Теорії емоцій

Емоції (від лат. emoveo - хвилюю, збуджую) - особливий клас психічних процесів і станів, пов'язаний з інстинктами, потребами й мотивами, що відображають у формі безпосереднього тимчасового переживання (задоволення, радості, страху тощо) значущість для життєдіяльності індивіда явищ і ситуацій, які діють на нього.

Поняття про почуття та емоції

Події життя стають для людини джерелом її переживань. Зрештою виникає внутрішнє ставлення людини до того, що відбувається в її житті, до того, що вона пізнає, як діє.

Почуття - стійке емоційне ставлення людини до явищ дійсності, яке відображає значення цих явищ відповідно до її потреб і мотивів. Почуття виділяють у сприйнятій і уявній дійсності явища, які становлять для людини стабільну потребнісно-мотиваційну значущість. Почуття мають виражений предметний характер, тобто пов'язані з конкретним об'єктом (предметом, людиною, подіями життя тощо). Одне й те саме почуття може реалізуватися в різних емоціях. Це зумовлено складністю явищ, багатоаспектністю їхніх зв'язків. Наприклад, почуття любові нерідко включає емоції радості, гніву, суму. В одному й тому самому почутті часто поєднуються, переходять одна в одну різні за знаком (позитивні і негативні) емоції. Цим пояснюється така властивість почуттів, як амбівалентність.

Почуття формуються у процесі суспільного розвитку людини і змінюються залежно від конкретних соціальних умов. В онтогенезі почуття виявляються значно пізніше, ніж емоції; вони формуються з розвитком індивідуальної свідомості, зазнаючи виховних впливів сім'ї, школи, мистецтва. Виникаючи як результат узагальнення окремих емоцій, почуття стають утвореннями емоційної сфери людини, що визначають динаміку і зміст ситуативних емоційних реакцій. Переживання почуття є особливим психічним станом, за якого сприймання і розуміння суб'єктом чого-небудь, його знання про що-небудь виступають в єдності з особистим ставленням до сприйнятого - відомого чи невідомого.

Супроводжуючи практично будь-які вияви активності суб'єкта, емоції є одним із головних механізмів внутрішньої регуляції психічної діяльності й поведінки, спрямованих на задоволення актуальних потреб.

Емоції оцінюють дійсність і доводять свою оцінку до організму мовою переживань. Емоції погано піддаються вольовій регуляції, їх важко викликати за своїм бажанням.

Емоційний процес включає три основні компоненти:

Емоційне збудження - що визначає мобілізаційні зміни в організмі. У всіх випадках, коли подія має значення для індивіда і констатується у формі емоційного процесу, відбувається підвищення збудливості, швидкості та інтенсивності перебігу психічних, моторних і вегетативних процесів. Знак емоції. Позитивна емоція виникає тоді, коли події оцінюються як позитивні; негативна - коли вони оцінюються як негативні. Позитивна емоція спонукає до дій, що підтримують позитивні події, негативна - до дій, спрямованих на усунення контакту з негативною подією.

Ступінь контролю емоцій. Потрібно розрізняти два етапи сильного емоційного збудження: афекти (страх, гнів, радість), за яких ще зберігаються орієнтація і контроль; і крайнє збудження (паніка, жах, екстаз, повний відчай), коли орієнтація і контроль практично неможливі. Емоції розрізняють за тривалістю: короткочасні емоційні стани (хвилювання, афекти) і більш тривалі, стійкі настрої.

Від давнини до сучасності фізіологи пов'язували й пов'язують емоційні стани людини з різними змінами в організмі, з різними тілесними проявами.

Наприкінці XIX ст. було висунуто теорію емоцій, згідно з якою емоція виникає лише як наслідок внутрішніх, фізіологічних процесів, які відбуваються в організмі. Сприймання викликає тілесні процеси - зміни в діяльності дихання, серцево-судинної системи, м'язів тіла тощо, і тільки після цих змін в організмі з'являються емоційні переживання. Вони є наслідком зазначених змін і їхнім усвідомленням. Цю теорію запропонував американський психолог У. Джеме у праці "Принципи психології" (1890). У. Джеме зазначав, що на противагу загальноприйнятій думці слід говорити: "ми сумуємо тому, що плачемо; ми гніваємось тому, що кричимо і стукаємо, а не навпаки". У. Джеме пов'язував емоції лише з внутрішнім суб'єктивним досвідом і не відзначав рефлекторної природи їхнього виникнення.

У 1910-1915 рр. низку досліджень, присвячених біохімічному аналізу змін, що відбуваються в організмі під впливом емоцій, здійснив В. Кеннон. Дослідження В. Кеннона, а також Ч. Шеррінгтона дали цінний фактичний матеріал, що уможливив поставитися до питання про емоції з погляду пристосувальних реакцій організму до діяльності. Проте ці дослідження недостатньо глибоко розкрили фізіологічну природу емоцій та закономірності їхнього виникнення.

Цікаві спроби вивчити нервові механізми емоційних реакцій були здійснені в лабораторії В.М. Бехтерєва (1929), який розглядав емоції як складні рефлекси, що виникають на основі природних інстинктів. Багато емоційних реакцій відтворюється за типом умовних рефлексів, у яких подразливий процес поширюється з кори мозку на підкіркові вегетативні центри і передається різним органам тіла. Рефлекторним механізмом пояснював виникнення емоцій з їхніми характерними руховими виявами також і І.М. Сєченов. Прості емоційні реакції мають той самий механізм, що й складні. Спершу - збудження чутливого нерва; потім - діяльність центру, насолода; зрештою - м'язове скорочення. Емоційна реакція, за І.М. Сєченовим, - це рефлекс із "підсиленим кінцем", який охоплює всю сферу пристрастей. Емоційні елементи ускладнюють рефлекторні рухи, пов'язані у своїх елементарних формах з інстинктами.

Глибоке експериментальне обґрунтування умовно-рефлекторного механізму емоцій дав І.П. Павлов. Від довів, що емоційні реакції мають своєю основою спільну діяльність кори і підкірки з їхніми складними рефлекторними зв'язками, а кора виконує регулятивну роль при емоційних реакціях.

Дата добавления: 2015-05-22