Східні слов’яни: походження, розселення, соціально-економічний розвиток і культура. Початки державності. 12 страница

Неоднозначні події відбувалися в суспільно-політичному житті. У 1954 р. була проведена велика пропагандистська кампанія з нагоди 300-річчя «возз'єднання» України з Росією, яка по суті перекреслювала всю історію України, роблячи її частиною історії Росії. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою з Президіями Верховних Рад Росії та України прийняла рішення про передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. При цьому було взяте до уваги таке. По-перше, те, що РРФСР не мала спільного кордону з Кримською областю; по-друге, економічна близькість господарських зв'язків УРСР та Криму; по-третє, нагальна потреба у зрошуванні сільськогосподарських угідь цієї області передбачала єдине управління господарством півострова. Після 1954 р. на території Криму було збудовано нові промислові підприємства, прокладено велику кількість комунікацій, повністю забезпечено півострів водою, газом, електроенергією. Саме після цього Крим став головною всесоюзною здравницею. Внаслідок цього населення Криму швидко зростало, особливо російськомовна частина.

Рішення Президії Верховної Ради СРСР 1954 р. з цього питання повністю відповідало як юридично-правовим нормам, що діяли тоді, так і історичним, географічним та культурним факторам, які об'єднували Україну та Крим протягом довгого часу. І уряд незалежної України виходив і виходить із того, що немає ні юридичних, ні політичних, ні етнічних, ні будь-яких інших причин для ревізії цього рішення. Крим є невід'ємною складовою частиною України. Така позиція повною мірою відповідає вимогам міжнародного права, документам, що регулюють питання територіальної цілісності та кордонів країн Європи.

65. Повоєнний сталінський режим в Україні, репресії 40-50 рр.

Після завершення Другої світової війни Радянський Союз постав перед проблемою відбудови значною мірою зруйнованої економіки. Особливо постраждала Україна: зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, з яких 250 були спалені дощенту. Демографічні втрати становили майже чверть загальної чисельності населення. Близько 10 млн осіб залишилися без житла. Збитки, завдані війною, складали астрономічну в тодішніх підрахунках суму - 286 млрд крб.

У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства. Ставилося завдання довести валовий продукт промисловості в 1950 р. порівняно з 1940 р. до 113%. Особливо значні труднощі переживало сільське господарство. У цю сферу спрямовувалося всього близько 7% капітальних витрат. Селянство утискувалося надмірними податками.

Ситуація в 1946- 1947 рр. ще більше погіршилася у зв'язку з неврожаєм та голодом. Значно скоротилося поголів'я худоби. Незважаючи на це, обов'язкові поставки сільгосппродукції державі майже не знизилися. Зате СРСР надавав широку підтримку країнам Східної Європи, котрі під тиском Москви стали на шлях «соціалістичного будівництва». В 1946 р. СРСР експортував 1,7 млн тонн зерна. В цей же час сотні тисяч селян України, інших республік вмирали від голоду. Міжнародна спільнота запропонувала свою допомогу в подоланні наслідків Другої світової війни та голоду 1946-1947 рр., однак Москва відмовилася від неї, а також від допомоги, запропонованої США («план Маршалла»). Отже, радянський народ був покинутий напризволяще власною владою.

Такими були умови відбудови зруйнованого народного господарства: командно-адміністративні методи, державна, соціалістична власність, панування колгоспно-радгоспної системи в сільському господарстві, практично повна відсутність економічної зацікавленості працівника в розвитку виробництва, тотальний ідеологічний контроль. Ціною величезного напруження сил до 1950 р. були в основному загоєні рани війни. Обсяг валового виробництва промисловості перевищив рівень 1940 р. на 15%. Стали до ладу шахти Донбасу, підприємства важкої індустрії. Більше, ніж до війни, добувалося залізної руди, вироблялося продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо. Валова продукція сільськогосподарського виробництва у 1950 р. становила 91% довоєнного рівня. Позитивні зрушення сталися в галузях освіти, науки, культури.

Поряд із цим у повоєнному розвитку України існувало чимало проблем. Зокрема, дедалі очевиднішою ставала однобічність, незбалансованість економіки, яка головним чином спрямовувалася на потреби військово-промислового комплексу. Серйозною проблемою для влади стала колективізація в селах Західної України, котра викликала масовий спротив місцевого населення. Тут вона була завершена лише на початку 50-х років. Основними засобами слугували примус, «розкуркулення», депортації. Зокрема, у східні райони СРСР було депортовано більше 203 тис; так званих співучасників і посібників угруповань ОУН - УПА.

Трагічною подією в житті західних українців стала так звана операція «Вісла». Її витоки, мабуть, слід шукати в 1944 р. Саме тоді, 8 вересня, було підписано угоду між Польським Комітетом національного визволення та урядом УРСР про взаємну репатріацію польського та українського населення. У такий спосіб польський прокомуністичний уряд намагався розв'язати проблему національних меншин у своїй країні. Малося на увазі, зокрема, «добровільне» переселення українців Закерзоння (назва походить від «лінії Керзона», за якою знаходилися землі Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя) до радянської України. На 1 січня 1945 р. виїхало лише до 40 тис. осіб. Це були переважно члени КПЗУ, «москвофіли», а також ті, хто вимушений був жити у знищених війною селах. Що ж стосується більшості українців Закерзоння, то вони не мали такого наміру. Тоді польська влада, підтримана Москвою, почала «переконувати» українців виїхати з Польщі. В хід пішло все - від пропаганди й загроз до підпалів, грабунку та вбивств.

На початок серпня 1946 р., коли було офіційно оголошено про закінчення «добровільної репатріації», на територію УРСР було переселено понад 480 тис. осіб. Активну участь у спротиві насильницькій депортації брали формування Української повстанської армії. Бої в польських Карпатах практично не вщухали і в повоєнні роки.

29 березня 1947 р. польська комуністична влада приймає рішення про виселення всіх українців, що мешкали у Південно-Східній Польщі (Люблінське, Ряшівське та Краківське воєводства). 28 квітня 1947 р. о 4-й годині ночі розпочалася горезвісна операція «Вісла». її здійснювали 6 польських дивізій, об'єднаних в оперативну групу, війська держбезпеки. В результаті їхніх дій було депортовано 140 575 українців, вбито 655, взято в полон 1466 вояків ОУН-УПА. 2274 українців було заарештовано, 3873 особи ув'язнено в концтаборі. В 1947 р. до смертної кари було засуджено 372 українці (всього в 1944- 1956 рр. - 573). Що ж до насильницьки виселених у квітні- серпні 1947 р. до Польщі українців, то вони були спеціально розпорошені в північних та західних польських землях.

Ця акція не лише підірвала базу ОУН - УПА на Закерзонні. Вона вкрай важко відбилася на соціально-економічному і політико-правовому становищі українців, котрі залишилися в Польщі. Негативними були й міжнародні наслідки операції. Протягом довгих повоєнних десятиліть вона значно заважала розвиткові українсько-польських відносин. Польська комуністична влада відмовлялася засудити цей акт геноциду проти українського народу. Рішення про це взяла на себе лише нова влада Польщі.

5 березня 1953 р. сталася подія, яка здатна була справити неабиякий вплив не тільки на внутріполітичне життя в СРСР, а й на міжнародну ситуацію загалом: помер Й. Сталін. Здавалося, що створюються умови для змін на краще. Однак почалося, як завжди, з боротьби за «трон». Група партійних керівників на чолі з М. Хрущовим усунула Л. Берію і прийшла в липні 1953 р. до влади. Суспільство, яке перебувало в сталінських лабетах протягом майже ЗО років, чекало на переміни. Україна, де довгий час працював М. Хрущов, сподівалася на посилення своїх позицій. Особливо ці надії зміцніли після XX з'їзду компартії, де М. Хрущов частково викрив злодійства Сталіна.

Попервах у напрямку оздоровлення суспільства були зроблені деякі конкретні кроки. Розпочалася реабілітація безневинно засуджених сталінським режимом. З концентраційних таборів звільнено тисячі репресованих, у тому числі з України. Здійснювалися реформи, що певною мірою сприяли розвитку економіки, освіти, науки. Нові явища відбувалися у сфері культури. Певною мірою розширювалися права національних республік. Уряд УРСР у 1956 р. здобув у своє підпорядкування понад 10 тис. промислових підприємств. Зросла вага України в загальносоюзному народногосподарському комплексі. Протягом 10 років (1955-1965 рр.) виробництво тракторів у республіці збільшилось вдвоє, магістральних тепловозів - в 11 разів, екскаваторів - у 17 разів тощо. Але, на жаль, усе це робилося значною мірою за старими рецептами, переважно екстенсивним шляхом. Іншою серйозною вадою було те, що, як і раніше, продукція народного господарства знаходила попит головним чином на внутрішньому ринку, частково в країнах «соціалістичного табору» та деяких слабкорозвинених країнах світу. Її якість не відповідала світовим стандартам. Основну частину радянського експорту становила не готова продукція, а сировина, особливо нафта, газ. Відтак зростало варварське ставлення до природних багатств, навколишнього середовища.

В цей час Україна виступала одним з основних виробників сільськогосподарської продукції. Проте село на середину 50-х років залишалося ще напівзруйнованим, а колгоспники - безправними. Все це вимагало термінових змін у сільському господарстві. Однак цього практично не сталося. Увага спрямовувалася не на підвищення продуктивності праці та врожайності, а на нарощування кількісних факторів, розширення територій під зернові культури. В УРСР удвоє збільшилися посівні площі під кукурудзу. Загострилися проблеми в розвиткові тваринництва. У другій половині 50-х років все ж таки вдалося досягти певного збільшення обсягу сільськогосподарської продукції. Це «окрилило» партійне керівництво, і на семирічку (1959-1965 рр.) були заплановані необгрунтовані, нереальні темпи зростання. Закономірно, що вони були зірвані: екстенсивні методи ведення сільського господарства дедалі більше виявляли свою неспроможність та безперспективність.

Неоднозначні події відбувалися в суспільно-політичному житті. У 1954 р. була проведена велика пропагандистська кампанія з нагоди 300-річчя «возз'єднання» України з Росією, яка по суті перекреслювала всю історію України, роблячи її частиною історії Росії. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою з Президіями Верховних Рад Росії та України прийняла рішення про передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. При цьому було взяте до уваги таке. По-перше, те, що РРФСР не мала спільного кордону з Кримською областю; по-друге, економічна близькість господарських зв'язків УРСР та Криму; по-третє, нагальна потреба у зрошуванні сільськогосподарських угідь цієї області передбачала єдине управління господарством півострова. Після 1954 р. на території Криму було збудовано нові промислові підприємства, прокладено велику кількість комунікацій, повністю забезпечено півострів водою, газом, електроенергією. Саме після цього Крим став головною всесоюзною здравницею. Внаслідок цього населення Криму швидко зростало, особливо російськомовна частина.

Рішення Президії Верховної Ради СРСР 1954 р. з цього питання повністю відповідало як юридично-правовим нормам, що діяли тоді, так і історичним, географічним та культурним факторам, які об'єднували Україну та Крим протягом довгого часу. І уряд незалежної України виходив і виходить із того, що немає ні юридичних, ні політичних, ні етнічних, ні будь-яких інших причин для ревізії цього рішення. Крим є невід'ємною складовою частиною України. Така позиція повною мірою відповідає вимогам міжнародного права, документам, що регулюють питання територіальної цілісності та кордонів країн Європи.

Культурне життя УРСР у зазначений період загалом було складним і суперечливим, оскільки віддзеркалювало те, що відбувалося в тогочасному суспільстві. З грудня 1949 р. М.Хрущова на посаді першого секретаря ЦК Компартії України змінив Л. Мельников. Він ще більше посилив боротьбу з українством, ігноруючи національні традиції українського народу, його історію та культуру. 21 листопада 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР схвалила і прийняла атрибути державності - герб, прапор, гімн УРСР, які символізували Україну як одну зі складових СРСР. Одна ідеологічна кампанія антиукраїнської спрямованості змінює іншу. Переслідуються відомі діячі української культури, освіти, науки. Завдання посилення ідеологічного контролю над суспільством старіючий Сталін поклав на одного зі своїх поплічників - А. Жданова. Протягом 1946- 1949 рр. «ждановщина» знищила практично всі попередні здобутки української культури. Період «політичних ігор» з Україною та українцями закінчився. У серпні 1946 р. постанова пленуму ЦК української компартії про небезпеку українського націоналізму засуджує «Нарис історії української літератури». Змінюється склад редакційних колегій журналів «Вітчизна» та «Перець». З'являються погромні рецензії на твори Ю. Яновського, А. Малишка, О. Довженка Було також засуджено «Історію України», видану у 1943 р., відновлено широкомасштабну кампанію проти «українських буржуазно-націоналістичних істориків». Оперу К. Данькевича «Богдан Хмельницький» критикували за те, що росіянам у ній відведено не досить помітне місце. Українські енциклопедичні видання звинувачувалися у зосередженості на вузьконаціональних темах. Зазнав переслідувань і В. Сосюра за вірш «Любіть Україну», котрий у 1944 р. був відзначений Сталінською премією. Репресії та переслідування у сфері культури торкнулися також і інших національностей, які проживали в Україні. Це добре відчули на собі, зокрема, представники єврейської культури.

Отож однією з найхарактерніших рис цього періоду став русифікаторський наступ на українську культуру. Ідеологічна і політична практика сталінізму набирала відкрито великоруських шовіністичних рис. Це завдало значної шкоди українському суспільству, розвитку його національної культури.

66. Викриття культу особи Сталіна. Демократизація суспільно-політичного життя в Україні в другій половині 50-х на початку 60-х рр. та їх суперечливий характер.

Після смерті Й. Сталіна у 1953 р. почався частковий відхід від сталінізму. Однак він не змінив тоталітарної суті суспільного ладу в СРСР. Критика на адресу Сталіна була непослідовною. Разом з тим у керівництва партії визрівало розуміння того, що без певної демократизації суспільного життя неможливе оновлення країни, її економічний розвиток, підтримання високого рівня воєнної могутності.

Три десятиліття після смерті Сталіна в історії України можна умовно поділити на два періоди - час «відлиги» М. Хрущова (друга половина 50-х - початок 60-х рр.) і час політичної та ідеологічної реакції часів Л. Брежнєва.

Критика культу особи відкрила можливість оновлення і лібералізації суспільства. Цей процес був складним і суперечливим, але в цілому сприяв громадському пробудженню, національному відродженню в Україні. Серед різних категорій населення зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. З'явилися нові періодичні видання, зокрема журнали «Прапор» (1956), «Радянське літературознавство» (1957), відновився вихід журналу «Всесвіт» (1958). У цей час були створені такі наукові центри, як Академія будівництва і архітектури. Українська сільсь­когосподарська академія наук (1956), а також нові творчі спілки - Спілка журналістів України (1957) та спілка працівників кінематографії України (1958). Почалося видання «Українського історичного журналу» та першої «Української Радянської Енциклопедії». Більша увага стала приділятися розвитку літературознавства і мовознавства, що знайшло відображення у виданні багатотомних праць з історії української літератури та літературної мови, «Антології української поезії» та ін.

Критика культу особи поклала край «сталініані» в мистецтві УРСР. З музеїв, виставок, галерей вилучалися численні полотна і скульптури, присвячені «вождю всіх народів».

Лібералізація і десталінізація суспільства мали позитивне значення для розвитку української літератури. У цей час були написані «Зачарована Десна» і «Поема про море» О. Довженка, «Гомоніла Україна» П. Панча і «Вир» Гр. Тютюнника, «Людина і зброя», «Тронка» О. Гончара та «Правда і кривда» М. Стельмаха. Припинилися нападки на письменників.

На розвиток української культури та громадське життя в Україні того часу помітно вплинуло нове покоління талановитих митців, які одержали назву «шестидесятників». Твори цих поетів, прозаїків, літературних критиків нерідко з труднощами пробивали собі шлях на сторінки журналів, проте користувалися популярністю серед молоді, поширюючись у численних рукописах. Саме з цього часу беруть початок українські позацензурні видання або, інакше кажучи, український «самвидав».

Серед зачинателів руху «шестидесятників» були Л. Костенко і В. Симоненко. Вони виступили проти фальшу, єлейності в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Великий інтерес читачів викликали збірки поезій Л. Костенко «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961). У 1962 р. побачила світ перша збірка В. Симоненка «Тиша і грім», що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. У 1953 р. Д. Павличко дебютував збіркою «Любов і ненависть». Широкий відгук 1962 р. одержали перші збірки поезій І. Драча «Соняшник» та М. Вінграновського «Атомні прелюди». До них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні стереотипи, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу. У плеяді митців-шестидесятників - поети Б. Олійник, В. Коротич, І.Калинець, В.Стус, прозаїки Гр. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.

На початку 1963 р. відбулася конференція з питань культури української мови, організована Київським університетом та Інститутом мовознавства АН УРСР. Особливий інтерес учасники конференції виявили до питань загального стану української мови. У багатьох виступах засуджувалась теорія двомовності націй і зазначалося, що у кожного народу є тільки одна рідна мова, ставились питання про поширення української мови в усіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму. Засуджувалась позиція мовознавців, які проповідували необхідність ліквідації національних мов і переходу радянських письменників на російську мову.

Учасники конференції порушили клопотання перед ЦК КПУ, перед урядом республіки про те, щоб в усіх вищих навчальних закладах, технікумах, училищах, курсах навчання велось українською мовою; в усіх дошкільних, установах, де є діти українського населення, виховання проводилось українською мовою; в усіх установах і підприємствах, на залізниці та інших видах транспорту, в торгівлі всі справи велись українською мовою; інститути, і видавництва видавали наукові твори здебільшого українською мовою; кіностудії творили кінофільми українською мовою, а фільми інших республік перекладалися на українську мову тощо. Проблеми розвитку рідної мови порушувались у численних публікаціях, що з'являлися в періодичних виданнях. Однак питання, які хвилювали громадськість, залишилися практично нерозв'язаними, а іноді відверто ігнорувалися керівництвом республіки.

Це привело до того, що діяльність шістдесятників набирала все виразнішого національного спрямування. Партійні і каральні органи розпочали їх переслідувати: звільняли з роботи, влаштовували провокації, забороняли друкувати твори. Ситуацію загострила загадкова смерть молодого поета В. Симоненка (13 грудня 1963 р.). Тоді ж в Україні постійно утворювались нелегальні організації, які ставили собі за мету відстоювати національні інтереси українців. За офіційними даними, протягом 1954-1959 рр. було розкрито 183 антирадянські групи з; 1879 учасниками, протягом 1958-1962 рр. - 46 таких груп із 245 учасниками. " Переважна більшість таких груп були нечисленні й існували недовго, їх учасниками переважно була молодь. Вони вивішували жовто-блакитні прапори, поширювали листівки. Створений 3. Попадюком «Український національно-визвольний фронт» своєю основною метою бачив самостійну Україну.

Новим явищем опозиційного руху було утворення групи, яка хотіла використати легальні методи боротьби. У 1958 р. на Львівщині Л. Лук'яненко та» І. Кандиба утворили Українську робітничо-селянську спілку. Її мета - домогтися виходу України зі складу СРСР. Таку можливість було задекларовано Конституціями СРСР і УРСР. У січні 1961 р. Спілку було викрито. Л. Лук'яненка як керівника було засуджено за зраду Батьківщини до розстрілу. Пізніше вирок було замінено на 15-річне ув'язнення та 10-річне заслання.

Об'єднана партія визволення України, що існувала у 1953-1959 рр., Український національний комітет та інші організації відстоювали вимоги подібні до вимог Української робітничо-селянської спілки.

На початку 1960-х рр. в Україні відбувся ряд судових процесів над незгідними з політикою КПРС, зокрема у 1961 р. над групою Г. Гайового у Донецьку. Такі ж процеси відбулися у Рівному, Тернополі, Чернівцях, Запоріжжі, Луганську, Києві.

Новим наступом на українство став підпал у Київській Публічній бібліотеці 24 травня 1964 р., коли згорів увесь український відділ - 600 тисяч рукописів, рідкісних книг.

У середині 1960-х років українська опозиція формує політичні вимоги. Поштовхом до цього була хвиля арештів у серпні-вересні 1965 р. Було заарештовано і. Світличного, братів Горинів, М. Косіва, С. Караванського, П. Заливаху. Репресії обрушились і на одного з лідерів українського руху генерала П. Григоренка. На захист переслідуваних виступили представники української інтелігенції: М. Стельмах, А. Малишко, Г. Майборода, О. Антонов, С. Па-раджанов. Восени 1965 р. під чає демонстрації фільму «Тіні забутих предків» 1. Дзюба, В. Чорновіл та В. Стус закликали виступити проти арештів.

І. Дзюба написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка містила програму культурних і політичних вимог українців, закликала, використовуючи цитати Леніна, Маркса, Енгельса, партійне керівництво повернутись до проголошених Леніним принщіпів національної політики. Ця книга стала програмою українського дисидентського руху.

67.Наростання кризових явищ в соціально-економічному, політичному і культурному житті Радянської України в другій половині 1960-х - першій половині 80-х років.

68.Національне питання в Радянській Україні в 60-х першій половині 80-х років. Дисидентський рух і його придушення.

Наростання негараздів у радянському суспільстві викликало незадоволення різних верств населення, створюючи сприятливу атмосферу для діяльності дисидентів (дисидент - інакомислячий, не згідний з існуючим режимом). На зміну ув'язненим правозахисникам у суспільстві з'явилися нові представники дисидентського руху з числа української інтелігенції.

Дисидентство складалося з трьох основних течій:

> правозахисне, або демократичне, представлене у Росії академіком А. Сахаровим та письменником О. Соложеніциним, а в Україні - Петром Григоренком, Левком Лук'яненком, Олесем Бердником та іншими;

> релігійне дисидентство мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви, за свободу діяльності протестантських релігійних громад. Найвідомішими представниками релігійного дисидентства були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

^ Національне орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало російський шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю у боротьбі їй уміти ікиніі, іідні цивілізованого світу. До цього напряму належкли 1 ДішОч, (' Кііраванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Репресіями середини 60-х років влада сподівалась зупинити наростання опозиційних настроїв у суспільстві. Частково цей розрахунок виправдався. Але придушення рилянсі.кими танками «Празької весни» 1968 р. викликало протести свідомого українства, нову хвилю опору режимові. До акції самоспалення кліпи я •> листопада 1968 р. в Києві, на Хрещатику, колишній воїн УПА і в'яіень сталінських таборів, робітник із Дніпропетровська Василь Макух. Пін облив себе пальним і з гаслами «Геть колонізаторів», «Хай живе вільна Україна» перетворився на живий смолоскип. За два дні Макух помер від опіків у Жовтневій лікарні. Він став піонером самоспалення як засобу ненасильницького протесту проти національного гніту в Україні та далеко за її межами. (Ян Палах із Чехословаччини здійснив такий акт у січні 1969 р., кримський татарин Муса Мамут - у 1978 р.)

Спробу самоспалення біля Київського університету в березні 1969 р. вчинив 45-річний учитель із Бердянська Микола Бериславський, але був урятований. Він розклеїв листівки на захист української мови та мав при собі транспаранти: «Борітеся за законні права української мови» та «Свободу діячам української культури». Київський обласний суд відправив Бериславського на два з половиною роки у мордовські табори.

Опозиційні настрої тих років талановито відобразив журналіст В'ячеслав Чорновіл у книзі «Правосуддя чи рецидиви терору?». За її написання та ще відмову свідчити на процесі братів Горинів, Осадчого і Зваричевсь-кої його засудили 8 липня 1966 р. на три місяці примусової праці. Однак уже у квітні наступного року він підготував збірку документів «Лихо з розуму» про двадцятьох засуджених дисидентів. Обидві книги вийшли за кордоном. З серпня 1967 р. В. Чорновола заарештували, а 15 листопада засудили на 3 роки таборів.

У січні 1969 р. у Києві відбувся процес трьох робітників, що працювали на будівництві Київської ГЕС, - Валентина Карпенка, Василя Кондрюкова та Олександра Назаренка, звинувачених у зберіганні й розповсюдженні літератури проти русифікації, книжок, виданих у Західній Україні у 20-30-х роках та праці В. Чорновола «Лихо з розуму». Вони одержали відповідно один, три та п'ять років таборів.

За контакти з «антирадянщиками» (сім'єю розстріляного командарма Якіра та генералом Григоренком), читання творів А. Сахарова, А. Аганбегяна, листа Ф. Раскольникова Сталіну викладача Харківського військово-інженерного училища, секретаря партбюро, майора Г. Алтуняна спершу виключили з КПРС та звільнили з роботи, а потім, як одного із засновників Групи захисту прав людини, у липні 1969 р. заарештували. Харківський облсуд відправив його на 3 роки на лісоповал.

З особливою нещадністю викорінювалося релігійне дисидентство.

Переслідували віруючих «свідків Єгови», баптистів, адвентистів, прихильників греко-католицької церкви у західних областях України.

Звільнення з посад та заборона на професію, інші покарання з політичних мотивів були звичайними, широко застосовуваними репресивними засобами. Так, за підписання листа на адресу Брежнєва, Косигіна та Підгорного з протестом проти дисидентських судових процесів 1965-1966 р. у 1968 р. були позбавлені роботи історик Михайло Брайчевський, філолог Михайлина Коцюбинська, композитор і мистецтвознавець Леопольд Ященко, фізик Ірина Заславська, викладач КДУ Віктор Боднарчук, математик Михайло Білецький, кібернетик Леонід Плющ та інші.

Формою поширення ідей представників опозиційного руху був «самви-дав» - машинописні журнали, збірки, літературно-публіцистичні доробки. Через «самвидав» громадськість України, СРСР, закордону познайомилася з творами І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р.), В. Чорновола «Лихо з розуму» (1967 р.), «Хроніками поточних подій» (1968-1973 рр.). Так починався в СРСР рух, який згодом одержав назву правозахисного й охопив переважно інтелігенцію.

Метою правозахисного руху було: захист прав людини і прав народів СРСР, боротьба проти русифікації, боротьба за незалежну Україну та національне відродження.

Нова хвиля репресій другої половини 60-х рр. (судові процеси 1967-1968 рр. над представниками української інтелігенції в Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі) породила так звану петиційну кампанію, яка стала однією з форм правозахисного руху. Близько 150 відомих представників інтелігенції України підписали лист-протест до ЦК КПРС проти ганебних судових процесів.

Першою в СРСР легальною організацією, що виступила на захист прав людини, була ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до якої належав харків'янин Г. Алтунян та киянин О. Плющ.

У 70-80-ті роки арештам і переслідуванням піддавались члени української Гельсінської спілки та інші дисиденти.

Особливістю руху опору 60-х - першої половини 80-х років було прагнення уникати утворення формальних організацій, які легко викривав і знищував КДБ. Українська опозиція зуміла обійти цю загрозу, перетворивши опір режимові на широкий рух. Навіть численні репресії не зруйнували тенденції до політичного, духовного і культурного відродження нації, до появи яскравих речників цього відродження.

Дата добавления: 2015-05-22