Філософія України в XX ст

Філософська думка України після 1917 р. пережила суворі історичні випробування. її основними творчими центрами виявились Київ та Харків. Соціально-політичні та економічні перетворення спонукали зміни у філософській культурі. Громадянська війна розкидала українську інтелігенцію до різних політичних об'єднань, розірвала її на корінну інтелігенцію діаспори. За межами України опинились багато представників філософської культури. І все ж в Україні формується потужна, суперечлива, революційно-романтична течія, що об'єднувала учених, поетів, письменників, філософів, громадсько-політичних діячів (Михайло Грушевський, Павло Тичина, Остап Вишня, Микола Куліш, Іван Микитенко, Володимир Винниченко, Микола Хвильовий, Микола Скрипник та ін.).

Історіософія Михайла Грушевського

Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934 рр.) - видатний учений і політичний діяч, прихильник історико-соціологічного методу, розробленого Емілем Дюркгеймом, Максом Вебером та іншими європейськими соціологами. В основу методології дослідження історичного процесу поклав метод індукції на базі теорії факторів - біологічного, економічного, психічного. Суб'єктом історичного процесу вважав народ як національну індивідуальність і національну цілісність. Предмет історичного дослідження - народ. Глибинні фактори людської життєдіяльності визначають смисл історії народу і видатної особи. Потреба у національному самовизначенні зумовлює характер міжнаціональних відносин: вони мусять будуватися на принципах свободи і суверенітету кожного народу. Кожний народ має свою історію. Виходячи з цієї історіософської концепції, Михайло Грушевсь-кий виробляв концепцію українського народу, що об'єднаний у національну цілісність психофізичними та культурними факторами. Однодумцем Михайла Грушевського був Володимир Винниченко.

Незабаром емігрував до Австрії. Серед неопублікованих творів особливий інтерес становить трактат «Конкордизм», де викладена філософія щастя. Володимир Винниченко вважає: щастя — тривала, стійка радість життя, стан, коли людина досягає злагоди та рівноваги між різними цінностями - багатством, славою, любов'ю, розумом тощо. Щастя передбачає узгодженість (конкордизм) елементів буття. Головною перешкодою на шляху до щастя є розладженість елементів буття, бо це приводить до соціально-економічної нерівності, заснованій на приватній власності або на державній - як в СРСР. Для досягнення щастя необхідно встановити колективну власність і суспільний лад колекторатії шляхом морального удосконалення особи та суспільства. Тим самим буде подоланою гіпертрофія егоїзму - основа нерівності, породжена біологічними, геофізичними передумовами, що супроводжують людину з її народження та розвитку і закріпляються релігією. Гіпертрофії егоїзму протиставляється етика конкордизму, що веде до рівності та узгодженості фізичних і психічних сил людського організму індивідуального, колективного, до утвердження рівності між людьми, рівності з усіма живими істотами на Землі і всією навколишньою природою. Володимир Винниченко стверджує ідеали свободи, демократії, гарантом яких є економічна колекторатія, Світова Економічна Федерація. У світогляді Володимира Винниченка чітко виявився гуманізм української ментальності.

Суперечності суспільного життя Радянсь кої країни відбилися в культурі української культури україни ідеЯми революційної романтики та -х років розчаруваннями. Високий злет культури та філософської думки, всього духовного життя 20-х років продемонстрував прагнення українського народу до свободи й щастя. У 1925 р. створюється Вільна академія пролетарської літератури - ВАПЛІТЕ. Процеси реформації відбуваються в музиці, образотворчому мистецтві, кіномистецтві, архітектурі, науці, народній освіті. Процес українізації охопив усі сфери суспільного життя. Зростає мережа україномовних шкіл, створюється Національна Академія наук. Ідеологом українізації стає видатний вчений, громадсько-політичний діяч Микола Олександрович Скрипник. Активізуються зусилля, спрямовані на розроблення філософії української ідеї. У 1926 р. при Українському інституті марксизму-ленінізму (УІМЛІ) відкривається кафедра з національних питань, яку очолив Микола Скрипник. З 1927 р. виходить часопис «Прапор марксизму». В межах українського інституту марксизму-ленінізму створюється філософсько-соціологічний відділ, який очолив Семен Юлійович Семковський (Бронштейн) (1882-1937 pp.) - один з видатних філософів в Україні, ерудована особистість, блискучий лектор. Семен Семковський досліджував актуальні проблеми історії філософії, філософські проблеми природознавства. Найвідоміші праці «З історії університетської філософії», «Діалектичний матеріалізм і принцип відносності» та ін. У роки репресій засуджений і страчений.

Тоді ж, у 20-30-ті роки, багато й плідно працює Володимир Олександрович Юринецъ (1891-1937 pp.). Закінчив Віденський університет. У Парижі захистив докторську дисертацію. У 1925 році очолив Інститут філософії. Творчо досліджував проблеми історії, філософії, соціології, естетики, філософії культури. Йому належать твори «Едмунд Гуссерль», «Фрейдизм і марксизм» тощо. У 1936 році репресований. Реабілітований посмертно. Філософія 20-х років ознаменована новими творами видатних учених України. Історик Дмитро Багалій видає фундаментальну працю про Григорія Сковороду, етнограф Михайло Сумцов публікує монографію з історії філософської думки в Україні. Проблеми соціальної філософії досліджують філософи Яків Білик, Василь Бойко, Євген Гірчак та інші; до історії вітчизняної філософії звертаються в своїх працях Наум Білярчик, Семен Семковський, Володимир Беркович, Андрій Бервиць-кий. Все це дозволяє говорити про творче піднесення філософської думки. Проте з середини 30-х років розгортаються репресії, що знищили значну частину філософських кадрів, загальмували розвиток філософії. Учені філософи зосереджують зусилля на виправданні політичних рішень, коментуванні «Короткого курсу історії ВКП(б)» та ін.

Сталіна, пов язане відродження філософської думки в Україні, що співпало з приїздом у 1958 р. до Києва з Москви росіянина Павла Васильовича Копніна (1922-1971 pp.) -талановитого вченого, видатного організатора науки, який очолив кафедру філософії Київського політехнічного інституту, потім Київського державного університету, нарешті, - інститут філософії Академії Наук України. Навколо Павла Копніна гуртується творча інтелігенція Ігор Бичко, Сергій Кримський, Мирослав Попович та багато інших. їх наукові колективні дослідження «Проблеми мислення в сучасній науці» (1964), «Логіка наукового дослідження» (1965) та ряд інших. Київське десятиліття (1958-1968 pp.) у творчості Павла Копніна, присвячене проблемам логіки, теорії пізнання, методології науки, вельми плідне. Оприлюднює монографії «Діалектика як логіка»,

«Гіпотеза і пізнання дійсності», «Ідея як форма мислення», «Вступ до марксистської гносеології», «Логічні основи науки», багато статей.

Принципово новий і важливий антропологічний поворот в філософії: Павло Копнін спрямував філософів не на вивчення незалежних від людини об'єктивних законів природи та суспільства, а на те, що залежить від людини, що освоюється людиною в процесі осмислення світу, прагне осягнути природу наукового знання в контексті сукупного людського досвіду. Сформувався плодотворний філософський напрямок: світоглядно-гуманістична проблематика, питання філософи культури, дослідження яких продовжено українськими філософами 70-80-х років. Тоді ж відокремився і інший напрямок, пов'язаний з історико-філософськими дослідженнями, осмисленням проблем людського буття. Школа філософа Володимира Шинкару-ка досліджує проблеми діалектики, логіки та теорії пізнання, спираючись на німецьку класичну філософію. Велика група філософів -Микола Тарасенко, Олександр Яценко, Олексій Плахотний, Ігор Бичко та інші зосередили увагу на проблемах людського буття. Значна група філософів працює над питаннями історії філософії України. У 90-і роки пріоритет віддається філософським дослідженням, присвяченим історії України та її культури, актуальним питанням становлення незалежної суверенної Української держави. Видаються журнали «Філософська і соціологічна думка», «Політична думка», «Віче», «Філософські студії» тощо. Публікуються підручники та навчальні посібники з філософії. Над проблемами філософії працюють вчені в усіх регіонах України.

Філософія української діаспори

Увага філософів української діаспори зосереджена на проблемах політичної філософії, історії української філософії (Дмитро Чи-жевський, Тарас Закидальський), національної ідеї (Іван Мірчук, В'ячеслав Липинський).

Дмитро Донцов (1883-1973 pp.) - ідеолог українського націоналізму, спрямованого на відокремлення України від Росії, що відображено в творах: «Націоналізм» (1927), «Хрестом і мечем» (1967). Світоглядною основою політичних поглядів є його філософський волюнтаризм та ірраціоналізм, презирство до народу, устремління встановити владу еліти.

Дмитро Чижевський (1894-1977pp.) - найвідоміший у діаспорі дослідник історії української філософії, історії, літератури, естетики. У творах «Історія філософії на Україні» (1926), «Філософія Григорія Сковороди» (1934) відносить до української філософії мислителів з ознакою їх участі у творчому процесі національної інтелектуальної традиції. Один з перших визначив емоціональність, ліризм та інші риси української філософської ментальності. Світове значення національної філософії пов'язує з появою в ній великого філософа, котрий створює філософську систему світового значення. Таких філософів в Україні ще не було, вважає Дмитро Чижевський, певно недооцінюючи Григорія Сковороду, Памфіла Юркевича, Льва Шестова та ін.

Іван Мірчук (1891—1961 pp.) — основну увагу приділяє вивченню національного світогляду слов'яно-українського народу. В 'ячеслав Липинський (1882-1931 pp.) ~ розробляє проблеми історіософії, національної еліти, ролі християнської релігії в об'єднанні українського народу.

Отже, історія української філософії - потужний потік в українській культурі,- який відбиває суперечності буття українського народу.

Розділ 2. ФІЛОСОФІЯ БУТТЯ Розділ 2. ФІЛОСОФІЯ БУТТЯ Глава 1. ЛЮДИНА Глава 1. ЛЮДИНА 1. Проблема людини в філософії

Кінець XX ст. і проблема людини

Кінчається XX ст., а інтерес до проблеми людини не спадає. Здійснюваний тепер цивілізований поворот, трансформація індустріальної цивілізації в інформаційне суспільство різко підвищують роль людської індивідуальності, творчого початку в людині, у розвитку всіх сфер суспільства. Відхід з історичної сцени домінуючих ще недавно тоталітарних режимів, минула і триваюча деколонізація, тен-. денція переходу до соціально орієнтованого, демократичного і правового суспільства, катастрофічне падіння матеріального і соціального статусу людини - ось важлива особливість і характерна риса сучасності. Відбуваються наполегливі спроби створити так звану розуміючу соціологію, психологію особи та ін. Адже сучасна наука формує так звану картину Всесвіту, філософія ж є теоретичне відображення світогляду, де картина Всесвіту є лише миттю, для неї характерний об'єктивний підхід, є холодною відомістю даних про Всесвіт, взятому самого по собі, без людини. В картині Всесвіту відсутня свобода, спонтанність, творчість. Філософія ж - стержень світогляду, відображає відносини і ставлення людини до Всесвіту. Це не просто знання, а знання, що мають цінності, це знання, що допомагають досліджувати Всесвіт і сенс буття людини. Людина ж для науки, філософії не просто річ серед речей, а суб'єкт, здатний до зміни Всесвіту і самого себе.

Здавалось би, що людина не становить якусь таємницю. Кожний упевнено виділяє людину з навколишнього світу. її відмінність від всіх інших істот вважається очевидною. Та філософія виправдана тим, що виходить за межі очевидності, говорив іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет. Виходить філософія за такі межі і в дослідженні людини. Та в таких міркуваннях Хосе Ортега-і-Гассет не один. Ще Іммануїл Кант прийшов до висновку, що в філософії існує три питання, на які філософія покликана відповісти: що я можу знати? На що я можу сподіватися? Що я маю робити? І все це покривається, як писав Іммануїл Кант незадовго до смерті в «Логіці», одним питанням: що таке людина? Отже, загадка людини дійсно існує.

В одній із книжок «Люди або тварини» розповідається, що експедиція європейців, яка відправилась в Анди в недоступний район, виявляє якесь дике плем'я або стадо чи то людей, чи то тварин. Волею випадку одного з них убито. Виникає питання: кого вбили? Якщо людину, то має бути кримінальна відповідальність за вбивство. Якщо ж вбито тварину, то такої відповідальності немає. Та як же визначити належність представників племені: люди чи тварини? Зробити це здається неважко, треба визначити критерії, що відрізняють людину від тварини. Починається обговорення. Називаються різні критерії: моральність, релігійність, мова, свідомість та ін. Та поряд з моральними людьми є і неморальні, але не перестають бути людьми. До того ж моральність не містить в собі самій основи для відмінності Добра і Зла. Те ж можна сказати про релігію. Є і люди, які не вірять в Бога. Мова теж не може стати критерієм. І в тварин є багато спритності та кмітливості, що не зводяться до безумовних і навіть умовних рефлексів, але свідчать про розвинутість психіки. Тут важко виділити критерії, що відрізняють людей від тварин. Ще Рене Декарт висував питання: як же можу бути упевнений, що фігури в капелюхах і плащах, які бачу із вікна, насправді не автомати, що приводяться в дію з допомогою пружин і передаточних механізмів, а дійсно люди? Отже, важко знайти критерії, що з певністю виділяють людину з навколишнього світу. Доводиться вдаватися до концепції вроджених ідей. Рене Де-карт підкреслював: мій розум з незаперечністю містить в собі ідею людини. Цю ідею вклав Бог. Але Бог не може ввести в обман. Тому, з Божою допомогою я правильно відрізняю людей від нелюдей. Та ідея людини може взята обманщиком, а саме Сатаною, що Рене Де-карт і засуджує. В філософії поняття таємниця людини вживається в різних позиціях і розуміннях. Так, людина є таємниця в тому розумінні, що до неї не можна повністю застосувати народжені в надрах раціоналізму формули «зрозуміти предмет - отже побудувати його» (Спіноза), «зрозуміти - отже відобразити в поняттях» (Гегель) та ін. Філософ Михайло Бахтін говорив: «Людина не може бути поняттям». Тому це сфера відкрить, пізнання, повідомлень тощо. Тут важлива і таємниця. І не можна переносити на них поняття вічного пізнання.

Людина в історії філософської думки

В XX ст. сформувалось стійке розуміння того образу людини, який склався в античності. Проблема людини, її життя, смерті, призначення та цінності, природи та сенсу існування і перспектив розвитку - здавна предмет зацікавленості людей, їх життєвих турбот та філософських роздумів. Ці питання завжди вічні і завжди вічно нові, кожного разу постають перед людиною, яка живе у конкретних історичних умовах, вирішує питання свого часу, інакше мислить, відчуває та розуміє світ. Питання виникають та одержують перші відповіді ще в міфологічних та релігійних вченнях стародавніх народів, у їх легендах та священних писаннях і тільки пізніше стають предметом філософського осмислення. В історії розвитку антропологічної думки утворилися дві загальні тенденції осягнення людини - натуралістична, що виходить з невідривного взаємозв'язку людини та природи, і ідеалістична, що акцентує увагу на духовному вимірі людини, у крайній формі протиставляє тілесне та духовне у неї. Ці тенденції взаємодоповнюють одна одну та складаються уже у стародавній філософії.

У філософії Стародавнього Китаю, Стародавньої Індії, Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Людина сприймається як частка космосу. Стародавпьогрецький філософ Демокріт підкреслював: у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою і людина - мікрокосм. Філософи мілетької школи твердили: людина містить у собі всі основні елементи стихії космосу. Рухливою бачиться межа між живими істотами в Упанішадах, що відбивається у вченні про переселення душ. Але вже тут здійснюються спроби з'ясувати особливості людини: тільки їй властиві прагнення та можливість звільнитися від кайданів емпіричного буття, поринути у нірвану. У стародавньоки-тайській філософії вже підкреслюється включення людини у певні соціальні спільності. Звідси і висновок про необхідність підпорядкування людини державі, суспільним порядкам (конфуціанство). Розуміння людини як самостійного активного індивіда - здобуток значно пізніших часів (вчення Яп Чжу, Мо-Цзи, легістів тощо).

Розвинуте вчення про людину сягає коріннями в античну філософію, де є зародки практично всіх наступних напрямків філософсько-антрополо-гічної думки. У V ст. до н. є. відбувається антропологічне звернення в античній філософії, зв'язане, насамперед, з творчістю софістів, які зберегли успадкований від ранньої філософії цілісний погляд на людину та бачення її як частки природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття. У софістів людина — це розумна істота, яка творчо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини - продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об'єктивний світ, а відтворює суб'єктивний світ людини. Стародавиьо-грецький філософ Протагор відмічав: «Людина - міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують». Усі істини відносні та мають значення лише для людини, яка виступає джерелом моралыю-правових норм. У просвітництві людей софісти вбачали зміст свого життя і на відміну від попередників вважали, що доброчесності можна навчитися. Під доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні якості, але й усю сукупність людських здібностей. Софісти заперечували привілеї народження і в такому контексті розвивали ідею рівності. Якщо раніше слово людина використовувалось лише стосовно грека, то софісти твердили, що всі люди родичі та співгромадяни одного царства не за звичаями та мораллю, а за природою. Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ, який акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом ідей і світом речей. Душа для Сократа - щось демонічне, сам Ерос, невгасиме завзяття, спрямованість йти вгору. Сократ закликає пізнати самого себе. Але пізнати не означає сприйняти вже готову істину. Мета пізнання не дана у завершеному вигляді. Життя вимагає іншого: пізнавай, шукай самого себе, випробовуй себе - чи добрий ти, знаючий чи ні. Розглядаючи людину як самоцінну першоосновну істоту, Сократ звертається не до людини взагалі, а до конкретного індивіда. Але зводив філософію людини до вчення про душу і, отже, втратив цілісний погляд па людину та заклав певну традицію у філософській антропології, що далі розвивалася у плато-нівському вченні про дуалізм душі і тіла.

В людині, за Платоном, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею та тілом, внутрішнім і зовнішнім, але у самій душі, яка складається із пристрасті, мужності та духу. Дух - божественна частка душі. Тільки панування духу забезпечує належне існування людини. Як і орфіки, Платон розцінює захоплення душі у сумний полон земного тілесного буття як покарання. Тільки бездоганним життям душа може знову піднестися від земного існування до справжнього безтілесного. Платопівський дуалізм душі і тіла став визначальною ідеєю для розуміння людини в ідеалістичній філософії Заходу і зберігся у модифікованому вигляді аж до XIX ст. Основний недолік ідеї полягає в тому, що обстоює не вище у людині, а позалюдське та нелюдське вище. Платоп вважав, що призначення людини - пізнавати, наслідувати, додержуватись абсолютних та незмінних зразків, що в світі ідей. Там, де людина відхиляється від призначення та здійснює творчу самостійність, народжує щось негативне, недобре. Жива людська душа втрачає внутрішні життєві джерела, творчість, стає безособовим виразом заздалегідь наданих абсолютних початків.

Дуалізм душі та тіла прагне подолати Арістотель, який поєднує космоло-гічно-натуралістичиий та релігійно-етичний підходи та обґрунтовує неможливість існування душі без тіла. Душі людини властиве мислення. На відміну від рослинної та тваринної часток душі, є і вищий її елемент - Розум, який не є органічною функцією тіла, а надається ззовні та не руйнується разом з тілом. Розум - це також і Бог, вища форма, до якої, як до мети, прагне усе в світі. Людина внутрішньо пов'язана з природою, а з іншого - протистоїть їй, оскільки має душу, яка хоча і є формою тіла, але визначається вищою формою. Людина - соціальна тварина і проявляє цю свою якість лише в державі.

Подвійність людини залишається найважливішою рисою і середньовічної антропології. Ідеї Платона у середні віки розвиває Августін Блаженний, пізніше представники реалізму. Традицію Арістотеля продовжує Фома Ак-вінський. Проте ідеї античності під впливом християнського вчення набувають іншого змісту. Виникають нові уявлення про ставлення людини до природи та до вищої реальності. Людина розглядається як образ та подоба Бога, вінець творіння і цим остаточно виноситься за межі природи, протиставляється їй як володар. З іншого боку, особистий Бог передбачає і особисте до себе ставлення. Звідси пильна увага до внутрішнього життя людини, що співвідноситься не стільки з зовнішнім - природним чи соціальним - світом, скільки з трансцендентальним творцем, що народжує у людини загострене відчуття власного Я, а у філософії призводить до відкриття самосвідомості. Вже Августіп підкреслював, що самосвідомість має абсолютну достовірність, її не можна взяти під сумнів. Ідея самосвідомості пізніше зустрічається у філософії Репе Декарта. Християнська антропологія вводить також ідею відродження у плоті, яка не властива античності. Змінюються й етичні погляди. Виробляється аскетичний ідеал життя. Центр тяжіння зі знання переноситься на віру. Отже, визначальним у моральній дії стає не Розум, а Воля. Подвійність середньовічної антропології знаходить прояв і в тому, що, з одного боку, людина сприймається як боже творіння, тобто як заздалегідь визначена істота, тому її цінність вимірюється тим, наскільки у неї знаходить прояв божий початок (томізм). З іншого боку, підкреслюється самоцінність людської особи, обґрунтовується її індивідуальність. Надмірному прояву людської волі більше уваги приділяється в августино-францискаиському напрямку, в номіналізмі (Росцеліи, Дуне Скотт, Вільям Оккам). Безпосередньо ця лінія сприймається та розвивається ідеологами Реформації (Мартіном Лютером, Жаном Кальвіиом та ін.) та через Сьореиа К'єркегора передається сучасним екзистенціалістам і представникам діалектичної теології. На зміну середньовічному теоцен-тризму в епоху Відродження приходить прагнення зрозуміти людину, утвердити її свободу та гідність на ґрунті земного буття. Епоха Відродження та Реформації просякнута ідеєю гуманізму, автономії людини, її безмежних творчих можливостей. Розвиваються ідеї цілісності людини, непорушної єдності її духовної та тілесної природи, уродженого прагнення людини до щастя, добра, всебічної досконалості.

На зміну ренесансному, цілісному розумінню людини в пізніші віки приходить ідея дуалізму душі та тіла, що послідовно розвивається у філософії Рене Декарта. Тут поновлюється не тільки плато-нівський дуалізм, але й раціоналізм античних мислителів. Рене Де-карт закликає все піддавати сумніву, не викликають сумніву лише очевидні факти, насамперед, акт мислення: «Я мислю - отже я існую». Суть людини - у мисленні, розумності. Розум за допомогою власних засобів може досягнути повної достовірності в усіх сферах знання. Свобода людини реалізується у діях, які узгоджуються з раціональним пізнанням. Звідси ставлення до розуму як до критерію істинності та цінності всього, що здійснює людина, віра в необмежену силу пізнання. Людина як тілесна істота підпорядковується у Рене Декарта механічній причинній закономірності і втрачає індивідуальність. Аж до XIX ст. ідеї Рене Декарта визначали ставлення та вирішення антропологічної проблематики. Прагнення подолати картезіанський дуалізм душі та тіла призвело до розвитку, з одного боку, монотеїстичної та визначальної тенденцій у філософії Бенедикта Спі-нози, а з іншого - плюралістичної багатоманітної індивідуалістичної тенденції у монадології Готфріда Лейбніца. Визнання принципів математики та природознавства єдино науковими у дослідженні всього сущого сприяло поширенню натуралістичних концепцій людини (Френсіс Бекон, Томас Гоббс). Дальший розвиток та обґрунтування концепції людини одержали у філософії французьких матеріалістів XVIII ст., але якщо Жюльєн Ламетрі і Дені Дідро робили наголос на природничо-науковій проблематиці людини, то Клод Гельвецій і Поль Гольбах - на соціальній, на взаємозв'язку людини, суспільства, історії. Поширення ідей натуралізму у філософії кінця XVIII – початку XIX ст. відбувається шляхом подолання картезіанського раціоналізмму та сенсуалістичного (чуттєвого) емпіризму. Знов, як і в епоху Відродження, виникає розуміння людини як живої цілісності (Йоганн Гердер, Йоганн Гете, натурфілософія романтизму).

Дальший розвиток антропології триває у німецький класичній філософії. Іммануїл Кант вводить уявлення про людину як самоцін-ну, автономну, активну істоту. Людина, за Кантом, суб'єкт духовної діяльності, який створює світ культури, носій загальнозначущої свідомості, всезагального ідеального початку - духу, розуму. У філософії Георга Гегеля принцип підпорядкування різного роду об'єктивним структурам набуває крайньої форми і, по-суті, нівелює активність та свободу людини. Історія є процес сходження абсолютного духу сходинками самопізнання. Людина ж тільки виконує у такому процесі певну роль, що надав їй абсолютний Дух. Все це спонукає вже Людвіга Фейербаха відмовитись від крайнощів об'єктивізму та повернутися до живої людини в усій повноті її особистого буття. Людина розуміється ним не тільки як частка всезагальних відносин, але й як конкретна індивідуальність, яка перебуває у живому спілкуванні з іншими людьми. Але Людвіг Фейербах не спромігся подолати абстрактність розуміння людини, розглянути її в конкретно-історичних умовах існування. Таке завдання, таку мету поставив перед собою Карл Маркс. Багато ідей марксизму: конкретно-історичний підхід до дослідження людини і її буття; розкриття явища відчуження людини в суспільстві; розуміння людини як істоти природної і водночас такої, яка протистоїть їй як самостійна сила природи; фундаментальна значущість соціальних факторів у розвитку людини - набули визнання у багатьох напрямках сучасної філософії. Але ряд істотних аспектів людського буття залишилися поза межами уваги марксизму. І це досить природно. Будь-яка теорія історично та логічно обмежена. Марксизм багато в чому залишився під впливом класичної філософії, з її прагненням побудувати універсальні, всеохоплюючі системи.

Заклик Людвіга Фейербаха повернутися до конкретної живої людини сприймає Сьорен К'єркегор, який вважав за необхідне відчути, вдивитися в людське життя, страждання. У прагненні окремого (одиничного) забутися в загальному філософ вбачає аморальність, до того не тільки класичної філософії, що над усе ставила щось загальне, абстрактне, але й всієї культури XIX ст. Сьорен К'єркегор розробив індивідуалістичне вчення про людину, на місце свідомості та розуму ставить вольовий акт, вибір, у якому людина народжує себе, стає особою, буттям духовним, таким, що само визначає себе. Фундаментальною характеристикою людського існування вважав страх - засіб, що вириває людину із полону бездумного існування, пробуджує її для справжнього буття. Ці ідеї стали основою сучасного екзистенціалізму.

Ірраціоналістичні тенденції, критика класичної філософії знайшли втілення та розвиток у філософії життя Фрідріха Ніцше. Людина ним визначається грою життєвих сил та пристрастей, а не свідомістю і розумом, усі процеси життя - різні модифікації дії волі до влади, могутності. Ще один ірраціональний пласт людської природи, що раніше залишався поза межами уваги філософів -безсвідоме - висвітлюється Зігмундом Фрейдом, засновником психоаналізу. Його психоаналітична методологія пізнання суспільних явищ та людини, яка вимагає розкриття безсвідомих механізмів, що лежать у їх основі, у переробленому вигляді широко використовується у сучасній філософській антропології.

Це зв'язано не тільки з логікою розгортання теоретичної думки, але й з ходою розвитку сучасної цивілізації, вже на початку формування такого напрямку філософських досліджень, як філософська антропологія. Це, насамперед, екзистенціалізм, власне філософська антропологія, що поділяється на філософсько-біологічну, культурно-філософську та філософсько-релегійну, персоналізм тощо. У другій половині XX ст. проблема людини стає невід'ємною часткою досліджень практично усіх філософських напрямків, зокрема і тих, що раніше виводили її за свої межі. Для сучасної філософської антропології (некласичної і, особливо, посткласичної орієнтації) властивим є різноманіття, навіть протилежність поглядів на проблему людини, відсутність єдності методологічних підходів до її осмислення, отже, і власне образів людини у філософії. Разом з тим має місце подолання жорсткого розмежування матеріалізму та ідеалізму, об'єктивістського і суб'єктивістського підходів.

Майже в кінці XX ст. філософія розвивається на ґрунті принципів взаємозбагачення, взаємодоповнення різних підходів і теорій людини. Тенденцію добре можна побачити на прикладі розвитку психоаналізу. В сучасних умовах його відродження зв'язано з прагненням поєднати психоаналітичну методологію дослідження людини з іншими методологічними підходами - екзистенційним, герменевтич-ним, феноменологічним, структуралістським тощо. Як наслідок сформувались концепції: психоаналітична, філософська антропологія (Людвіг Бінсвангер), екзистенційний психоаналіз (Еріх Фромм), психоаналітична герменевтика (Юрген Хабермас), структурний психоаналіз (Хан Лакан, Клод Леві-Стросс), синтетичні уявлення про людину, що грунтуються на поєднанні ідей психоаналізу з вченням Едмунда Гуссерля про життєвий світ та онтологією Мартіна Хайдеггера. Тут висвітлюється і коло ідей, що шляхом розвитку чи переосмислення зробили великий внесок у формування сучасного філософського бачення людини.

Ще одна особливість розвитку західної філософської антропології - прагнення відмовитись від усякого узагальненого визначення людини, що існувало аж до 70-х років XX ст. Це прагнення Отто Больнов охарактеризував як принцип відкритого питання, тобто відкритості до нового розуміння людини. Але розвиток філософської антропології показав, що така позиція обертається власною протилежністю - побудовою (свідомо чи несвідомо) одномірного абстрактного образу людини внаслідок абсолютизації одних її суттєвих характеристик та недооцінки інших. Це ускладнює дальшу розробку проблеми людини, перешкоджає виробленню теоретико-методологічних основ для формування комплексного підходу до її вивчення. Поєднання природничо-наукових, науково-технічних, гуманітарних знань на шляху дослідження людини неможливо без певних світоглядницьких узагальнень. Сама логіка розгортання антропологічної думки реабілітувала питання про природу та суть людини, поставила питання природи людини особливо гостро.

Дата добавления: 2015-05-22