Проблема творчості в історії розвитку філософської думки

Порівняно недавно виникла спеціальна наука, що досліджує закономірності творчої діяльності людини - евристика (від Ар-хімедової «еврики» — радісний вигук «я знайшов»). Що ж таке творчість? Творчість - процес людської діяльності, що створює якісно нові матеріальні та духовні цінності. Творчість - здатність, здібність людини, що виникає в процесі праці, створювати (на основі пізнання закономірностей об'єктивного світу) з наданого дійсністю матеріалу нову реальність, що задовольняє багатоманітність суспільних потреб. Види творчості визначаються характером творчої діяльності (творчість винахідника, організатора, наукова і художня творчість та ін.). Ідеалізм розглядає художню творчість як божественну одержимість (Платон), як синтез свідомого і несвідомого (Шеллінг), як животворне дихання несвідомого (Ернст Гартман), як містичну інтуїцію (Бергсон), як прояв інстинктів (Фрейд). Марксизм в процесі творчості сприймає участь всіх духовних сил людини, в тому числі відображення, а також здобута і вивчена практично майстерність необхідна для здійснення творчого задуму. Можливості для творчої діяльності залежать від суспільних відносин. Переборюючи відчуження праці та людських здібностей, існуючі в суспільстві, що базується на приватній власності, створює умови для розвитку всіх видів творчості і розвитку творчих здібностей у кожної людської особи.

Що ж цікавить філософію? Найзагальніше - світогляд творчої діяльності і проблеми гносеологічні й загальнометодологічні. Зокрема, філософія концентрує питання, зв'язані з поясненням пізнавального процесу: чи визнавати пізнання як процес пасивного копіювання дійсності, чи розглядати пізнання як процес активного відображення. А також питання, зв'язані з практичним ставленням людини до світу: чи є людина пасивним споглядачем подій, що відбуваються в її оточенні, або ж творцем, що цілеспрямовано змінює світ і створює нові об'єктивні умови.

Отже, предметом філософського дослідження є: по-перше, онтологія творчості, тобто її пояснення в межах того чи іншого філософського монізму; по-друге, соціологія творчості, що охоплює коло питань, зв'язаних з соціальним визначенням творчої діяльності та її зворотним впливом на розвиток творчості; по-третє, гносеологія творчості, що розглядає пізнавальні умови виникнення і проходження творчих актів, включає внесок суб'єкта в процес пізнання і картину світу, що формується на його основі.

В історії філософії по-різному визначались природа і суть творчості.

В античній філософії творчість зв'язувалась з сферою кінцевого, плинного і минулого буття, а не буття нескінченного і вічного. Творчість в поглядах античних мислителів виступає в двох формах: як дещо божественне - акт народження (творіння) космосу і як людське мистецтво, ремесло. Одна з характерних рис античної філософії полягає в тому, що всяка діяльність, зокрема і творча, за своїм онтологічним значенням розглядається як нижче споглядання (пізнання). Разом з тим уже в античній філософії існували й інші точки зору на творчість. Арістотель, який доводив, що час нескінченний, тим самим відкидав божественний акт творення. Своєрідну точку зору висловлював і Платон, який вважав, що творчість є проявом тієї повноти досконалості, яка є в божественному пізнанні.

У християнській філософії Середньовіччя в поглядах на творчість найрельєфніше виявляються дві взаємозв'язані тенденції. Перша тенденція зв'язана з розумінням Бога як особистості, яка творить світ не відповідно з якимось вічним зразком, а зовсім вільно. Творчість є виклик буття з небуття за посередництвом вольового акту божественної особистості (Августін). Друга тенденція в підході до визначення творчості зв'язана з античною традицією, зокрема, з точкою зору Платона. Так, творчість Фома Аквінський розглядає як добро в завершеності, як розум, що вічно спостерігає сам себе. Людська творчість у християнстві розглядалася, насамперед, як творчість історії. Художня і наукова творчість, навпаки, розглядалася, як дещо другорядне. У своїй творчості людина мовби постійно звернена до Бога і обмежена ним, тому в Середньовіччі ніколи не знали того пафосу творчості, що характерне Відродженню.

В епоху Відродження людина поступово звільняється від Бога і починає розглядати саму себе як творця. Творчість мислителі Відродження розглядають як художню творчість, як мистецтво в широкому розумінні, що в своїй глибині й суті розглядається як творче співпізнання. Це породило культ генія як носія творчого початку. З кінця XV ст. спостерігається тенденція розглядати історію як продукт людської творчості.

В XVII-XVIII стст. в поглядах на творчість знову появляються дві раніше існуючі тенденції. Так, Джордано Бруно і Бенедикт Спі-ноза відтворюють античне ставлення до творчості як до чогось менш істотного в порівнянні з пізнанням, що в кінцевому підсумку є спостерігання вічного Бога - природи.

Філософія, що формувалася під впливом ідей протестантизму (Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк), намагалася пояснювати творчість як вдалу, але випадкову комбінацію вже існуючих елементів, тобто як щось схоже на винахідництво. Розвиваючи цю ідею, Іммануїл Кант розглядає творчу діяльність як продуктивну здатність відображення, спрямовану на зміну вигляду Світу, а структуру творчості - як один з найважливіших моментів структури пізнання свідомості. Творчі здібності уявлення, за Кантом, є об'єднуючою ланкою між багатоманітністю чуттєвих сприймань і єдністю понять розуму, що врешті-решт, лежать в самій основі пізнання. Кантівське вчення про уявлення продовжено Фрідріхом Шеллінгом. Виходячи з того, що творча здібність уявлення є єдністю свідомої і несвідомої діяльності, Фрідріх Шеллінг говорив, що ті, хто найобдарованіший здібностями, - генії - творять ніби в стані натхнення, інтуїтивно, неусвідомлено, подібно тому, як творить природа. Різниця лише в тому, що такий процес проходить у людині і, отже, опосередкований її свободою. За Шеллінгом та іншими представниками німецької романтичної школи XVII-XIX стст., творчість, насамперед, творчість митця і філософа, - це найвища форма людської життєдіяльності. Тут людина зустрічається з Богом Абсолютним, тобто з Богом. Таке розуміння творчості відрізнялося від пояснення античної і Середньовічної філософії. Це дозволяло представникам німецької класичної філософії, особливо Георгію Гегелю, по-новому підійти до історії як сфери реалізації людської творчості, безвідносно до будь-якого трансцендентального сенсу.

В кінці XIX - на початку XX ст. найбільший інтерес становлять погляди прихильників філософії життя і екзистенціалізму. У філософії життя найбільш розгорнута концепція творчості дана французьким філософом Анрі Бергсоном. У творі «Творча еволюція» Анрі Бергсон розглядає творчість, життєвий запал як безперервне народження нового, складає суть життя. Та творчість розглядається переважно за аналогією з природно-біологічними процесами і через це протиставляється технічному раціоналізму. Творчість, стверджував Анрі Бергсон, це дещо об'єктивне, що звершується. У природі -у вигляді виникнення нових зразків і переживань. Діяльність інтелекту, за Бергсоном, не здатна створювати нове, а лише комбінує старе. Екзистенціалізм, навпаки, підкреслює духовно - особистісну природу творчості. Носієм творчого початку прихильники екзистенціалізму вважають особистість, пояснювану як екзистенцію, тобто як дещо ірраціональне, початок свободи, прорив природної необхідності і розумної доцільності, через яку «в світ проходить дещо». Саме екзистенція як вихід за межі природного і соціального, взагалі «поцейбічного» світу, вносить у світ те нове, що звично називається творчістю.

Австрійський лікар і психолог Зігмунд Фрейд і його прихильники відносять творчість в сферу несвідомого, гіпертрофують її неповторність, стоять на позиціях непізнання творчості і її несумісності з раціональним пізнанням. Талант, за Фрейдом, - це вроджене вміння сублімувати свої глибинні сенсуальні комплекси.

Деякі філософи і психологи намагаються ототожнювати геніальність з божевіллям. Так, Чезаре Ломброзо, італійський лікар - психіатр і антрополог ХІХ-ХХ стст., доводив, що геній - це ненормальна, хвора людина. Звичайні люди - звичайно не генії, але зате нормальні. Навіть фрейдисти, до яких намагався пристати Чезаре Ломброзо, вважали, що Чезаре Ломброзо опошляє і огрубляє погляди Зігмунда Фрейда на природу таланту. Уільям Моема, на противагу подібним твердженням, підкреслював, що геній - це нормальна людина, все інше - відхилення від норми.

Отже, спільним для філософії життя екзистенціалізму і фрейдизму в поясненні творчості є протиставлення творчості інтелектуальному і технічному моментам, визначення інтуїтивної або екстатичної природи творчості, а носіями творчого початку є органічно-дешевші процеси або екстатично-духовні акти, де індивідуальність розглядається як дещо цілісне, неподільне і неповторне. Сцієнтизм і близькі до сцієнтизму філософські школи, що продовжують традиції англійського емпіризму, в сфері творчої діяльності розглядають науку або в тій формі, як реалізується в сучасному виробництві, тобто як винахідництво, або у формі так званої чистої науки. У випадку реалізації творчості в сучасному виробництві творчість постає як інтелектуально виражена форма соціальної дійсності (прагматизм, інструменталізм). У випадку творчість як чиста наука основою наукового пізнання є не діяльність, а інтелектуальне пізнання. Культ генія тут поступається місцем культу мудреця.

Серед російських філософів помітний вклад в теорію творчості вніс Микола Бердяев, який розглядав творчість як фундаментальну характеристику людини, суть якої полягає у прирості, збільшенні, створенні нового, якого ще не було в світі. Представник релігійної філософії, Микола Бердяев, виділив три основні елементи творчості: перший - свобода, що існувала до Бога і виступає як потенціал новизни, другий - талант, хист, геній. Хист свій творець одержує від Бога і тому є «знаряддям божественної справи у світі». Третім елементом творчості, за Бердяєвим, виступає вже створений Світ, в якому творчість відбувається і з якого творчість черпає матеріал. Творчість є просвітлення буття. Через людину - творця природний і соціальний світ сходить до Бога. Творчість священна, відповідь людини на заклик Бога і зустріч з ним. Мета творчого запалу, стверджував Микола Бердяев, досягнення іншого життя, іншого світу, сходження в буття. Досягнення творчого акту - книга, картина чи правова установа. Вільна споконвічно творчість перестає бути творчістю в своїх продуктах в культурі, що подібно осадкам, випадає в світ і підморожується нормами, заборонами, законами, статусними положеннями тощо. Ця трагічна ситуація, говорив Микола Бердяев, ставить питання про сенс творчості. Основні ідеї філософії творчості Микола Бердяев виклав у творах «Сенс історії», «Про визначення людини» і особливо в спеціально присвяченому проблемі творчості творі «Сенс творчості. Досвід виправдання людини».

У розробці проблем творчості значний внесок залишили представники філософії України, насамперед філософ Григорій Сковорода та письменник Іван Франко. Відстоюючи безмежні можливості людського пізнання, силу людського розуму, самопізнання, Григорій Сковорода стверджував, що від природи в людині закладені великі творчі можливості і потрібно тільки створювати умови для їх розвитку. У вирішенні проблеми творчості Іван Франко зосереджував дослідження на питаннях психології відкриття, ролі свідомого і несвідомого у творчому процесі, асоціативної діяльності як творчості. В трактаті «Із секретів поетичної творчості» Іван Франко звертає увагу на роль суб'єктивного фактора в становленні творчого моменту.

Стислий аналіз історії розвитку теорії творчості показує, що на протязі всієї історії філософії, аж до XVII-XVIII стст., ця проблема вирішувалась переважно представниками ідеалізму. В працях філо-софів-ідеалістів є багатий і цікавий матеріал, що вимагає уважного ставлення і глибокого переосмислення. Разом з тим, в поглядах на природу і суть творчості практично всі представники ідеалістичної філософії відстоювали метафізичні позиції, що знайшло відображення в намаганні позбавити творчість об'єктивних, матеріальних основ, оскільки розглядали її як власність надприродного духу, світового розуму, або як властивість свідомості людини, відірвану від суспільних зв'язків.

Метафізично-матеріалістична філософія теж неоднозначно вирішувала і вирішує проблему творчості. Прихильники гілозоізму, наприклад, твердять що творчість притаманна живій і неживій природі. Отже, творчість, на їх думку, виникла не з виникненням людини і суспільства, а існувала ще до їх появи. Творчість людини розглядається лише як одна з ЇЇ форм. Природа дійсно творить, тобто виробляє, проте вести мову про творчість природи неправомірно. В природі йде процес розвитку, а не творчості, завжди передбачає буття і дії творця - суб'єкта творчої діяльності. Очевидно, певні передумови та форми творчості мають місце і у вищих тварин (елементи експерименту, вірогідного прогнозування), але своє специфічне відображення творчість знаходить лише у людини. Деякі представники метафізичного матеріалізму розглядають творчість як суто соціологічне і праксеологічне (діяльне) явище, вважають, що до творчості можна віднести лише таку діяльність, яка задовольняє потреби загальнолюдського розвитку, тобто економічну діяльність, соціальні революції тощо.

Існують і інші метафізичні точки зору на поняття творчість. Представники так званого споглядального матеріалізму (французькі матеріалісти XVIII ст., Людвіг Фейербах та інші) не визнавали предметну діяльність як об'єктивно-соціальну основу активності свідомості, розглядали свідомість як пасивне відображення буття, а не як таку суть, що активно впливає на матеріальне буття, породжує її через організацію людської діяльності. Природа розглядається як об'єкт, що не розвивається в часі, а тому не може перетворюватися людиною. Діалектико-матеріалістична філософія критично оцінює ідеалістичні точки зору, не відкидаючи їх раціональних сторін (хоча в недалекому минулому лише негативне ставлення), а також переборює крайнощі метафізично-матеріалістичного підходу.

Проявом активності матерії є розвиток, який можна вважати здібністю, подібною до творчості, що існує в самій основі матерії. Творчість відрізняється від форм розвитку, що властиві неорганічній матерії, як і психологічні форми відображення відрізняються від форм відображення в неживій природі. Творчість - вища і специфічна форма розвитку. Творчість, в принципі, може все те, що може розвиток в дотворчих формах. Активність особи, що виступає як спосіб розвитку самої особи як цілісної і універсальної людини, стає засобом своїх суттєвих сил. Здібність до творчості виникає як наслідок удосконалення форм відображення, тобто свідомість (пізнання) є основою і базою творчості. В свою чергу творчість виступає однією з головних функцій свідомості. В неорганічній природі об'єкт, що відображує, або не здійснює ніякого впливу на об'єкт відображення, або руйнує його, не приносить нічого принципово нового. Лише людська свідомість здатна, відображаючи предмет, створювати нове, що не мало місця в самій природі. Відображення, поступово розвиваючись, на вищій стадії, тобто на рівні людської свідомості, отримує якісно новий параметр - здібність до творчості. Творча активність стає атрибутом відображення, яке досягло рівня свідомої людської діяльності. Висхідним формам відображення на рівні окремого суб'єкта - відчуттю, сприйманню, уявленню - можна протиставити у відповідність форми творчої діяльності - уявлення, фантазію, інтуїцію. Отже, створення нового можливо лише на базі ідеального. Нове виступає як відображення ідеального. А це означає, що відображення і творчість, як різні поняття, тісно взаємозв'язані одне з одним. Виступаючи як протилежності, відображення і творчість не існують одне без одного, навпаки, взаємодоповнюють і проникають одне в одне. Відображення - це база, основа, фундамент творчості, а творча діяльність - це здатність людини удосконалювати свої здібності відображення.

По-друге. Об'єктивною основою творчості є необхідність пристосування людини у нескінченно різноманітному і мінливому світі, щоб забезпечити своє виживання і дальший розвиток. Принципово нові ситуації, що не мають аналогів у минулому, не можуть вирішуватися поза творчістю. А без їх вирішення суспільство не зможе мати майбутнього, не зможе досягти тих меж, які забезпечили б більш цивілізоване буття і досконаліші і ясні матеріальні і духовні умови життя людей. Або рух вперед, як результат творчості, або монотонне повторення одних і тих же форм, тобто застій, стагнація. Іншої альтернативи в історії бути не може. Творчі і механічні початки проходять через всі види людської діяльності. Межі між ними умовні та плинні. Таке «роздвоєння», наявність двох початків пояснюються діалектикою розвитку суспільного виробництва, що має постійну потребу у створенні нових цінностей і в збереженні репродукованих цінностей, зразків культури. Тому і людська діяльність є, з одного боку, відтворенням досягнутих результатів, а з другого, -зміна досягнутих результатів на більш високій основі. Творчість -це не самостійне утворення, що існує поряд з продуктивною і репродуктивною діяльністю, а внутрішньо суть властивість діяльності взагалі, що має прояв в її конкретних формах.

По-третє. Джерелом і рушійною силою творчості є суперечності між потребами людини і засобами (способами), які людина має, знаннями їх задовольняти. На такій основі складається проблемна ситуація, що вимагає свого вирішення. Вирішення суперечностей складає зміст творчості, а задоволення потреб - мету. Проявом основних суперечностей виступає суперечність або в пошуковому завданні, або між завданням та існуючими методами рішення, або між теорією і емпірією. Більшість відкриттів і винаходів - це результат подолання суперечностей. Специфічно людською формою активного ставлення до світу виступає діяльність. Отже, творчість є діяльність людини. Однак не всяка діяльність є творчою. Розрізняють два види діяльності - стереотипний і оригінальний. Очевидно, відповідь дає сама назва видів діяльності. Стереотипна діяльність передбачає копіювання, повторення існуючого, його тиражування. Тільки оригінальна діяльність завершується створенням суттєво нової речі. Це -класичний вид творчості. Але творчістю слід називати і оригінальну діяльність саму по собі, тобто і тоді, коли її наслідком є копія, повторення відомого. В такому випадку мова йде про творчість іншого виду, наслідком якого є створення і вживання у процесі діяльності нового знаряддя або нового способу, нової програми, методики діяльності. Отже, творчість завжди оригінальна, а види творчості тісно зв'язані одне з одним.

Головною ознакою в творчості є створення нового, що виводиться з такого атрибуту матерії, як саморозвиток з внутрішньо притаманною йому властивістю новостворення. Під новим у такому випадку розуміється не просто недавно створене, а саме постановка ще невідомого завдання, що не має готових правил вирішення, здобуття результатів, які ще не досяглися, тобто створення оригінальної ідеї або унікального матеріального предмета, оригінальних шляхів і методів вирішення наукової проблеми. Нове знання, одержане в процесі наукового дослідження, може стати новим в двох сенсах: нове знання може бути новим для вченого, який зробив те чи інше спостереження або відкриття, і новим для науки, відкриття нового факту, нового закону, створення нової теорії, нової науки тощо. Творчість історична: те, що сучасності є новим і, отже, надбанням творчості, потім стає об'єктом репродукції. Дійсна творчість в культурі, політиці, науці і виробництві визначається принциповою новизною одержаних результатів в масштабах їх історичної значимості.

По-четверте. Творчість - специфічна форма діяльності, що, насамперед, має справу з сферою можливого майбутнього, засновується на діалектиці реальних саморозвинених можливостей світу. Отже, творчість не є чисто довільний, авторитарний акт, що управляється якимось механізмом, як стверджують ідеалісти. На ній лежить відбиток матеріального: творчість визначається рядом умов матеріального характеру, що не виводяться з природи чистого розуму. Відповідаючи на це питання, тим самим вирішуємо проблему співвідношення свободи і необхідності в творчості. З точки зору філософського підходу, творчість і необхідність нерозривно взаємопов'язані і не можуть існувати одне без одного. Це діалектичні протилежності, що характеризують ступінь оволодіння людиною природним і соціальним середовищем. Творчість - це об'єктивний, визначений процес, що включається в ланцюг об'єктивної необхідності. Соціальна визначеність творчості особи, ступінь її свободи характеризуються, по-перше, соціально-економічними факторами, насамперед, рівнем розвитку продуктивних сил і характером виробничих відносин, що або сприяють, або утруднюють створення сприятливих умов для творчості; по-друге, політичними факторами, рівнем демократизму у суспільстві; по-третє, рівнем розвитку науки і станом духовності суспільства і взагалі духом епохи. Всі філософські концепції не відкидають і того факту, що творчість суб'єкта в духовній сфері може проходити і поза безпосереднім його зв'язком з матеріальною дійсністю. Отже, визначення мети, постановка завдань і застосування методів їх вирішення визначаються сукупністю об'єктивних факторів, що накладають обмеження на їх вирішення, зумовлюють структуру творчості, впливають на натхнення, стимулюють або гальмують творчість. Це - зовнішня визначеність. Але є внутрішньо особистісна визначеність. Рівень і характер творчості багато в чому залежить від здібностей, знань, досвіду, інтересів, настанов суб'єкта. Хоча і ці якості психіки складаються під впливом трудової діяльності і соціальних умов, все ж від них залежить ступінь залучення особи в творчу діяльність.

Наукова творчість потребує справжньої свободи своїх творців. Бути вільним у сфері творчості - це творити без перешкод, за законами наукового пізнання, суворо дотримуючись вимог законів. Не може, наприклад, бути справжньої свободи наукової творчості, якщо не будуть рішуче подолані всілякі прояви кон'юнктури і, в зв'язку з цим, впадання в ті чи інші крайнощі з питань природничих, технічних і суспільних наук.

Принципова новизна - головна ознака творчості, але її не досить, щоб одержати цілісне уявлення про суть творчості. Не менш важливою ознакою творчості є цінність, корисність нового. Визначення корисності нового - справа важка з ряду причин. По-перше, нове народжується у боротьбі, не завжди відразу одержує визнання сучасників, оскільки свою цінність не завжди виявляє наочно і вочевидь. Здатність побачити і підтримати нове - одна,із найважливіших якостей керівника будь-якого рангу і професії. По-друге, цінність і корисність нового нерідко визначаються як соціально-класові. Тому-то одні відкидають нове, вважають його неприйнятним, інші, навпаки, вважають його цінним і потрібним. Класовий підхід до визначення цінності результатів творчості нерідко завдає серйозної шкоди розвитку науки, давить, заглушає творчий потенціал людини. Так, в 50-х роках кібернетика не визнавалася як досягнення наукової творчості. У філософському словнику говорилось, що кібернетика - реакційна лженаука, що виникла в США після другої світової війни і одержала широке розповсюдження і в інших країнах, форма сучасного механіцизму. Ця механістична метафізична лженаука відмінно уживається з ідеалізмом у філософії, психології, соціології. Такі причини ставали нерідко нехтуванням творчою діяльністю, яка не завжди визнавалася прогресивною. Нерідко зустрічались з хибними, а то й реакційними політичними, філософськими, релігійними та іншими концепціями, що за суттю є результатом творчої діяльності. Негативною є і кримінальна творчість, її відповідні органи держави мають вивчати з метою підвищення ефективності боротьби із злочинною діяльністю.

Свідомість людини має творчий характер. Основними компонентами творчого характеру свідомості є можливість створення Людиною у своїй голові таких образів, які, «матеріалізувавшись за допомогою практики, не мають аналога в об'єктивній дійсності (створення нових видів речовин, сплавів, видів рослин і тварин, ліків, препаратів, нових технічних споруд, приладів, зброї тощо); можливість людської свідомості дати відносно вірну картину тих подій, що відбуваються в майбутньому (наукове прогнозування); висунення ідей, для яких ще не визріли об'єктивні умови і передумови. Це здатність і здібність свідомості Людини до відчуження у формі ілюзії та у формі ідеологічних побудов, що не відповідають дійсності і реальному ходу речей; здібність свідомості Людини до постійного розвитку і збагачення, до творчої переробки відображеного, постійного нагромадження все нових знань.

Матеріалістична філософія завжди розглядала людину як суб'єкт, відкидала релігійні та ідеалістичні аспекти визначення суті людини. Творчість є формою буття людини і спрямована на її розвиток і самоудосконалення. Це її родова суть. Виникає питання. Чи доступна творчість для кожної людини, у якої нормальна психіка? Однозначної відповіді немає. Традиційно, особливо на рівні буденної свідомості, прийнято вважати, що творчість - це справа небагатьох вибраних, яких спонукають до творчості сили спадкоємності, природний талант, божественна іскра або крайньою мірою творчі здібності. Справа ж переважної більшості, що обділена талантом - діяти за традиціями, зразками, стандартами, інструкціями тощо. Сучасна філософія виходить з того, що творча активність - це визначальна риса людської свідомості, одна з основних її функцій. Однак у різних людей ступінь новизни і цінності результату творчості далеко не однакові. Це залежить від внутрішньої активності, ступеня соціалізації і характеру діяльності особи, від того, чи повністю володіє людина необхідними для творчості якостями. Справа в тому, що інтелект окремої людини, як і механізм мислення різних людей, -єдиний, але різна підготовка, форми мислення, здібності до вирішення тих чи інших завдань тощо.

Умовно розрізняють: людей з переважно творчим складом розуму, які можуть запропонувати вирішення конкретної проблеми; те-оретиків-систематологів, що володіють здібностями до ретельного дослідження, намагаються дійти до сутності питання; експериментаторів, здібних помітити в масі незначних неістотних явищ основоположну тенденцію, провідну закономірність; людей з переважно критичним складом розуму, що сумніваються в усьому, але мало здатних дати позитивне рішення проблеми; ерудитів з енциклопедичними знаннями, однак не здібних і нездатних до їх творчого використання. Такі форми мислення можуть бути притаманні людині будь-якої професії, але вкрай необхідні людям так званої творчої праці - вченим, винахідникам, письменникам, художникам, скульпторам. Вчених, у яких поєднуються усі якості до творчості вочевидь небагато. Для більшості з них наявні одна або декілька якостей. Критичність розуму здебільшого сполучається з творчим внеском. Систематолог частіше за все ерудит та експериментатор. Тому в наукових колективах повинно бути оптимальне поєднання людей з різними якісними характеристиками.

Суб'єктами творчості можуть виступати не лише особи, але й різні спільності людей, клас, нація, суспільство. Продуктом творчості є все середовище, що оточує людину, тобто друга природа у всій її багатоманітності. В протилежність ідеалізму, діалектико-матеріаліс-тична філософія стверджує, що в процесі творчості нові продукти (речі) створюються не з нічого, не із свідомості, а єдино можливим шляхом — за допомогою свідомості, шляхом перетворення речей, що існують в об'єктивному світі (або їх образів), шляхом зміни їх форм,

станів, структур, відносин, шляхом комбінування в новій системі елементів, що належали раніше іншим системам, або інакше поєднаних елементів тієї ж системи. Фактично всі об'єкти природи, що оточують людину, є різні комбінації приблизно ста хімічних елементів. Руйнування старих систем і створення з їх елементів нових систем, комбінування є фундаментальним моментом творчості, її змістом. В принципі, людина може зробити не лише будь-яку природну річ, але й нескінченну кількість речей, що не існують в природному світі і не можуть виникнути. Отже, творчість - результат діяльності голови, тобто свідомості (насамперед мислення) і рук, а базою творчості виступають знання і досвід, набуті людиною в процесі пізнання і практичної діяльності.

Аналіз сучасної концепції природи і суті творчості дозволяє визначити, що творчість - це найвища форма активності свідомості людини. Спрямовує її діяльність на створення якісно нових матеріальних і духовних цінностей. Філософ Олександр Спіркін дає розгорнуте визначення: творчість - є така духовно-практична діяльність, підсумком якої є створення оригінальних, неповторних, культурних соціально значимих цінностей встановлення нових фактів, відкриття нових властивостей і закономірностей, а також методів дослідження і перетворення світу. Досліджуючи проблему свідомості і творчості людини, філософ Борис Новіков визначає творчість як активну взаємодію суб'єкта з об'єктом, в процесі якої суб'єкт цілеспрямовано змінює навколишній світ, створює нове, соціально значиме у відповідності з вимогами об'єктивних закономірностей. Ряд філософів (Петро Алексеев, Олександр Панін та ін.) визначають творчість як процес людської діяльності, де створюються якісно нові матеріальні і духовні цінності. Є й інші визначення, але здебільшого відмічаються дві основні ознаки творчості - принципова новизна і ціннісний характер створеного.

Дата добавления: 2015-05-22