Біблія (Святе Письмо) як головне джерело християнського віровчення

Соціально-економічні та духовні передумови виникнення християнства

Християнство виникло в І ст. н.е. на території Римської імперії. З невеликих розрізнених римо-іудейських християнських громад в ІV ст.. н.е. воно розрослося у величезну релігійну течію, яка посіла панівне становище спершу в Римі, а потім на Близькому Сході, а згодом і в усій Європі. Відомо, що виникнення й поширення ранньохристиянських громад проходило в умовах гострої загальної кризи античної цивілізації й насамперед кризи духовної культури, що призводило до різко негативного, навіть образливого ставлення до іновірців, язичників. Близьким до християнського світогляду були ідеї гностиків. Для гностицизму характерним було протиставлення у світі добра і зла, акцент на богообраності людини, пропагування містичного богопізнання. Особливу роль у формуванні догматики християнства відіграв такий філософський напрям, як стоїцизм. Стоїки відродили вчення Герокліта про вогонь як космічну першопричину, інтерпретували його в контексті теології, провіденціоналізму, фаталізму. Ядром християнського віровчення вважають його догмати – незаперечні істини, що пройшли перевірку часом і були неодноразово підтвердженні найвищим церковними інстанціями. Релігійні догмати вважають вічними й незмінними, бо вони є результатом Божественного одкровення. Догматичні основи християнства пройшли тривалий шлях, вони були затвердженні після попереднього відбору й отримали назву «Символи віри» наступні Вселенські Собори доповнили Символ віри догматами про єдність божої та людської сутності Ісуса Христа, обов’язковість поклоніння іконам тощо. В узагальненому вигляді Символ фіксує найголовніші християнські догмати: віру в існування єдиного всемогутнього Бога, який є творцем усього сущого й який керує всім; віру в першородний гріх, який скоїли Адам та Єва; віру в Ісуса Христа, який добровільно приніс себе в жертву заради людей, був розіп’ятий на хресті, на третій день воскрес, а через 40днів вознісся на небо. Ісус прийде на землю знову, щоб судити людей – живих і мертвих, а також установити Вічне царство на землі й на небі; віру в безсмертя душі, в існування пекла й раю, де душі померлих перебувають до Страшного Суду, і нарешті, віру в заснування Ісусом Христом єдиної соборної апостольської церкви, у межах якої здійснюється спасіння людини Божою благодаттю, та віру у вічне життя та воскресіння мертвих.

Головним джерелом християнського віровчення вважають Біб­лію, в якій міститься сакралізована історія людства, чітко визна­чено сенс життя людини, що позначений присутністю Бога-творця.

Біблія як священний богоодкровенний текст мала тривалу іс­торію (з XIII ст. до н.е. до II ст. н. е.). Назва «біблія» (від грец. ЬіЬІіа — книги) утвердилася серед християн у IV ст. Першим цю книгу назвав так Константинопольський патріарх Іван Златоуст (прибл. 350—^407 рр.)- Переважну частину Біблії складає Старий Заповіт, решта — це Новий Заповіт. Старий Заповіт визнають як Святе Письмо й іудеї, і християни. Другу частину — Новий За­повіт — богоодкровенною визнають тільки християни.

Термінологічне Старий Заповіт означає угоду, домовленість між Богом і людьми (у давні часи між Богом Ягве та єврейським народом), яка була порушена людьми, що призвело до втрати їх­ньої богоподібності. Новий Заповіт — це нова угода між Богом (за допомогою Ісуса Христа) та всіма людьми, народами отрима­ти спасіння і Царство Небесне за умови правильного служіння Богові.

Незважаючи на те що іслам має свою богоодкровенну книгу Коран, він також визнає святість Біблії. Головні біблійні персо­нажі відіграють важливу^роль і в ісламі. Наприклад, Ібрагім (Ав раам), Іса (Ісус), Юсуф (Йосиф) т. п.

Старий Заповіт складається з 50 книг. Канонічними православ­на церква вважає 39 книг, а католики й протестанти визнають усі 50. Старий Заповіт поділяється на чотири великих цикли:

1) П’ятикнижжя Мойсееве, автором якого вважають Мойсея;

2) історичні книги — книга Ісуса Навина (Єгошуа), книга Суддів, книга Рут, чотири книги Царств та дві книги Хронік, книги Єзд-ри, Нееміє, Естер; 3) книги пророцькі — пророків Ісайї, Єремії, Плач Єремії, Єзикіїля,.дві книги Самуїлові та книги «малих» пророків: Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Іони, Міхея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії; 4) книги повчальні, або поетичні – – Йова, Псалмів (Псалтир), Приповісті Соломонові, ЕкклезІяста, Пісня над Піснями.

Християнська традиція, що підтримується православ’ям і ка­толицизмом, визнає Старий Заповіт у складі так званої Септуа-гінти (давньогрецького перекладу Старого Заповіту, зробленого іудеями в Александрії ще в III—II ст. до н. е.).

У Новому Заповіті всі християнські церкви визнають 27 книг: Євангелії (від МатфІя, Марка, Луки, Івана), книги Дій Святих Апостолів, Послання Святих Апостолів, а також пророцька книга Об’явлення Святого Івана Богослова (Апокаліпсис).

Старий Заповіт написаний давньоєврейською та арамейською мовами, Новий Заповіт — грецькою мовою (діалект койне). Ка­нон Нового Заповіту формувався впродовж І—-IV ст. н.е. шляхом добору загальновизнаних^ кеті в, їх критичного переосмислення на церковних Соборах. Його остаточну редакцію було затвер­джено на Лаодикійському Соборі (365 р.) і підтверджено Трулль-ським Собором (692 р.) Найзапекліші дискусії викликало питання канонічності Апокаліпсису (майже до IX ст.).

Біблійна традиція знає й чимало інших текстів (книг), що не ввійшли до жодного з варіантів канону Біблії. Такі книги назвали апокрифами¹. Крім поділу Святого Письма на окремі частини й книги, воно поділяється ще на глави та розділи, а глави, своєю чергою, на вірші та пронумеровані глави. Таку схему класифіка­ції Біблійних текстів запровадив на початку XIII ст. кентерберій-ський єпископ Стефан Лангтон (Англія), а нумерацію віршів -друкарі Сантес Паніно та Робер Етьєн (XV—XVI ст.). Цей код є універсальною бібліографією: він дає змогу закодовувати й знаходити будь-яку частину біблійного тексту за принципом «книга — глава (розділи) — вірші».

Дата добавления: 2015-05-22