Альтернативи діалектики

Поняття «діалектики», якщо розглядати його. в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття «діалектика» означало мистецтво суперечки, суб’єктивне вміння вести полеміку – вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів; 2) пізніше під поняттям «діалектика» розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) у Гегеля діалектика – це теорія розвитку «абсолютної ідеї», «абсолютного духу»; 4) діалектика – це вчення про зв’язки, що мають місце в об’єктивному світі; 5) діалектика – це теорія розвитку не лише «абсолютної ідеї», «абсолютного духу», як V Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання; 7) діалектика – це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу пізнання істини; 8) діалектика – це теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість, зв’язки суб’єктивного і об’єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні гносеологічні аспекти; 9) діалектика – це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі

Отже, діалектика як певна філософська концепція має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Ми поведемо мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме: про діалектику як теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно будуть розглянуті і їхні альтернативи. Почнемо з метафізики – антиподу діалектики як теорії розвитку. Що таке метафізика Термін «метафізика» дослівно означає «після фізики». Він був уперше застосований у зв’язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Родоським (І ст. до н. е.). Згодом термін «метафізика» набув іншого, більш широкого с філософського значення.

Поняття «метафізика» в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика – це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального, 4) метафізика – це наука про з’ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою методів конкретних наук; 5) метафізика – це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні «антидіалектика» термін «метафізика» запровадив у філософію Гегель.

Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, нерозумним, безрезультатним. Метафізика – це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пі знання, котрі. займають певне місце в розвитку філософії, її категорійного апарату Наприклад, метафізика дала змістовну трактовку таких важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з’ясувала природу загальних понять, істотно збагатила понятійний і термінологічний. словник філософії тощо. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності.

Таким чином, історично склалися дві альтернативні концепції – метафізика і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та зміни; розумінням зв’язку старого і нового; механізмом переходл від старої якості до нової; спрямованістю розвитку; за розумінням суті істинного знання, суп пізнання; за стилем самого мислення, а також побудовою наукової картини світу

Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак, для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна (стверджувальна, або «консервативна») позиція. З іншого боку, діалектика виходить з ^ (‘к. <-. – нотної. імінності, плинності речей, станів, порядків, ліквідації» того, що і для розвитку того, що буде. Однак ця ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тотальною, оскільки в такому випадку розвиток став би неможливим

Свого часу в радянській філософії надавали перевагу саме стверджувальній, консервативній стороні діалектики, абсолютизували все те, що було за соціалізму, виправдовували існуючі порядки, займалися їх апологією.

На Заході, як правило, перебільшували, абсолютизували критичний, негативний бік діалектики. Точніше кажучи, не перебільшували, а вважали цей бік сутністю діалектики. Відомими представниками такого способу інтерпретації діалектики були Теодор Адорно і Жан-Поль Сартр. Основні положення і принципи «негативної діалектики» Т. Адорно і Ж. – П. Сартра:

1. Діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути зрозумілою тільки як «негативна» діалектика. Вона втілюється в різноманітних формах заперечення – негації, відкиданні, критиці, анігіляції, знищенні тощо. Іншого бути не може. Діалектика ж, яка, втілюється у ствердженні існуючого, є догматичною, консервативною, апологетичною і тому не може бути прийнятною. Отже, «негативній» діалектиці властиві насамперед однобічність, визнання лише одного боку діалектики як сучасної теорії розвитку і методу пізнання.

2. «Негативна» діалектика властива суб’єкту, має відношення тільки до свідомості; не має об’єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності (негативності), як це виразно показано у Сартра, зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення через такі поняття, як «неприязнь», «відсутність», «жаль», «стурбованість», «розгубленість», «жах», «тривога», «неуважність» і т. д. Справді, в цих емоційних станах і настроях людини знаходять відображення елементи заперечення Тут Сартр має рацію. Однак заперечувальність (негативність) не зводиться тільки до цього, до суб’єктивності, до емоційно-антропологічного переживання. Сартр, таким чином, залишає осторонь іншу діалектику – об’єктивну, яка панує в усій природі.

3. Суб’єктом, здійснювачем, «реалізатором» заперечення може бути тільки Я, свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення. «Я» – єдине джерело заперечення. Як стверджує Сартр, «людина є істота, завдяки якій у світ приходить заперечливість». Ця здатність заперечення всього сутнісного становить зміст людського існування, за висловом Сартра, «для-себе-буття». Таким чином, суб’єктивність заперечення в «негативній» діалектиці стає її принципом, висхідним поняттям «Негативна» діалектика за своєю сутністю є суб’єктивною діалектикою. Тут необхідно підкреслити два моменти: а) справді, у людському суспільстві суб’єктом заперечувальності є людина. Вона сама визначає в процесі пізнання, що і як заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи, умови, сторони тощо? б) в природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини, суб’єкта, свідомості як самозаперечення з утриманням в процесі розвитку всього того, що необхідно для подальшого становлення нового. Проте таке уявлення не знаходить розуміння в концепції «негативної» діалектики, що і недостатнім, а по суті, хибним, оскільки відкидає самозаперечення в процесі розвитку.

4. «Негативна» діалектика, на думку її творців, має дати таке уявлення про «заперечення заперечення», котре не зможе за будь-яких умов перейти у позитивність і Адорно). Це й буде означати, що діалектика сама себе заперечує, доводячи заперечення до кінцевої риски, до «абсолютної негації. Адорно навіть марксистів звинувачував у недостатній «революційності», «консерватизмі», оскільки вони, мовляв, визнають спадкоємність у суспільному розвитку. Перебільшення одного боку діалектики, абсолютизація негації – ось характерна риса негативної» діалектики. Будь-яка діяльність, активність, ініціатива, творчість розуміються нею виключно як негативність, як заперечення. В такому тлумаченні немає місця для з’ясування позитивної ролі заперечення як ствердження, хоч у будь-якому діалектичному запереченні є і момент ствердження, момент позитивного.

5. Діалектика в концепції її «негативної» інтерпретації подається як тотальна критика всього сутнього. Тотальний критицизм – це принцип і суть «негативної» діалектики. Безумовно, в такому підході до критицизму є і позитивний момент, оскільки він орієнтує на критичне ставлення до дійсності, критичний розгляд будь-яких проблем – економічних, політичних, соціальних, наукових і т. д. Однак, у «негативній» діалектиці мова йде про критику лише як знищення, руйнацію, метафізичне заперечення. Такий підхід, до речі, досить успішно використовували і марксисти, коли їм потрібно було обґрунтувати необхідність руйнації буржуазного ладу, приватновласницької психології людей тощо. У «Інтернаціоналі» є такі рядки: «Весь світ насилля ми зруйнуєм до основи, а потім ми наший, новий світ збудуєм.. «.

Теоретик «негативної» діалектики Адорно надавав категорії заперечення всеруйнівного характеру, найбільш нігілістичного і песимістичного. Руйнівний, негативний бік діалектики був доведений у філософії Адорно до абсурду

6. Визначальним принципом негативної» діалектики – є положення про «нетотожність» як заперечення. «Нетотожність» в інтерпретації Адорно – це відмінність чогось, це багатоманітність всього сутнього Адорно протиставляє принцип «нетотожності» таким категоріям, як «позитивність» (творення), «зняття», «становлення», «заперечення заперечення», оскільки вони не є негаціями в розумінні цього філософа Що ж до такс категорії як тотожність, то Адорно протиставляє її нетотожності (відмінності). «Тотожність», на думку Адорно. фактично заперечує багатоманітність речей, бо багатоманітність речей означає їх «нетотожність». Тут, безумовно, має місце відступ від діалектики Гегеля, який вважав, що тотожність включає в себе і відмінність (нетотожність), тобто у Гегеля мова йде про конкретну тотожність, а не абстрактну, як у Адорно

Таким чином, можна зробити висновок щодо – змісту, суті і принципів так званої негативної діалектики, котрий полягає в тому, що «негативна» діалектика – це однобічна, суб’єктивістська концепція, яка виходить з абсолютизації заперечення, всезагальної руйнації всього сутнього, тотального критицизму, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення, і ТОМУ не виходить за межі метафізики. «Негативна» діалектика – це, по суті, антидіалектика

Альтернативами діалектики є також софістика та еклектика

Софістика з (грецької – міркування, засноване на навмисному порушенні законів логіки) за багатьма своїми ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішуванні суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях (так званих софізмах), на свавільному вип’ячуванні другорядних властивостей предмету; на використанні різних значень одного і того ж слова тощо. І в цьому відношенні софістика, безумовно, має багато спільного з метафізикою. Однак софістика і метафізика – це нетотожні, неоднозначні способи мислення. Софістика, на відміну від метафізики, не є якоюсь цільною, самостійною теорією пізнання чи його методом Це по-перше. По-друге, софістика як спосіб мислення має виключно суб’єктивістський характер. Властива їй свавільна інтерпретація фактів неминуче веде до агностицизму. Що ж до метафізики, то це такий спосіб мислення, котрий має. об’єктивні основи, про які йшла мова вище. По-третє, метафізика є формою світогляду, котрий дає уявлення про певну картину світу. Софістика ж не має таких якостей. Вона не є світоглядом. На цій підставі, можна зробити висновок, що софістика як різновид метафізики в цілому нерівнозначна їй і виступає альтернативою діалектики лише в певному значенні цього слова, а саме тоді, коли ми розглядаємо діалектику як логіку, як науку про закони і форми відображення в мисленні розвитку об’єктивного світу.

Еклектика (у перекладі з грецької – вибираю) – це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей; на суб’єктивістському поєднанні елементів, положень різних вчень, концепцій, шкіл, поглядів тощо. Еклектика – це, образно кажучи, «мішанина», тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом.

Софістика і еклектика – це грані однієї й тієї ж медалі, їх спільність полягає в тому, що і перша, і друга за своєю природою мають суб’єктивістський характер, стосуються певної логіки мислення, відповідної інтерпретації фактів.

До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм (з грецької – положення, що сприймається на віру, без доведення) – антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Догматизм – це визначальна характеристика консервативного мислення. Вона відображає закостенілість людської думки, її тимчасову засліпленість, нездатність до саморуху. Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона, згідно з догматизмом, правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку. Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди і, таким чином, фактично веде до оманливості. Догматизм, перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних моментів, що виникають у процесі пізнання, не враховує конкретності істини, абсолютизує її, і в цьому відношенні, змикаючись з метафізикою, є антиподом діалектики, однак, тільки в певному її значенні – як теорії пізнання.

Зворотним боком догматизму є релятивізм. Релятивізм (з грецької – релятивний, відносний) – теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з’ясування суті істини перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. І, звичайно, тут релятивізм виступає як різновид метафізичного тлумачення істини. Отже, релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.

Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і «негативна» діалектика; якщо розглядати діалектику як логіку, то її альтернативами є софістика і еклектика. Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами виступають догматизм і релятивізм.

Дата добавления: 2015-05-22