Становлення сучасної філософської концепції розвитку

Сучасні теорії Всесвіту

Сучасна наука стверджує принципово нове бачення природного та соціального світу та нове розуміння процесів розвитку, нове бачення природного та соціального світу - порівняно з тим переважним способом бачення, що панував протягом попередніх століть в класичній науці - науці Ньютона та Лапласа. Картина світу, яку малює класичний розум - це світ, що жорстко зв'язаний причинними зв'язками. До того ж ці зв'язки мають лінійний характер, а наслідок, якщо і не тотожний причині, то щонайменше пропорційний їй. За причинним ланцюгом хід розвитку може бути розрахований необмежено в минуле та майбутнє. Процеси, що відбуваються у світі, уявлялись як зворотні в часі, передбачувані на необмежено великі проміжки часу; випадковість виключалась як щось зовнішнє та несуттєве; еволюція розглядалась як процес, що не має відхилень, повернень, побічних ліній. Картина світу класичної науки виглядає з сучасної точки зору, як дотепно зауважує відомий бельгійський вчений Ілля Пригожий, майже «як карикатура на еволюцію». Адже люди живуть в принципово нестаціонарному універ-сумі. Це, на думку відомого англійського астрофізика Джона Джинса, «чудовий, приголомшуючий і дивовижний Всесвіт». В картині. дивовижного Всесвіту нерозривно зв'язані три поняття: випадковість, незворотність, унікальність. Чудовою особливістю об'єктів, що розглядаються сучасною наукою, пише Ілля Пригожий, є те, що люди переходять від рівноважних умов до унікального та специфічного.

Характерною рисою сучасного природознавства є формування концепції глобального еволюціонізму як системи уявлень про всезагальний процес розвитку природи в різноманітних його конкретноісторичних формах. Наука другої половини XX ст. ліквідувала протиставлення біології і фізики в розумінні еволюції. Стало зрозуміло, що процес становлення, ускладнення організації притаманний не тільки біологічним системам, але й системам неорганічної природи (концепція еволюції Всесвіту Фрідмана та Хаббла, нерівноважна термодинаміка у Іллі Пригожина, синергетика, ідея самоорганізації в кібернетиці та теорії інформації Вінера та Ешбі). Еволюція притаманна не тільки макроскопічним тілам, але й світу елементарних часток, всім типам фізичних взаємодій. Якщо раніше вважали, що Всесвіт як ціле не може розвиватися, є стаціонарним, то в XX ст. виникла теорія Всесвіту, що розширюється. За теорією «великого об'єднання», на початковій стадії еволюції Всесвіту фізична реальність зазнала особливих фазових переходів, що зв'язані зі спонтанним порушенням симетрії вакууму, в результаті чого єдина фізична взаємодія «розщепилася» на її сучасні модифікації - електромагнітну, сильну та слабку. Ідея розвитку не тільки проникає в усі сфери природних явищ, але й набуває глобального космічного значення: межі застосування ідеї розширились від мікросвіту до Метагалактики. Такий факт знайшов своє втілення у формуванні нового наукового напрямку, що вивчає механізми самочинного (спонтанного) виникнення упорядкованих структур у відкритих нелінійних системах - синергетики.

Синергетика відкриває незвичайні сторони світу: нестабільність та режими з загостренням (режими гіперболічного росту, коли характерні величини багатократно виростають, аж до безкінечності за кінцевий проміжок часу), нелінійність та відкритість (різноманітні варіанти майбутнього), все зростаючу складність формоутворень та способів їх об'єднання в цілісності, що еволюціонують (закони коеволюції). Синергетика дає можливість ширше поглянути на процеси розвитку і глобальної еволюції та розробити основні принципи сучасної концепції самоорганізації. До створення синергетичної концепції самоорганізації не існувало загальної системи дослідження, на основі якої можна б проаналізувати та звести в єдине ціле різноманітні результати, що одержані в астрономії та космології, фізиці та хімії, біофізиці та біохімії, генетиці та молекулярній біології, геології та екології. На основі досліджень нині формується новий погляд на світ. Універсум розглядається як складноорганізований, відкритий, є не усталеним, а тим, що знаходиться в становленні; не є просто існуючим, а безперервно виникаючим світом. Поняття буття та становлення об'єднуються в єдину понятійну систему. Ідея еволюції органічно входить не тільки в науки про живе, але й в фізику, в космологію. Сучасна наука остаточно розбиває міф про жорстко визначений та стабільний Всесвіт. «Світ більш не здається музеєм» (Ілля Пригожий), а розглядається як процес, як послідовність деструктивних та креативних процесів, в яких важливу роль відіграють не тільки визначені, а й стохастичні процеси. Світ, наповнений несподіваними поворотами, що зв'язані з вибором шляхів дальшого розвитку. Філософи починають бачити нові взаємозв'язки, і Всесвіт, в світлі нових знань та нового досвіду, є системою, що еволюціонує як єдине ціле. Всесвіт - це не механізм, що одного разу заведений Зовнішнім Спостерігачем(Розумом), доля якого визначена раз і назавжди, а система, що безперервно розвивається та самоорганізується.

Значення відкриття певних закономірностей процесів самоорганізації та реорганізації складних систем синергетикою полягає в тому, що радикально змінилось розуміння стосунків між гармонією та хаосом, упорядкованістю та безладдям, інформацією та ентропією: виявилось, що хаос не є абсолютною антитезою гармонії і результатом руйнівних сил, результатом нездоланного росту ентропії, як це здавалося раніше, а перехідним станом від одного рівня упорядкованості до іншого, більш високого типу гармонії. Такий висновок, одержаний при вивченні термодинамічних систем, відразу ж розповсюджений фундаторами синергетики — Іллею Пригожиним, Гансом Хакеном, Сергієм Кур-дюмовим - на соціокультурні процеси. Таке широке застосування принципів та закономірностей синергетики ставить питання про необхідність їх філософського осмислення та обґрунтування. Вирішуючи цю проблему, філософія може і повинна подолати агностицизм та зв'язаний з ним фрагментаризм філософського дискурсу, що склався в першій половині XX ст., та повернутися до побудови цілісної, системної картини світу та розкриття місця і ролі людини в світі. Все це сприяє уточненню та конкретизації філософських категорій: структура і система, порядок (лад) та хаос (безладдя), усталеність та неусталеність, простота та складність, що використовуються при характеристиці процесів розвитку. Виникає необхідність перегляду змісту категорій час (в контексті нового розуміння незворотності часу та нового тлумачення співвідношення між майбутнім та сучасним станами нелінійною середовища), простір (зміст такої категорії розширюється за рахунок порушення традиційного розуміння просторової симетрії), необхідність та випадковість, детермінізм (визначення) тощо. Та й сам розвиток у світлі досягнень сучасної науки уявляється інакше.

Формуються передумови для розробки сучасної філософської системи розуміння процесів розвитку, яке б включало такі їх сторони, які не може пояснити класична діалектика. Серед найважливіших - нелінійність та багатоваріантність (альтернативність), стохастичність та непередбачуваність процесу розвитку, конструктивна роль хаосу (безладдя) та випадковості в виникненні нового.

Сучасна наука свідчить про те, що еволюційні зміни у складних відкритих системах недостатньо тлумачити як невпинну еволюцію в одному напрямку. Сучасна наука вказує на безнадійну застарілість дихотомії прогресистів та реставраторів у розумінні процесів розвитку, оскільки обидві ці позиції ґрунтуються на некоректних в науковому сенсі лапласівських уявленнях лінійної залежності причини та наслідку, минулого та майбутнього. В дійсності, навіть якщо відтворюємо причину, то не завжди можемо відтворити наслідок, тому що в світі стохастичних процесів однозначна лінія зв'язку між ними відсутня.

В межах сучасної наукової картини світу стверджується уявлення, що в розвитку складноорганізованих систем існує два рівня їх еволюції. Для одного з них характерна усталеність, лінійність та передбачуваність, для іншого - неусталеність та нелінійність. Поведінка системи на такому етапі - етапі неусталеності та нелінійності, як правило, описується нелінійними рівняннями (рівняннями, що мають наукові величини в ступенях більших одиниці або коефіцієнти, які залежать від середовища та можуть мати якісно різні рішення). Звідси випливає фізичний сенс нелінійності - множині рішень нелінійного рівняння відповідає множина шляхів еволюції системи, що описується нелінійними рівняннями. Тому однією із центральних для сучасної концепції самоорганізації є ідея про поле шляхів розвитку — потенційно існуючому спектрі структур, які можуть виникнути в процесі змін систем, що самоорганізуються. Тобто відкрита нелінійна система в стані неусталеності є носієм багатоманіття пізніх форм майбутньої організації. До того ж на нелінійному середовищі можливий не будь-який набір шляхів майбутньої еволюції, а лише певний їх спектр. Останні описують ідеальні форми реально можливих утворень і є аттракторами (відносно стабільний стан системи, що притягує всю різноманітність її траєкторій), до яких тільки й може еволюціювати система. Якщо система потрапляє в конус аттрактора, то неодмінно еволюціонує до відносно усталеного стану. Те, які структури можуть виникнути в стані неста-ленності в системі, визначається виключно внутрішніми властивостями системи, а не параметрами зовнішнього впливу. Посилення стану нес-таленності та нелінійності приводить до збільшення способів об'єднання простих структур у складні, і, як наслідок, до можливості побудови складніших формоутворень, організацій і структур.

В світоглядному розумінні ідея нелінійності може бути експлікована через усвідомлення відсутності жорсткої визначеності розвитку, відсутності єдиного еволюційного шляху та ствердження ідеї багатоварі-антності, альтернативності шляхів еволюції. Ідея багатоваріантності процесів розвитку органічно зв'язана з проблемою вибору того чи іншого шляху розвитку із спектру можливих альтернатив. У світі панують принципи відбору, що виділяють із безмежної множини можливих, віртуальних станів якусь множину тих, що можуть бути реалізованими. Ці принципи відбору допускають існування таких бі-фуркаційних станів (точок розгалуження), з яких навіть при відсутності стохастичних факторів матеріальний об'єкт може перейти в множину нових станів. В такому випадку нелінійна система не жорстко дотримується приписаних їй шляхів, а нібито «блукає по полі можливого», актуалізує, виводить на поверхню лише один із можливих шляхів, до того ж кожного разу випадково, тобто в реальній картині'буття присутня випадковість, нестабільність. Сучасна наука, отже, знову відкриває випадковість як важливий і необхідний елемент світу.

Слід звернути увагу на два типи випадковостей. Перший тип - це випадковості, що багаті можливостями і дають початок спрямованій еволюції системних об'єктів, що лежать біля джерел процесів розвитку, виникнення нового в реальності. В такому випадку необхідність народжується із випадковості, на її основі, виступає як наслідок, результат первісної (початкової) гри випадку. Такий тип випадковостей характеризує розвиток як появу-раптовість в найбільш критично-революційні періоди, якісно-переломні моменти, поворотні пункти розвитку. Другий тип складають випадковості, що оповивають, супроводять будь-який спрямований процес змін, коли спрямованість уже сформувалась і виявилася. Це випадковості, що доповнюють необхідність і є формою її прояву, тобто такі, що розглядаються нібито в традиційному розумінні. Та синергетика вносить новий аспект, який виходить за межі класичних традицій в розуміння другого типу випадковостей. Якщо випадковість першого типу породжує необхідність, то випадковість другого типу додає елемент невизначеності і тим самим сприяє самоутворенню необхідності, структури в конкретному її вигляді.

Дослідження в межах синергетики свідчить про те, що саме випадковість визначає можливі блукання по полю можливих шляхів розвитку: яку із можливих структур вибере система, по якому шляху піде її дальший розвиток чи навіть відбудеться її розпад - все це залежить від випадкових факторів і передбачити наперед неможливо. Чим складніша система, тим більше існує різноманітних типів флуктуацій, що можуть загрожувати її стабільності. Але в складних системах існують багатоманітні типи зв'язків між різними частинами систем. Від наслідків конкуренції між стабільністю, що забезпечується зв'язком, та нестабільністю через флуктуації, залежить поріг стабільності системи. Система, переходячи через поріг стабільності, потрапляє в критичний стан, який називають точкою біфуркації (точкою розгалуження). Саме в такій точці система стає нестабільною стосовно флуктуацій і може перейти до нової сфери стабільності, тобто до формування нового стану. Система нібито коливається перед вибором одного з кількох шляхів розвитку. У відкритих нелінійних середовищах (а саме такі системи є найбільш типовими в світі, в якому живемо) мале діяння, флуктуація, випадковість можуть призводити до значних наслідків. Малі флуктуації, замість того щоб затухати, можуть підсилюватись, і система еволюціонуватиме в напрямку «спонтанної організації», тобто невелика флуктуація може служити початком еволюції в принципово новому напрямку, що різко змінює всю поведінку макроскопічної системи. Та стосовно таких станів можливо робити деякі передбачення, тому що, не зважаючи на непередбачуваність флуктуацій (випадкових незначних змін початкових умов), набір можливих траєкторій - шляхів еволюції системи - обмежений (наприклад, по-годні умови, що можна спостерігати в певному сезоні в певному регіоні). Випадкові флуктуації непередбаченим чином змінюють траєкторію систем, хоча самі траєкторії мають тяжіння до певних типів - аттракто-рів - внаслідок чого переводять систему, нестабільну стосовно початкових умов, в новий стабільний стан. Ілля Пригожий виражає це словами - із флуктуацій, шумів народжується новий порядок.

Для того, щоб випадковість змогла «прорватися» на макрорівень, необхідно особливий стан нелінійної системи, середовища. Такий стан називають несталістю. Тільки системи у стані несталості здатні спонтанно організовувати себе і розвиватися. Для стабільних стаціонарних структур мале збурення «звалюється» на те ж саме рішення, на ту ж саму структуру, відбувається неперервна еволюція в одному напрямку, що не сприяє виникненню нового. Стабільність і рівновага - це, так би мовити, глухі кути еволюції. Це особливо наочно видно на прикладі розвитку системи наукових знань в межах певної історичної системи поглядів, розвитку суспільства в межах певної політичної моделі тощо. Для західної цивілізації - це модель ліберальної демократії. Розвиток у межах такої моделі (лінійність політичного часу) дозволила Заходу дуже швидко розвинути свій культурний потенціал, але й так само швидко і вичерпати його. Уже чуються голоси про те, що настав «кінець історії», ліберальній демократії нема альтернативи. Навіть такий відвертий апологет західної цивілізації як, Френсіс Фукуяма, скаржиться на нудьгу. Боротьба за визнання, готовність піддавати життя ризику заради чистої абстрактної мети, ідеологічна боротьба, що потребує відваги, багатої уяви та ідеалізму, за словами Фукуями, замінились економічним розрахунком, безкінечними технічними проблемами, турботами про екологію та задоволенням вишуканих попитів споживача. В постісторичний період, вважає Фукуяма, нема ні мистецтва, ні філософії; є лише музей людської історії, який турботливо оберігається. Фукуяма переживає суперечливі почуття до цивілізації, створеної в Європі після 1945 p., з її північноатлантичним та азіатським розгалуженнями, визнаючи неминучість постісторичного світу. Можливо саме ця перспектива багатовічної нудьги змусить історію взяти ще один, новий старт — висловлює надію Фукуяма. У стані несталості або поблизу біфуркацій (точок розгалуження) незначне випадкове збурення може привести до нового, принципово іншого стану, зумовити, яка з спектру можливих стосовно усталених структур виникне в даний момент. Класичний приклад - метеорологічні ситуації. Недаремно тут говорять про «ефект метелика», змах крила якого може призвести до непередбачува-них і досить значних наслідків. Або, наприклад, в ситуації соціальної напруги в суспільстві - гниле м'ясо в борщі може призвести до революції; в умовах, коли ідеї «носяться в повітрі» - відкриття обов'язково хтось робить, але хто саме, залежить від випадку тощо.

Отже, в розвитку та еволюції різноманітних систем суттєву роль відіграє не порядок і стабільність, рівновага, а нестабільність і нерівно-вага. В особливих точках біфуркації флуктуації досягають такої сили, що організація системи не витримує і руйнується, і принципово не можна передбачити - чи стане стан системи хаотичним, чи зможе перейти на новий, більш високий та диференційований рівень упорядкування. Виявляється, що хаос - це не завжди зло, яке треба ліквідовувати, або якась прикра неприємність. Синергетика обґрунтовує думку, що хаос, нестабільність, випадковості необхідні для народження нового: хаос є конструктивним початком, джерелом, передумовою і основою для процесу розвитку. Слід зазначити, що в таких випадках хаос є подвійна, амбівалентна природа, виступає як дволикий Янус. Хаос є руйнівним -складні системи в різних станах можуть бути чутливі до малих хаотичних флуктуацій на мікрорівні. І тоді хаос є конструктивним, творчим. Сам хаос може бути захистом від хаосу: механізмом виведення на струк-тури-аттрактори еволюції, механізмом узгодження темпів еволюції при об'єднанні простих структур у складні, а також механізмом переключення (зміни різних режимів розвитку системи). Хаос є конструктивним, завдячуючи своїй руївнівності, і руївний на основі конструктивності. Руйнуючи, хаос будує, а будуючи, приводить до розрухи.

Розвиток здійснюється через випадковість вибору шляху в момент біфуркації (точки розгалуження), а сама випадковість (така вже по своїй природі) не повторюється знову. В точці біфуркації випадковість підштовхує систему на новий шлях розвитку, а після того, як один з багатьох варіантів вибраний, знову вступає в силу однозначний детермінізм. І так до наступної точки біфуркації. Біфуркаційні переходи - це явища типово швидкої, докорінної перебудови характеру розвитку системи. Чим складніша система, тим більше в ній виникає біфуркаційних переходів. Стохастичність світу разом з існуванням біфуркаційних механізмів визначають непередбачуваність еволюції та її незворотність. А отже, і незворотність часу. В розвитку та самоорганізації системи випадковість і необхідність взаємодоповнюють один одного. Майбутнє при такому підході перестає бути даним, а не закладене в сучасності. Майбутнє наперед визначене лише частково - присутністю структур-аттракторів. Але майбутнє відкрите — що саме структура із спектру можливих виникне в момент нестабільності, визначається випадковістю, флуктуаціями, хаосом на мікрорівні. Крім того, в процесі еволюції змінюються й самі відкриті системи, а отже, модифікується і спектр можливих структур. Це означає кінець класичного ідеалу всезнання. Світ процесів, в якому живемо і який є частиною, не може більш відкидатись як видимість або ілюзія, що визначається обмеженим способом спостереження. Нелінійність означає можливість несподіваних, так званих емерджентних змін напрямів руху, процесів розвитку. Наявність поля шляхів розвитку в самоорганізованих системах та випадковий вибір одного з них, в стані несталості ілюструє особливий тип визначення. І якщо в момент несталості переважає стохастична поведінка системи і вибір шляху розвитку передбачити неможливо, то новий порядок з відповідною усталеною структурою, який змінює стару несталість, характеризується повністю визначальною поведінкою. Важливо підкреслити, що несталість не замінює і не відміняє, а видозмінює її. Отже, синергетика обґрунтовує ідею стосовно того, що розвиток здійснюється через несталість, через біфуркації, через випадковість і об'єктивує стохастичну поведінку певного типу систем - відкритих, складнооргані-зованих, систем, що саморозвиваються. їх поведінка непередбачувана зовсім не тому, що людина не має засобів простежити та прорахувати їх траєкторії, а тому, що світ так влаштований.

Отже, в межах сучасної картини світу формуються передумови для усвідомлення того, що передбачення віддаленого майбутнього принципово неможливе. Звичайно, можлива екстраполяція наявних знань за межі власного бачення та будування здогадів стосовно того, яким міг би бути механізм, який керує динамікою універсуму. Та не можна забувати, що хоча в принципі й можливо знати початкові умови в безмежної кількості точок, що репрезентують універсум, майбутнє залишається непередбачуваним. До того ж не слід забувати, що хоча в принципі й можемо знати початкові умови з безмежної кількості точок, майбутнє все ж залишається принципово непередбачуваним. До того ж на основі всіх відомих законів, як вважає відомий спеціаліст в галузі дослідження глобальних еволюційних процесів Микола Моисеев, можемо передбачувати тільки «заборонені» стани - ті стани, що система ні за яких біфуркаціях не зможе прийняти. А ось який із різноманітної множини можливих і незаборонених станів вибере система - це передбачити неможливо. Неможливо принципово. Оскільки в навколишньому середовищі все і завжди підвладне дії випадковостей та невизначеностей, то навіть у випадку процесів дарвінівського типу не можна говорити про повну визначеність. Є можливість лише бачити тенденції, якщо завгодно, «канали еволюції». Це справедливо і для турбулентного потоку рідини або газу, і для «вибухового» видоутворення, і для соціально-економічних та духовних змін в кризисні моменти.

З другого боку, взаємодія людини з саморозвиваючими системами, для яких характерні синергетичні ефекти, принципова відкритість та незворотність процесів проходить так, що сама людська дія не є чимсь зовнішнім, а нібито включається в систему, видозмінюючи кожного разу поле її можливих станів. Дійсно, пізнавши дещо, людина починає діяти вже по-іншому, з врахуванням отриманих знань. Значить, і історія починає йти інакше. Включаючись у взаємодію, людина вже має справу не з жорсткими предметами та властивостями, а з своєрідними «сузір'ями можливостей». Перед нею в процесі діяльності кожного разу виникає проблема вибору деякої лінії розвитку із множини шляхів еволюції системи. До того ж якщо сам вибір незворотний і частіше не може бути однозначно прорахований, то в діяльності систем, що само-розвиваються, особливо в їх практичному, техніко-технологічному опануванні, важливу роль починає відігравати знання заборон на деякі стратегії взаємодії, які потенційно мають катастрофічні наслідки. Сучасність характеризується прискореним ростом могутності цивілізації і її здатності впливати на процеси, які проходять в природних умовах. Діяльність людей небезпечно перебудовує зміст історії, еволюційний процес біосфери. На людину насувається відповідальність за вибір того чи іншого шляху розвитку. Не випадково відомий політолог Володимир Панарін вважає, що вчені мають застерегти будь-якого реформатора від необмежених маніпуляцій з соціальними об'єктами в ім'я спрощено зрозумілої ефективності, безтурботного застосування сильних соціальних технологій. Соціальна система, мабуть як і Всесвіт, тримається «на вістрі», для її стану характерна особлива крихкість. Якщо раніше реформаторство ґрунтувалося на тому, щоб відділити магістраль прогресу — генеральної лінії суспільної еволюції — від малозначущих випадковостей, то в постнекласичній науці у випадковості зовсім інший статус: переноситься в серцевину будь-якого процесу, робить його нелінійним, неоднозначним, непередбаченим.

Важливо усвідомити, що складноорганізованим системам неможливо нав'язати шляхи їх розвитку. Необхідно лише зрозуміти, як сприяти їх власним тенденціям розвитку, як виводити системи на оптимальні шляхи. Головна проблема полягає в тому, як керувати, як з допомогою малого резонансного впливу підштовхнути систему на один з власних та сприятливих для суб'єкта шлях розвитку, як забезпечити самокеруючий та самопідтримуючий розвиток. Проблема полягає і в тому, як подолати хаос, не долаючи його, а роблячи творчим, перетворюючи його в поле, що породжує іскри інновацій. Виявляється, головне - не сила, а правильна топологічна конфігурація, архітектура дії на складну систему.

Дивовижно, що ця властивість складної організації була вгадана ще тисячоліття тому родоначальником даосизму Лао-цзи і виражена в парадоксальній формі: більш слабке перемагає більш сильне, м'яке перемагає тверде, тихе перемагає голосне тощо. Досліджуючи межі передбачуваності для коротких та довготривалих просторово-часових проміжків, знаючи механізми самоорганізації систем, можливі тенденції їх розвитку, можна ввести в середовище відповідну флуктуацію, якщо так можна сказати, «вколоти» середовище в необхідних місцях і тим самим направити їх рух, але направити, знову ж таки, не куди завгодно, а відповідно з потенційними можливостями самої системи. Не суб'єкт дає рецепти та керує нелінійною ситуацією, навпаки, сама нелінійна ситуація - чи то природна, чи ситуація спілкування з іншими людьми, чи з самим собою, розв'язується певним чином, і будує сам суб'єкт. Нелінійне, творче ставлення до світу означає відкриття можливості зробити себе витвореним.

Свобода вибору є, але сам вибір обмежений можливостями об'єкта, тому що об'єкт не є пасивним, інертним матеріалом, а має власну свободу. Таке розуміння процесів розвитку кладе кінець потугам на абсолютний контроль за будь-якою сферою реальності, кладе кінець будь-яким можливим мріям про абсолютно контрольоване суспільство. Людина найменшою мірою має право розглядатися як сторонній спостерігач, і поняття «суспільних законів» набуває нового змісту та нової об'єктивності. Стає очевидним, що ідея про можливість планового розвитку суспільства - помилкова ідея, що здатна викликати трагічні наслідки. Будь-яка вимушена уніфікація виробничих та соціальних відносин, релігійного життя, національних традицій означатиме намагання капітана повернути свій корабель проти течії і приречена на невдачу, вестиме до застою та деградації суспільства. Тому-то так небезпечна будь-яка «соціальна інженерія» - не менш небезпечна ніж застосування до людини генної інженерії. Але й без втручання Розуму, без його спрямовуючого начала людство чекає деградація та виродження. Важливо зрозуміти закони сумісного життя природи і людства, їх коеволюції. Тільки тонка настройка «стратегії природи» та «стратегії розуму» здатна забезпечити суспільству майбутнє, звужує основу для позиції песимізму есхатологічного напрямку. Зміцнюється надія на можливість вибору оптимальних шляхів розвитку, які б влаштовували людину і разом з тим не були руйнівними для природи. Визнання таких особливостей розвитку веде, з одного боку, до переосмислення ставлення людини до світу, а з другого - до формування нової методології пізнання. Нова система поглядів в методології науки грунтується не тільки на уявленні про організованість та порядок, але й на уявленні про безладдя, хаос, випадковість.

З ідеалом побудови теорій, як аксіоматичних дедуктивних систем, дедалі більше конкурують теоретичні описи, що базуються на застосуванні методу апроксимації, теоретичні схеми, що використовують комп'ютерні програми тощо. Дослідження унікальних, самоорганізуючих систем здійснюється найчастіше методом обчислювального експерименту на ЕОМ, дозволяє виявити багатоманітність можливих структур, що здатна породити система. Але, обґрунтовуючи принципову непередбачуваність майбутнього, відсутність жорстких законів, що наперед визначають майбутнє (майбутнє жорстко не фіксується), сучасна наука все ж не заперечує, що сучасність і майбутнє залежать від минулого. Не визначаються, а залежать! Це дає певні шанси. Знання можливих тенденцій сучасності, що справлять певний вплив на майбутнє - ось що необхідно знати і таке знання доступне. Становлення сучасної філософської концепції розвитку формує методологічні основи такого пізнання та діяльності.

ВИСНОВКИ

У сучасному динамічному швидкозмінному світі людина постійно має справу з принципово новими ситуаціями у всіх сферах свого життя. Зрозуміти їх своєрідність, новизну, прийняти єдино правильне рішення у новій ситуації неможливо без певних філософських уявлень, які допомагають глибше осмислювати дійсність у єдності і різноманітності усіх її сфер, зв'язків і відносин, зрозуміти місце людини у сучасному світі, створюють умови для того, щоб людська діяльність могла реалізуватися як діяльність розумна, свідома і цілеспрямована. Філософська культура тому є складовою частиною загальної культури людини, значення і роль якої на сучасному перехідному етапі українського суспільства значно зростає. Філософські уявлення, навики філософування подій, фактів сучасного світу дозволяють побачити їх обумовленість історичними обставинами, а, отже, обмеженість багато чого із того, що раніше уявлялося безумовним, набуло сили стереотипу, догми. В умовах глибоких змін у суспільстві важливо відмовитися від застарілих стереотипів, догм і умоглядних схем у мисленні і у практичній діяльності. Необхідно вчитися мислити і діяти творчо, конструктивно, винахідливо, на основі критичного осмислення минулої практики і сучасного досвіду. Оволодіти цим мистецтвом допоможе систематична самостійна робота по вивченню багатого досвіду філософування крупних вітчизняних і закордонних представників світової філософської думки.

Перетворення суспільства завжди починається з критики орієнтацій і розуміння життя, що раніше панували, що вже вичерпали свої можливості як глибинні програми людської життєдіяльності. Нові суспільні умови формують потреби у нових типах світоглядної орієнтації, що забезпечують перехід до нових форм соціального життя. Нові соціальні структури і форми життєдіяльності людей, які виникають в країні, можуть стати життєздатними лише у тому випадку, якщо спиратимуться на досягнення вітчизняної і світової культури, складовою частиною якої є філософія. Філософські висновки і положення націлюють на правильне осмислення особливостей сучасного етапу розвитку суспільства, своєрідності і ступеня новизни форм життєдіяльності людей, забезпечують рефлексію над підвалинами культури і дають людині головні ціннісно-світоглядні орієнтації у нових соціальних умовах.

Дата добавления: 2015-05-22