Гносеологічна функція філософії. Філософія і наука

Відносини між філософією і наукою складні і суперечливі. Для з"ясування їх глибини і своєрідності можна користуватися виразами від і до або ще ні і вже ні. Інакше кажучи, відділити їх так складно, як визначити межі, в рамках яких філософія - уже не релігія, але ще не наука. Філософія прокладає шлях від релігії до науки, несучи образ і подібність того й іншого. Філософія, як наука, щось вивчає, будучи спорідненою з релігією - вчить. Філософія має дескриптивний (описовий, пояснювальний) характер і нормативний (розпорядчий). Вислови: від і до, ще ні і вже ні мають два розуміння: логічний та історичний. Використовують їх у логічному розумінні, коли говорять, що людина вже не звір, але ще й не ангел. У просторовому розумінні вислови вживаються як характеристики перехідних станів: юнак уже не підліток, але ще й не муж (чоловік зрілого віку). Обидва розуміння застосовуються філософією. Перехід від релігії до філософії і від філософії до науки, якщо мати на увазі логічний аспект, є трансформацією основоположного початку, джерела, а саме: здійснюється рух від віри до розуму (знання), від життя емоційно насиченого, до життя, що ґрунтується на розрахунку, критиці, аналізі. Філософія, залишаючись ще на ґрунті неясних сподівань, інтуїтивних прозрінь і відкриттів, набуває вже логічної суворості, доказовості і можливості публічного (об"єктивного) розгляду.

В історичному аспекті релігія передує філософії, а філософія передує науці. Та було б спрощеним логічне та історичне слідування розглядати як заміну і витіснення. Філософія своїм виникненням не заміняє релігію, а наука не витісняє філософію. Розвиток іде через збагачення культури. І все-таки в житті європейської цивілізації легко виявляються історичні пріоритети, тобто домінування того чи іншого елементу. На це вперше звертає увагу французький філософ Анрі Клод Сен-Сімон. Слідом за ним співвітчизник Огюст Конт сформулював спостереження: закон трьох стадій інтелектуальної еволюції людства. На першій, теологічній, стадії все пояснюється міфологічними і релігійними уявленнями. На другій, метафізичній, або філософській, стадії надприродні сили заміняються природними. Природа береться сама по собі. У поясненні формуються категорії, сутність, причина та ін. Нарешті, на третій, позитивній, або науковій, стадії знову відбувається заміна засобів пояснення. Пояснення стають конкретними і ясними. Виникає, формується поняття факт і як зв"язок факті» - закон. Огюст Конт вважав, що в третю стадію європейська інтелектуальна історія вступила в XIX ст. Почався тріумфальний хід науки, що поступово витісняє релігію і філософію. У сучасних умовах закон трьох стадій Огюста Конта є лише історичний інтерес. Цікаве спостереження покладене в основу напряму позитивізм. З точки зору позитивістів, називати напрям філософським некоректно, тому що суть у запереченні будь-якої пізнавальної цінності філософії. Підстава заперечення - невизначеність філософії, до її недоліків належить відсутність чіткості і обмеженості у постановці проблем, розпливчастість аргументації, зловживання багатосмисловими і туманними виразами. Філософія проголошена зведенням метафізичних спекуляцій, логічних суперечностей і лінгвістичних конструкцій, що взагалі не мають змісту. Необхідно очистити мову і мислення. Інтелектуальна санітарія зводилася до переведення дійсних проблем, інтуїтивно нащупаних філософією, у чіткі аргументовані наукові формулювання.

Багатообіцяна програма захопила немало відомих учених - математиків, логіків, фізиків, біологів. Проте, як будь-яке спрощення і спрямовуючий рух життя, позитивізм теж приречений. У 60-ті роки XX ст. позитивізм повністю себе вичерпав, став швидко втрачати значення. Але все, що з"являється в історії і якийсь час живе, зали­шає вклад і є повчальним. Кожному, хто серйозно збирається філософствувати, корисно зрозуміти, що мова - інструмент, виготовлений для спілкування, і людина має навчитися оволодівати мовою, спілкуватися, працювати. Причому мова - інструмент, засіб спілкування, може виявитися неадекватним новій ситуації — матеріалу або проблемі, що раніше не виникала. Отже, проблема розуміння потребує удосконалення мови - інструмента, засобу спілкування. Адже мова - це, насамперед, і засіб комунікації. Невизначеність мови повинна бути достатньою, щоб надати філософу творчу свободу, але не такою, щоб полонити мовними конструкціями, тобто мислителем у собі.

7,8 Основні функції філософії:

Діалектичний метод у філософії, на противагу метафізиці визнає уні­версальний зв"язок усіх явищ природного, соціального і духовного вимірів дійсності та розвиток її. Докладніше проблему методу в філософії ми розглянемо нижче. У розумінні специфіки філософського осмислення дійсності суттєвими є питання про співвідношення матерії та свідомості, природи та духу. Це питання Енгельс назвав "основним питанням філо­софії". Визнання первинності матерії і вторинності свідомості — це ви­знання того, що основою світу є об"єктивна реальність, що саме її роз­виток — умова виникнення і розвитку свідомості.У межах цілісної структури філософії основні функції філософії взає­мопов"язані і взаємно детермінують одна одну. Розглянемо спочатку взаєм­ний зв "язок світоглядної і онтологічної функцій філософії. Онтологія (від гр. опіов — суще) — вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні принципи та категорії. Термін онтологія введений в 1613 р. Гоклініусом. Але ще в античній філософії були розроблені різні варіанти онтології.Характер світорозуміння, зокрема розуміння природи і сутності лю­дини, визначається різноманітними життєвими позиціями, установка­ми, спрямованістю життєдіяльності людини. Це може бути фаталістична установка: природа цілком і однозначно визначає і сутність, і вчинки людини, людина приречена бути маріонеткою природних сил. Це може бути волюнтаристична установка: людина може бути вільною щодо при­роди, діяти за "законом" сваволі (своєї волі). Це може бути й установка Ф.Бекона: природу можна підкорити на основі і відповідно до пізнаних її законів. Проте безоглядна віра в самодостатність наукових знань таїть значну загрозу безпеці людства.За приклад може слугувати Чорнобильська катастрофа. Одна з при­чин (теоретичних) технологічних катастроф полягає в тому, що природ­ничі і технічні науки в XX ст. перебувають під гіпнозом позитивіст­ського кредо: наука сама собі філософія і жодної "метафізики" не по­требує. Таким терміном, здебільшого на Заході, позначають теоретичну філософію як самостійну, раціональну галузь знання і вид світогляду.

Філософія, звичайно, — не конкретна наука, не сума наукових знань. Але наука, поряд із повсякденним знанням, художнім, народним і профе­сійним мистецтвом, усіма видами правового, політичного, морального й іншого досвіду та знань — це джерело усієї філософської проблематики. У науки з філософією спільним є також те, що вони обидві грунтуються на теоретич­ному способі аргументації, мистецтві логічного оперування поняттями.У наш час зв"язок світоглядного і онтологічного вимірів філософії знаходить своє втілення в широкому використанні філософських прин­ципів та ідей у розробці як конкретно-наукових (фізичної, хімічної, біо­логічної тощо), так і загальнонаукової картин світу.Суттєвою функцією філософії є пізнавальна. Теорія пізнання, гно­сеологія — розділ філософії, в якому досліджуються проблеми джерела, форм, можливостей, вірогідності та істинності пізнання.Праксеологічна функція філософії. Праксеологічний вимір філософ­ського знання пов"язаний з аналізом і узагальненням своєрідності взаємо­відносин людей і природи, окремих людей і суспільства в цілому, прак­тики наукових спостережень, експериментів. Крім того, є великий про­шарок практики окремих людей і людства в сферах діяльності, які вихо­дять за межі раціонального. В тих сферах, де не тільки відносно незнач­ну питому вагу мають раціональні і наукові способи постановки і вирішення питань, панують спалахи емоцій, прояви незламної волі (не тільки як у Прометея, а і як у Сізіфа), де з глибин підсвідомості виника­ють казкові, дивовижні музичні (як у М.Паганіні), поетичні (як у Т.Шев­ченка), драматичні (як у У.Шекспіра) образи.Практика значною мірою нераціональних форм осягнення світу в мистецтві, в моралі, в релігії і т.д. стала основою виділення в філософ­ському знанні таких розділів, як естетика, етика, філософія, релігія. Своє­рідне місце посідає в діяльності людей конкретно-історичне життя люд­ства в таких його спільнотах, як раса, плем"я, народ, етнос, нація. Осмис­лення цієї сфери в проблематиці філософії як теоретичного світогляду спричинила виникнення такої галузі філософських знань, як філософія історії. А практика політичного і нормативно-правового життя привела До виникнення філософії політики і філософії права. Осмислення ж досві-ДУ розвитку філософії привело до виникнення історії філософії.Складається, здавалося б, парадоксальна ситуація. З одного боку, філософія є теоретична, раціональна форма світогляду. А з іншого — далеко не всі сфери практичної життєдіяльності людей, які узагальнює філософія, належать до теоретичної або раціональної сфери. Але пара­доксу тут немає. Оскільки Буття взагалі і Буття людей "різнобарвні", "мозаїчні", то теоретичність філософії полягає не в тому, щоб як у тиглі "переплавити" в одну сіру теоретикоподібну масу якісне багатство світу, а в тому, щоб засобами раціонального дискурсу відтворити як єдність, спільні риси, зв"язок різноманітних форм світу, так і неповторну "то­нальність звучання" кожної струни (об"єкта, події, процесу) Всесвіту. Фактично протягом усієї історії філософії ідеал Піфагора — виразити Всесвіт як "гармонію сфер" — не покидав найбільш далекоглядних філосо­фів. Це стосується і Платона, і Арістотеля, і Лейбніца, і Канта, і Гегеля.Суттєвою функцією філософського знання є методологічна. Для ро­зуміння цієї функції необхідно чітко уяснити як спільні риси, так і від­мінності таких понять, як метод та методологія. Метод (від гр. methodos — шлях дослідження, пізнання) — спосіб організації практичного і теоре­тичного освоєння дійсності, який обумовлено закономірностями відпо­відного об"єкта, сукупність правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності. Методологія (від гр. methodos — шлях дослідження, пізнання та гр. logos — вчення, тобто вчення про метод.Становлення методології як зрілого і всебічного вчення про принци­пи, методи і прийоми пізнання відбулось у філософії Нового часу в XVII— XVIII ст. в зв"язку з бурхливим розвитком науки. Відтоді розробка нау­кової методології стає центром теоретичної думки. Ф.Бекон обґрунтовує метод індукції, РДекарт, Б.Спіноза та Г.В.Лейбніц — метод дедукції. При цьому слід мати на увазі, що сучасна класифікація методів пізнання враховує як своєрідність, так і зв"язок методів різних конкретних наук, емпіричного і теоретичного пізнання, загальнофілософських методів.У загальному випадку методологічна функція філософії полягає не лише в тому, що саме філософія на найвищому рівні досліджує методи наукового (раціонального) пізнання, визначає теоретичні основи і межі працездатності тих чи інших методів. Філософське знання методологіч­не за своєю природою. Ті чи інші філософські концепції з самого почат­ку задають вихідні принципи розуміння світу або в цілому, або його окремих явищ. Наприклад, матеріалістичні філософські концепції з са­мого початку спираються на визнання первинності природи і вторин­ності духу, свідомості. Філософські вчення, що визнають пізнаванність світу, обумовлюють одні принципи і методи його пізнання, агностичні вчення — інші. Визнання наявності розвитку у бвіті зумовлює необхідність діалектики як методу пізнання і т. ін.І, нарешті, ще однією з функцій філософії є аксіологічна функція. Аксіологія — вчення про цінності, філософська теорія загальнозначу-щих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності, характер їхніх вчинків. Цінності як філософська категорія відображають певні сторони явищ дійсності, пов"язані з соціальною і культурною діяльністю людини і суспільства. Оцінка одного й того ж явища, наприклад руйнування будинку, житла чи то внаслідок землетрусу, чи то під час війни, може збігатися, а може відрізнятися у людей. Але оцінка буде або позитивна, або негативна. В яких би категоріях ця оцінка не проводила­ся, — "істина і похибка", "добро і зло", "краса і огидність" тощо — завжди її основою є суб"єктні цінності.Сукупність ціннісних орієнтацій людини — своєрідний маяк свідо­мості, котрий в разі прийняття загальнолюдських цінностей освітлює шлях до гуманістичних ідеалів, які виробило і вистраждало людство в процесі минулих і сучасних цивілізацій та культур.

Дата добавления: 2015-05-22