовну активність «Я», у якій реалізуються смислові зв’язки зі змістом визначеної культури, які виражені в системі цінностей конкретної людини. Таким чином, суб’єктивні переживання людини розглядалися в їх співвідношенні з надіндивідуальними сферами об’єктивного духу.

У праці «Форми життя» (1914) Шпрангер доводив, що основною задачею психології є дослідження відношення індивідуальної духовної структури людини до структури «об’єктивного духу», тобто вивчення основних типів спрямованості людини, які він і назвав «формою життя». В основі цієї спрямованості лежить переважаюча орієнтація на ті чи інші цінності.

Ним було виділено шість основних типів об’єктивних цінностей: теоретичні (область науки, проблема істинності), економічні (матеріальні блага, корисність), естетичні (прагнення до оформлення, до самовиразу), соціальні (суспільна діяльність, спрямованість до чужого життя), політичні (влада як цінність), релігійні (сенс життя). В кожній людині можуть бути представлені орієнтації на всі ці типи цінностей, але в різній пропорції, якась (чи якісь) з них при цьому будуть домінувати. Це домінування і визначає переважну форму життя даної людини, сферу її діяльності і переживань. Виходячи з того, яка група цінностей домінує, Шпрангер виділяв відповідно теоретичну людину, економічну, соціальну, політичну і релігійну. Форма життя являє внутрішню, духовну освіту, тому для більш повного розвитку особистості дорослий повинен вгадати цю форму у дитині й будувати її навчання, виходячи з того, яка діяльність для неї буде пріоритетною.

Описова психологія показала нові можливості побудови психології як гуманітарної науки, відкрила недоліки суто природничо-наукової орієнтації психології, яка переважала у той час. Деякі з них стали більш очевидними з часом, але в той момент пріоритетність об’єктивної, експериментальної психології були настільки очевидні, що докори і побоювання Дильтея більшістю психологів не були почуті. Розповсюдженню його поглядів перешкодила і обмеженість самого підходу Дильтея, що не бачив нових перспектив, які відкривають перед психологією експеримент, і зв’язок з точними науками.

Майже всі школи, що з’явилися на межі ХІХ-ХХ ст., проіснували недовго, їх заміна була продиктована об’єктивними обставинами. При всій їх новизні вони були ще пов’язані зі старою, асоціативною психологією, у суперечках з якою вони і народилися. У той же час сама їх поява та дискусії, що виникали при одержанні результатів нових досліджень, показували нагальну потребу для психології сформувати новий підхід до розуміння психічного, нову методологію вивчення психіки, що і привело до появи тих шкіл, які визначили психологію в XX ст.

Питання на семінар:

1. Структуралізм. Вюрцбургська школа. Функціоналізм.

2. Французька психологічна школа.

Питання на самостійну роботу:

1. Теорії представників Вюрцбургської школи.

2. Побудова психології в структуралізмі, функціоналізмі й описовій психології.

3. Загальне і відмінне в американському та європейському функціоналізмі.

Література:

1. Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології ХХ століття: Навч. посібник / Вст. ст. В.О.Титаренка. Т.М.Титаренко. Вид. 2–ге, стереотип. – К.: Либідь, 2003 – 992 с.; іл.

2. Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии.-М, 1995.

3. Выготский Л.С. Вопросы теории и история психологии ∕∕ Собр.соч.:

4. В 6 т.М., 1982.

5. Вундт Б.В. проблемы психологии народов. М., 1998.

6. Гартли Д. Избранные сочинения. М., 1934.

7. Гоббс Т. Сочинения В 2 т. М., 1964.

8. Грат Н.Я. Основы експериментальной психологии. М.,1986.

9. Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности.- М., 1999.

10. Кант И. Критика чистого разума ∕ Соч. в 6 т. М., 1964.

11. Леви-Стросс К. Структурная антропология. М., 1983.

12. Ламетри Ж. Избранные сочинения. М.,Л., 1925.

13. Локк Д. Избранные философские произведения: В 2 т. М., 1966.

14. Лейбниц Г.В. Сочинения: В 4 т.-М., 1982.

15. Марцинковская Г.Д. История психологии.-М.: Изд. Центр «Академия», 2001.-554 с.

16. Маслоу А. Психология бытия. М., 1997.

17. Московиси С. Век толп. М., 1996.

18. Мірчук І. Світогляд українського народу∕∕ Наук. збірник ІВУ.-1942.

19. Нариси з історії вітчизняної психології ХІХ ст.: У 2 т.∕ за ред.Г.С.Костюка. Київ, 1955.

20. Павлов І.П. Умовний рефлекс ∕ Вибрані твори ∕.К., 1949.

21. Петровский А.В., Ярошевский М.Г. История и теория психологии.-Ростов Н∕Д., 1996-т.1,2.

22. Петровский А.В., Ярошевский М.Г. Основы теоретической психологии.- М., 1997.

23. Солсо Р.Л. Когнитивная психология.-Спб., 1996.

24. Франк С.Л. предмет знания. Душа человека. Спб, 1995.

25. Фромм Э. Душа человека.М., 1992.

26. Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции.-М., 1991.

27. Франкл В. Человек в поисках смысла.М., 1990.

28. Челпанов Г.И. Мозг и душа.-М., 1912.

29. Юнг К. Психологические типы. М., 1985.

30. Юнг К. Археотип или символ. М., 1997.

31. Ярошевский М.Г. История психологии.-М., 1996.

32. Ярошевский М.Г. Психологія ХХ століття, 1994.

Філософія (від грец. phileo — люблю і sophia — мудрість) -це загальносвітоглядна теорія. Об'єктом її пізнання є взаємовідношення людини і світу, причому людина і світ розглядаються в своїх найзагальніших (гранично загальних) і найсуттєвіших характеристиках. Предметом філософії є відношення "мислення — буття". Філософія є одночасно і системою знань (тобто впорядкованою і цілісною їх сукупністю), і пошуком розв'язання корінних світоглядних питань, бо вони невичерпні й остаточна відповідь на них ніколи не досягається. На це вказує і саме слово "філософія" - не просто "мудрість" як завершене, "готове" знання, а "любов до мудрості", вічне прагнення до повного розуміння сутності світу і сутності самої людини.

Множинність філософського знання характеризує його як світоглядне знання. Що ж таке світогляд? Світогляд — це система гранично узагальнених поглядів на світ і місце в ньому людини, на відношення людини до навколишньої дійсності і самої себе. Зумовлені цими поглядами життєві позиції людей, їх переконання, принципи пізнання і діяльності, ціннісні орієнтації та ідеали теж включаються до світогляду. Все це не просто знання, а й оцінка людиною світу й самої себе.

Ціннісний характер світоглядного знання зумовлений поєднанням у ньому інтелектуально-розумового компоненту з почуттєво-емоційним. Це вказує на наявність у його змісті постійних спонук до дій, що й надає його формі характеру життєвої програми, а самому світоглядному знанню рис знання-переконання. Світогляд - це своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту й дій, критичного сумніву і свідомої переконаності. Інтегральний характер світогляду передбачає структурну його складність, наявність у ньому різноманітних шарів і рівнів, з-поміж яких насамперед вирізняються емоційно-психологічний (світовідчуття) і пізнавально-інтелектуальний (світорозуміння) рівні. Іноді ще вирізняють такий рівень як світосприйняття, до якого відносять досвід формування пізнавальних уявлень про світ з використанням наочних образів (сприйнять).

Можна сказати, що світогляд це загалом систематизований комплекс уявлень, оцінок, установок, що забезпечують цілісне бачення та усвідомлення світу і місця в ньому людини зїїжиттєвими позиціями, програмами, які сприяють її активним діям. Цим самим світогляд інтегрує пізнавальну, ціннісну і спонукально-діяльну установки людини.

Всі ці функції світогляд здійснює на різноманітних рівнях щодо ступеня загальності (світогляд особистості, груповий, класовий, національний, а також професійний таін.) або ступеня історичного розвитку (античний, середньовічний і т.д.) чи ступеня теоретичної "зрілості" (стихійно-повсякденний, "життєвий", філософсько-теоретичний).

Світогляд не зводиться до сукупності готових, раз і назавжди даних істин (догм). Він перебуває в постійному процесі вдосконалення. Теоретичною підставою для цього є визнання діалектичного взаємозв'язку абсолютної і відносної істин. Наслідками визнання абсолютної істини мають бути впевненість у принциповій можливості пізнання світу, а відносної — постійні сумніви, пошуки, праця над удосконаленням свого світогляду і терпимість у ставленні до інших.

Як форма світогляду філософія відрізняється від інших його типів — міфології і релігії (докладно див. про це в § 2). Вона має спільні риси з наукою — в одних філософських вченнях вони більше виражені, в інших менше. В той же час філософія як особливе явище духовної культури відмінна від спеціальних наук.

Спільною з наукою є її пізнавальна установка (прагнення до пізнання істини), теоретична форма знання. Це виявляється в оперуванні загальними поняттями, категоріями, прагненні довести свої положення, раціональну аргументацію, звертанні, головним чином, по розуму — а не до уяви (як міфологія) і не до віри (як релігія).

Відмінність філософії від спеціальних наук полягає в тому, що кожна з них досліджує якийсь "фрагмент" дійсності, окрему галузь явищ. Філософія ж, як було сказано, розглядає найбільш загальні питання світорозуміння. її предмет — не окремі явища, а світ в цілому (не в розумінні простої суми всіх речей, а в розумінні їх загального зв'язку, загальних законів буття в розвитку).

Кожна окрема наука прагне розглядати свій предмет цілком об'єктивно, таким, яким він є сам по собі, усуваючи момент суб'єктивності. Філософія ж не тільки не усуває суб'єктивність, а для неї відношення "людина-світ", "суб'єкт-об'єкт", саме є її власною проблемою.

Філософія ставить і намагається розв'язати найзагальніші (а тому й найглибші, найсуттєвіші) питання світорозуміння. Крім того, філософія виражає не тільки світорозуміння, а й певне світоставлення, вона спрямована не тільки на осягнення об'єктивної істини, але й на формування системи цінностей, визначення того, що має для людини життєве значення. Внаслідок цього на змісті, характері філософських поглядів, пошуків і висновків позначаються й особливості різних історичних епох, цивілізація з їх певними "ментальностями" (способами мислення), специфічними рисами світорозуміння й життєсприйняття. Оскільки філософія як духовне явище є формою суспільної свідомості, вона несе на собі відбиток історичного і життєвого досвіду, позицій різних національних та соціальних спільнот і груп. На неї впливає сила традицій, вона взаємодіє з різними формами духовного життя.

Сукупність усіх цих обставин зумовлює те, що в філософії можливі принципово різні позиції, різні, в тому числі й альтернативні відповіді на корінні питання світогляду. Філософське знання за своєю природою діалогічне, воно вимагає повної свободи обговорення питань, вибору позицій. Жодне філософське вчення не повинно претендувати на монопольне володіння істиною і нав'язуватись як загальнообов'язкове.

Важливе питання "Що є істина?" має більш регулятивне значення, бо головним чином спрямовує на обговорення, філософський пошук. У конкретних ситуаціях істина має бути встановлена однозначно. При дослідженні "граничних" питань виявляється нескінченність, невичерпність, багатогранність дійсності. Пізнаючи її, розум людини може впадати в парадокси. Звичайні методи верифікації (перевірка досвідом) на цьому рівні узагальнення не "спрацьовують". Питання залишаються, а відповідей немає. Виникає можливість вибору, відмінність і навіть альтернативність позицій.

У ході історичного розвитку в філософії сформувався ряд її проблем. Це насамперед проблема буття, тобто того, що можна висловити про будь-які речі, явища, системи, відношення, процеси лише тому, що вони дійсно існують, наявні в світі. Відповідно, виникла й така галузь філософської думки, як онтологія (вчення про буття взагалі, про суще). Оскільки ж є різні види буття - природа, людина, суспільство, то відповідно виділяються й філософія природи (раніше її називали натурфілософією), філософія людини (філософська антропологія), філософія суспільства (філософська соціологія).

Предметом філософського аналізу стали й різні види, аспекти, відношення людини до дійсності—практичний, пізнавальний, ціннісний, зокрема естетичний, морально-етичний. Відповідними філософськими розділами є праксеологія (від грец. praxis — діло, діяння), гносеологія (gnosis — знання), аксіологія (axios — цінний, достойний), а також естетика (вчення про прекрасне в житті й у мистецтві, про творчість за законами краси), етика (вчення про моральність).

Всі перелічені проблеми грунтуються навколо центральної, вузлової світоглядної проблеми — "людина і світ". У цій формулі очевидне певне протистояння: людина — це щось відмінне від зовнішнього світу, який її оточує і до якого вона в кінцевому підсумку належить. У чому полягає відмінність людини, її суттєва специфіка? Перш за все в тому, що їй притаманна свідомість, що вона наділена здатністю до самовизначення, активної, цілеспрямованої діяльності. Вона є не просто річчю серед речей чи істотою серед істот (тварин), а суб'єктом практичної діяльності, пізнання, естетичного освоєння дійсності, морального ставлення насамперед до собі подібних. У всьому цьому проявляється духовність людини.

На рівні філософського мислення проблема "людина і світ" виступає як питання про відношення свідомості до буття, духу до матерії. В марксистській філософській традиції це питання розглядається насамперед в онтолого-гносеологічному плані: що є первинним і що вторинним, похідним? Чи може людина пізнати світ?

Але цим питанням проблема "людина і світ" не вичерпується, а альтернативна (антиномія) не має такого абсолютного характеру, який їй іноді приписується. В загальносвітоглядному і смисложиттєвому плані не менше значення, ніж онтолого-гносеологічна, має аксіологі-чна проблема — проблема цінності, сенсу самої людини і всього, що для неї є значущим. І тут зберігаються протилежності між тими нормами світогляду, які визнають абсолютну цінність людини (й окремої особи) і тими, які такої цінності не визнають або вважають її лише відносною. На відміну від інших антиномій між цими протилежними позиціями компроміс неможливий, їх примирення виключається. Людяність і нелюдяність, гуманізм і антигуманізм, моральність і аморалізм, у найзагальнішому виразі — добро і зло — тут необхідний однозначний вибір, принцип діалогізму і толерантності стає незастосовним.

Дата добавления: 2015-05-22