Суспільний прогрес і глобальні проблеми людства

Сьогодні перед людством стоять гострі життєві проблеми, без вирішення яких в глобальних масштабах неможливий подальший соціальний прогрес. Більше того, нехтування ними, на думку багатьох мислителів може спричинити навіть загибель сучасної цивілізації. Філософи, політики та економісти сходяться на одному: людство знаходиться на порозі глобальної кризи. Будь-які кризи в економіці і політиці в будь-якій країні є проявом загальної кризи існування людства, яка охоплює найважливіші аспекти життєдіяльності людей: природу, світову економіку, політичні відносини, культуру й, особливо, саму людину.

Розглянемо основні глобальні проблеми сучасності.

1. Відвернення світової термоядерної катастрофи. Світове співтовариство в особі Генеральної Асамблеї ООН кваліфікувало свого часу підготовку і розв'язання термоядерної війни як надзвичайний злочин перед людством. Було прийнято ряд декларацій, мораторій на ядерні випробування, заборону на розповсюдження ядерної зброї. Зокрема, підписано угоди про скорочення стратегічних ядерних арсеналів, умови яких, поки що мовчки, ядерні держави дотримуються, але жодна з них цих угод не ратифікувала, тобто вони не набули статусу законів. Великі держави володіють величезними ядерними запасами. Крім того, спостерігається "розповзання" атомних технологій. Деякі країни Сходу прагнуть заволодіти ядерною зброєю чи виготовляти її. А це може призвести до її локального застосування, яке з невідворотністю викличе світову термоядерну пожежу.Атомні технології використовуються не лише при виготовленні ядерної зброї. Серйозною небезпекою є загроза технологічних випадковостей на атомних електростанціях. Свіжою є пам'ять про Чорнобильську катастрофу. Зараз у світі діють сотні АЕС, їх | кількість збільшується. Але відомо, що будь-яка техніка коли-небудь ламається.

2. Подолання екологічної кризи. Насувається екологічна катастрофа, що породжується неконтрольованим вторгненням людини в біосферу, забрудненням навколишнього природного середовища.Вище говорилося про екологічну проблему, її джерела, наслідки, шляхи вирішення. Треба ще раз наголосити, що ця проблема, проблема відношення "людина – природа", все ще недооцінюється людиною. За своєю значимістю, небезпечністю вона має бути найнагальнішою і стояти вище повсякденних економічних турбот, політичної метушні та теоретичних дискусій.Проблема екології має стати пріоритетною щодо політики, економіки, предметом першочергової уваги ідеології, культури, всієї системи виховання. Адже очевидно, що ідея оптимізації ставлення людства до навколишнього природного середовища ще не усвідомлена повною мірою політиками й, особливо, масами. Поверхове знання проблеми, а звідси – безвідповідальне ставлення до природи, поступово і невідворотно веде до екологічної катастрофи. Ми, наприклад, могли чути про нестачу води в певних регіонах нашої планети. Це було десь далеко і безпосередньо нас не стосувалося. Але пройшло одне – два десятиліття і з проблемою питної води зіткнулося вже ряд міст України, де вода подається лише декілька годин на добу. Складне становище із забрудненням повітря, виснаженням ґрунтів. Негативні явища спостерігаються внаслідок загального потепління. Діяльність людини призводить до зникнення багатьох видів тварин і рослин.Першочерговим завданням, на нашу думку, має стати діяльність державних, політичних органів, освітніх закладів, засобів масової інформації, спрямована на усвідомлення всіма верствами населення стану природи і невідкладності заходів, спрямованих на її збереження.

3. Демографічна проблема. Вона не однозначна, має дві, здавалося б, протилежні, сторони: з одного боку – перенаселення планети, з іншого – вимирання населення.Перше стосується населення Землі в цілому. Про це свідчать такі дані. Демографи вважають, що Земля може витримати навантаження максимальної кількості населення не більше 10 млрд осіб. Сьогодні людство досягло б млрд, а на початку нашої ери народонаселення світу складало лише 250 млн. Особливо зросли темпи приросту в минулому XX столітті. Якщо у 60-ті роки населення збільшувалося на 8 тис. за годину, у 80-ті – на 10 тис. осіб, то сьогодні приріст досягнув 12 тис. осіб за годину.

За прогнозами, максимально допустимої цифри – 10 млрд осіб – буде досягнуто приблизно у 30-ті роки нашого століття. Є думки, що цього рівня буде досягнуто значно раніше. Отже, назріла гостра необхідність прийняття глобальних заходів з оптимізації демографічного процесу.Іншим аспектом демографічної проблеми е вимирання населення в деяких регіонах. "Демографічний вибух", про який йшлося вище, спостерігається в малорозвинених країнах. В економічно розвинених країнах Європи відбувається процес прямо протилежний. Зменшується народжуваність, що призводить до неможливості забезпечення простої зміни поколінь. Катастрофічний стан спостерігається у країнах колишнього СРСР. Зокрема, в Україні населення за останні роки зменшилося на 4 млн осіб. Сьогодні смертність вдвічі перевищує народжуваність, відбувається масовий виїзд з України за кордон. Демографи прогнозують, що за таких темпів населення України до 30-х років буде налічувати всього 15–20 млн. На цьому фоні так званий геноцид 1932–1933 pp. буде виглядати дитячою забавою.

4. Загроза людському здоров'ю, людській тілесності. Медики, біологи, генетики б'ють тривогу відносно загрози руйнування людства як виду, деформації її тілесності. На тілесність ведеться усвідомлений чи неусвідомлений фронтальний наступ. Страшне слово "СНІД" все частіше зустрічається в житті людства. Поширюється наркоманія. Злочинна пропаганда тютюнопаління, вживання алкоголю, їх реклама заполонила майже всі шпальти газет, екрани телевізорів. І це при розумінні їх шкідливості, розумінні того, що все це призводить лише до негативних наслідків, до фізичного і духовного виродження людини. Хто в цьому зацікавлений?Значну небезпеку, часом непередбачені наслідки { можуть мати діяльність генної інженерії, клонування людини, експерименти над генетичним кодом. Можливість появи мутантів, спотворення еволюційного пристосування людини – ось незначний перелік проблем, що є нагальними вже сьогодні.Сюди слід додати негативний вплив на людину, на її здоров'я навколишнього середовища, зокрема, забрудненого повітря, широкого застосування хімії в побуті, харчуванні. Крім того, нестабільність в економіці, політиці викликає стресові стани, руйнує нервову систему, що призводить нерідко до фізичного виродження людини.Зрозуміло, названі проблеми не вичерпують всього розмаїття питань, які змушене вирішувати людство. Деякі з них, наприклад, криза людської духовності, моральне виродження тощо, висвітлюються в інших параграфах. Досить названих проблем, щоб зрозуміти надзвичайну важливість позитивного їх вирішення для збереження і подальшого розвитку людини на планеті Земля. Сьогодення поставило перед людиною надзвичайно важливі і складні питання: як відновити рівновагу між суспільством і природою, зокрема біосферою, як гармонізувати екологічні, технологічні та соціальні процеси, як зняти соціальну напругу і звідси – загрозу термоядерної війни, а отже, загибель людської цивілізації. Ці та інші питання вимагають вирішення на рівні планетарного інтелекту. Звідси – необхідність взаєморозуміння, єднання, а не конфронтації всіх позитивних сил для успішного вирішення глобальних проблем, що стоять перед людств ом.

60. Глобалізація світу та ідеологія глобалізму.

Глобаліза́ція (англ. globalization) — процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. У вужчому розумінні — перетворення певного явища на планетарне, такого, що стосується всієї Землі. Основними наслідками глобалізації є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих суб'єктів.

Глобалізація охоплює практично всі сфери суспільної діяльності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, самі умови існування людства. Глобалізація виражається в таких процесах:

-зміцнення зв'язків між найвіддаленішими куточками планети, небувале поширення по всій планеті ідей та інформації, технологій, культури, ціннісних орієнтацій, способу життя, поведінки;

-зростаюча інтенсивність взаємозв'язків у сфері торгівлі, фінансів, міграції населення в наслідок розвитку всеосяжних систем транспорту та комунікацій;

-виникнення спільних для світового співтовариства проблем, процес зростання загальнолюдських інтересів у всіх сферах людського буття, стертя граней між місцевими й всепланетарними подіями.

Початок глобалізації знаменували події після 1945 р.

Друга світова війна стала глобальною війною, у яку тією чи іншою мірою були залучені всі континенти. У 1945 р.була створена ООН, а також могутні наддержавні фінансові установи — Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк. Науково-технічна революція стала впливовим суспільним явищем. Другий період 1970 — 1990-ті рр., тривав на тлі розвалу радянського блоку, а згодом і самого СРСР, завершення «холодної війни». У цей період людство усвідомило наявність глобальних проблем і здійснило спроби їх вирішення. З початку XXI ст. розпочався третій період глобалізації: 11 вересня 2001 р., після атак на США, глобального характеру набула боротьба проти світового тероризму; у 2007 р. свідченням глобального характеру економіки стали спільні дії центробанків провідних держав та початок світової фінансової кризи. Ідеологія глобалізму не тотожна природної глобалізації, яка дійсно спонукає до міжнародного співробітництва держав і людей, пошук нових форм пристосування різних економік і культур до всесвітніх процесів. Однак природної глобалізації не суперечить правомірне використання міжнародно-правових форм захисту суверенітету тими, кому цей процес приносить негативні наслідки. Тільки визнавши як право на пошук шляхів легітимного виходу за межі власних кордонів, так і права на їх захист, можна стверджувати, що світ єдиний. Виявилася вже в 70-і роки ідеологія «глобалізму» і «глобального управління» істотно відрізняються за цілями від взаємовигідного врегулювання аспектів природної глобалізації, і вже нічого спільного не має з всесвітнім поширенням «результатів прогресу». Справжнє світове співтовариство не збігається з тим фантомом, від імені якого стали виступати США. Важливо було б перешкодити перетворенню ООН в інструмент «Global Governance", що при належній волі, правильній оцінці справжніх наслідків і майстерною дипломатії, цілком можливо. Важливо визначитися, що ми маємо сьогодні: криза ООН або правової свідомості в добу глобалізації? Очевидно, що в основі тієї або іншої логіки, в якій можна оцінювати існуючий стан, лежить питання, в чому ж роль і завдання ООН - в обслуговуванні якогось порядку, що встановлюється сильним, або у встановленні якихось універсальних норм і принципів міжнародно-правового характеру, яких зобов'язаний дотримуватися сильний, без чого його «бєспрєдєл» не буде визнаний як порядок навіть у разі, якщо цьому не можна протидіяти. В обох випадках ООН може бути «механізмом прийняття рішень», але майбутній розвиток світу буде абсолютно різним. Сьогодні оголошено про повернення конфлікту в правове русло і відновлення ролі ООН. У такій логіці криза і створила сама ООН, яка повинна була, «не ламаючись», відразу санкціонувати агресію проти Іраку. Якщо дозволити таку інтерпретацію, попереду остаточний системна криза не ООН, а міжнародного публічного права, заснованого на понятті суверенітету. Дійсний криза полягав у безсиллі міжнародно-правового механізму, створеного в умовах паритету після війни, утримати США від потрібного їм для переділу світу свідомого моделювання конфлікту і запланованого військового розтрощення Іраку - регіонального структурного елементу колишнього біполярного світу. Такий підсумок безсумнівно впливає на подальше функціонування ООН. Навряд чи можна назвати кризою ООН епізод, коли США зняли з голосування проект, санкціонував агресію, визнавши для себе незручним починати війну після накладення вето. Навпаки, в цьому якраз проявилися останні рудименти епохи легітимності - того світу, в якому неминуче траплялися порушення міжнародного права завжди кваліфікувалися як порушення, а значить, сам принцип і роль ООН як його зберігача зберігалися. Змушувало ж сторони дотримуватися існуючого порядку тільки паритетне співвідношення сил, а зовсім не сама ООН, що була лише механізмом. Про підрив філософії міжнародного права і збудованого на ній Статуту ООН свідчило повзуче прийняття концепції каже, що держави бувають першого і другого сорту (а кваліфікують їх по групах самопроголошувати себе першосортними арбітри), що тільки «зразковим» державам на відміну від «ізгоїв» дозволяється мати зброю, і, нарешті, що «найкращі» можуть приблизно покарати «гірших». Свого часу такий прояв соціал-дарвінізму - боротьби держав-організмів за виживання - було засуджено не тільки всієї християнської, але тоді ще прекраснодушною ліберальної людською думкою. Це з війни, в якій кращий народ прибирає з дороги неисторична - «гірших», як і гасло «Дейчланд Юбер аллес» був розроблений німецьким істориком Генріхом фон Трейчке ще за часів Бісмарка. Криза ООН як зберігача міжнародного права розвивався все останнє десятиліття і полягав у самому допущенні того, що держава, яка ні на кого не нападає і нікому не загрожує, чомусь має бути «примусово роззброєне," в тому числі і з допомогою військової сили. Саме застосування військової сили заборонено Статутом ООН, а відмова від застосування сили, як і суверенну рівність всіх суб'єктів міжнародного права, входять до так звані основоположні принципи міжнародного права, з яких починаються як Статут ООН, так і всі підручники міжнародного публічного права. Сентенції Генерального секретаря ООН Кофі Аннана в заяві від 20 березня, всіляко уникає засудження агресії і обходить всі пункти Статуту, виявляють криза не ООН, а самого правової свідомості: «Можливо, якщо б ми бунтувалися трохи довше... світ міг би вжити заходів для врегулювання цієї проблеми на основі колективного рішення, надавши цьому велику легітимність і, тим самим, забезпечивши більш широку підтримку, ніж в даний час." Значить, якби більше країн висловили свою підтримку Вашингтону, це зробило б правопорушення легітимним? І хіба завдання ООН у тому, щоб надати правопорушення легітимність, а не запобігти або покарати його? Ще яскравіше проступив криза ООН з початком агресії, коли Рада Безпеки не прийняв жодної резолюції, яка засуджує військові дії США проти суверенної Іраку. Зрозуміло, що РБ ООН не міг собі цього дозволити, бо йому тоді довелося б за Статутом задіяти статті 41-43 і вжити заходів з приборкання агресора аж до створення міжнародних сил ООН, які б його зупинили.

Принцип одностайності був головним каменем спотикання при обговоренні проектів Статуту ООН у 1944-1945 роках і з-за нього трохи не провалилася конференція в Думбартон-Окс, про яку в літературі ходять легенди, абсолютно не відповідають дійсності, бо боку ледь знаходили в собі волю виходити до преси і посміхатися. У всіх проектах Статуту ООН США намагалися наділити майбутній Рада Безпеки правом самому визначати наявність загрози міжнародному миру навіть у внутрішньому житті держав, причому як членів, так і не-членів Організації, що робило ООН світовим урядом. Якби твердість СРСР була меншою, то гуманітарні інтервенції на кшталт косовської, були б узаконені в Статуті ООН як «дії зі збереження миру», а сусідні держави зобов'язані були би з цього Статуту надати свої території для збройних сил «світового уряду». У розсекречених в 90-ті роки «директивах по переговорах» радянської делегації на конференції в Думбартон-Окс не було ілюзій з приводу намірів партнерів і їх планів щодо використання організації: «Можна уявити мало випадків і положень, коли організація могла б бути використана нами в наших інтересах, тим часом як у Америки... є багато шансів поставити організацію в певних випадках на службу своїм інтересам. Нам необхідно, в усякому разі, піклуватися про те, щоб організація не могла бути використана проти наших інтересів, і це міркування є мірою наших поступок при майбутніх переговорах». Делегації було рекомендувало відстояти принцип одноголосності і робити поступки з другорядних питань. На всьому протязі піввікового існування ООН саме право вето було головним інструментом захисту від диктату однієї сили, і втрата його була б катастрофою. Протягом всієї історії ООН не раз висувалися пропозиції про реформування Статуту. Але діяв так званий «принцип непорушності або недоторканності Статуту» - «inviоlability of the Charter». Бо, зробивши зміна хоча б одного положення, наприклад, такого справді анахронізму як згадки про «ворожих державах» - Німеччини та Японії, не можна буде наполягати на непорушності інших.

Дата добавления: 2015-05-22