Діалектика, її витоки і головні версії

Вплив філософії Маркса на світову філософію

Філософія Маркса справила значний вплив на світову філософську думку. Багато видатних філософів XX століття тією чи іншою мірою зверталися до запропонованих Марксом ідей (серед таких філософів можна згадати Ж.-П.Сартра, А.Камю, Е.Фромма, Т.Адорно, Г.Маркузе, Ю.Хабермаса, Р.Арона, Л.Альтюсера, М.Бердяєва, С.Булгакова та багатьох інших). При цьому найбільшою мірою таке звернення відбувалося в сенсі вивчення гуманістичних ідей Маркса, що стосуються природи людини, її свободи та звільнення тощо. Водночас ідеологізовані варіанти філософії марксизму-ленінізму, що тривалий час насаджувалися в колишньому СРСР, зазнавали нищівної критики творчо мислячих філософів.

Діалектика — розділ філософії, що утворюється системою понять, покликаних описати передумови, рушійні сили, послідовність змін та розвитку об'єктивного і суб'єктивного світу, зобразити закони цих змін.

Перше визначення діалектики відображає факт наявності двох головних версій цього розділу філософії. Перша версія — «об'єктивна діалектика» — діалектика зовнішнього світу та його найзагальніших законів, незалежних від суб'єкта. Про один із таких законів ми вже знаємо. Він стосується суперечності, інший — пов'язаний із запереченням наявного стану речей, що передує їхнім змінам. Наступний відображає перехід між наявним і майбутнім станами, у просторі якого власне і відбуваються кількісні і якісні зміни речей.

Друга версія — «суб'єктивна діалектика». Змінюваність знань людини, її самості, зрушення константності внутрішнього «Я», піднесення або падіння її душі - все це стосується такої версії.

Суб'єктивна діалектика варта на особливу увагу ще й тому, що саме через неї діалектика взагалі стала предметом філософської уваги. Тому про її перші історичні кроки скажемо трохи докладніше. Творцем суб'єктивної діалектики як мистецтва суперечки або тлумачення суперечливих думок Аристотель вважав Зенона з Елеї, майстра критичного аналізу загальноприйнятих думок та спростування тез супротивників шляхом «доведення їх до абсурду», і якому належить відома праця «Суперечки». Платон відзначив здатність елеата охопити суперечності і називав Зенона вмілим винахідником, «чиє антилогічне мистецтво здатне вселити слухачеві, що одне і те ж, подібне інеподібне, є у стані спокою і рухається». Суть методу суперечки Зенона полягала в тому, що спочатку пропонувалося правильне твердження, протилежне тому, яке вимагало доведення, а потім раціональною аргументацією доводилося, що це веде до нерозв'язної суперечності, й істинним має бути протилежне твердження.

Діалектика Сократа — це рухоме слово, подвижна думка. Це рух логосу, тобто рух думки до розуміння ідеї. Наприклад, ідея добра, яка, згідно з вченням Сократа, є красою й істиною. «І щоб творити добро, афіняни, — закликав філософ, — творіть і любіть красу, бо вона — вище благо». Тобто пошук істини у сфері філософських вивчень пов'язаний у Сократа з етичним і естетичним ідеалом.

Відкритий Сократом діалектичний метод спирається на три складові: іронію, майєвтику та індукцію. Суть іронії полягає у тому, що Сократ розмовляв з афінянами, в процесі чого ставив їм запитання, які примушували співбесідника замислюватися, сумніватися у вираженій ним раніше думці, а найбільш самокритичні починали розчаровуватися у своїй колишній самовпевненості. Тут і починається філософія. Іронія — очищає від самовпевненості на шляху досягнення людиною істини у всій її повноті і глибині. Тому Сократ і висунув принцип «Я знаю, що нічого не знаю». Друга сторона методу Сократа — майєвтика. Під нею мислитель мав на увазі останню стадію іронічного процесу, коли він допомагав тим людям, хто звільнився від фальшивих ілюзій, від самовпевненості «народити» істину. Сократ говорив про те, що треба навчитися приймати духовні пологи, адже філософія — пошук істини, філософія повинна сприяти народженню достеменної думки. У Сократа це полягало у тому, що він ставив запитання, вирішення яких у підсумку приводило до істини. Отже, викладання — це самонавчання, адже не можна навчити, якщо немає потенції на навчання в самого об'єкта навчання. Народження істини — це народження її нами самими. Третя сторона методу Сократа — індукція — наведення. Вона полягає у тому, що Сократ не доходить до істини ніколи, але рух до неї у нього відбувається методом наведення. У філософії не можна, як у стрільбі, прямо попасти в ціль, а відбувається лише рух до істини, тобто наведення на істину. Мета руху до істини - визначення, тобто визначення предмета в думці — словом, логосом. Зрозуміти, на думку Сократа, означає визначити мету руху думки. Істина ж, — це те, що вже визначене і виражене в понятті. Логос — це і є як би думка, що отримала межу. А ідея — це те, що ще потребує подальшого визначення. Ідея — це енергетичний рух в думці. Ідеї немовби світяться. Ми їх вловлюємо (у поняттях). Тому наприкінці сократівських діалогів питання залишається відкритим. А філософія, як наголошувалося вище, це пошук все нових і нових ідей про світ і людину.

Дата добавления: 2015-05-22