Матеріальне та ідеальне. Свідомасть і мова

Свідомість – це найвища, притаманна тільки людям і пов"язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямо­ваному відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, у розумному регулюванні і самоконт­ролі поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності.

Свідомість вивчають багато наук: філософія, соціологія, психо­логія, мовознавство, педагогіка, кібернетика, інформатика. Протягом віків точаться су­перечки щодо її сутності. Богослови розглядають свідомість як іскру божественного розуму. Ідеалісти вважають свідомість первинною щодо матерії, вона, на їхню думку, незалежна від матерії, навпаки, остання є продуктом першої. Матеріалістична філософія і психоло­гія вважають свідомість функцією мозку і відбиттям зовнішнього світу. Незважаючи на розбіжність думок, усі філософи згодні, що свідомість – це реальність, і вона відіграє величезну роль у житті людини та суспільства в цілому.

Головними ознаками свідомості є відображення світу, відношен­ня, цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтво­рює насамперед форми людської діяльності і через них форми при­родного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об"єктом розгляду свідомості може бути вона сама та її носії, тобто свідомість пов"язана з самосвідомістю. Вихідним пунктом людського ставлен­ня до світу є перетворення його відповідно до людських потреб, що набирає форми цілепокладання – створення ідеальної моделі бажа­ного майбутнього, визначення мети і засобів, розробки програми ді­яльності. Свідомість не зводиться повністю до мислення, поняття, пізнання і знання, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відо­браження дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оціночне став­лення людини до світу. Всі ці компоненти слід розглядати як еле­менти цілісного процесу предметно-матеріального, теоретичного та духовно-практичного способів освоєння світу.

Основними елементами свідомості, які перебувають у діа­лектичному взаємозв"язку, є: усвідомлення явищ, знання, самосві­домість, емоції, воля. Розвиток свідомості – це, насамперед збага­чення її новими знаннями про навколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об"єкт і ступінь ясності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософсь­ке, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і ра­ціональний рівні свідомості.

Генетичною передумовою виникнення свідомості є загальна вла­стивість усіх наявних предметів і явищ як природних, так і соціаль­них, властивість відображення.

В сучасній філ. літ. Більшість дослідників вказують на важливу ролі пізнавальної(когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості. Логічна структура пізнавальної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного, абстрактно-мисленого інтуїтивного рівня. На цих рівнях виникають чуттєві і понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення в процесі оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інфо До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам’ять. Але у пізнавальній сфері свідомості провідна роль, безперечно належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний усвідомлений характер.

Категорія ідеального позначає специфічне для людини відображення об’єкта і дії у вигляді суб’єктивного образу (понять, суджень, умовиводів). Ідеальне охоплює всі структурні елементи суб’єктивної реальності. Це будь-яке значення, що існує у формі суб’єктивності, але пов’язане з матеріально мозковими нейродинамічними процесами.

Більшість визначень, поняття ідеального фіксує специфічний характер, спосіб існування свідомості. І це головне.

Ідеальне за своєю суттю характеризується конструктивністю, здатністю втілюватися у дійсність шляхом об’єктивації, упредметнення у формах культури. З різноманітного відбирається той тип чуттєвих і понятійних образів, які найбільше співвідносяться з майбутнім результатом Ії діяльності, з тим, що має бути досягнуте і здійснене людиною. Йдеться про такі психічні образи котрі несуть у собі ідеї, задуми, знання, реалізація яких відповідає людським потребам. На думку Їльєнкова, людина набуває ідеального виключно в ході прилучення до історично розвинутих форм сусп. життєдіяльності разом із соц. планом свого існування, культурою. Ось чому „Ідеальність” є аспектом культури Ії виміром, властивості. Зміст свідомості людини стає надбанням інших людей лише тоді, коли він виражений назовні за допомогою мови. Мова — це система знаків, використовуючи яку люди пізнають,спілкуються, а також зберігають і передають інформацію. Виділяють природну систему знаків (звук, жест, міміка тощо) і спеціально створену людьми штучну систему знаків (мова музики, живопису, математики тощо). Однією з обов’язкових умов виникнення індивідуальної свідомості є включення людини у світ мови. Причому, чим багатше зміст свідомості, тим більше людині потрібно мовних знаків для його виразу. Стверджуючи свою мову, кожна нація зберігає одну з найважливіших засад власної культурної індивідуальності 38.Діалектика та її альтернативи.

Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. Що таке розвиток? Розвиток — це закономірна якісна зміна матеріальних та ідеальних об"єктів, яка має незворотний і спрямований характер. Це — загальна властивість матерії, її найважливіша ознака. Розвиток — це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна є розвит­ком. В процесі розвитку створюється нове, необхідне, здатне до самору­ху, самовідтворення. Саморух і саморозвиток — важливі моменти діа­лектики як теорії розвитку. Саморозвиток "генетично" виростає з само­руху як невід"ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних.

Що ж таке рух? Рух — це будь-яка зміна, це внутрішньо пов"язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плин­ності, того, що зникає, з тим, що з"являється. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху.

Діалектика як теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв"язок, взаємодія, відношення. Поняття зв"язку є одним із найважливіших у діалектиці. Що таке зв"язок? Поняття зв"язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ. Є багато видів зв"язків. Вони класифі­куються залежно від ознак, які кладуться в основу тієї чи іншої класи­фікації. Наприклад, залежно від рівня організації і форм руху матерії, зв"язки можуть бути фізичні, хімічні, біологічні та суспільні. Суспільні зв"язки у свою чергу можуть бути виробничі, класові, національні, ро­динні, групові, особисті тощо. Зв"язки можуть бути об"єктивними і су­б"єктивними, внутрішніми і зовнішніми, суттєвими і несуттєвими, про­стими і складними, необхідними і випадковими, причинними і наслідковими, сталими і несталими, постійними і тимчасовими, прямими і опо­середкованими, повторюваними і неповторюваними тощо. Зв"язки мо­жуть бути одиничними, загальними і всезагальними. Зрозуміло, що дуже важливими для науки і практики є закономірні зв"язки, їх пізнання.

Для розуміння діалектики як теорії розвитку важливим є поняття взаємодія, що відображає процеси взаємовпливу різних об"єктів один на одного. Гегель стверджував, що взаємодія виступає "взаємною причинні­стю" взаємно зумовлених субстанцій.

У світі існують тільки речі, їхні властивості й відношення. Кожна річ має свої властивості, котрі є її певними відношеннями з іншими речами. Річ має здатність бути самою собою й іншою, залежно від її зв"язків із зовнішнім світом. Тобто річ виявляє свої властивості лише під час відповідного відношення до інших речей або лише через зіставлення з інши­ми речами. Звідси випливає висновок про філософську вагомість такої категорії, як відношення, котра характеризує взаємозалежність елементів певної системи.

39.Філософський зміст поняття «закон»

Мова не йде про юридичні закони. Ми ведемо мову про закони збережен­ня енергії та речовини чи про закон всесвітнього тяжіння, то було б безглуздям стверджувати, що ми зможемо їх скасувати чи свідомо за­гальмувати їхню дію. Це стосується також і об"єктивних законів розвит­ку суспільства, таких, зокрема, як залежність суспільної свідомості від суспільного буття, чи основного соціологічного закону про вирішальну роль способу виробництва. Найсуттєвішою ознакою закону буде те, що він відображає об"єктивний стан речей, об"єктивні зв"язки між речами, предметами, явищами.

Іншою важливою ознакою закону є необхідність такого зв"язку, що неминуче виявляється в процесі розвитку того чи іншого явища. Якщо виникає щось нове, то воно обов"язково пов"язане із старим, стоїть на його "плечах", не відкидає старого цілком, а з необхідністю "знімає" потрібне для подальшого розвитку. Цей зв"язок є необхідним і загаль­ним, тобто він є постійним, внутрішнім і таким, що неминуче повто­рюється, якщо виникають умови для дії такого зв"язку. Можливість уза­гальнення якраз і грунтується на тому спостереженні, що приблизно за однакових умов можуть відбуватися схожі події, тобто необхідні суттєві зв"язки між речами будуть зберігатися. В законі, за висловом Гегеля, є "сталість, що зберігається". Саме явище — змінне, нестабільне. Закон же — спокійне, стійке відображення існуючого світу. "Царство законів, — писав Гегель, — містить у собі лише простий, незмінний, але різнома­нітний зміст існуючого. "царство законів — це спокійне відображення існуючого світу, що з"являється.

Закон — це зв"язок між сутностями, який є: 1) об"єктивним; 2) необ­хідним; 3) загальним; 4) внутрішнім; 5) суттєвим; 6) повторювальним.

Можна виділити три групи законів: 1) часткові закони, притаманні лише певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо);

2) загальні закони, притаманні усім або багатьом формам руху ма­терії (закони математики, кібернетики, закони збереження);

3) універсальні закони (закони діалектики).

Слід розрізняти закони природи і закони суспільства.

Є також динамічні та статистичні закони. У динамічних законах перед­бачення мають однозначний характер — "так, а не інакше піде процес розвитку". У статистичних законах передбачення носять імовірний ха­рактер" — "може бути, а може ні". Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взає­модії значної кількості елементів певної системи.

Динамічний закон — закон класу явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динаміч­ний закон — закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повністю зміни кожного явища, але зу­мовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьо­му сума законів розвитку окремих явищ, зв"язаних із сукупністю, не дає закону сукупності, бо у ній внаслідок інтеграції, взаємодії виникають нові властивості, відмінні від тих, що були притаманні окремим явищам.

З категорією "закон" пов"язана категорія "закономірність". Зако­номірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох за­конів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства.

Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення. Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що діють у при­роді, суспільстві та пізнанні.

Дата добавления: 2015-05-22