Додаток. Політична передмова 1966 року

Ерос і цивілізація

Ерос і цивілізація: такий заголовок евфемістично висловив ту оптимістичну і навіть позитивну думку, що досягнення розвинутого індустріального суспільства дають змогу людині повернути назад хід прогресу і розірвати згубний союз продуктивності і деструктивності, свободи і репресії - іншими словами, навчитися веселої науки (gaya sciencia) використання соціального багатства для формування світу людини відповідно до його Інстинктів Життя в загальній боротьбі проти всього, що несе Смерть. Цей оптимізм виходив із припущення, що раціонально підстава прийнятності панування вичерпала себе і що тепер необхідність важкої праці й нестаток "штучно" підтримуються в інтересах системи панування. Я недооцінив значення того факту, що це "віджиле" раціонально значно підсилили (якщо взагалі не зайняли його місце) більш дієвими формами соціального контролю. Ті самі сили, що, допомагають суспільству примирювати боротьбу за існування, служать придушенню потреби індивідів у звільненні. Там, де примирити людей з їх життям і їхніми правителями не здатний навіть високий рівень життя, необхідний катексис лібідо забезпечується "соціальною інженерією" душі і "наукою про людські відносини". У суспільстві достатку від влади не потрібне виправдання свого права на владу. Вона забезпечує виробництво благ, задоволення сексуальної й агресивної енергії її підданих. Влада ніби є цією стороною добра і зла, як і несвідоме, чию деструктивну силу вона, так успішно представляє: у її логіці немає принципу суперечності.

Оскільки добробут суспільства дедалі більше залежить від безперервного виробництва, утилізації відходів, технічних пристроїв, запланованого зносу і виготовлення засобів руйнування, традиційні способи привчання індивідів до цих вимог стають неадекватними. З одного боку, "економічний батіг" навіть у найбільш витончених його формах здається вже недостатнім для підтримки боротьби за існування в сьогоднішній віджилій організації, з іншого боку - закон і патріотизм не здатні забезпечити активну народну підтримку все більш небезпечної експансії системи. Наукове керівництво інстинктивними потребами вже давно стало життєво важливим фактором відтворення системи: об'єктом лібідо стають товари, що є предметом купівлі та споживання, а для збудження і задоволення агресивності, що залягає в глибинному вимірі несвідомого, служить навмисно спотворений і збільшений до потрібного розміру образ національного Ворога, з яким варто боротися і якого варто ненавидіти. Здійснення цієї інтроекції Принципу Реальності знаходить необхідні політичні інструменти в демократії мас, що не тільки дає можливість (до певної міри) людям обирати собі правителів і брати участь (до деякої міри) в уряді, що ними ж і керує, але також дозволяє правлячим ховатися за технологічним покровом виробляючого й руйнівного апарату, який вони контролюють. Демократія приховує людську і матеріальну ціну зисків і зручностей, наданих нею тим, хто з нею співпрацює. Люди, якими вміло маніпулюють і котрі можуть бути організовані, вільні. Але ціна їх свободи - невідання, безсилля й інтроеційованна гетерономія.

Немає сенсу говорити про звільнення з людьми вільними - а ми вільні, якщо тільки не належимо до пригнобленої меншості. Немає також сенсу говорити про надмірний тиск, якщо чоловіки і жінки користуються більшою сексуальною свободою, тепер або раніше. Але правда полягає в тому, що ця свобода і задоволеність перетворюють землю в пекло. І хоча пекло все ще зосереджене в деяких віддалених місцях: В'єтнам, Конго, Південна Африка, а також у гетто "суспільства достатку": Міссісіпі, Алабама, Гарлем, - ці інфернальні місця кидають світло на ціле. Легко і розсудливо бачити в них лише кишені бідності та страждання в зростаючому суспільстві, що здатне усунути їх поступово й уникнути катастрофи. Можливо навіть, що подібна інтерпретація правильна і реалістична. Питання в тому: усунути якою Ціною - не в доларах і центах, але в людських життях і людській свободі?

Я вживаю це слово - свобода - не без коливань, тому що саме в ім'я волі чинилися злочини проти людства. Зрозуміло, для історії ситуація не нова: і бідність, і експлуатація завжди були продуктами економічної свободи; знову і знову людей звільняли по всьому світі їх господарі та правителі, але їх нова воля оберталася підпорядкуванням, причому не просто владі закону, але владі [далекого їм] закону інших. Те, що починалося як підпорядкування силі, незабаром ставало "добровільним рабством", співробітництвом з метою відтворення суспільства, що робить рабство усе більш щедро нагородженим та приємним. Відтворення (більше і краще) цих способів життя все більш чітко й усвідомлено стало означати відмовлення від інших можливих способів життя, здатних покласти край відтворенню репресії і поділу на рабів і панів.

Нині цей союз волі і рабства став "природним" і перетворився на засіб прогресу. Процвітання все більшою мірою здається передумовою і побічним продуктом продуктивності, яка збільшує сама себе, що постійно потребує нових ринків споживання й об'єктів руйнування, як зовні, так і всередині людини, але водночас утримання від "переливання" в осередок убогості - як у себе в країні, так і за її межами. Стосовно цієї амальгами свободи й агресії, виробництва і деструкції образ людської свободи виявляється переверненим: він стає проектом повалення прогресу такого типу. Звільнення інстинктивних потреб у мирі та спокої, а також в "асоціальному" автономному Еросі припускає звільнення від репресивного достатку: зміну напряму прогресу.

Основна думка "Еросу і цивілізації", що знайшла більш повний розвиток у моїй книзі "Одновимірна людина", полягала в тому, що життя в Державі Добробуту-через-війну зовсім не є долею людини, що остання потребує деякого нового життєвого начала для того, щоб, усунувши той "внутрішньо-мирський аскетизм", що створював базис для панування, перебудувати апарат виробництва, і слугує його пізнанню. Це був новий, такий, що рішуче заперечив надлюдину Ніцше, образ людини, достатньою мірою наділеної розумом і здоров'ям для того, щоб обійтися без героїв і героїчних чеснот, позбавленої потягу до життя, повного небезпек, для того, щоб прийняти виклик; людини, совість якої дає їй можливість розглянути життя як самоціль і прожити його в радості та без страху. "Поліморфна сексуальність" - такий термін я вжив для того, щоб вказати, що новий напрям прогресу буде цілком залежати від можливості активізувати приховані, загальмовані органічні потреби: перетворити людське тіло в інструмент не стільки праці, скільки задоволення. Мені здавалося, що стара формула розвитку потреб і здібностей перестала бути адекватною, а передумовою і змістом звільнення стають нові, якісно інші потреби і здібності.

Ідея цього нового Принципу Реальності ґрунтувалася на припущенні про те, що матеріальні умови для його розвитку або вже сформувалися, або могли бути сформовані в розвинутих індустріальних суспільствах нашого часу. Не викликало сумнівів, що реалізація технічних можливостей буде означати революцію. Але суб'єкт історії (агент революції) виявився подавлений розмахом і ефективністю демократичної інтроекції: вільні люди не мають потреби у звільненні, а пригноблені недостатньо мужні, щоб звільнитися самостійно. Ці умови формують інше поняття Утопії: звільнення є найбільш реалістичною і конкретною з усіх історичних можливостей і водночас найбільш раціонально й ефективно може бути придушене - найбільш абстрактною і віддаленою можливістю. Ні філософія, ні теорія не в змозі усунути цю демократичну інтроекцію правителів у своїх підданих. Коли в суспільствах з тим або іншим ступенем достатку продуктивність досягає рівня, за якого маси одержують свою частку благ, а опозиція ефективно "стримується" демократичними засобами, так само ефективно стримується і конфлікт між паном і рабом, або, точніше, цей конфлікт змінює своє соціальне місцезнаходження. Його продовженням стає повстання відсталих країн проти нестерпної спадщини капіталізму і його продовження в неоколоніалізмі. Марксова концепція проголошувала, що шлях у вільне суспільство відкритий тільки для тих, хто вільний від благ капіталізму: історичними агентами звільнення могли стати тільки ті, чиє існування саме по собі було запереченням капіталістичної власності. На внутрішній арені Марксова концепція цілком знаходить свою значущість. Тією мірою, якою суспільства, побудовані на експлуатації, перетворилися на світові держави, тією мірою, якою нові незалежні нації стали полем бою за їх інтереси, "зовнішні" сили опору перестали бути відстороненими, вони стають ворогом системи всередині її самої. Це, однак, не робить бунтарів носіями свободи людства. Самі по собі вони (так само мало, як і Марксів пролетаріат) зовсім не є представниками свободи. Тут також застосовна Марксова концепція, відповідно до якої міжнародний пролетаріат здобуде власну інтелектуальну зброю ззовні: "блискавка думки" вдарить у "naiven Volksboden". Всеохопні ідеї об'єднання теорії і практика невиправдані стосовно слабких зародків такого союзу. Однак повстання у відсталих країнах знайшло відгук у розвинутих країнах, де молодь протестує проти придушення добробутом і проти війни за межами країни.

Бунт проти брехливих отців, вчителів і героїв та солідарність зі знедоленими усього світу: чи немає тут певного "органічного" зв'язку, між двома гранями, протесту? Ця солідарність здається насамперед інстинктивною. Бунт усередині країни, звернений у середину, здається значною мірою імпульсивним. Його мету важко визначити: нудота, викликана "способом життя", бунт, як справа фізичної і духовної гігієни. Тіло проти "машини" - не проти механізму, конструюємо з метою зробити життя м'якшим і безпечнішим, ослабити жорстокість природи, але проти машини, що опанувала механізмом: політичної машини, машини корпорацій, культурної й освітньої машини, що зім'яла благословення і проклін в одне раціональне ціле. Це ціле стало надто великим, його структура надто міцною, його функціонування надто ефективним - невже вся могутність заперечення зосереджена в ще не цілком завойованих, примітивних, розрізнених силах? Тіло проти машини: проти найбільш безжалісної машини руйнування всіх часів боротьби чоловіків, жінок і дітей, озброєних найпримітивнішими знаряддями, - невже партизанська війна визначає суть революції нашого часу?

Культурна відсталість може дати історичний шанс повернути колесо прогресу в іншому напрямі. Розвиток надпотужного технічного та наукового потенціалу спростовує сам себе, коли проти найбідніших на цій землі, проти їх халуп, лікарень і рисових полів суспільство добробуту кидає оснащені радарами бомбардувальники, хімічні речовини і "спеціальні сили". Ці нібито "випадкові" явища виявляють сутність сучасного суспільства: вони зривають технологічний покрив, за яким ховається реальна могутність. Здатність знищити і спалити кілька разів усе, що існує, і відповідний цьому спосіб мислення - побічні продукти розвитку продуктивних сил у системі експлуатації і репресії; і чим більше вигод надає система своїм привілейованим громадянам, тим вищою стає продуктивність. Суспільство достатку вже досить ясно продемонструвало, що воно є суспільством війни; і якщо його громадяни ще не побачили цього, то це не можна сказати про його жертви.

Крокування через стадію суспільства достатку може стати історичною перевагою тих, хто запізнився, технічно відсталих суспільств. Бідність і слабкість відсталих народів, можливо, змусять їх утриматися від агресивного і марнотратного використання науки і техніки й утримувати під контролем a la mesure de l'homme апарат виробництва, використовуючи його для задоволення і розвитку життєво важливих індивідуальних і колективних потреб.

Для найбільш розвинутих країн цим шансом могло б бути скасування умов, за яких людська праця увічнює як саморушійна сила свою підпорядкованість апаратові виробництва, а отже, і віджилим формам боротьби за існування. Скасування цих форм є, як і колись, завданням політичної дії, але в сучасній ситуації є найважливіша відмінність. У той час як попередні революції приводили до більш значного і цілеспрямованого розвитку продуктивних сил, сьогодні революція у найрозвиненіших суспільствах означала б скасування цієї тенденції: скорочення надрозвитку і його репресивної раціональності. Відмовлення від відтворення стану достатку, яке ще не є гарантією чистоти, простоти і "природності", могло б указати шлях до вищої стадії людського розвитку, що ґрунтується на досягненнях технологічного суспільства. Припинення марнотратного виробництва речей, націлених на руйнування (що означало б кінець капіталізму в усіх його формах), могло б покінчити з тілесним і духовним каліцтвом, яке завдається людині виробництвом. Іншими словами, сформувати навколишнє середовище і перетворити природу здатні не пригнічені, а звільнені Інстинкти Життя, які б тільки і могли підкорити агресивність своїм вимогам.

Для інших країн історичний шанс полягає у відсутності умов, що призводять до експлуататорської технології й індустріалізації і розвитку агресивної продуктивності. Вже той факт, що панування достатку, що живе війною, спрямовує свою нищівну могутність на відсталі країни, дає можливість зрозуміти розмір небезпеки. У повстанні відсталих народів заможні суспільства зустрічають у стихійній і грубій формі не тільки соціальний протест у традиційному розумінні, але також інстинктивний бунт, біологічну ненависть. Поширення партизанської війни в розпал століття техніки - подія символічна: енергія людського тіла бунтує проти нестерпної репресії і кидається на машини репресії. Можливо, бунтарі нічого не знають про шляхи організації суспільства, про побудову соціалістичного суспільства; можливо, вони залякані своїми лідерами, що дещо знають про це, але їх повне страху існування - одна суцільна потреба звільнення, якому протистоять найбільш розвинуті суспільства.

Західна цивілізація завжди прославляла героя, жертовність в ім'я міста, держави, нації. Але питання про те, чи варте місто, держава, нація цієї жертви, ставиться рідко. Табу на безсумнівну прерогативу цілого завжди підтримувалося й усталювалося, і з тим більшою жорсткістю, чим більша індивідуальна воля передбачалася всередині цілого. Питання, що виникає ззовні і підхоплюється тими, хто відмовляється брати участь у грі з достатком, звучить так: чи не є скасування цього цілого передумовою виникнення справді людського міста, держави, нації?

Найбільші шанси тут на боці тих держав, що ще не виникли. Романтична в цьому випадку не позитивна оцінка визвольних рухів у відсталих країнах, а позитивна оцінка їх перспективи. Не видно причини, з якої наука, техніка і гроші припинили б свою деструктивну роботу, що супроводжується перебудовую свого власного образу. "Ціна прогресу жахливо висока, але ми переможемо". Так, горять не тільки обмануті жертви, а й керівники їх держав. І, однак, існують фотографії - документи війни у В'єтнамі, які демонструють ряд напівроздягнених трупів, що лежать перед переможцями. Вони в усіх подробицях нагадують трупи знесилених, померлих від голоду в Освенцимі та Бухенвальді. Ніщо і ніколи не зможе перемогти ці факти, навіть почуття провини, що знаходить вихід у подальшій агресії, але агресія може обернутися проти самого агресора. Дивний міф, який говорить, що незагойну рану можна залікувати тільки зброєю, якою вона завдана, поки ще жодного разу в історії себе не виправдав. Насильство, що перериває ланцюг насильства, може стати початком нового ланцюга. І як усередині, так і ззовні цього континууму боротьба триватиме. І це не сутичка Ероса з Танатосом, тому що існуюче суспільство також володіє своїм Еросом, котрий захищає, увічнює і розширює життя. І це життя зовсім не погане для тих, хто з ним мириться і навіть бере участь у репресії. Але, підбиваючи підсумок, варто визнати, що агресивність життя, яке захищається, менш згубна для Інстинктів Життя, ніж агресивність агресії.

"На захист життя" - ця фраза має вибухонебезпечну силу в суспільстві достатку. Вона має на увазі не тільки протест проти неоколоніальної війни і бойні, спалювання карток призовниками, що ризикують поплатитися за це в'язницею, боротьбу за громадянські права, а й відмову використовувати мертву мову достатку, носити чистий одяг, насолоджуватися пристосовуваннями, які народжені надлишками, здобувати освіту, з ними пов'язану. Нова богема, бітники, хіпі - всі ці "декаденти" стали тепер тим, чим завжди було декадентство: убогим притулком зганьбленої гуманності.

Чи можна говорити про з'єднання еротичного і політичного вимірів? Не тільки радикальний протест проти безвідмовно ефективного суспільства достатку, але навіть спроба його сформулювати, висловити, виглядають безглуздо, по-дитячи нереально. Так, безглуздо, але й, імовірно, "логічно" те, що рух за вільну мову в Берклі скандально завершив своє існування у зв'язку з появою знака з чотирьох літер. Можливо, так само і смішно, і правильно бачити більш глибоке значення в написах на ґудзиках, які носять деякі демонстранти (серед них і діти), котрі висловлюють протест проти бойні у В'єтнамі: ЛЮБИТИ, А НЕ ВОЮВАТИ. З іншого боку, супротивниками нової молоді, що живе відмовою і бунтом, є представники старого порядку, що, захищаючи його існування, одночасно захищають руйнування, божевільне споживання, забруднення, а отже, приносять у жертву сам порядок. Сюди належать представники організованої праці, але, звичайно, лише тією мірою, якою причетність до капіталістичного успіху залежить від неперервного захисту сталої соціальної системи.

Чи може викликати сумнів результат найближчого майбутнього? Більшість людей у суспільстві достатку на боці того, що є, але не того, що може або повинне бути. І сталий порядок досить міцний та ефективний, щоб виправдати цю прихильність і гарантувати стабільність цього суспільства. Однак сама сила і дієвість цього порядку можуть стати факторами дезінтеграції. Увічнення застарілої необхідності праці, що залишається основним заняттям (навіть в урізаній формі), вимагає збільшення витрати ресурсів, створення нових, непотрібних робочих місць і сфер послуг, збільшення військового сектору руйнування. Ескалація воєн, постійне готування до війни і тотальна влада недостатні для того, щоб тримати людей під контролем. Іншим засобом є зміна моральності, від якої залежить саме суспільство, тому що технічний прогрес, необхідний для підтримки сталого суспільства, сприяє розвитку потреб і здібностей, антагоністичних соціальній організації праці, на якому побудована система. У ході автоматизації вартість соціального продукту все менше визначається робочим часом, необхідним для його виробництва. Отже, реальна соціальна потреба в продуктивній праці спадає; і цей вакуум має бути заповнений непродуктивною діяльністю. Усе, що збільшує обсяг (реально виконаної) роботи, стає зайвим і безглуздим. І хоча тотальний контроль продовжує утверджувати і навіть множити ці види діяльності, такий приріст повинен мати верхню межу, що буде досягнута тоді, коли додаткова вартість, створена продуктивною працею, буде замалою для того, щоб оплатити непродуктивну працю. Неминучим, тому, здається прогресуюче скорочення праці, й у світлі цієї можливості система повинна забезпечити зайнятість без реальної роботи. Необхідно розвивати потреби, які б розривали з ринковою економікою, а можливо, були б навіть несумісні з нею.

По-своєму суспільство достатку готується до цієї можливості, намагаючись створити умови для "виховання прагнення до краси і жаги об'єднання", поновлення "контакту з природою", збагачення свідомості та шанування "творчості заради творчості". Однак те, що всередині сталої системи ці прагнення перетворюються в адміністровану культурну діяльність, субсидовану урядом і великими корпораціями, як продовження їх виконавчої влади всередині душ мас, вказує на облудність подібних заяв. Зовсім неможливо впізнати в такому описі людських прагнень Ерос і вчинюване ним автономне перетворення навколишнього середовища і репресивного існування. І якщо ці цілі повинні бути досягнуті без непримиренного конфлікту з вимогами ринкової економіки, це означає, що вони повинні бути задоволені в межах відносин, які базуються на комерції і прибутку. Але таке задоволення тотожне відмові, тому що еротична енергія Інстинктів Життя не може звільнитися в умовах дегуманізованного достатку, який базується на прибутку. Зрозуміло, конфлікт між необхідним розвитком неекономічних потреб, які б стверджували ідею скасування праці (життя як самоціль), з одного боку, і необхідністю збереження потреби заробляти на життя, з іншого, цілком піддається контролю і регулюється (особливо доти, доки ворог, усередині й ззовні, може бути рушійною силою для захисту statues quo). Однак конфлікт може стати вибухонебезпечним, якщо він супроводжується і збільшується перспективою змін у самій основі розвинутого індустріального суспільства, а саме поступовим руйнуванням капіталістичного підприємства в ході автоматизації.

Тим часом необхідно щось робити. Найслабше місце системи там, де вона виявляє найбільшу жорстокість і силу: в ескалації військового потенціалу (який має потребу в періодичній реалізації з усе меншими мирними перепочинами для підготовки). Зрозуміло, потрібен дуже сильний тиск, щоб змінити цю тенденцію, тому що це оголило б небезпечні місця в соціальній структурі: її перетворення в "нормальну" капіталістичну систему навряд чи можливе без серйозної кризи та радикальних економічних і політичних змін. Сьогодні опозиція війні й військовій інтервенції має міцні корені: вона повстає проти тих, чиє економічне і політичне домінування залежить від тривалого (і такого, що збільшується) відтворення військового істеблішменту, його "множників" і політики, що неминуче спричиняє таке відтворення. Ці інтереси досить очевидні, і для війни з ними потрібні не ракети, бомби і напалм, а щось, що зробити набагато складніше - поширення не підцензурного і такого, яким не можна маніпулювати, знання, свідомості, і насамперед організованої відмови продовжувати роботу матеріальними й інтелектуальними інструментами, які сьогодні використовуються проти людини, - для захисту свободи та процвітання тих, хто має владу.

Тією мірою, якою організована праця діє для захисту status quo, тією мірою, якою частка праці в матеріальному процесі виробництва знижується, - інтелектуальні уміння і здібності стають соціальними і політичними факторами. Сьогодні відмова учених, математиків, техніків, індустріальних психологів і дослідників суспільної думки від співробітництва із системою може зробити те, що вже не в змозі зробити навіть широкомасштабний страйк, який, однак, поклав початок зміні й підготував ґрунт для політичних дій. Те, що така ідея здається зовсім нереалістичною, не применшує політичної відповідальності тих, хто бере інтелектуальну участь у функціонуванні індустріального суспільства. Інтелектуальна відмова може знайти підтримку іншого каталізатора - інстинктивної відмови протестуючої молоді. Тому що ставкою є саме їх життя або хоча б їхнє духовне здоров'я і здатність діяти не як каліки. їх протест не придушити, тому що він - біологічна необхідність. "За природою" молодь - на передньому краї боротьби за Ерос проти Смерті та проти цивілізації, що прагне скоротити "окільний шлях до смерті" шляхом контролю над засобами підтримки життя. Але в керованому суспільстві біологічна необхідність не обов'язково переходить у дію: організація вимагає контрорганізації. Сьогодні боротьба за життя, боротьба за Ерос - це політична боротьба».

Джерело: Белл Д. Настання постіндустріального суспільства / Даніел Белл // Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення): навч. посіб. / за ред.. акад.. НАН України Л.В.Губерського. – К.: Знання, 2009. – С. 419-431. – Електронний ресурс: [Режим доступу]:http://pidruchniki.ws/1584072037663/filosofiya/filosofiya_-_guberskiy_lv.

Даніел Белл (нар. 1919). Американський соціолог, філософ. Один із провідних теоретиків сцієнтистського технократичного напряму в суспільствознавстві Д. Белл першим констатував факт введення терміна "кінець ідеології" (1946) французьким філософом А. Камю, який вважав ідеологію "формою обману". Сам Д. Белл тлумачив "кінець ідеології" як знесилення старих ідеологій та визнання факту "жадання нових". Розробляючи теорію постіндустріального суспільства, Д. Белл спирається на принцип плюралізму, зокрема в царині "дослідницьких призм", "концептуальних схем" та ін. Серед характерних суперечностей постіндустріального суспільства вирізняє провідну - між культурою і економікою. Визначальним принципом культури на стадії постіндустріального суспільства Д. Белл вважає самореалізацію спільноти (а не окремого індивіда).

«Настання постіндустріального суспільства

Виміри постіндустріального суспільства

Суспільство можна аналітично поділити на три частини: соціальну структуру, політичну систему і сферу культури. Соціальна структура охоплює економіку, технологію й систему зайнятості. Політична система регулює поділ влади і вирішує конфлікти, що породжуються зазіханнями і вимогами окремих осіб та груп. Культура є цариною виражального символізму й значень. Поділяти суспільство в такий спосіб корисно, тому що кожний аспект підкоряється особливому осьовому принципу. У сучасному західному суспільстві осьовим принципом соціальної структури є принцип економлених - спосіб виділення ресурсів згідно з принципами найменшої вартості, замінності, оптимізації, максимізації тощо. Осьовим принципом політичної системи є співучасть, інколи мобілізовувана або скеровувана згори, інколи така, що вимагається знизу. Осьовим принципом культури є прагнення людини до самоздійснення і піднесення власної значущості. У минулому ці три сфери пов'язувалися спільною ціннісною системою (а в буржуазному суспільстві також спільним характером структури). Але за сучасних умов спостерігається зростаюче роз'єднання цих трьох ділянок, і з причин, котрі я обговорюватиму в заключній частині, воно розширюватиметься й надалі.

Концепція постіндустріального суспільства стосується переважно змін у соціальній структурі, приділяє увагу напряму, в якому перетворюється економіка і перероблюється система зайнятості, а також нових співвідношень між теорією і практикою, особливо між наукою і технологією. Ці зміни можна наочно простежувати, що я й намагаюся зробити в цій книзі. Але я не наполягаю на тому, що в соціальній структурі вони визначають відповідні зміни в політиці чи культурі. Скоріше вони ставлять три типи питань для решти елементів суспільства. По-перше, соціальна структура є системою ролей, покликаною узгоджувати людські вчинки щодо досягнення певних цілей. Ролі поділяють людей, задають особливі способи поведінки, відповідно до становища в суспільстві, але людина не завжди добровільно сприймає умови тієї чи іншої ролі. Одна з рис постіндустріального суспільства, наприклад, пов'язана зі зростаючою бюрократизацією науки і спеціалізацією інтелектуальної праці в найдрібніших деталях. Але немає ясності в тому, що люди причетні до науки, повинні погоджуватися з цим становищем так само, як це робили робітники, що приходили на фабрику сто п'ятдесят років тому.

По-друге, зміни в суспільній структурі породжують проблеми у сфері управління, яких зазнає політична система. У суспільстві, яке дедалі більшою мірою усвідомлює свою долю й прагне контролювати свої багатства, політичний порядок з неодмінністю стає першорядним чинником. Оскільки постіндустріальне суспільство збільшує важливість технічного складника знання, воно спонукає жерців нового устрою - учених, інженерів і технократів - або змагатися з політиками, або ставати їхніми спільниками. Тим самим відношення між суспільною структурою й політичним ладом стає однією з наріжних проблем влади в постіндустріальному суспільстві.

І, по-третє, новий спосіб життя, що значною мірою обумовлений домінуванням теоретичного знання, неодмінно кидає виклик тенденціям культури, які спрямовані до піднесення особистості й обертаються дедалі більшою антонімічністю й антиінституційністю.

Мене цікавлять у цій книзі головним чином соціальні та політичні наслідки формування постіндустріального суспільства. У наступній роботі я зупинюсь на його відношенні до культури. Але в центрі пропонованої спроби перебуває прагнення простежити соцієтарні зміни насамперед у межах соціальної структури...

Концепція постіндустріального суспільства є великим узагальненням. Його значення можна легше збагнути, якщо виокремити п'ять компонентів цього поняття.

1. В економічному секторі: перехід від виробництва товарів до розширення сфери послуг.

2. У структурі зайнятості: домінування професійного і технічного класу.

3. Осьовий принцип суспільства: центральне місце теоретичного знання як джерела нововведень і формування політики.

4. Орієнтація на майбутнє: особлива роль технології і технологічних оцінок.

5. Ухвалення рішень: створення нової "інтелектуальної технології".

1) Формування економіки послуг. Близько тридцяти років тому К. Кларк у праці "Умови економічного прогресу" аналітично поділив економіку на три сектори - первинний, вторинний і третинний. До первинного сектору було віднесено головним чином сільське господарство; до вторинного - промисловість, чи індустрію; до третинного - послуги. Будь-яка економіка є сумішшю у різних співвідношеннях кожного з цих секторів. Але К. Кларк стверджував, що в міру індустріалізації країн відбувається неминуча корекція у зв'язку з відмінностями в продуктивності і, як наслідок, більша частка робочої сили переходитиме у виробництво, а зі зростанням національного доходу виникне посилений попит на послуги, і відбувається відповідний зсув у цьому напрямі.

Згідно з цим критерієм, першою й найпростішою характеристикою постіндустріального суспільства є те, що більша частина робочої сили вже не зайнята в сільському господарстві або виробництві, а зосереджена у сфері послуг, до якої належать торгівля, фінанси, транспорт, охорона здоров'я, індустрія розваг, а також сфери науки, освіти та управління...

2) Перевага професійного і технічного класу. Другий спосіб визначення постіндустріального суспільства пов'язаний зі змінами у структурі зайнятості, причому враховується не тільки те, де працюють люди, але і який тип праці вони виконують. Значною мірою рід діяльності найбільше визначає класові відмінності й задає стратифікацію в суспільстві.

Індустріалізація створила нове явище - напівкваліфікованого робітника, котрий протягом декількох тижнів міг бути підготовленим до виконання простих операцій, які застосовуються в машинному виробництві. В індустріальних суспільствах напівкваліфікований робітник перетворився в найбільшу категорію робочої сили. Розвиток "економіки послуг" з її акцентом на офісній роботі, освіті та управлінні природно викликав зміщення до тих видів праці, в яких були зайняті "білі комірці". У Сполучених Штатах у 1956 році їх кількість вперше в історії індустріальної цивілізації перевершила кількість "синіх комірців". Відтоді розрив поступово збільшувався; до 1970 року "білі комірці" перевершили "сині" у співвідношенні понад п'ять до чотирьох.

Але найбільш вражаюча зміна пов'язана зі зростанням професійної і технічної зайнятості, - діяльність, котра вимагає освіти на рівні коледжу, яка зростає удвічі швидше середнього показника...

3) Центральна роль теоретичного знання. У розпізнанні соціальної системи, яка тільки виникає, слід не лише екстраполювати тенденції, подібні, наприклад, до утворення сервісної економіки чи зростання професійного і технічного класу, а й дослідити фундаментальні суспільні зміни. Концептуальну схему можна побудувати навколо деякої специфічної характеристики соціальної системи, її осьового принципу. Індустріальне суспільство становить сукупність людей і машин, підпорядкованих виробництву благ. Постіндустріальне суспільство, зацікавлене в контролі за нововведеннями й ескалації змін, організовується навколо знання, що у свою чергу започатковує нові суспільні відносини і нові структури, які повинні скеровуватися політичними методами.

Знання, безперечно, необхідне для функціонування будь-якого суспільства. Однак постіндустріальне суспільство відрізняється тим, що змінився характер самого знання. Головним під час прийняття рішень і спрямування змін є домінування теоретичного знання, першість теорії над емпірією і кодифікація знання в абстрактну систему символів, котрі, як і в будь-якій аксіоматичній системі, можуть бути використані для вивчення багатьох відмінних сфер досвіду.

Нині кожне сучасне суспільство живе завдяки нововведенням і прагне контролювати зміни, намагається передбачити майбутнє для того, щоб бути у стані визначення орієнтирів свого розвитку. Ця прихильність привносить у суспільство потребу в плануванні й передбаченні. Саме зміна в усвідомленні природи нововведень і робить значення теоретичного знання таким всезагальним...

Поєднання науки, технології та економіки символізується останніми роками висловом "дослідження і розвиток". З цього поєднання виникли засновані на науці галузі виробництва (комп'ютерна, електронна, оптична, полімерних матеріалів), які справляють дедалі більший вплив на виробничий сектор суспільства і забезпечують передовим індустріальним країнам провідну роль у виробничих циклах випуску товарів. Але індустрія, що ґрунтується на науці, на відміну від галузей виробництва, які виникли в XIX столітті, залежить насамперед від теоретичної роботи, котра передує виробництву різних виробів. Комп'ютер не міг би існувати без досліджень у галузі фізики твердого тіла, започаткованих сорок років тому Ф. Блохом. Лазер безпосередньо виник завдяки проведеним тридцять років тому дослідженням І. Рабі щодо молекулярних оптичних променів. (Можна сказати, не будучи надто поверховим, що "Ю.С.Стіл корпорейшн" є парадигматичною корпорацією першої третини XX століття, "Дженерал моторс" - другої третини століття, а "Ай-Бі-Ем" - останньої третини. Протилежні підходи зазначених корпорацій до дослідження і розвитку є мірою цих змін.)

Що істинно для технології й економічної науки, є істинним для всіх видів знання: просунення в будь-якій галузі стають дедалі більшою мірою залежними від першості теоретичної роботи, котра кодифікує вже відоме й вказує шлях емпіричного підтвердження. По суті теоретичне знання дедалі більшою мірою стає стратегічним ресурсом, осьовим принципом, а університети, дослідницькі організації та інтелектуальні інститути, де вони кодифікуються й збагачуються, стають осьовими структурами цивілізації, що з'являється.

4) Планування технології. Разом із новими способами технологічного передбачення, постіндустріальні суспільства (це мій четвертий критерій) можуть досягнути нового виміру суспільної зміни - планування і контролювання технологічного зростання.

Сучасні індустріальні економіки стали можливими тоді, коли суспільства виявилися здатними створювати нові інституційні механізми для утворення заощаджень (через банки, страхові компанії, акціонерний капітал і біржу, державні інструменти, тобто позики і податки) і використання їх для інвестицій. Здатність послідовно щорічно реінвестувати принаймні 10 відсотків валового національного продукту стала основою того, що В. Ростоу назвав точкою "зльоту" економічного зростання. Але будь-яке суспільство для того, аби уникнути застою чи "зрілості" (це непевне слово є, однак, визначеним), повинне відкрити нові технологічні горизонти з метою підтримання продуктивності і вищого рівня життя. Якщо суспільство стає більш залежним від технологій і нововведень, то в систему запроваджується небезпечна "невизначеність". (Маркс вважав, що капіталістична економіка повинна розширюватися чи померти. Наступні марксисти, наприклад В. Ленін і Р. Люксембург, припускали, що подібне розширення неодмінно мало бути географічним; звідси й теорія імперіалізму. Але основним напрямом експансії виявилось інтенсивне використання капіталу і технології.) Яким чином можна підтримати зростання без нової технології? Розвиток передбачення і "техніки відображення" уможливлюють нову фазу в економічній історії - фазу свідомого, планомірного поступу технологічних змін і на основі цього зменшення невизначеності економічного майбутнього. Проблема того, чи може це насправді здійснитись, є змістовним питанням, що обговорюється у третьому розділі...

Оцінка технології є цілком здійсненною. Для неї потрібний політичний механізм, котрий дав би можливість проводити подібні дослідження і встановлювати критерії для регулювання використання нових технологій...

5) Виникнення нової інтелектуальної технології. "Найбільшим винаходом ХІХ століття, - писав А. Уайтхед, - був винахід самого методу винаходу. Новий метод увійшов у життя. Для того щоб зрозуміти нашу епоху, ми можемо знехтувати усіма конкретними деталями змін, такими як залізницею, телеграфом, радіо, прядильними машинами і синтетичними барвниками. Ми мусимо зосередитися на самому методі; це справжня новина, котра зруйнувала основи старої цивілізації".

У тому ж таки сенсі можна сказати, що друга половина XX століття в методологічному аспекті є управління організованою складністю (великими організаціями і системами, теорією з великим числом змінних), розпізнання і здійснення стратегій раціонального вибору як у взаємодії з природою, так і у відносинах між людьми, і в кінцевому підсумку, розвиток нової інтелектуальної технології, котра наприкінці століття може стати такою самою визначною для людства, якою була машинна технологія для середини минулого століття.

Метою нової інтелектуальної технології є не більше й не менше, як реалізувати мрію соціального алхіміка: "упорядкувати" масове суспільство. Сьогодні в цьому суспільстві мільйони людей щоденно ухвалюють мільярди рішень про те, що купити, скільки мати дітей, за кого голосувати, яку роботу обрати тощо. Будь-який окремий вибір може бути так само непередбачуваним, як і рух атомів у квантовій фізиці, які мимоволі діють на вимірювальний прилад, але все-таки сукупність складників можна виявити так само чітко, як це робить геодезист, розбиваючи методом тріангуляції висоту і горизонт. Якщо комп'ютер - прилад, то теорія прийняття рішення - його господар. Як Паскаль хотів зіграти в кості з Богом, а фізіократи намагалися створити економічну таблицю, котра здатна буде упорядкувати всі обміни між людьми, так само теоретики рішень намагаються знайти свою власну tableau entier - "компас раціональності", чи "найкраще" рішення для ситуацій вибору, що збивають людей з пантелику.

Відповідальність за те, що ця мрія - у свій спосіб так само утопічна, як і мрія про ідеальне суспільство, - похитнулась, покладається з боку її прибічників на людський опір раціональності. Але це може відбуватися також завдяки самій ідеї раціональності у тому вигляді, в якому вона рухає організаціями - визначення функції без обґрунтування смислу. Це також входить до кола тем, котрі я досліджую у цих нарисах...».

Джерело: Ясперс К. Духовная ситуация времени // Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М.: Политиздат, 1991.

Карл Теодо́р Я́сперс (нім. Karl Theodor Jaspers; *23 лютого 1883, Ольденбург — †26 лютого 1969) — німецький філософ і психіатр, один з творців екзистенціалізму, доктор медицини (1909), доктор психології (1913), професор психології (з 1916), професор філософії (з 1922) Гейдельберзького (1916—1937, 1945—1948) і Базельського університетів (1948—1961). (У 1937 був вигнаний з університету як антинацист).

Професійну діяльність Ясперс почав як психіатр, що певною мірою визначило трактування ним основних філософських питань. У роботах «Загальна психопатологія» (1913) [1] і «Психологія світоглядів» (1919) Ясперс проводив ідею, відповідно до якої психопатологічні явища, як правило, відбивають не стільки процес розпаду людської особистості, скільки інтенсивні пошуки людиною власної індивідуальності.

Після 1915 Ясперс відійшов від активних досліджень в галузі психіатрії, присвятивши ряд робіт проблематиці патографії, тобто психопатологічному аналізові еволюції видатних особистостей: Август Стріндберг, Ван Гог, Сведенборг, Гельдерлін, Ніцше й ін. Розглядаючи суть цих пошуків як ядро справжньої філософської рефлексії, Ясперс стверджував, що будь-яка раціоналістично вибудована картина світу є не що інше, як алегорична інтелектуальна інтерпретація прихованих щиросердечних прагнень творчо мислячого індивіда. Буття в цих умовах виявляється «зашифрованим» і припускає обов'язкове тлумачення. Завдання філософії за Ясперсом — розкрити ту обставину, що в основі всіх іпостасей свідомої діяльності людей лежить неусвідомлювана творчість «екзистенції» (буття особливого плану, людської самості, зовнішньої до предметного світу). Джерело вищої мудрості — пануюче у світі нерозумне («Розум і екзистенція», 1935).

“На Западе философия истории возникла на основе христианского вероучения. В грандиозных творениях от Августина до Гегеля эта вера видела поступь Бога в истории. Моменты божественного откровения знаменуют собой решительные повороты в потоке событий. Так, еще Гегель говорил: весь исторический процесс движется к Христу и идет от него. Явление Сына Божьего есть ось мировой истории. Ежедневным подтверждением этой христианской структуры мировой истории служит наше летосчисление. Между тем христианская вера — это лишь одна вера, а не вера всего человечества. Недостаток ее в том, что подобное понимание мировой истории представляется убедительным лишь верующему христианину. Более того, и на Западе христианин не связывает свое эмпирическое постижение истории с этой верой. Догмат веры не является для него тезисом эмпирического истолкования действительного исторического процесса. И для христианина священная история отделяется по своему смысловому значению от светской истории. И верующий христианин мог подвергнуть анализу самую христианскую традицию, как любой другой эмпирический объект. Ось мировой истории, если она вообще существует, может быть обнаружена только эмпирически, как факт, значимый для всех людей, в том числе и для христиан. Эту ось следует искать там, где возникли предпосылки, позволившие человеку стать таким, каков он есть; где с поразительной плодотворностью шло такое формирование человеческого бытия, которое, независимо от определенного религиозного содержания, могло стать настолько убедительным — если не своей эмпирической неопровержимостью, то во всяком случае некоей эмпирической основой для Запада, для Азии, для всех людей вообще,— что тем самым для всех народов были бы найдены общие рамки понимания их исторической значимости. Эту ось мировой истории следует отнести, по-видимому, ко времени около 500 лет до н. э., к тому духовному процессу, который шел между 800 и 200 гг. до н. э. Тогда произошел самый резкий поворот в истории. Появился человек такого типа, какой сохранился и по сей день. Это время мы вкратце будем называть осевым временем.

Дата добавления: 2015-05-22